Вадим ОВЧАРОВ. Стукіт уночі

– І от, поборовши злого змія, Іван-Богатир визволив із полону прекрасну царівну.

Ненька дочитала останні рядки та закрила книгу. Маленький Ігор дивився на неї сонним поглядом і на якусь мить їй здалося, що син зовсім забув про нещодавній переїзд до нового будинку.

– От бачиш, синку, – посміхнулася вона й піднялася з ліжка. – Добро завжди перемагає зло.

Хлопчина лежав, загорнувшись у теплу ковдру. За вікном вирувала чимала злива, обстрілюючи тонке скло дрібними краплинками. Вітер гойдав чималі дерева, що розкинули свої гілля вздовж вулиці. Із кожним новим поштовхом невидимий бешкетних змушував цих велетнів гучно скрипіти. Грім давно минув, проте блискавицю ще можна було помітити за кілька кілометрів від їхнього двору.

Родина Скляренків лишень сьогодні вранці переїхала до нового будинку, котрий придбали кілька тижнів тому. Батько Михайло місяць назад отримав підвищення й переїзд із рідного Кривого Рогу став тільки питанням часу. Марина сприйняла цю новину, як початок чогось нового в їхньому житті, а от дев’ятирічному Ігореві ці зміни не сподобалися.

Він ніяк не міг звикнути до того, що доведеться залишити стару школу. Малому було сумно від самої думки про розлуку із друзями, з якими товаришував майже два роки. І якщо до переходу в нову школу хлопчина ще міг звикнути, то знайомство із новими однокласниками його дуже бентежило.

– Ну як, тобі вже покращало? – запитала мама, ставлячи книгу назад на полицю.

– Трішки, – промовив Ігор, позіхаючи. – Почитаєш ще одну казочку?

– Думаю, на сьогодні з тебе досить казок, – посміхнулася ненька. Вона нахилилась над сином та чмокнула його в лоба. – Заплющуй оченятка. Скоро тобі насниться своя казка, про яку ти розкажеш нам із татком уранці.

Марина поправила зім’яту ковдру та погладила чорняве волосся Ігоря. Хлопець поволі починав куняти, тому вона тихенько попрямувала до дверей. Однак щойно вона торкнулася скляної ручки, як голос сина її спинив.

– Мамо, – прошепотів він із заплющеними очима. – А Макс уже повернувся?

Жінка зупинилася. Її тендітні тонкі пальчики все ще продовжували тримати дверну ручку.

Так звали рудого кота, котрий з’явився в родині через півроку, як з’явився на світ Ігор. Ще кошеням Михайло відніс Макса до ветеринара, який назавжди вихолостив бідолаху. Звісно, відтоді кожна весна проходила спокійно. Він жодного разу не втікав із дому в пошуках пригод на свою голову, а кішечки, що бігали по вулиці, його більше не цікавили. Та все ж після втрати своїх причандалів кіт тільки те й робив, що ліниво відлежувався на дивані та наїдав собі пухнасте черевце.

Втім, незважаючи на це, всі в родині дуже любили Макса. Навіть сьогодні вранці, як тільки родина в’їхала в новий дім, за звичаєм першого пустили до кімнати кота. Проте замість того, аби обнюхати нову територію, Макс, неначе оскаженілий, вирячив свої зелені очі, крутнувся навколо себе кілька разів та чимдуж чкурнув геть.

Все сталося так швидко, що сімейство навіть не встигло причинити вхідних дверей. Кіт дременув на вулицю, майнувши на останок розпушеним вогняно-рудим хвостом. Михайло весь вечір кликав Макса додому, блукаючи спорожнілими вулицями, але так і не знайшов тваринку.

– Ще ні, – відповіла ненька напівсонному сину, – але я певна, що вже завтра він чекатиме під дверима, зголодній та втомлений.

– Це добре, – відповів Ігор.

Він ще щось пробурмотів під носа, але Марина так і не змогла розібрати, що саме. Вона ще хвилинку подивилася на свого сплячого сина, а потім вимкнула світло та вийшла, зачинивши за собою двері.

Дощ поволі вщухав, а торохтіння крапель ставало дедалі меншим. Навіть сяйво блискавок більше не відбивалося на стінах. Знадвору лише доносилося ледь чутне завивання вітру, який безперестанку гнав дощові хмари подалі від містечка.

 

***

 

Через кілька годин злива нарешті минула. Вітер розвіяв по небу темні хмари, вивільнивши величезний срібний диск місяця та холодні відблиски далеких небесних світил. Місячне проміння крізь скло проникало в кімнату, заливаючи її легким молочно-білим світлом.

Годинник на стіні тихо відстукував секунду за секундою, а його стрілки давно перехилилися за північ. Ігор тихенько сопів у ліжку, час від часу перекочуючись із одного боку на інший. Вітер за вікном продовжував своє приглушене скімлення, хитаючи крони дерев.

Несподівано, порушуючи нічну симфонію, у вікно хтось тихенько постукав.

Ігор продовжував спати, не звертаючи уваги на новий звук. Його дихання зливалося з цокотінням годинника, заповнюючи тишу в кімнаті. Ось під ковдрою щось заворушилося, й з-під неї вивільнилася нога хлопчика.

Тук-тук-тук…

Знову пролунало за склом. Цього разу він розплющив очі, повернув голову до вікна та сонно поглянув на місячне світло, що лилося в кімнату. Годинник продовжував монотонно клацати на стіні, немов навмисне порушуючи тишу. Мабуть, здалося… Ігор уже збирався знову заплющити очі та продовжити перерваний сон, аж раптом за білосніжною шторою знову донісся приглушений стукіт.

Тук-тук-тук…

Холодний піт виступив на спині у хлопчика. Невже хтось дійсно стукав у його вікно? Цього просто не могло бути, адже кімната знаходилася на другому поверсі!

Він обережно підвівся в ліжку й спробував зазирнути у вікно. Проте цупка біла тканина не дозволяла нічого розгледіти. Ігор обережно відкинув убік ковдру та вже збирався злізти з ліжка й підійти до вікна, та ось йому на очі потрапила тінь, котра вималювалася під місячними променями.

Вона видовжилася на долівці, неначе якась химерна істота. Голова, довга та голомоза, лежала на кінці килима, впираючись верхівкою в стінку. Від цього чорного тіла повільно відділилися два відростки. Тонкі й довжелезні, вони були руками цієї невідомої істоти.

Хлопчина вкляк на місці. Байкова піжама намокла від поту й немов приклеїлася до дитячої спини. Безсумнівно, за вікном хтось стояв. Можливо, це був злодій, який намагався проникнути в дім. Але чому тоді він стукав у вікно? Невже перевіряє скло на міцність? Чи, може, це чудовисько, що краде дітей зі своїх ліжок, про яке жартома колись говорили хлопці в школі? Ігор не знав, що й думати…

В цю мить тінь на килимі заворушилася. Хлопець затамував подих, боячись навіть кліпнути очима. Одна з химерних рук зігнулася й зробила три коротких коливання.

Тут-тук-тук!

Прогриміло за вікном. Тіло хлопчика затрусилося, немов у пропасниці. Мозок щосили подавав сигнали паніки, аби Ігор закричав, покликавши батьків. Однак до горла підступив важкий кавалок страху, який не давав змоги навіть вдихнути.

Серце скажено калатало в грудях й готове було вистрибнути назовні. Хлопчина, пересилюючи страх, повільно зліз із теплого ліжка. Босими ногами він ступив на килим, прохолодні ворсинки якого залоскотали ступні. Та хлопець цього не помітив. Він крок за кроком підходив до вікна, за яким знаходився невідомий господар тіні.

Стук власного серцебиття відлунювало в напівтемній кімнаті, приглушуючи навіть цокання годинника. Ігор пройшов майже два метри й опинився поруч із вікном. Тінь продовжувала нерухомо лежати на килимі, немов очікуючи, коли хлопець визирне на вулицю. Тремтяча рука малого обережно потягнулася до штори. Крихітні пальчики стисли білу тканину й щосили відсмикнули її вбік.

За вікном простягалася нічна вулиця, осяяна блідим місячним промінням. Дерева, що зростали понад дорогою, тихо коливалися під натиском вітру, відкидаючи тіні на моріжок. Ось по дорозі пошкандибав якийсь шолудивий собака, приглушено скімлячи.

Ігор вражено дивився на пейзаж, що відкривався по той бік скла. За вікном нікого не було, й хлопчик полегшено зітхнув. «Невже наснилося?» – промайнула в голові думка. Серце все ще шалено стукотіло, але він тепер на це не зважав. Погляд упав на годинник, який уже показував опів на третю ночі.

– Добре, що хоч батьків не розбудив, – прошепотів Ігор, знизавши плечима.

Хлопець розвернувся й вже був хотів повернутися назад у ліжко та враз закляк на місці.

На килимі простягнулася його тінь, відбита місячними променями. Невеликих розмірів, із кумедною видовженою голову, що ледь доходила до кінця ліжка. Вона лежала нерухомо, починаючись від того місця, де він стояв. Проте поруч із його тінню знаходилася й інша. Та сама, що кілька хвилин назад стукала в його вікно.

Ігор затамував подих. Голова обережно зиркнула через плече, але за склом й досі нікого не було. Враз тінь на килимі, не кваплячись, почала переповзати на стіну. Повільно видовжившись, вона постала у весь зріст і майже впиралася головою в стелю, а це було добрих три метри. Ось її довжелезна рука знову зігнулася під химерним кутом й кілька разів колихнулася.

Тук-тук-тук!

Цього разу стукіт лунав не з вікна, а зі стінки, на якій знаходилася тінь невідомої істоти. Хлопець відчув, як кров щосили вдарила в голову. Тіло знову затремтіло, а серце готове було вирватися через груди. Ігор чимдуж кинувся до дверей, але зачепився ногою за власний портфель та з глухим гуркотом гепнувся на підлогу.

Він проповз на колінах останні півметра та рвучко повернувся, впершись спиною до дверей. Із рота готовий був зірватися крик, але страх своєю крижаною рукою неначе вхопив його за горло. Натомість хлопчина видавив із себе тільки приглушений стогін, а сльози відчаю виступили на очах.

Тінь повільно переміщувалася по стінці, прямуючи до ліжка, де ще зовсім нещодавно спав Ігор. Вона, неначе жахлива змія, переповзала через куток, поволі підіймаючись під саму стелю. Аж ось її моторошне тіло нависло над ліжком, що було навпроти дверей і на мить завмерла. Та досить скоро довжелезна рука знову зігнулася, й приглушений стукіт наповнив кімнату.

Тук-тук-тук!

Сльози струменіли по обличчю хлопця. Він звівся на ноги, намацуючи руками скляну ручку. Ось маленькі пальці вхопили слизьку й холодну рятівну кулю та провернули її на півтора оберти вліво. Засувка гучно клацнула, неначе вибухнула в нічній тиші, а двері повільно почали прочинятися.

Несподівано тінь перелетіла по стелі через усю кімнату й випросталася прямісінько перед Ігорем. Щойно її чорне тіло опинилося на дверях, як ті з гуркотом зачинилися. Наляканий хлопчина відхилився назад. Ноги від страху підкосилися, й він знову впав на килим. Ковзаючи сідницями по м’яких ворсинках, Ігор відповзав назад, аж доки не вперся спиною в дерев’яне бильце.

Тінь стояла прямісінько перед ним, закриваючи чорним тілом єдиний вихід із цього кошмару. Огидна довга рука вкотре зігнулася, хлопчина знову почув клятий стукіт, що наповнював тишу в напівтемній кімнаті.

Тук-тук-тук!

Ігор закрив руками обличчя, вмиваючись гарячими слізьми. Страх повністю скував його тіло, не даючи змоги кричати. Байкова сорочка зовсім стала мокрою від поту, а на штанях почала з’являтися чимала пляма сечі. Хлопець увесь тремтів, чекаючи останнього ходу жахливої істоти, що знаходилася перед ним.

Він не знав скільки часу просидів біля ліжка, хлипаючи від страху. Сльози вже стікали по його долонях, змочуючи рукава сорочки. Зрештою, минуло чимало часу, а в кімнаті нічого не відбувалося. Ігор повільно опустив долоні й поглянув заплаканими очима на двері. Місячне світло виблискувало на скляній ручці, відкидаючи бліді відблиски на коричневу фарбу.

Хлопець роззирнувся навкруги. Кімнату наповнювало молочно-біле сяйво, яке майже повністю проганяло нічну темряву. На стіні продовжував тихо цокотіти годинник, а за вікном вітер і досі гойдав гілля дерев.

Жахливої тіні ніде не було.

Піднявшись на ноги, він повільно підійшов до вікна, витираючи вологими руками сльози з обличчя. За склом у нічній тиші знаходилася вулиця, що купалася в такому ж блідому світлі, яке знаходилося в кімнаті. Ігор рвучко смикнув штору й закрив кляте вікно. Все ще схлипуючи, хлопчина підійшов до свого ліжка.

Руки продовжували тремтіли, а адреналін все ще розтікався по тілу. Він обережно взяв ковдру та розправив її по ліжку. Очі все ще косилися на стіни в пошуках потворної тіні, котра його налякала. Одначе непрохана істота так і не з’явилася.

Ігор полегшено зітхнув та вже збирався лягти в ліжко, аж раптом щось холодне торкнулося лівої ступні. Хлопець здригнувся й здивовано опустив голову. В цю мить чорні руки вхопили його за ноги та потягнули під ліжко. Це сталося так несподівано, що він навіть не встиг відпустити ковдру та стягнув її на підлогу.

За кілька секунд він опинився під ліжком в цілковитій темряві. Щось холодне та вогке продовжувало тягнути його в глибоку пітьму, де не було видно навіть місячного проміння. Ігор відпустив ковдру та в останню мить вхопився за дерев’яну стійку ліжка. Приглушений крик вирвався з горла, а з ним і все повітря з легенів. У нього виникло таке відчуття, ніби він тоне в цій пітьмі.

Як тільки хлопець почав опиратися невидимій силі, холодні лещата, що тримали його ноги, на мить ослабли, а тоді почали повільно пересуватися вгору по його стегнах. Хлопчина знову скрикнув, і почав однією рукою відбиватися від цих доторків. Однак, кожен удар падав тільки на власні ноги, а холодні пальці істоти продовжували підніматися вище й вище.

Ігор відпустив стійку й почав борсатися, аби вибратися з-під ліжка. Йому навіть вдалося розвернутися, але крижані пальці продовжували тримати його в суцільній темряві. Ось доторки піднялися ще вище, лишаючи свої вологі сліди на сідницях та спині хлопчика. Від жаху, котрий немов оповив тіло, той знову розвернувся на спину та почав вимахувати руками. Удари сипалися тепер не лише туди, де торкалися невидимі пальці, але й по дерев’яному днищу ліжка.

Крижані руки впивалися в живіт, а згодом – і в груди хлопця. Вони неначе проходили крізь байкову піжаму, торкаючись гарячої шкіри. Крик Ігоря нарешті звільнився, наповнюючи нічну тишу кімнати. Він безпорадно борсався під ліжком, намагаючись вирватися з міцної хватки, та всі спроби виявилися марними.

Раптом хлопцеві здалося, що в цій темряві на нього хтось дивиться. Дві червоні вуглинки нависали над його ногами та хижо зиркали йому в обличчя. Тіло ще раз смикнулося в намаганні вирватися з холодних лещат, та в цю мить червоні очі підскочили вище, а крижані пальці схопили його горло.

В обличчя ударив огидний сморід. В Ігоря виникло відчуття, ніби поруч знаходиться якась мертва тварина, на кшталт того мертвого крота, що йому довелося колись побачити на шкільному подвір’ї. Від нього теж майже так тхнуло, тільки не так сильно та огидно як зараз.

Холодні пальці міцніше стисли горло хлопчика й через кілька секунд йому забракло повітря. Над обличчям з’явилися очі-вуглинки, а сморід став ще сильніший. Перед очима замайоріли різнокольорові вогники, і, зрештою, свідомість Ігоря поринула в глибоку темряву…

 

***

 

Сонячне проміння падало в кімнату, зігріваючи м’який килим своїм теплом. Вітер за вікном давно припинив свої бешкетування, залишивши у спокої дерева. Кілька білих хмаринок безтурботно пропливали в небі, але їхніх розмірів не вистачало, аби закрити собою жовтогаряче світило.

Ігор лежав на долівці неподалік від ліжка. Тепла ковдра вкривала його ноги, а байкова сорочка закотилася під самісінькі груди, оголивши рожевий животик. Хлопець тихенько сопів, простягнувшись на килимі, ворсинки якого легенько лоскотали його носик. Під щокою виднілася невелика пляма, яка з’явилася внаслідок виділення слини, що витікала з напіврозкритого рота.

Сонце повільно піднялося вище, а золотаві промені опустилися на обличчя хлопця. Відчувши тепло на своїй щоці, Ігор розплющив очі. Неподалік від нього лежав перевернутий рюкзак, з якого вилетіло кілька підручників. «Чому це книги розкидані?» – промайнула в голові перша думка. Та перш ніж дати відповідь на своє запитання, відразу ж виникло інше: «Чому це я на підлозі?»

Немов грім прогриміли спогади минулої ночі в голові Ігоря. Хлопець підскочив на ноги й перелякано роззирнувся. Яскраві промені осяювали двері та скляну ручку, від якої відскакували на стіни сонячні зайчики. Годинник продовжував тихо цокотіти, повільно рухаючи по колу дві чорненькі стрілки.

Окрім нього в кімнаті нікого не було.

«Боже мій, невже це був нічний кошмар?», –подумав Ігор, підіймаючи з долівки ковдру. Кинувши її на ліжко, він протер руками почервонілі очі та позіхнув. На годиннику було тільки чверть на сьому, тож батьки ще й досі спали. Не дивно, адже їм нікуди було поспішати цього недільного ранку.

Підійшовши до дверей, хлопець обережно повернув ручку і ті з неприємним клацанням, повільно відчинилися. У будинку панувала тиша, якщо не зважати на монотонне цокання годинника в його кімнаті. Ігор повільно вийшов у невеликий коридор та попрямував до ванної кімнати.

За кілька хвилин він уже шурхав зубною щіткою, наповнюючи ротову порожнину м’ятною піною, що легенько щипала його за язик. Хлопчина чистив зубив, дивлячись на своє розчервоніле обличчя. Невже він дійсно плакав уві сні? Вражений такою думкою, Ігор тільки знизав плечима та сплюнув зубну пасту в блакитну раковину.

Прохолодна вода з-під крану омивала руки та обличчя. Хлопець старанно вмивався, поволі забуваючи про нічне жахіття, яке йому сьогодні наснилося. Цікаво, як відреагує ненька на те, що замість добрих сновидінь, навіяних казкою, його сни були сповнені кошмаром?

Ігор стояв на маленькій табуретці, яку підставляв кожного разу до раковини, коли чистив зуби. М’яким рушником він утирав обличчя, дивлячись на своє відображення. «Це ж треба, – думав він, – через нічний кошмар так розчервонілися очі».

Несподівано у вітальні задзвенів телефон. Звук прогримів так різко, що хлопця всього аж пересмикнуло. Ігор ледь не впустив рушника з рук, на мить втративши рівновагу. Посміхнувшись, він став чекати, коли хтось із батьків прокинеться та візьме слухавку.

Проте минула ціла хвилина, а телефон продовжував дзеленчати на увесь дім. Ще кілька секунд – і дзвінке торохкотіння припинилося. Хлопець здивувався тому, наскільки міцно спали батьки. Схоже, вони дуже втомилися вчора, розбираючи речі.

Телефон загримів знову, наповнюючи дім набридливим дзеленькотінням. Ігор зиркнув на відчинені двері ванної кімнати й почав прислухатися, чи не прокинулися батьки. Однак із їхньої кімнати ніхто не виходив.

– Мамо, телефон! – крикнув хлопець, сподіваючись, що розбудить неньку. – Вам хтось телефонує!

Телефон змовк, а з кімнати батьків ніхто не вийшов. Ігор уже збирався спуститися з табуретки та розбудити їх, аж раптом у ванній пролунав тихенький, ледь чутний тріск. Він здивовано роззирнувся навкруги. Тиша. Аж ось його погляд впав на дзеркало і хлопець помітив невелику тріщинку, що в ньому з’явилася.

Ігор нахилився ближче, аби роздивитися дивну тріщину, аж враз його відображення немов вибухнуло, а скло розлетілося по кімнаті. З розбитого дзеркала вирвалася пазуриста рука та вхопила хлопця за горло. Він тільки захарчав, дивлячись на жахливу істоту, що визирала з самої пітьми.

Вона віддаль походила на людину, тільки шкіра її була чорна, немов смола. Замість рота в неї була гротескна гримаса, що одночасно нагадувала і губи, і гострі зуби. А червоні очі-вуглинки хижо дивилися на переляканого хлопця.

«Це був не сон», – промайнула думка в Ігоря.

Наступної секунди почвара затягнула хлопчика до себе. Приглушений зойк вирвався з його горла і потонув у пітьмі, котра вирувала на місці дзеркала. За кілька секунд крик зник разом із хлопцем, розчинившись у чорному вихорі.

 

***

 

ЖАХ! МОЛОДЕ ПОДРУЖЖЯ БУЛО ЗНАЙДЕНО МЕРТВИМИ!

 

Минулої неділі, по обіді, сусідка зазирнула до будинку родини, котра нещодавно до нього в’їхала. Двері були не замкнені, а на поклик жінки ніхто не відгукнувся. Тоді вона піднялася на другий поверх. Увійшовши в одну з кімнат, та побачила, як у закривавленому ліжку лежало подружжя Скляренків із розірваними шиями.

Слідчі, що прибули на місце злочину, не мають жодних версій.

Дев’ятирічний син подружжя вважається зниклим безвісти й зараз ведуться його пошуки…

(Вирізка з газети «Вісник» від 25.08.2015)

 

СМЕРТЬ У БУДИНКУ ПО ВУЛИЦІ ДВОРЦОВІЙ!

 

Кілька місяців назад були знайдені тіла молодого подружжя, котре переїхало в новий будинок по вулиці Дворцовій. Їхній син безслідно зник і всі правоохоронні служби ведуть активні пошуки малого.

В цей час місцеві екстрасенси б’ють у сполох. Вони запевняють, що будинок знаходиться на перетині так званих лей-ліній, котрі притягують зло. Кожен із них наголошує на тому, що дім заселений потойбічними істотами і повинен бути якнайшвидше знесений, аби закрити потворам доступ до нашого світу…

(Вирізка з газети «Золоте Перо» від 06.10.2015)

 

 

РОЗСЛІДУВАННЯ ЗАЙШЛО В ГЛУХИЙ КУТ!

 

Слідчі так і не змогли знайти юного Ігоря Скляренка, родину якого було жорстоко замордовано близько року тому. Тим часом, як повідомляють надійні джерела, зловісний будинок по вулиці Дворцовій був проданий наступним власникам. У нього от-от має заселитися нова родина…

(Вирізка з місцевої газети за 18.07.2016)

 

2-300-walking-shadow-58732

Поділитись ланкою в соціальних мережах

Залишити відповідь

Щоб прокоментувати, відрекомендуйтеся за допомогою: 

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *