Євген ОНОФРІЙЧУК. Думаєте, я жертва?

О другій ночі мене збудив телефонний дзвінок. Голос зі слухавки невпинно торочив.

Я второпав лише те, що через півгодини я маю бути в госпіталі. Нашвидку вдягнувся, і вибіг з квартири, набираючи номер телефону.

– Гас, ти певно жартуєш? – перепитав я, втискаючи педаль газу в підлогу.

– Не в моїх інтересах, Філе. – прохрипів голос зі слухавки. – Всі докази грають проти нього.

– Добре. Я вже в дорозі. Скоро буду. – я кинув мобільник на пасажирське сидіння старенької Імпали.

В голові не вкладалося:

“Як таке можливо?” – за свою практику я такого ще не зустрічав.

За п’ять хвилин я вже заходив до госпіталю. Далі, палата… І от він, Дені Ларсон, сидить переді мною. Дідько! Та це маразм якийсь.

Я сів навпроти і привітався:

– Привіт, Дені.

– Вітаю. Зараз прийде містер Хенсон. Він радив без нього не починати розмову з Вами. – спокійно відповів хлопчик.

За хвилину увійшов психолог Чарлі Хенсон.

– Вітаю Вас, детективе Коперс. – він потис мені руку. – Що ж продовжимо, Дені. Зараз детектив Коперс буде задавати тобі питання…

– Та знаю , бачив декілька фільмів, – безтурботно мовив малий, привітно всміхнувшись.

Янгольська посмішка у цього малого. Певно це якесь непорозуміння.

– О’кей, почнемо, – якомога делікатніше почав я. – Дені, скільки тобі років?

– Через два місяці буде десять.

– Ти пам’ятаєш як виглядав убивця?

– Звісно. – після цих слів малого я видихнув з полегшенням. – Як можна забути… – малий відкинув довге пасмо білого волосся, що закривало око. – … обличчя, яке кожен день бачиш у дзеркалі. – його погляд пронизав мене. – Я ж говорив уже, що убив їх всіх. Всіх до єдиного!!! – різко зірвався на крик хлопчик.

– Тихше, Дені. Заспокойся. – втрутився психолог. – У нас просто дружня розмова.

– Хоч Ви мені не брешіть. “Хороший коп”, – кивнув він у сторону психолога, – і ” поганий коп”. –показав він пальцем на мене. – А ще, Вам на замітку, детективе, недооцінювати людей – дуже погана, а іноді навіть згубна звичка.

Як дивно, така янгольська посмішка, а погляд… Сам Диявол позаздрив би.

– Добре. Отже ти хочеш у всьому зізнатися? – намагався посміхатися я, все ще не приймаючи його слова до уваги.

– Так. – Дені знову постав перед моїми очима зразковою дитиною.

Дивно, він так швидко спалахує і так само швидко згасає, але його очі… Вони ховали в собі щось… Лякали.

– Тоді прошу розповісти як усе було. – думав, що експертиза та його розповідь не співпадуть, і ми швиденько переключимося на якогось наркомана і справа в кишені.

– Добренько. – хихикнув малий, наче готувався розповісти казочку…

***

Суботній день. Дені шукав у кімнаті смичок від скрипки…

Хлопчик займався музикою. Щосуботи тато Джефрі відвозив його до старого скрипаля на приватні уроки, а ввечері Дені демонстрував свої вміння під татів рояльний акомпонемент перед вагітною мамою Ромільдою та старшою сестрою Самантою. Після виступу, близько восьмої, сім’я ласувала смачний матусин пиріг, оточивши круглий стіл.

… Пошуки смичка виявилися безуспішними:

– Мамо, я десь посіяв свій смичок! – крикнув зі сходів малий Дені.

– Сьогодні придбаєте з татом новий! – долинув з кухні матусин голос.

Хлопчик повернувся у кімнату. Одягнувся так як велено вчителем – сорочка, брюки і туфлі. Взявши скрипку, Дені спустився на перший поверх.

– Привіт. – махнула рукою сестра Саманта.

– Угу. – кивнув малий.

– Ти сьогодні якийсь похмурий. – посміхнулася йому мама, потираючи великий животик. Через місяць їй народжувати.

Малий стенув плечима. Увійшов батько:

– Зібрався? – запитав витончений чоловік.

Дені кивнув і вони вийшли з будинку. Обурено загудів автомобіль, вони поїхали до скрипаля Генрі.

Хвилинна стрілка ледь перевалила за сьому, а Дені щойно зайшов до будинку:

– Я знову загубив смичок.

Батько одразу ж вручив йому новий, мовляв, від вечірньої гри не відкрутишся:

– Добре, що я перестрахувався. – посміхнувся тато.

Дені переодягнувся і зайняв своє місце, чекаючи доки батькові пальці порушать спокій рояльних клавіш. “Концерт” пролетів умить. Сім’я прийнялася куштувати малиновий пиріг.

– Сьогодні він по-особливому смачний. – похвалив мамин пиріг хлопчик.

– Син має рацію… А ще, він, як завжди, страшенний підлабузник. – всміхнуся тато.

– Не більше, ніж ти. – підморгнула йому у відповідь мама.

З’ївши три шматочки, Дені встав зі стільця:

– Дякую, мамо. Дякую, Саманто. Все було дуже смачно… В мене є до вас пропозиція. – завагався малий.

– Якщо це весело, то я не маю нічого проти. – батько відставив убік тарілку з шматочком пирога.

– Тоді я зараз прийду. – захоплений Дені полишив кімнату.

Вже за хвилину він повернувся з жмутом товстих мотузок.

– Я буду піратом, а ви моїми полоненими. – всміхався хлопчик.

– Цікаво та весело. – підіграла Саманта, яка була не в захваті від братових ігор, адже

вона поспішала на побачення зі своїм новим хлопцем.

Малий мовчки почав прив’язувати їх до стільців. Навіть ноги прив’язав до ніжок, щоб полонені не мали змоги підвестися.

– Майстерна робота. – посміхнувся батько. – Я навіть поворухнутися не можу. Без жартів, я серйозно. – запевняв він.

–Дені, послаб. Надто тугою. Мені боляче. – попросила Саманта.

– Боляче? – перепитав Дені. – А як це?

Хлопчик підійшов до сестри і ще тугіше затягнув мотузку. Волокна вп’ялися у шкіру, з обох зап’ястків потекла кров.

– Дені, так не можна. – заплакала сестра.

– Ти що робиш? – батько спробував підвестися, але дарма.

Малий підійшов до батька і зазирнув йому в очі, промовляючи крізь зуби:

– Що з тобою? Тобі теж боляче?

– Когось давненько не вчили манерам та повазі! – пригрозила мати.

Дені підійшов до неї. Схиливши голову на бік, він пронизував її своїм поглядом.

– Не думаю. – хлопчик штурхнув ногою стілець.

Мама впала на спину і добряче вдарилася головою об кахельну підлогу. Дені вийшов з кухні, а вже згодом повернувся з молотком і довгими цвяхами для шиферу.

Він окинув поглядом рідних, які намагалися звільнитися від мотузок.

– Я дивлюся, що ви ніяк вгамуватися не можете… Знаєте, полоненим головне не давати спуску. – Дені взяв цвяха і підійшов до сестри. – До стільця дістане. – приміряв і за два удари загнав цвях у стілець… крізь ногу Саманти.

Дівчина закричала. З ноги потекла кров, а обличчя заливалося сльозами.

– Тобі все ще боляче? – перепитав хлопчик.

Сестра лише гучно ридала в приступі істерики.

– Зупинись!!! Це вже занадто!!! – закричав роздратований батько.

– А я й не граюся. – Дені не вагаючись увігнав ще одного цвяха у іншу ногу сестри.

Саманта закричала і втратила свідомість.

– Так, таточко, я не граюся. – прошепотів хлопчик батькові на вухо.

Дені повільно приміряв цвях до таткової ноги, крутячи молоток в руці.

– Чому? – спитав хлопчик і ударив з усієї сили по цвяхові, а батько не стримав крик болю.

Залізяка вперлася в кістку. Дені вдруге заніс молоток над головою – кістка гучно тріснула. Крик батька обірвався – він сидів без тями. Хлопчик забив іншого цвяха у безтямне тіло татуся і присів біля матері.

– Вам усім боляче… – шепотів він собі під носа.

– Синку… Зупинись. – молила матір.

Дені взяв зі столу ніж зі шматочками пирога, приклав його до руки матері, натис і провів. Мама зойкнула, дивлячись як на підлогу стікає кров з її руки.

– І тобі боляче? – здивовано спитав Дені. – Чому вам усім боляче???

Хлопчик підніс свою руку поближче до очей матері, і тим самим ножем провів по зап’ястку. Дені уважно дивився як лезо розділяє шкіру, і з-під нього виступають невпевнені краплинки крові. Він прибрав ножа. Невпевнені крапинки перетворилися у маленький струмочок, що бринів рукою, пальцями і, в решті решт, скрапував на підлогу.

– А от мені не боляче… Дивись. – він знову провів ножем по руці. – Зовсім. – ще і ще, раз за разом він різав себе і повторював: – Зовсім…

В решті решт він підняв матір з підлоги і повторив ”цвяхову операцію”. Потім виставив стільці в рядок, а перед ними поставив велику картонну коробку, і всівся на підлогу, розглядаючи безтямні та закривавлені тіла рідних.

Пройшло п’ять хвилин як годинник пробив північ. Дені чекав. Його очі втупилися в стіну, а він сам трохи поколихувався, обхопивши руками коліна. Першою до тями прийшла сестра.

– Доброї ночі. –жваво підвівся на ноги Дені. – Продовжимо нашу гру. – хлопчик дістав з коробки голку.

– Дені, не треба… Будь ласка. – благала сестра.

– Я так не вважаю. – хлопчик загнав голку собі під шкіру. – Бачиш? А мені зовсім не боляче. – він дістав ще кілька голок з коробки.

– Будь ласка… – плакала сестра.

– Краще помовч. – він узяв руку Саманти і почав неспішно засовувати голку під ніготь.

Від криків дівчини до тями прийшов батько. Через шок та крововтрати чоловік мав сповільнене світосприйняття, тому не одразу зрозумів де він і що коїться.

– І ти вже отямився… Ти точно маєш це побачити. – Дені взяв голку, і засунув її собі під ніготь. З пальця повільно почала капати кров. – Бачиш як легко і безболісно входить…

– Ти пив пігулки у мене в гаманці? – спитав батько.

– Які ще пігулки?!! – закричав Дені. – Мені просто!!! Просто не боляче. Розумієш? – він дістав з коробки скрипку, і з усієї сили ударив нею по обличчю батька. – А ви ще зі своєю музикою… Знаєте як вона бісить? Особливо, коли цього ніхто не цінує…

Дені дістав з коробки м’ясорубку та ще голок. Він встановив м’ясорубу на край столу.

– Матусю. – хлопчик приволік стілець з мамою поближче до столу. Жінка прийшла до тями. – Я ніяк не можу зрозуміти, – взяв мамину руку, – ніяк. – засунув її до м’ясорубки. – Чому мені не боляче? – зі сльозами на очах він почав крутити ручку.

Хрускіт кісток заглушували крики матері.

– Не боляче. – хлопчик облишив понівечену руку матері, і прийнявся вганяти їй голки в ноги.

Безтямна мати сиділа на стільці, у калюжі крові, оточена шматками власної шкіри та роздробленими кістками від пальців. Із зловісної коробки хлопчик дістав ножа для м’яса.

– Саманто, – знову підійшов він до сестри, – скажи мені, коли стане не боляче. – Дені почав зосереджено зрізати з неї шкіру, мов заточував олівця.

Спочатку з рук, декілька шматочків з ніг далі… Зрізав їй обличчя.

Дівчинка не дихала. Побачивши це, Дені з неймовірною люттю ударив ногою по стільцеві, і перекинув його. Мотузки вивільнили зі свого полону обм’якле тіло Саманти.

– Чому тобі боляче??? – нахилився над холодними очима сестри Дені.

– Уже не боляче. – сказала мати. – Їй уже добре. – вона істерично посміхнулася, а її очі наповнилися смутком, що сльозами стікав по щоках.

– А тобі? – хлопчик підійшов до матері, і загнав ножа в живіт. – А йому? Йому зараз боляче? – Дені вийняв ножа, і махнув ним по горлу матері.

Фонтан крові вдарив у обличчя, змінивши вираз обличчя хлопчика. Тепер він усміхався:

– Мені не боляче… – Дені неспішно заганяв ножа батькові під ребро. – Тобі напевно теж боляче? – впритул поглянув він на батька. Тато Джефрі захитав головою. – Тобі добре? – татусь кивнув. – хлопчик різко смикнув ножем, діставши до серця. – А мені все одно не боляче. – Дені почав водити ножем по тілу… – Мені не боляче!!! Зовсім!!! – …доки не втратив свідомість.

***

Я не вірив своїм вухам. Все описано з неймовірною точністю, наче він сам… Він сам усе це робив. Дідько, моя надія вмерла.

– Я на хвилинку. – мене почало нудити.

Це не вкладалося в голові. Йому лише дев’ять – а він маніяк. Жорстокіших я ще не зустрічав.

Віддавши дань унітазу, я знову увійшов туди. Ось він, сидить на стільці… Сама невинність. І ця бісова невинність холоднокровно закатувала свою родину.

– Детективе Коперсе, – м’який голос малого пронизав мене до кісток. Я здригнувся.

– Так, Дені. – я намагався виглядати спокійним, але присмак блювоти в роті не давав мені забути того жахіття.

– Ти ще з кимось грав у такі ігри? – знервовано запитав Чарлі.

– Ні. Я лише іноді тішив своїх друзів грою на скрипці.

– Розкажи докладніше. – я набрався сміливості.

– Одного разу мене слухав однокласник Моріс, а в п’ятницю я грав для…

– Люсі та Саймона Фімелів. – перервав його я, пригадавши понівечене тіло десятирічного Моріса…

***

– Ходімо я тобі зіграю. – показав Дені свою скрипку другові.

– А ти добре граєш? – недовірливо спитав однокласник, на що Дені відповів ледь помітним кивком голови.

Вони пішли до річки.

– Тут завжди тихо та пусто. Можна побути з музико наодинці. – пояснив Дені.

– Ну давай, Паганіні. – хихикнув рудий Моріс, поправляючи неслухняні кучері.

Дені поклав футляр на м’яку траву, і дістав з нього скрипку. Витончений смичок наказав струнам співати свою мелодійну пісню. Проте класика Морісові виявилася не до душі.

– Слухай, скрипка – не моє. Я краще піду, бо в мене голова зараз лусне. – Моріс розвернувся, і пішов.

Ображений Дені наздогнав однокласника, і збив його з ніг. Він почав гамселити Моріса ногами по обличчю що є сили, буркочучи під носа:

– Тобі боляче? Я певен, що так. Та не переживай, я тебе врятую від болю. – він підняв з землі смичок, і з розмаху загнав його Морісові в око. – Тепер тобі ніколи не буде боляче… Ніколи. – Дені скинув тіло однокласника до річки.

***

…одинадцятирічної Люсі та її п’ятирічного братика…

***

–Тобі завтра на уроки, може б ти сьогодні не грав? – занепокоїлася Люсі. – Бо ще зморишся, а завтра і смичка до рук взяти не зможеш.

– Містер Генрі Лінс лише одобрить мою позакласну практику. – всміхнувся Дені.

– Тоді зіглай нам. – попросив малий Саймон.

– Зіграєш? – спитала Люсі.

Дені кивнув, і повів друзів до річки на побачення з музикою природи.

Прийшовши, хлопчик дістав скрипку, і почав неспішно набирати оберти гри. Досягнувши апогею своєї швидкості, він рвучко прибрав смичок від плаксивих струн, і благородно вклонився своїм слухачам.

– Хоцу сце!!! – несамовито заплескав у долоні малий Саймон. – Сце, сце!!! – кричав він, бігаючи навколо малого скрипаля.

– Ні, – різко відповів Дені. – я виснажився як і моя скрипка. Нам треба до завтра перепочити. – поясним хлопчик, нахмуривши брови.

З кожним криком “Сце!” у виконанні малого Саймона, Дені ставав все більш роздратованим.

Вдосталь набігавшись, Саймон упав на траву біля розкритого футляра.

Він вихопив скрипку, і почав безладно тягати смичок струнами зі словами:

– Тоді я сам зіглаю.

Какафонія лунала не довго. Після третьої спроби провести смичком, Саймон порвав струну.

Дені, угледівши як його скрипка втратила одну з голосових зв’язок, накинувся на малого, і ляпасом поклав на землю.

– Ти що витворяєш?!! – закричала Люсі, піднімаючи заплаканого братика. – Це ж лише струна!!!

Дені міцно стискав смичок у руці. Він підійшов до Люсі ближче, і вхопив її за шию, стискаючи горло. Дівчинка відкрила рот, намагаючись вхопити хоч крапельку повітря.

– Тобі напевно боляче? Шкода. Що я не знаю як це. – Дені з розмаху запхнув смичок до горла дівчинки, і відпустив її. Люсі борсалася в траві, харкаючи кров’ю та звиваючись у передсмертних конвульсіях.

Дені підійшов до заплаканого Саймона:

– Тобі було боляче, коли я тебе вдарив?

– Так. – відповів хлопчик, витираючи сльози.

– Може ти мені скажеш як це, бо твоя сестра не знає, – вказав на мертву дівчинку Дені.

– Так не мозна лобити. – важко схлипнув Саймон.

Дені вп’явся малому в шию обома руками. Він стискав… Сильніше… Ще сильніше, аж доки адамове яблучко не хруснуло. З рота малого вирвався кривавий кашель.

– Тепер ви вільні. – хлопчик скинув обидва тіла в річку, зібрав скрипку, і поплентався додому, переповнений розчаруванням.

***

…Мене заклинило. Він пам’ятав усе до найменшої деталі.

Цей школяр дійсно серійний вбивця, якого ми не могли знайти.

Після допиту малого Дені відправили на медичну експертизу, яку він з успіхом провалив.

У хлопчика виявили синдром Бельмондо1 та гостру шизофренію. Суд визнав Дені Ларсона неосудним. Хлопчика направили до психіатричної клініки, а вже через тиждень він покінчив життя самогубством, вправно скрутивши собі шию за обідом.

З того розслідування пройшло вже більше десяти років, але кошмари іноді втручаються у мої кольорові сни, а його останні слова досі відкликаються моторошною луною, затьмарюючи усі думки:

– Детективе, а Ви думали я жертва?

1Синдром Бельмондо – рідкісне і до кінця не вивчене захворювання нервової системи, при якому людина повністю втрачає чутливість до болю, холоду і будь-яких інших неприємних відчуттів.

 

skripka+muzikalnie+instrumenti+skripka+oboi+23319167285

Поділитись ланкою в соціальних мережах

коментарі

  1. Кирило Запорозький сказав:

    Мушу визнати, оповідання гідне. Детектив, приправлений горором, захоплює читача. Звісно, є кілька нюансів. По-перше, проскакували русизми і пунктуаційні помилки. Втім, я вважаю, це легко виправляється. По-друге, це, скоріш, порада Вам, що література приймає звертання до другої особи з маленької букви. Хоч це і на авторів розсуд, однак в художніх творах превалює все-таки “ви”, ніж “Ви”.
    Повернусь я до сюжету. Історія з Дені, якщо чесно, мене неабияк приголомшила. Подекуди на мене налітала дрож, а іноді й огида. А це, своєю чергою, гарний показник для горору. А втім, затягнути інтригу Вам не вдалось. Вже напочатку я здогадався, куди зникали смички. Але в цілому, цікаве, достойне оповідання.
    Бажаю успіхів!

  2. Євгеній сказав:

    Кирило, дуже Вам дякую.
    1. Щодо русизмів:
    -прохання привести приклади (на майбутнє)
    2. Щодо інтриги:
    -навіть і не намагався приховати, що це зробив саме малий Дені
    3. Щодо всього іншого:
    – згоден.
    Іще раз дякую за те, що знайшли час прочитати оповідання.

  3. Кирило Запорозький сказав:

    “Зараз детектив Коперс буде задавати тобі питання…” — в український мові питання ставлять.
    “– Ти пам’ятаєш як виглядав убивця?” — правильніше було б сказати: “Який вигляд мав убивця?”. Бо “виглядав” у своєму значенні — “визирати звідкись”. Це найпоширеніша помилка, калька з російського слова “выглядел”.
    “…кивнув він у сторону психолога” — нормативно буде “у бік психолога”.
    “Сім’я прийнялася куштувати малиновий пиріг” — сім’я заходилася або взялась куштувати.

    А ще я примітив у Вас також вельми поширену помилку. “Усмішка” й “посмішка”, насправді, не одне й те саме. Посмішка несе в собі негативний характер: сарказм, насмішка, іронія, зловтіха тощо.

    Однак, повторюсь, у Вас гарний сюжет, а помилки виправляються. Це значно краще, ніж вміти правильно писати, але писати нудно й невиразно.
    Творчого натхнення Вам.

  4. Євгеній сказав:

    Кириле, дякую. Вам вдалося розвіяти мої сумніви.

  5. Читач сказав:

    До пепередніх зауваг хотілося б додати неуважність автора у деталях. Формула “кров-психо-епатаж” – це круто, але треба відчувати землю під ногами.
    Для прикладу, дев’ятирічний хлопчик не може затягнути мотузку так, щоб почало кровити та ще й “з обох зап’ястків”. Інша справа, якщо це струна, лєска або капронова нитка… Далі: мама прив’язана до стільця, навіть якщо уявити її тендітною жіночкою – її вага має бути не менше 50-ти кг. Тож як треба копнути стілець, щоб вона завалилася на підлогу? Тим паче кахельну, тобто слизьку? Враховуючи вік, зріст і відповідно вагу дитини – це неможливо… Ну і третє, але не останнє: зрізати обличчя м’ясницьким ножем – теж неможливо. Надто довге і широке лезо, надто тендітна робота, з нею не кожен дорослий впорається, то що говорити про дитину…
    Задум хороший. Але треба бути уважнішим.

Залишити відповідь

Щоб прокоментувати, відрекомендуйтеся за допомогою: 

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *