Ольга ВІНІЧУК. Gharpy Poltergeist

Різким рухом Анна закрила книгу і відклала її в сторону. Останніх двадцять сторінок тексту вона зовсім не зрозуміла, хоч і перечитувала деякі рядки по кілька разів. Було пів на третю ночі. Анна смикнула вимикач лампи і світло згасло.

Ліжко було занадто великим, занадто незатишним і холодним. Анна накрилась ковдрою до самого підборіддя і заплющила очі. Сон не йшов. Отруйними зміями в голову лізли думки, уривки спогадів; зароджувались липкі бруньки мрій, яким не судилося розкритись. Але зараз, вночі, здавалося, що ці зародки розростуться, матеріалізуються, варто лише трохи посвітити сонцю… Чому б цим фантазіям не заколисати Анну, не впустити її до свого світу?..

За вікном панувала ніч, непроглядна, бездонна, наче океан. Шугав вітер, перекочуючи її важкі хвилі.

За вікном спалахнуло світло. Очевидно, це старий ліхтар, який вмикався, коли йому заманеться. Темряву розкроїв тонкий промінь, що проник у кімнату крізь щілину між цупкими шторами. Він вирвав із мороку зім’яте простирадло, силует ноги, дверну ручку, пройшов лазерною стрілою по стелі.

Анна роздратовано підвелась і смикнула штору. Знову запанував морок, чорний і густий.

Четверту ніч підряд Анна не спить. А спати треба. Вранці на роботу, відсиджувати свою зміну у нудному офісі. І якщо синці під очима можна замазати тоналкою, то від дикого головного болю не врятує навіть знеболююче. Через поганий сон Анна стала зовсім неуважною, наробила в документах купу помилок і тепер їй погрожують звільненням. Може, воно і на краще, та все ж роботу втрачати не хотілося, тим паче через безсоння.

Анна лежала. Вона вже не крутилася з боку на бік, як у перші такі ночі. Вона просто лежала; в голові було пусто, наче у дзвоні, тільки настирливим язиком колотило: «Спати, спати, спати…» А сон не йшов.

Минали хвилини, що здавалися вічностями. Надія заснути зникала, натомість з’явилось нове відчуття в тілі. Здавалося, якась невидима частина покинула його.

Подібне з Анною було і раніше, але то були дуже слабкі, непевні відчуття. Анна засинала і їй часто снився сон про один і той же будинок. Проте сьогодні вона не спала.

Захотілося пити. Анна потягнулась до склянки, яку завжди залишала на ніч, та вона виявилась пустою. Довелося йти до кухні.

Анна набрала води, зробила ковток. Але що це?! На смак наче… Вона заглянула в чашку і не втримала її в руках. Чашка впала, по підлозі розтеклась калюжа крові. От-от вона досягне пальців на ногах. Анна відсахнулась і оглянулась. Нею оволодів справжній жах: вона була у чужому домі. Тут стояли інші меблі, стіни були обклеєні темнми шпалерами, вікно завішене старою, потріпаною фіранкою. На стільниці стояла гора брудного посуду, з чайника на плиті валив пар. Анна переступила через калюжу і підійшла до вікна. Була ніч, але навіть у темряві Анна зрозуміла, що пейзаж за вікном незнайомий.

«Це сон» – подумала Анна і відчинила вікно. В лице подув потік прохолодного повітря. Ні, не сон. Витівки фантазії?

Анна знову підійшла до крана і повернула ручку. Спочатку з труб долинало глухе шипіння, але через кілька секунд з крана потекла чиста вода. Анна підставила під струмінь руки і заплющила очі. Це завжди допомагало їй у стресовій ситуації.

«Зараз я прокинусь і буду дома, зараз я опинюсь дома…» – пошепки повторювала Анна.

Раптом вона почула кроки за спиною і оглянулась. До кухні зайшов чоловік у засаленому бордовому халаті. Анна застигла від переляку: раптом він прийме її за крадійку? Втім, чоловік, здавалося, не помітив Анну. Він просунув руку за сантиметр від її тіла, роздратовано закрив кран, вимкнув газ, зачинив вікно і вийшов. Не помітив він і калюжу крові, в яку ступив лівою ногою. Анна пішла за чоловіком. З кожним кроком він залишав за собою кривавий слід. Анна намагалася поводитись тихо, проте чоловік щось запідозрив. Він різко обернувся і Анна ледь не зіткнулась з ним обличчям. Вона зробила два кроки назад. Чоловік окинув поглядом кімнату, цмокнув язиком і пішов далі.

Анна встигла роздивитися його обличчя. Зараз вона могла заприсягнутися, що не знає цього чоловіка, і з такою ж упевненістю сказати, що знає. Вона не пам’ятала, де бачилася з ним, але закрадалась здогадка, що у цьому ж домі. Втім, хтозна. Анні і досі здавалося, що вона спить, хоча те, що відбувалося навколо, доводило протилежне.

Чоловік зайшов у кімнату, яка, очевидно, слугувала одразу спальнею, вітальнею і бібліотекою. Тут був ще гірший розгардіяш, ніж на кухні. Одяг, книги, пакети від їжі – все було розкидане по кімнаті без жодного натяку на послідовність. Втім, чоловік добре орієнтувався у цьому кублі. Він підняв з підлоги якусь книгу, сів на маленький диванчик і, нахмуривши брови, почав читати, нервово і судорожно перегортаючи сторінки. Почитавши якусь хвилину, чоловік підняв голову і, дивлячись прямо на Анну, сказав:

– Він знову з’явився.

Анна почула зітхання і жіночий голос:

– Що ж нам робити?

Вона обернулась і побачила бліду, заспану, стривожену жінку. Виявляється, чоловік звертався до неї.

– Ти поранений! – стривожено вигукнула жінка.

– Де? – здивувався чоловік.

– Глянь, у тебе з ноги тече кров! І сліди…

Чоловік подивився на свої ноги. Справді, ліва стопа була закривавлена.

– Але мені не боляче. І рани немає, – запевнив чоловік, уважніше придивившись.

– Тоді звідки ці сліди? – спитала жінка, вказуючи на відбитки.

Чоловік підвівся і вони обоє пішли до кухні, звідки вели ці сліди. Анна подалась за ними.

– Що це за сморід? – зморщила обличчя жінка, підходячи до дверей.

Чоловік закрив ніс рукавом халата. Сморід справді був жахливим. Це була суміш запаху крові і гнилого м’яса, причому запах був настільки густим, що здавалося, його джерело прямісінько за дверима.

Жінка відчинила двері і відскочила.

Підлога була залита кров’ю, а сморід тут стояв ще гірший.

– Що це? – спитала жінка, затуляючи ніс рукою.

– Тобі краще піти, – сказав чоловік, на що жінка схопила його за зап’ястя.

– Ні. Я залишуся.

Вони з жахом побачили, як зі стелі впала велика вишнева крапля. Обоє підняли очі. Не стелі темніла пляма, і з тріщин просочувавсь ще одна краплина.

– Дзвони в поліцію, ще щось нагорі, – тремтячим голосом промовила жінка.

– Ти права.

Чоловік кинувся до телефону, який стояв на тумбочці у коридорі.

– Ні, – спробувала зупинити його Анна, але, здавалося, її не почули.

Чоловік уже почав набирати номер, та Анна висмикнула шнур. Чоловік кинув слухавку, і вона жалібно дзенькнула, вдарившись об підлогу.

Анна розсміялася.

Жінка підійшла і поклала руку чоловікові на плече.

– Ти ж знаєш, скоро воно зникне, – прошептала заспокійливим тоном.

– Зникне, бо я йому допоможу! – мовив чоловік і впевненим кроком пішов до кімнати.

– Як ти це зробиш?

– Я знав, що воно повернеться, тому купив одну книгу.

Чоловік дістав з полиці велику, важку книгу. Вона була обтягнута коричневою шкірою і закривалася на замок.

– Скільки це коштує? – ошелешено спитала жінка.

Чоловік глянув їй в очі.

– Наша свобода дорожча.

Вони удвох вмостилися на диванчику і почали перегортати коричневі сторінки. Анна теж заглянула.

Очевидно, книга була старою, адже написана вона чорнилами. На кожній сторінці намальована потвора, а поруч текст зрозумілою, але чужою мовою.

– Тут зібрані всі закляття проти нечистої сили, – пояснив чоловік.

– Ти читаєш по-латині? – здивувалася жінка.

– Вивчав в університеті, спокійно відповів чоловік і перегорнув наступну сторінку.

Анна побачила ще одну потвору. Закралось недобре відчуття. Анна відчула смертельну небезпеку, яка йшла від тієї книги, і її переповнила жахлива ненависть.

Вона вихопила книгу і з силою жбурнула якомога далі. Книга влучила в дзеркало, і воно розлетілося на друзки.

Жінка скрикнула і притиснулась до чоловіка; вони обоє нажаханим поглядом дивились то на книгу, яка лежала на підлозі, то на розбите дзеркало, то у повітря перед собою. Минуло кілька хвилин, перш ніж хтось наважився заговорити.

– Може, воно вже зникло? – з надією шепнула жінка.

– Не думаю, – відповів чоловік і обвів поглядом кімнату. – Відчуваєш, як холодно?

– Справді…

З рота йшов пар. Жінка витягнула ноги на диван і подула собі на руки.

Анна ходила по кімнаті. Їй було страшно. Вона боялася, що залишиться такою назавжди і рано чи пізно ці двоє її прикінчать. Потроху вона починала впізнавати цю квартиру. Раніше, коли її мучили нічні кошмари, вона тут опинялася і не могла вибратись до самого ранку. Але то були сни, які зникали з настанням дня. А зараз Анна повністю відчувала своє тіло; їй так само докучав сморід, який доходив з кухні; вона діяла і бачила результати своїх дій. Та як же довести цим людям, що вона безпечна, якщо вони її не бачать і не чують? Анна не хотіла помирати лише тому, що невідомим чином тут опинилася. І їй в голову прийшла ідея. Анна вирішила написати записку.

Вона помчала до кухні і знайшла там силіконовий пензлик для глазурі. Добре, що не прийдеться плямувати руки. Вона написала, те що хотіла і повернулася в кімнату, аби якось змусити мешканців квартири це прочитати.

Анна застала небажану картину: чоловік прямував до книги, яка лежала на підлозі біля розбитого дзеркала.

– Ми повинні його вбити, поки воно не знищило нас, – сказав чоловік.

Почувши це, Анна кинулась до книги і почала виривати сторінки, розкидаючи їх по кімнаті. Раптом на очі трапився аркуш зі словами «Gharpy Poltergeist». Інтуїція підказала, що це саме те закляття, яке він шукає. Не роздумуючи, Анна схопила аркуш і затиснула його в руці.

Чоловік зупинився на півдорозі і позадкував. Анна схопила його за руку і потягнула до кухні. Він з жахом в очах пручався, але не міг протистояти надлюдській силі Анни. Жінка помітила, що щось не так і підвелася.

Всі троє стояли перед дверима кухні. На них кров’ю було написано:

«Не вбивайте мене».

– Господи! – промовила жінка. – Зроби уже що-небудь! – благала вона не то чоловіка, не то господа.

Чоловік важко зітхнув:

– Ми повинні з цим покінчити.

Анна скрикнула від безнадії. Ці тупі люди нічого не розуміють!

Анна відчинила двері і кров полилась через поріг, заливаючи підлогу коридору. Її було багато, вона капала дощем з розмоклої, обвислої, чорної стелі. От-от вона мала впасти. Кілька разів блимнула лампа, а тоді погасла. Настала темрява і загрозлива тиша. Чути було важке дихання людей.

Раптом почувся тріск і великий шматок стелі обвалився.

– Ні!!! – у розпачі крикнула жінка.

– Тікай! – наказав чоловік.

– Нам кінець! Воно нас повбиває! О боже!

У коридорі крові було вже по кісточки. Відчай Анни був безмежний. Вона відчувала, що була у всьому винною але не знала, як це зупинити.

– Заховайся у спальні! – наказав чоловік і штовхнув дружину.

Вона забігла до кімнати і зачинила за собою двері.

Чоловік залишився з Анною сам на сам.

Він повернувся до кімнати, де лежала розірвана книга, і судорожно почав збирати сторінки. Анна спокійно за ним спостерігала: потрібне закляття вона міцно тримала в руці. Чоловік розглядав кожен аркуш і ворушив губами, читаючи заголовки. На одному з аркушів він зупинився і вдоволено посміхнувся.

Страх пронизав Анну тонким голками. Невже вона помилилася?!

Чоловік урочисто підвівся і почав зачитувати, поблискуючи очима:

– Qui venerunt de abyssis[1]

Анна закам’яніла. Невже їй кінець? Вона не могла поворухнутись, наче її паралізувало. Люта ненависть знову наповнила серце Анни. Чоловік промовляв слово за словом і Анна відчувала, що втрачає свідомість. Вона не зводила погляд з того проклятого аркуша.

Раптом він спалахнув. Вогонь обпік чоловікові руки, і він випустив закляття. Зайнялись і ті аркуші, які лежали на підлозі. Чоловік намагався загасити полум’я ногами, але від того вогонь ще сильніше розгорався. На запах диму вибігла зі спальні жінка.

Анна підійшла до вікна. За її спиною метушилися люди, марно намагаючись загасити проклятий вогонь. Анна відчувала полегшення. Сьогодні вона перемогла. Уже світало, ніч добігала кінця.

Анна розгорнула аркуш, який досі тримала в руці і уважно розглянула картинку. На ній була зображена оголена крилата жінка з головою яструба.

– Все не так, – тихо промовила Анна. – Все не так.

Вона акуратно склала аркуш.

Над будинками зблиснув перший промінь сонця. Ніч закінчилась і забрала з собою все, що принесла. Анна відчула, що сили покидають її, але то була не смерть.

Анна відкрила очі. Вона була у своїй кімнаті, лежала у своєму ліжку. Тіло боліло, наче по ньому проїхався танк. Анна заплющила очі і згадала той кошмар, який пережила вночі. Попри всю свою реальність він виявився сном, і Анна з полегшенням зітхнула.

Вона смикнула штору і впустила до кімнати світло. Пройшлась по квартирі. Тут все було так, як і раніше. В кухні – повний порядок; з крана текла вода, на смак, як вода. В обох кімнатах все стояло на своїх місцях. Анна ще раз переконалася, що бачила сон.

Коли вона складала постіль, на підлогу впав складений вчетверо аркуш. Анна завмерла. Вона розгорнула його тремтячими руками і не змогла опанувати свій жах. На старому папері була намальована тушшю міфічна потвора, наполовину жінка, наполовину птах. Під нею – текст на латині, а вгорі готичним шрифтом виведено: «Gharpy Poltergeist».

[1] Ти, що прийшов з глибин.

 

url

Поділитись ланкою в соціальних мережах

коментарі

  1. Кирило Запорозький сказав:

    Ідея та сюжет сподобались. Гарний задум, відкритий фінал. Напрошується питання: як так трапилось? Отже автор заховав зумисне, а може й ні, таємницю цих астральних мандрівок до нещасних смертних.
    Втім, мені здалось, що автор радше звітує про події, а не описує їх. Хотілось би якось прикрасити сухі звіти дій головної героїні. Напочатку Ви мене зацікавили, але трохи згодом ця Ваша яскравість мови втрачалась і переходила до констатації подій. Також, як на мене, занадто часто використовується ім’я нероїні. Час від часу збивало, особисто мене. Це легко вирішується синонімічним рядом.
    Творчого Вам натхнення!

  2. Ольга сказав:

    Дякую Вам за відгук. На майбутнє врахую всі зауваження.

Залишити відповідь

Щоб прокоментувати, відрекомендуйтеся за допомогою: 

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *