Олексій ГАДЕЦЬКИЙ. Прокляття крові

Нічними вулицями збентежений люд збігався до каплиці, що стояла в центрі містечка. Ксьондз виносив свячену воду і вимоченим в ній віником окроплював присутніх. Люди тримали в руках запалені смолоскипи, вила, гострі палиці, сокири. Жінок і дітей не було. Зібралися лише чоловіки, що могли вполювати звіра.

Ми з батьком підбігли якраз в той час, коли ксьондз востаннє окропив мисливців водою і благословив на вдачу. Збуджений гурт посунув на околицю міста, де стояв самотній будинок. 

Страх витав у натовпі. Я відчував його всіма фібрами своєї душі. У вухах шалено стукав пульс. Невидимі лещата стискали груди і не дозволяли вдихнути на повні легені.

Шукаючи підтримки, я поглянув на батька. Його обличчя було напруженим, а очі блищали у світлі факелів.

Коли ми підійшли, то на першому поверсі, в одному із вікон грало світло. Фасад дому темнів у гущавині саду, серед крон могутніх дубів. Місяць кидав бляклу тінь на ганок і чітко проводив межу за якою чатувала небезпека.

Хтось з гурту дав клич іти вперед і натовп кинувся до будинку. Парадні двері були незамкнені. Збіговище легко потрапило всередину і завмерло. В каміні палахкотіло вогнище. Тіні полум’я відбивались на стінах і здавалось, ніби хтось постійно мелькає перед єдиним джерелом світла. В цій похмурій тиші, з будь-якого темного кутка, міг вистрибнути монстр. Але в будинку нікого не було. Тільки два перевернутих відра з залишками крові лежали посеред кімнати.

Коли остаточно переконалися, що будинок пустий, натовпом прокотилися полегшені вигуки.

«Що будемо робити?», – запитав один із чоловіків у мого батька.

«Шукаємо далі. Скоро світанок. Вони бояться сонячного світла і далеко не втечуть».

Мій батько, Остап, бувалий воїн. Містом йшла слава про його гострий розум і мудрість, багато хто звертався за порадами. Навіть у цей напружений момент, звернулися не до старости, а до його. І як належить вояку, він вирішив завершити розпочате і не сіяти вранці паніку містом, що звірі на волі.

Полювання продовжилось. Натовп розбився на групи і всі прочісували ліс.

Я був у парі зі своїм однолітком. Юнак був вищий і ширший в плечах. В задівся азартом мисливця і швидко рухався вперед. Весь його вигляд вселяв почуття безпеки, хоча страх ні на мить не покидав мене.

Лісом перегукувались інші чоловіки. Хтось був вже далеко попереду, а хтось відставав. На небі високо зійшов місяць і освітлював шлях. Ми йшли вже досить довго, як раптово товариш зупинив мене рукою і прислухався до тиші. Ніде не звуку. Тільки перегукування інших мисливців.

Ми вже рушили вперед, як щось сильне рвонуло мене і відкинуло назад. Я навіть не зрозумів, що трапилось. Всі мої відчуття зібралися в стопах і лоскотали п’ятки. Підвівшись на ноги я завмер від страху. Всередині все захололо, а спиною побігли мурашки.

Тіло мого напарника здригалось у конвульсіях, а до шиї присмокталась чорна грива. В ту мить все поникло і я не міг думати ні про що, окрім картини перед очима. Поступово думки стали на місце. Несамовитий жах рвав зсередини. В голові крутилась одна думка: тікати.

Але було запізно. Істота відкинула обвисле тіло юнака і схиливши голову вбік дивилась на мене. Це була жінка. Довге темне волосся досягало пояса. Бліда шкіра відсвічувалась під місяцем. З рота стікала в’язка темна кров і падала на нічну сорочку.

Жінка підбігла до мене і впилась у шию. Тіло пронизав пекучий біль. Я закричав і тварина раптово відпустила мене. Вона зробила кілька кроків назад і здавалося насолоджувалась видовищем.

А тоді знову підбігла і затулила рота рукою.

«Ми вбиваємо, щоб вижити. Тепер ти один із нас. Цікаво буде подивитись, як вчинить твій батько, коли дізнається, що його син – демон».

Вона швидко зникла. Так само як і з’явилась. Підстрибнула вгору, вчепилась за гілку дерева і сховалась у листі дерев.

Мною опанував не страх від пережитого, а жах від того, що буде. Я знав, що мало трапитись. Як діяти. Недалеко лежав юнак. Він напевно був мертвий. А я стояв живий. Краще б я був на його місці. Я боявся того, як відреагує мій батько. Я не хотів ставати монстром. Шиєю стікала тепла кров. Рана нила тугим болем.

Мене настиг батько. Він був перший, хто прибіг сюди. Голоси інших були уже зовсім близько.

Батько підбіг до юнака, що лежав на землі і прощупав пульс.

«Тату, я не хотів…»

Сльози текли по обличчю. Я не хотів, аби він мене вбивав.

Батько підійшов до мене і оглянув рану.

«Біжи до річки, а тоді тікай додому. Заховайся в хаті, щоб тебе ніхто не бачив. Розберемося, коли я повернусь», – сказав він.

І я побіг, так швидко, як не бігав ніколи. Не зупиняючись. За спиною чулись голоси людей. Мені здавалося, що вони біжать за мною, але я не зупинявся. Єдиним порятунком було дістатись додому і заховатись. Дім це моє спасіння.

 

Я заховався у підвалі нашого дому.

Сонце боляче різало очі, як додому повернувся батько. Він зупинився в дверях і довго дивився на мене не наважуючись зайти. Я також мовчав. Боявся того, що буде далі. Ненавидів весь світ. В голові проминала одна і таж сама думка: «Вбити ту почвару».

«Тебе ніхто не бачив?», – запитав батько.

«Ні. Що тепер зі мною буде?».

Він довго мовчав і відводив очі в сторону, неначе шукав вірну відповідь на стінах підвалу.

«Ти вб’єш мене?», – знову запитав я.

Але він не відповів. Мовчки розвернувся і вийшов. Я почув, як на дверях закрився засув. Це місце стало моїм порятунком і в’язницею.

З кожною хвилиною, я відчував, як змінюється моє тіло.

Очі болісно реагували на світло, що проникало крізь крихітне віконечко. Шкіра на руках миттю вкривалася опіками і кровила від сонячних променів. Я намагався заховатись від змін, які настигали мене. Але порятунку не було. В думках щоразу приходив до того, що батько має виконати свій обов’язок. Але він не приходив. Неначе вичікував, що я сам стану під сонце, обпечусь і згину в страшних муках. Я так і пробував зробити. Ставав під промені і не витримуючи пекучого болю ховався в темний куток. Здавалося порятунку не буде.

Через кілька днів засув на дверях відімкнувся і увійшов батько. Він мовчки поставив переді мною тарілку з їжею і відро з червоною в’язкою рідиною. Я кинувся до миски і в поспіху ковтав харчі. Після трапези голод не втамувався. Залишилося ще якесь дивне невтамоване відчуття, якого я ніяк не міг зрозуміти. Я вже хотів випити крові, адже ті монстри п’ють її. Але не наважувався. Під пильним поглядом батька зробити це, означало зрадити його. А він все вичікував. Довго стояв і дивився. В ті секунди, коли я наважувався поглянути на його, то на обличчі не знаходив нічого крім огиди. Здавалося, всі людські почуття покинули його. Тепер він дивився на мене, як дивиться мисливець на свою жертву, коли вона потрапляє до пастки.

Батько вийшов і я кинувся до відра.

Густа рідина наповнила рот залишаючи по собі металевий присмак. Шлунок бурхливо відреагував на іншу їжу і приступ нудоти підкотив до горла.

Я заховався в тіні підвалу і накрив голову руками. Невтамоване відчуття, що залишилося після їжі, повільно заповнило все всередині. Виникало бажання бігти і рвати все на своєму шляху. Легені здавалося от-от розірвуться від нестачі повітря, хоча я дихав на повні груди. Пальці викручувало в суглобах, а лікті німіли від немічності. Все тіло крутило в судомах, неначе в передсмертній агонії.

Я підхопився і почав совати скриню, що була в підвалі. Досі, ми удвох із батьком зміщували її з місця, а тепер вона піддавалась натиску моїх рук. На мить ставало легше. Тіло переставало нити і можна було спокійно видихнути. А тоді все починалося знову: судомило між лопатками і розпливалось всім тілом. Стіни підвалу починали давити. Я закривав очі і намагався уявити себе де інде…

Раптово в приміщення зайшов батько. Ми зустрілися очима лише раз і зрозуміли один одного. Він рукою рвонув за пояс… Але мої рухи були набагато швидшими. В один крок я опинився біля його і штовхнув в кам’яну стіну. Ватне тіло сповзло на землю. І я відчув запах…

Усі м’язи в тілі занили. Цей запах вбивав мене, але вабив.

З голови вивітрились геть всі думки, коли я нахилився до темної плями біля батькової голови. Цей запах був теплий і живий. Він був ковтком води для спраглого. Він був ковтком життя для мене і ліками від судом у всьому тілі.

Я торкнувся губами і надпив. Тепла рідина розповзлася по всій ротовій порожнині. Язик став шершавим і… Лещата на грудях рвались і хотілося відчути в собі більше того тепла.

Я рвав жили на батьковому тілі у тих місцях, де мала бути кров. Але поступово її ставало все менше і менше. Ця їжа була кращою, ніж та, що приніс батько. Той смак був недовершеним, а цей перевершував його у сто, у тисячу разів.

Вибігши на вулицю я зрозумів, що мої відчуття стали гострішими. Я чув, як у хліві жує жуйку корова, неначе був біля неї; чув, як чешуться кури на жердині і як смердить собака; звідкись долинав запах, і я зрозумів, що то молоко.

А ще я чув звук, який вбивав мене. Стук сердець чувся звідусіль. Цей м’язів мотор то стискався то розтискався ганяючи потоки крові. На шиї стукав пульс відбиваючи чіткий ритм. Я пішов на джерело того, що мене так волікло. З кожним кроком я наближався до мети. Запахи і звуки ставали чіткішими і невдовзі я набрів на пару. Вони цілувалися. Їх запахи були настільки сильними, що заповнили все навкруги. У дівчини шалено калатало серце і шуршала у жилах кров, коли юнак стискав руки на її грудях. А моє серце зупинялося. Вдосконалені відчуття давали все більше насолоди. Особливе блаженство я отримував від звуків крові, що шурхотіла у їх венах. Душу лоскотала та думка, що я їх вистежив. Знайшов за запахами і звуками життя. Тепер спостерігаю, а вони навіть і не розуміють, що за спинами на них чатує небезпека.

Відштовхнувшись від землі, я стрибнув до юнака, стиснув голову і скрутив в’язи. Дівчина заволала, але її голос поступово стихав, по мірі того, як вливалось її життя у мій рот…

Все трапилось настільки швидко, що ще не встигло згаснути відлуння її вереску, як я вже покинув за собою мертві тіла і біг швидко вперед.

Я відразу зрозумів, що став витривалішим. Тіло довго не стомлювалось. Мій слух став чіткішим, а нюх гострішим. Я користувався тільки цими двома відчуттями. А ще шкірою вловлював вібрації від предметів і тіл. Живі істоти видають сильніші вібрації, навіть коли сплять, а от неживі слабші. Камінь майже взагалі не видає вібрації, проте я чітко знаю, де він розміщений навіть якщо не бачу. Я біг босим і часто спотикався. На ногах залишалися рани, але швидше гоїлись. Проте біль був гострішим в сотні разів. Сонячні опіки гоїлися довше і пекли довше. Вдень я майже не пересувався.

А ще було ще щось…

На тілі виникали і постійно кровоточили маленькі рани, якщо я довго не пив крові. Було важко пересуватись з ними. Чим довше я стримував себе, ти глибшими і болючішими вони ставали, а тоді довше гоїлись. Запустивши все одного разу, мені довелося випити кров стада оленів і майже десятьох людей. Мене вже нудило від крові і вона верталась назад, а деякі рани все ще ніяк не могли загоїтись. Людська кров була більш ситною, чим тваринна і її потрібно було набагато менше. Інколи я навіть пив кров і не вбивав людей, залишаючи у їх тілах життя…

З кожним разом, вдавалося все легше і легше себе стримувати і пити кров не тоді, коли поруч жертва і виникає найменше бажання.

Весь цей час я біг. Біг вперед туди, де сідає сонце чіпляючись за запах, що по крупинках залишався на гілках дерев, камінні, на тваринах і витав в повітрі. Він був неначе поводирем для мене. І чим швидше я біг, тим сильніше він відчувався. Я біг за тими, хто залишає такий самий запах як я і в душі сподівався знайти ту, що вкусила мене.

Я давно здогадався, що це вона і інші. Їх декілька. У кожного свій запах, проте всі вони схожі одним єдиним – металевим присмаком, що відразу відкривав правду на їх сутності. Інколи мені вдавалося долати великі відстані і вдень, коли шлях пролягав через дрімучі ліси, або гори. До підніжжя гір сонце майже ніколи не досягає і залишатись в тіні можна завжди. А вони вдень не рухались ховаючись від проміння. Шкіра враз відкликається на тепло пекучим болем. Легкі опіки швидко гояться, а от коли перетримати відкрите тіло на сонці воно закипає на очах і вкривається великими пухирями, гоїться звичайно довше. У мене на руці вже чотири тижні тримається опік від невдалого експерименту.

З кожним днем мороз ставав сильнішим. Інколи доводилось у людей красти вогонь і розводити полум’я. Іноді, зі світанком, ховатись в копицях сіна чи соломи. Я біг в тому, що було на мені при втечі з дому. Хоча вночі морози пекли сильно, навіть лід танув від моїх босих ніг. А вдень, коли я не рухався, від холоду в жилах стигла кров. Одного ранку, зі сходом Сонця, на землю почав падати лапатий сніг. А ввечері, під місячними променями земля світилась яскраво-білою, замерзлою ковдрою.

Тієї самої ночі я вибіг на високий берег річки і неначе провалився в печеру з насиченим і в’язким запахом: внизу біля води стояли ті самі істоти, за яким я біг вже майже два місяці.

Смереки струменіли у височінь і здавалося, верхівками діставали до неба. Все навкруги поснуло в обіймах зими. Окрім струмка, який через безсоння біг вперед.

Коли я сходив схилом істоти випросталися і поглянули у мій бік. Їх було шестеро, неначе вирваних з потоку часу і викинутих на узбіччя. Одяг давно перетворився на лахміття, а кошлате волосся і пошрамована бліда шкіра відрізняли їх від людей, чиї тіла аж пашіли енергією і життям. Я поглянув на свої руки: вони були такого ж кольору як і їх тіла.

Вперед вийшла та сама жінка, що вкусила мене. Вона випростала вперед руку і кістлявий палець вказав на мене.

«Я пам’ятаю тебе…»

Наступної миті повітря навкруги сповнилося різким солоним запахом поту, смородом псів, часнику і цибулі. А ще мені здалося, що поміж цих в’язких потоків повітря проминав ледь вловимий аромат срібла. Здавалося, на нас суне величезна істота: напівлюдина, а на іншу половину – тварина.

«Ти привів їх за собою», – промовила жінка. «Вони йшли по слідах твоїх жертв».

В ту ж секунду на галявину з лісу виїхало кілька упряжок собак. В повітрі пронеслися відчайдушні крики. Я не розумів чиї, але знав, що прийшли за нами. За тими, кого звали звірами, монстрами, демонами, кровопивцями, кровососами, упирями… Мисливці прийшли полювати на них і на мене.

Два фронти вступили у схватку. Одні хотіли вбити, а інші врятуватись і жити. І кожен у своєму розумінні боровся за життя. Ті, хто прийшли за нами, змагалися, за майбутнє без вбивств. Ми змагалися за майбутнє щоб лише жити. А для цього потрібно вбивати.

На мене накинулася важка туша у шкіряній накидці. Чоловік був більшим за мене і важчим, але я міг зрівнятися з ним силою, яка прийшла під час перетворення.

Ми впали на сніг і він перетиснув рукою мені горлянку. Його очі аж світилися від злості і адреналіну, що викидався у кров. Серце вилітало з грудей і чув як мчиться по венах кров. Це збентежувало мене. Наступної миті з його лахміття вивалився натільний хрестик і впав мені на шию. Те місце запекло різким болем. Я зібрався з силою. В одну мить вирвав руки і відкинув свого нападника. Іншою секундою стрибнув на його, притис до землі і відірвав зубами шматок шкіри з шиї, в тому місці де найбільше бився пульс. Чоловік заволав. Я примкнув губами до рани, з якої била кров. Тілом розплилось блаженство, коли рот наповнився теплою рідиною.

Його тіло обм’якло і врешті-решт він завмер. Я підвівся і на тремтячих ногах поглянув навкруги. Пофарбований кров’ю сніг багряним килимом розкинувся на березі річки.

Хтось вхопив мене за руку.

«Якщо хочеш жити, потрібно тікати. Прийдуть і інші».

«Але ж…»

«Всі запитання згодом. Зараз потрібно відірватись від погоні».

Я поглянув на істоту, що говорила зі мною. Це була та сама жінка, що вкусила мене. Її очі блискотіли якось дивно і лише з часом я зрозумів, що то був страх. У всіх так блищать очі за своє життя.

Ми забігли по гульки у холодну воду і побігли вперед. В ту сторону, де червоніло небо.

 

image_12404131034226236085

Поділитись ланкою в соціальних мережах

Залишити відповідь

Щоб прокоментувати, відрекомендуйтеся за допомогою: 

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *