Paul DEZMONTH. Здорові зуби

1

У ті далекі часи, коли первісні люди жили поодинці, зіштовхнулися вони з первозданним злом. Саме воно змусило об’єднатися їх у племена, але не довго люди були захищені. Зло породило ворожнечу. Племена почали воювати між собою, ті що були братами названими, безжалісно вбивали одне одного. Настав хаос.

Тоді люди вирішили задобрити злих духів, які спокушали їх на братовбивство і щоразу після опівночі приходили в нову оселю по теплу кров. Вони почали проводити ритуали, обряди, підносити людську мертву, найсвіжішу плоть, аби духи помилували їх. Настав час, коли життя одного смертника могло врятувати тисячі душ. Це привернуло увагу «Інших», що стали на людський захист і визнані були людьми, як їхні боги. «Інші» не вимагали людських жертв, їм достатньо було вирощених людьми рослин чи плоті приручених ними тварин, що належали до числа домашнього скота.

Не всі визнали «Інших» своїми богами. Душі деяких людей так поглинула темрява, що ті продовжили слугувати злим духам, підносити їм людську плоть. Такі стали вигнанцями родових племен, куди їх більше не пускали. Вони об’єдналися в братства та культи.

Пройшло мільйони років до нашого часу. Суспільство перетворилося з первісних общин у потужні держави, продовжуючи поклонятися «Іншим». Незабаром на зміну «Інших» прийшла віра в нових богів, які мали подобу людську, а «Інші» були всіма забуті. Лише злі духи залишились в пам’яті тих небагатьох, які продовжили справу предків і були членами братств та культів, що пізніше почали називатися сектами. Культи ці поклонялися первинному злу. Їх покровителями були різні злі духи. Розійшлися ці братства по усьому світу, розсіюючи ненависть та пітьму на своєму шляху.

2

Не дивлячись на зачинене вікно та ввімкнене світло Устим боявся заснути. Зранку на нього чекали тортури. Той самий день пекельного болю, який пронизував до кісток. Настала опівніч. Очі самі намагалися щільно заплющитися, але щось не давало їм зімкнутися. Повіки продовжували самі по собі стискатися. Тіло вимагало здорового сну, який мав би розпочатися вже кілька годин тому. Хлопець не міг цього допустити. Тільки не сьогодні, лише не цієї ночі. Вперто намагався не спати, пробував не кліпати очима, але це не допомагало. Навіть перегляд улюблених коміксів не допоміг. Мало по малу очі кліпали все повільніше, повіки щільно стискалися, прикриваючи зіниці. Раз за разом їх було усе тяжче розімкнути і ось настав той момент, коли розплющити їх не вистачило сили. Нарешті уява дитячого мозку програла в цій грі вимогам тіла, яке обезсилилось. Настав сон.

Все дуже добре починалося, як і в кожному дитячому сні. Спершу маленькому Устиму наснилося, як він отримав відмінну оцінку на всіх шкільних заняттях. Потім йому наснилася гарненька Наталя з її білявим волоссям, зібраним у два хвостики, за які Устимчик іноді так любив смикнути. Але смикав зовсім не тому, що хотів спричинити біль однокласниці, саме тому, що вона йому дуже подобалася, а говорити він з нею соромився, підійшовши до неї міг навіть почервоніти. Можливо, то було його перше дитяче кохання.

Невдовзі все пішло не так. Наталка зникла, як і весь навчальний клас, разом з викладачем, який розхвалював Устима за його успіхи в навчанні. Перед ним з’явилися знайомі стіни, які так нагадували лікарняні. Він сидів у кріслі. Спробував поворухнутися, але руки були прикуті до крісла. Ідилія перетворилася на один з найжахливіших нічних кошмарів. Перед хлопчиком нізвідки з’явився чоловік у білому халаті, лице якого було прикрите лікарняною маскою. Хлопчик спробував ще раз поворухнутися, аж раптом почав панічно вириватися із полону. Лікар зняв зі свого обличчя маску, що прикривала його моторошну посмішку, після чого заховав за спину руку, наче щось приховував або намагався дістати і таки дістав. Вмить протягнув до хлопця величезний шприц, яким намагався поцілити прямо Устиму в рота. Парубок ухилявся як тільки міг, нарешті йому вдалося вирватися, зірвавши кайдани, які стискали його руки. Малий думав що врятувався, побіг до дверей на вихід. Вибіг і почав бігти по довжелезному коридору, якому не було кінця. Лише білі стіни зі стелею добре освітлені продовгуватими електролампами, які постійно мигали, оточували його. Продовжуючи бігти попереду він побачив вже давно знайомий силует, той самий, що з’явився перед ним ще за його народження. Наближаючись усе ближче, чітко міг розгледіти в цьому силуеті свою маму, яка сіла навприсядки, неначе хотіла зустріти теплими обіймами. Устим добіг до неї, думав що цього вже ніколи не станеться. Міцно обійняв її, але вона, замість того щоб обійняти у відповідь, міцно схопила його, піднялася і понесла назад, в сторону того самого жахливого кабінету. Йти назад було безперечно швидше. Якщо тікаючи хлопцю здалося, що пройшла ціла вічність, то зараз мама за мить донесла його назад.

– Матусю, що ти робиш? – Запитав маленький Устим, у відповідь не почувши ні звуку. Напевне, це його налякало найбільше, адже найдорожча йому людина принесла його в лігво самого диявола, який приховувався під білим халатом, наче маскуючись в образ білосніжного янгола, що не встиг розпустити крила. Принесла до пекла і нічого не сказала… ні слова з уст.

– Матусю, чому ти це робиш? – Запитав він знову, але не почув у відповідь той солодкий материнський голос. Тепер по щоках Устима текли дрібні сльози. Зі стелі до низу, уздовж стін почала стікати багряного кольору рідина. Мати занесла свого сина до того самого кабінету, поставила на підлогу і вийшла, зачинивши за собою двері. У кімнаті хлопець залишився сам на сам зі своїм страхом. Лікар підходив усе ближче і ближче повільним кроком, тримаючи в руці велетенський шприц, заповнений невідомою зеленою речовиною. Ноги хлопця не рухались, він просто закляк на місці. Наче щось тримало його і не давало поворухнутися. Чоловік протягнув руку зі шприцом маленькому Устиму прямо до рота, поціливши у ясна. Почався пекельний біль. Кожен м’яз, кожна клітина неначе вибухали від цього болю. Як тільки лікар дістав велике свердло біль зник разом із самим лікарем.

3

На весь коридор роздався дитячий крик. Устим сидів на стільці, поруч сиділа мама. Всі хто стояв у черзі, вирячились на малого.

– Ну от, казала тобі, лягай спати вчасно, як усі чемні діти, – зауважила мама. – Все добре, він просто заснув, – намагалася пояснити, ніби виправдовувалася, десяткам очей, погляд яких сходився на одній точці. Почувши це всі довкола знову зайнялися своїми справами. Знову піднявся галас.

– За що ти мене так ненавидиш? – Запитав у неї Устим.

– Так, молодий чоловіче, ми з вами це вже обговорювали. Кожного року треба ходити до стоматолога, який перевіряє здоров’я твоїх зубів. Якщо щось не так, то він лікує їх. Це може бути неприємно та боляче, але повір, якщо вчасно не лікувати хворий зуб, то може стати ще гірше.

Черга дедалі зменшувалася, наближаючи малого хлопця до найбільшого страху в його житті. Нарешті настав цей момент. Черга закінчилася. Хлопець мужньо піднявся з крісла і попрямував до кабінету лікаря. Разом з ним туди зайшла мама.

В кабінеті все було як і у вісні. Ті самі білі стіни. Напевне тому, що мама приводила Устима щороку до одного й того ж стоматологічного кабінету.

– Хто тут у нас? – Поцікавився чоловік у білому халаті, – так… Устим Бринць?

Устим. у відповідь мовчав.

– Так, Устим Бринць, – відповіла мати. – Вибачте, він у нас не дуже любить до стоматолога ходити.

– Та нічого страшного, пані Бринць, я теж ненавиджу ходити до стоматологів, – пожартував лікар. – Іноді лікарі лікують зуби дуже боляче, але ж не всі стоматологи такі погані, я впевнений що там все добре, просто погляну на них і все, – спробував заспокоїти малого.

Устим недовірливо поглянув на нього, сідаючи в стоматологічне крісло. Досі не промовив ні слова. Мати хлопчика присіла на кушетку біля дверей.

– Так, подивимось… наче все нормально, у вашого сина на диво здорові зуби. Хоча… залишився останній молочний зуб і схоже що він хитається. Треба його вирвати.

Ось тут хлопчина занервував і поки лікар зазирав у його ротову порожнину, хитаючи зуби пальцями, що приховувались під шаром гумових рукавичок, той укусив лікаря за пальця.

– ­­­Ах ти ж маленький виродок, дарма ти це зробив – прошепотів чоловік дитині.

Устим вскочив з крісла і побіг до мами. – Вибачте його, він дійсно не любить походи до лікарів, – почала хвилюватися мама. – Ану вибачся перед паном стоматологом.

– Ні, цей чоловік злий, поганий лікар, він мене виродком назвав.

– Ох вже ця дитяча уява, чого лише не придумає, щоб скоріше звідси піти. Цікаво лише, де він таких слів набрався, – спробувала виправдати сина. – Чого лише в школі вчать.

– Та нічого, все добре.

Жінка почувши ці слова з полегшенням посміхнулась.

– А у вас, я бачу, теж гарні зуби. Білі немов перлини.

– Дякую за такий, досить дивний комплімент. Хоча, напевне, почути це від стоматолога не так уже й дивно, але мені такого ще не говорили. В будь якому разі дякую. А у вас доволі цікава колекція зубів, – відповіла жінка, вказуючи на полиці, які були заставлені скляними банками, заповненими зубами.

– О, це десятки років роботи, – відповів доктор. – То ви живете на Володарського? – Поцікавився він.

– Так, саме там, – відповіла пані Бринць.

– Хороша вулиця. Часто проїжджаю нею, шляхом на роботу.

– Так, вулиця дійсно хороша, – відповіла жінка.

– Вибачте, відволікся. Поки що виривати зуб Устима зарано, приходьте через тиждень, я ще раз погляну. Але, чур, не кусатися, – посміхнувся він хлопчику.

Той заховався за матір. Бринці вийшли з кабінету. Поки до доктора не зайшли нові пацієнти, він ретельно вивчав їхню медичну картку.

4

Мати всю дорогу додому дорікала синові за його поведінку. Коли вона розповіла все це чоловіку, то він спершу посміявся над укушеним лікарем (йому здалося це кумедним), потім трохи по бурмотів, вдаючи якесь невдоволення. Устим розумів, що батько лише вдає з себе суворого, насправді він не гнівався на хлопця, просто йому треба було підіграти перед мамою, яка більш суворо ставилася до таких речей і не бачила тут нічого смішного.

День пройшов досидь швидко. Час було знову лягати спати, але, чомусь, Устима не покидало відчуття страху. У нього не вилітали з голови слова лікаря: «Ти ще пошкодуєш, маленький виродку» – лунало у його голові. Заснути було дуже важко, в кімнаті панувала спека. Хлопець відчинив вікно в своїй кімнаті. Прохолода чудово поєднувалася з теплою ковдрою. Царство снів швидко поглинуло малого.

Устим прокинувся від якогось стукання. Може це вікна стукають, коливаючись від вітру – подумав він. А й дійсно, стукали саме вікна, хоча вітру не було. Він боявся підійти і поглянути що там коїться. Цю ніч він спав із вимкненим світлом, тому страх ще більше давав про себе знати. Хлопцю хотілось побігти до кімнати мами й тата, але не міг цього зробити. Причина була проста, її зрозуміла би будь яка дитина. Справа полягала в тому, що Устим не міг ступити на підлогу, адже під ліжком міг ховатися монстр.

Ховаючись під ковдрою, хлопець все поглядав на вікно. Хитатись воно перестало, але з двору знову донісся схожий гуркіт. Потім через вікно у кімнату простягнулася чиясь рука. Тут малий і не витримав. Галасуючи побіг до кімнати батьків. Устим ще не добіг до спальні, як там увімкнулося світло.

– Ну що знову? – Сонним голосом, не розуміючи що відбувається, запитала мати.

– Спи, люба, я розберуся, – відповів їй чоловік, встаючи з ліжка.

Батько підійшов до свого сина, який стояв у проході. Вигляд у дитини був збентежений.

– Що сталося? – Запитав тато.

– У моїй кімнаті, там був монстр.

– Знову виліз із шафи? – Перепитав батько.

– Ні, намагався залізти через вікно, – пояснив маленький Устим.

– А це вже щось новеньке, – посміхнувся батько. – Пам’ятаєш, що ми про це говорили?

– Так, татусю. Монстрів не існує. Але ж я бачив його!

– Тихіше, не розбуди маму, бо нам обом буде непереливки. Пішли, покажеш мені того монстра.

Батько з сином пішли до дитячої кімнати. Маленький Устимчик ішов позаду свого татка. Чоловік увімкнув світло в кімнаті. Спочатку поглянув у ліжко, потім у шафу, там нічого не було. На дворі подув легкий вітерець, від якого тихо загуркотіло вікно.

– Ось і твій монстр, – звернувся він до свого сина.

– Але я бачив як з вікна просовувалася рука.

– Хлопче, ти вже дорослий. Нема ніяких страховиськ, то все твоя уява. Давай зробимо так: зачинимо вікно, залишимо увімкненим світло і ти будеш спати. Добре?

– Добре, тату, – відповів Устим, наче відчував у чомусь провину, але не розумів у чому саме, адже він дійсно бачив за вікном чиюсь руку.

Татусь збирався зачинити вікно, але почув якийсь шум зі своєї спальні.

– Ну от, мама прокинулась. Давай не будемо говорити їй ні про яких монстрів, – попередив сина, нарешті зачинивши це вікно.

– Так, тату, – погодився син.

– А тепер лягай спати, солодких тобі снів, – на останок побажав татусь, зачиняючи за собою двері. – Вже йду, люба, – голосно промовив до дружини не почувши у відповідь ні слова. Може то здалося що вона прокинулася, чи просто сонна та не в змозі відповісти – подумав він. Зайшовши до кімнати здивувався, адже наче ж не вимикав світла. Може це вона вимкнути вставала, бо їй воно заважало спати? – Прийшла в голову така думка, яка пояснювала шум.

– Кохана, ти не спиш? – Знову не почув відповіді на своє запитання. Ліг до неї і ніжно пригорнув, однак відчув щось мокре та липке на ліжку та підскочив. Увімкнувши світло мало не зомлів. Перед ним, на ліжку лежало закривавлене тіло його дружини. У неї було перерізане горло, а це означало, що у будинку знаходився вбивця. Чоловік підбіг до тіла і навіть не помітив, що позаду, за дверима, стояв цей безжальний звір, який накинувся на нього ззаду, схопивши за волосся, відкинув голову назад і також перерізав горлянку.

Два закривавлені тіла бездиханно лежали: одне на ліжку, інше посеред кімнати. Вбивця працював професійно – тихо і швидко, по чітко запланованій схемі. Діставши з кишені інструмент, почав один за одним обережно виривати зуби.

– Якби моя воля, я б швидко вирвав їх і пішов звідси, але ж господар полюбляє коли вони цілі та ідеальні на вигляд. Білі та блискучі, – тихо шепотів убивця, говорячи до самого себе. Один за одним витягував зі щелепи зуби, всі до єдиного. Спочатку у нього, а потім у неї. Кров була повсюди, як на ліжку, так і на підлозі. Після процедури з зубами, звісно, крові стало ще більше, бо бували випадки, коли зуб тяжко виривався і доводилося виколупувати його, надрізаючи ясна. Їм ще пощастило, бо іноді доводилося виривати зуби наживо, так само надрізаючи ясна і виколупуючи. Тоді жертви кричать немов навіжені, але цього разу все має бути тихо, бо не можна лякати малого, який спить у сусідній кімнаті. Навіть про своє перебування у будинку не можна давати знати. Всьому свій час. Навіть якщо маленький Устим прокинеться, то нічого не бачитиме, бо двері в кімнату щільно зачинені.

Після процедури з висмикування, настав час перебрати здобутки.

– О, великий покровитель кісток Ургкхалаан, які ж ці люди не обачні та не гігієнічні, – промовив вбивця. – Більшість зубів у жахливому стані, жовті, деякі навіть гнилі, – Перебирав їх, розкладаючи на дві маленькі купки. Далі дістав з кишені дві невеликі склянки з якоюсь рідиною, помістивши туди свої трофеї. В одну потрапили білосніжні зуби, а в іншу пожовклі. У жінки зуби кращі, за ті, що у її чоловіка, але теж далеко не ідеальні. Схоже, трохи перехвалив, а може просто не додивився.

– Не гнівайся, володарю. Сьогодні здобич не значна. Але у малого хороші зуби, молоді та білосніжні, – прошепотів знову вбивця, вдивляючись крізь прозоре скло склянки, в якій плавали щойно вирвані зуби. З них сходила кров, забарвлюючи колір рідини з прозорого в багряний. Запхнувши склянки назад до кишені – зібрав свої інструменти. Час було рухатись далі. Тихо відчинивши двері, він пройшов по коридору і зайшов до кімнати Устима. Кімната була освітлена, довелося вимкнути світло. Схоже, що хлопець почув крізь сон, як клацнув вимикач. Злодій побачив як Устим закрутився у своєму ліжку і вирішив не видавати своєї присутності – заховався у найвіддаленішому та найтемнішому закутку кімнати.

– Тату, мамо? – Пробурмотів хлопець, – це ви? – Не почувши ні слова у відповідь, відкрив очі. В темній кімнаті не було нікого. Мертву тишу порушував шум вітру. Тягнутися до вимикача світла далеко, потрібно було встати з ліжка, пройти кілька кроків і аж потім… ні, цього робити точно не можна. А якщо чудовисько ховається під ліжком, чи може у шафі? Ні, маленький Устим вирішив зробити інакше. Батько йому розповідав як захистити себе від монстрів, хоч сам і не вірить в їх існування. Хлопчина зробив усе, що радив йому татусь. «Якщо світло ввімкнене, то монстри не наближатимуться. Якщо ж світло вимкнене, то слід повністю з головою залізти під ковдру, закутатися. Ковдра для страховиськ непідступна, як цитадель. Вона для них, як товсті кам’яні стіни фортеці», – саме так чинити радив татко. Тепер він не бачив, що відбувається в кімнаті, але чув шум. Здавалося б, чиїсь кроки, але звук зливався з шумом вітру і джерело його було не зрозумілим, а визирати з фортеці так не хотілось. Визирнути – це те саме, що здатися ворогові, тоді вони можуть схопити. – думав собі хлопець. Не міг зрозуміти лише, чому світло було вимкнене, поки засинав, воно ще горіло.

– Тату, мамо, це ви? – Запитав він ще раз. «Хоч би це були вони, хоч би вони» – думав у цей час. Відповіді не пролунало, натомість увімкнулось світло. «Отже це не можуть бути монстри, вони бояться світла», – зрадів подумки Устим, – тату… – Хотів лишень звернутися, як скидаючи з себе ковдру, побачив перед собою вже знайоме обличчя.

– Ось ти й поплатишся, маленький виродку, набридло мені з тобою гратися, – пролунав голос чоловіка.

– Тату-у-у-у-у! – Тут вже хлопчик не витримав і закричав. Він був готовий зустрітися з чудовиськом, але це було дещо страшніше за будь-якого монстра. Не вистачало лише білого халату. З-за спини вбивця дістав величезний шприц. Схопивши іншою рукою малого, вштрикнув його в ясна разу з п’ятого, бо Устим, хоч і брикався з усіх сил, але не міг вислизнути з руки дорослого чоловіка. У роті Устима все заніміло, але не так, як тоді, коли тобі виривають зуба, в кілька десятків разів сильніше.

– Що ж, тепер можна й наживо попрацювати – промовив убивця, дістаючи з кишені інструменти та дві склянки.

Устим хотів закричати, але в роті все так заніміло, що зробити це було просто неможливо. Цей жахливий біль був настільки потужним, що пробирав кожну кістку, а мозок мало не розривався від відчуття болю. Препарат, що був уведений шприцом, був не знеболювальним, він робив так, щоб жертва не могла кричати, адже, іноді крики гріють душу, а іноді, не слід піднімати зайвого шуму.

5

– Доброго ранку, докторе, – двері відчинились, до кабінету увійшла молода жінка.

– Вітаю Вас, пані, – відповів лікар, переглядаючи записи. – А хто тут у нас? Маленька Катруся, привіт, – звернувся до дитини, посміхаючись. – Хочеш льодяник? Тримай, але з’їси через годину, після того як ми подивимось твої гарні зубки.

Катруся посміхнулась йому у відповідь, всівшись на сидіння. Вона не боялась стоматологів.

– У вашої дитини чудові зуби. Схоже, що ще всі молочні. Що ж, ось цей хитається, але краще, нехай випаде сам, а якщо вже з цим будуть проблеми чи болітиме, то приходьте.

– Дякую Вам, лікарю.

– Та немає за що. До речі, Ви вжили заходів безпеки?

– Ви про що? – Чув, що в окрузі з’явився якийсь ненормальний. Нещодавно вбив усю сім’ю, вирвавши їм зуби. Так було написано в газеті.

– То Ви про це? Так, я читала цю жахливу статтю. Після цього довелося змінити двері на металеві. Господи, я так переживаю.

– Не переймайтеся, все буде добре. Просто не думайте про це. Що ж, у вашої доньки з зубами все добре, можете йти. Приходьте, коли треба буде втручання.

– Дякую Вам, докторе.

– Немає за що, пані Маріє, немає за що. Бувай, маленька Катрусю, – посміхаючись у слід промовив зубний лікар. Ввечері у нього буде важливе завдання, треба оглянути дім чергової жертви, розробити план безшумного проникнення.

 

lechim-zuby-kredit

Поділитись ланкою в соціальних мережах

коментарі

  1. Микола сказав:

    Ніколи не любив стоматологів) І завжди підозрював їх у подібних збоченнях)) Гарний твір.

Залишити відповідь

Щоб прокоментувати, відрекомендуйтеся за допомогою: 

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *