Віталій ЩЕПАНСЬКИЙ. Тонкі тіні

Ці неприємні відчуття. Два тіла натикаються одне на одне, коли ніч заплющує очі. Довгі тіні починають свою подорож. Ми можемо бачити лише силуети, різки рухи чогось невловимого. Відчувати забуте і втрачене, що не хоче даватися нам в руки. Це прокляття висить над тими, хто намагається знайти себе серед темних вулиць великого міста. Розірвані шматки газет, затхлий сморід від сміттєвих контейнерів, писк пацюків, каналізаційні стоки – усе це нагадує про те, що ми щодня знищуємо повітря, життя, людські мрії та щось невловиме.

Так, неприємні відчуття, коли ти наштовхуєшся на запах сірки, агонії сірника, що має ось-ось спалахнути, щоб дати життя володарю, тому, хто править твоїми легенями, так недбало, але так солодко огортає їх та кладе собі на жертовник. Знай, ти робиш це лише для того, щоб вони могли вмирати, але не жити.

Незнайомець у потертих штанях, у такому ж самому жакеті. Капелюх, що віддає павутиною. Він відразу зникає. Намагання боротися з цими видіннями давно покинули свій здоровий глузд. Тепер починається полювання.

1

Тіні зморшок настільки ж неприємні, як і тіні його посмішок, що виринають з кожного провулку, коли проходиш у світлі ліхтаря. Люди-тіні. Міська легенда: вони з’явилися, коли прийшла Велика Депресія в 30-х роках. З тих пір вони не змінилися.

Ось рука, що здіймається, щоб нанести удар, ось незнайомець у потертих штанях, який стоїть та спостерігає.

Абсолютно все прораховано, незнайомець, що наносив удар, давно все продумав. Підвал. Темно та сухо. Жертва сидить біля стіни. Руки зв’язані та всі у дрібних ранах. Немає пальця на лівій руці, важко розгледіти, якого саме. За вікном спостерігають. Сьогодні тут не буде звуків. Тіло власника жертви рухалося до силуету. Він намагався щось вловити периферійним зором. Убивця знав, що за ним спостерігають, але ніяк не міг зрозуміти хто. Куди вони зникають? Хто вони? Що стоїть за їхніми діями? Єдине, що він зміг побачити – це легку посмішку, схожу на насміхання з його дій, його вбивств, нещасних жертв, що так боялися втрачати своє життя. Чому вони за ним спостерігали? Ця таємниця має бути розкритою.

Жертва не відчула болю. Надзвичайно довга голка увійшла в її око. Інколи вони виживають після уколу, але вже не є собою, тоді вони стають жертвами “підвальної лоботомії”. Так назвали тих нещасних, які вижили після того, що з ними трапляється. Їх завжди знаходять у підвалах. Сьогодні бідолашному не пощастило. Він помер.

Вони не прийшли. Вони приходять, коли їм заманеться, так само вони і йдуть. Ти їх зустрічаєш, коли виходиш зі станції метро, коли різко виринаєш із провулку, коли стоїш біля дверей і бачиш тінь людини, але там ніколи нікого немає. Завжди ці риси капелюха, що засіяний павутиною.

Коли ж я стану одним із вас?

2

Ця справа почала набувати розголосу. “Підвальна лоботомія” всерйоз підняла скандал у нашому місті. Жан Говард не міг відбитися від дурних журналістів, які набридали йому запитаннями. Убивства почали не на жарт його хвилювати після п’ятого трупа, який був убитий тим самим методом, що й решта. І ось сьогодні його люди знайшли ще одну жертву. Вкотре бідолашний не зміг вижити. Колота рана мозку. Тонкий предмет; пошкоджено лобову частину мозку, крововилив від рани, смерть. Ось так коротко можна було описати сьогоднішні новини. А-а, точно, в жертви не було вказівного пальця на лівій руці. Так трапляється з тими, хто має вмерти. Експертиза показала, що палець був відрізаний в жертви, коли вона ще була живою. Так траплялося зі всіма хто, мусив померти від уколу в мозок. Звідки він знає, хто має вмерти, що перед смертю відрізає вказівний палець? І взагалі, навіщо йому відрізати вказівний палець? Питань більше, ніж відповідей. Єдине, що їм відомо: це чоловік міцної статури… Його бачили у вікні, коли зникаючий силует розчинився у смогові, що виробляють труби хрущоб. Якого чорта мені не сиділося вдома, чому я не став фермером? Чому я поїхав в це місто… Щоб стати детективом? Навіщо мені дивитися на скалічені тіла та живі душі. Чому я, далеко не успішний випускник академії спецслужб, повинен розслідувати ці вбивства, якогось хворого? Вже 74 жертва. Таке відчуття, що вбивця не соромиться і не знає, що його шукає більше тисячі поліцейських у місті. Плакат у кабінеті детектива вже поцвів від сирості міста. Тут зранку туман або дощ настільки часто, що протікає дах. Рідний дім почав стиратися із пам’яті. Так само обличчя всіх жертв перестали мати відмінні риси. Усе навколо покривалося цвіллю.

3

У нової темряви немає секретів. У нової темряви є свої двері, ходи, що ведуть туди, куди простим смертним немає входу. Ця темрява не знає болю. Світ народився з насилля над Словом. Світ такий брудний. З приходом цієї нової темряви вам не потрібно знати, якою жертвою ви були. Вам не потрібно хвилюватись, що ваше тіло завтра знайдуть в якомусь підвалі. Добре, що виходу немає, а є нова темрява, що має лише вхід. Незнайомці такі важливі, поважні. Вони стоять та посміхаються. Сьогодні мені хочеться спати. Нова темрява, старий будинок, горище, що було переповнене голубами та старим мотлохом. Я так радий, що не бачу ваших поглядів. У вас немає очей, що ви можете мені сказати? Коли у вас немає очей.

Я прокидаюся і бачу силует, тінь, що повільно зникає у світлі біля виходу. Двері ледь відчинені. Знову цей силует, капелюх у павутинні та потертий одяг. Після першого кліпання очей все зникає. Видіння? Ні. Я знаю, що ви існуєте. Скоро я стану одним із вас.

4

 – Жане, що сьогодні? Є новини?

– Ні. Все глухо, мене скоро вб’ють, якщо я сам перед цим не збожеволію.

– Чому? Тебе всерйоз турбують дії цього психа?

– Так. Я живу ним щодня. Щодня мене про нього питають. Щодня він мені сниться. Щодня я бачу його тінь, коли йду додому і виходжу з метро. Думаю, що він прийшов за мною, щоб насміхатися.

– Слухай, тобі треба випити. Давай сьогодні після роботи сходимо. Я пригощаю.

Можливо, лейтенант правий. Варто просто напитися та постаратися забути про цього психа хоч на якийсь день.

Я нічого йому не відповів. Почав думати над тим, що вбивця став перетворюватися в легенду, в тінь, яку ми не можемо впіймати. Я ганяюся за чужою тінню. Що може бути гірше. Напевно, лише те, що мене звільнять і при цьому скажуть, що така велика кількість жертв на моїй совісті, а все це через мою погану роботу.

До чортів все.

– Ходімо нап’ємося.

 

5

До переходу не потрібно готуватися. Відсутність всього очікуваного і пристрасно бажаного – ніщо у порівнянні з відсутністю звуку. Вони спостерігають за моїми діями.

Вона остання. Я спостерігаю за телефоном. Чекаю дзвінка, в якому буду чути лише мовчання у слухавку. Телефон зберігає невблаганні клятви, він знущається над душею, це високо байдужий винахід і ніякий звук не може бути кращим проявом цієї таємничості, ніж відсутність його.

Однак, такий прояв таємниці прирікає людину на самотність. Тоді ми починаємо страждати. В її уяві вона благає про допомогу, а реальність до неї байдужа, як цей телефон. Запам’ятайте, у цій кімнаті сьогодні трапиться вбивство. Єдиний шанс, що вбивство не трапиться – це дзвінок телефону. Чому ця брудна річ не дзвонить?! Що божевільні зазвичай вибирають, коли впадають вперше у безумство? Вони телефонують у пекло.

Нарешті це сталося. Дзвінок. Голос у слухавці проговорив: “Згадай, що ми сьогодні для тебе залишили. Біля стіни у парку. На ній був намальований хрест. Навколо нього голови гарпій. Це відбудеться. Пізно ввечері. Ми чекаємо”. Правила відміняються. Вона має стати останньою.

Усе нас турбує, що ми не любимо. Усе хоче наших страждань. Завтра я перетворюся в тінь, а сьогодні потрібно вбивати.

Прийшовши раніше, він переховується в тіні стіни за кам’яними головами, що повиростали з підвальних труб. Життя підтримує його голос, здається, необхідність зустрічі з жертвою неминуча, каже: “Ближче, підійди ближче”. Ніякі вмовляння не змусять його вийти на місячне світло, неважливо, наскільки будь-хто потребує заспокоєння: він на це не звертає уваги. І тепер кожен може зрозуміти, що голос – це фантастична імітація, коли шахрай вийшов із тіні на світло, хтось завжди шкодує, що з самого початку повірив у все це. І зараз кожен звук, здається, що зводить з розуму, крапає океаном зла, богохульством, воркуючи біля вуха кривавої жертви ревучим потоком, який остаточно випаровується в солодке ніщо нової безмовності.

Ну а в новій безмовності немає голосу, що обманює вас, і в новій безмовності ви не чуєте свій плач. Усі голоси зливаються в один у новому мовчанні. Ви повинні зараз говорити один з одним мовою нової безмовності. Такий він світ людей-тіней.

Так хто він був? І хто зараз ви? Я радий, що не можу чути вашої відповіді.

Тіло голки повільно увійшло в око жертви. Жодної краплі крові не пролилося на підлогу. Жінка м’яко сповзла на підлогу і більше не відчула смаку повітря.

6

75-а жертва. Уперше жінка. Невже він міняє тактику? Жана це вже почало забавляти. Він знав, що ніколи не зможе піймати тінь. Шкода, звісно, але з цим нічого не вдіяти. Цього разу всі пальці на місці. Єдине, що його турбувало, куди він подів усі свої попередні трофеї. Цікаво, можливо в нього вдома є кіт, який ласує людятиною? А може, він сам їх їсть. Наприклад, варить із них суп або запікає в духовці… Можливо, він їх висушує на сонці та продає, як середньовічні монахи Франції, видаючи їх за реліквії мучеників? Напевно, що ні. Так що ж, чорт забирай, він з ними робить?! Ох, яка втома… Як поєднати ці всі вбивства? Вони всі схожі лише методом виконання. Можливо, через новини у пресі вбивць стало з добрий десяток, тому так важко відстежити хід його думок? Навряд. Це одна людина. Хвора людина, яка переслідує свої хворі цілі. Можливо, це древній ритуал якогось демонічного культу. Потрібно відправити лейтенанта в бібліотеку, нехай шукає. Ще одна жертва. Я скоро і сам збожеволію…

7

Наскільки серйозний був старий маятник? Наскільки жахливим він був? Наскільки сумним? Зараз ці питання здаються безглуздими, але з часом це стає не так. На цей момент вони можуть опанувати мозок і стиснути його, поки той не стане м’яким, наче розплавлений на сонці. Що вони приховують? Чому так рідко вони приходять до мене? Я зробив усе, що вимагали.

І справді, з висоти сорок третього поверху все так і виглядає, особливо відполіровані чисті вулиці, тротуари, як сліпуче напів-дорогоцінне каміння, вікна, як діаманти, вставлені в інші великі будівлі, що простягаються на цілі кілометри. Невже стати людиною-тінню так важко? Чому я бачу цих боягузливих людей? Тут, можливо, все і нічого.

Хоча цей шлях був довгий, тихий і порожній, у ньому немає самотності. Озирнись, там відчиняються двері кожному, хто йде в цю кімнату. Поглянь навколо, людина, що вислизнула з цієї кімнати, не схожа на того, хто вже закінчив усі свої справи. Напевно, він знову має намір пильно дивитися з вікна і мріяти про майбутнє. Але він йде просто повз вікна. Сорок три поверхи – досить довгий шлях для падіння. Як легко старий маятник веде нас вперед, без попереджень та пояснень підводячи нас до нонсенсу, який здається таким іншим, таким новим.

Новий нонсенс не обіцяв ні кульмінацій, ні вибачень, і новий нонсенс не закликає виявляти себе всередині. Ніхто так і не дізнався, що там нічого немає. Як вам вдалося покинути це мерехтливе місто? Невже цей шлях закритий для мене? Коли закінчується ваше падіння, куди ви потрапляєте?

Де ви зараз? Куди ви йдете?

Я радий, що ваші відповіді не мають сенсу для моїх мрій про вас.

8

Труп. Жахливий труп. Самогубство. Мене не викликали, якби не одна деталь, а саме: довга антикварна голка. Вона була в жакеті самогубця. Її забрали на експертизу. Чомусь моє чуття підказує, що це виявиться наш вбивця. Важко розгледіти хоч щось на його обличчі. Його тіло перетворилося в місиво. Падіння з сорок третього поверху так просто не минається. Дивно. Що стоїть за цими всіма вбивствами? Самогубство цього чоловіка. Його голка. Вона була схожа на древній стилет, зроблений зі срібла. Ритуальний зміст цього артефакту має зловіщий характер. Залишалося з’ясувати який саме. Ну що ж. Напевно вбивства більше не будуть повторюватися. Через рік справу закриють і забудуть. З’явиться новий психопат, якого доведеться ловити. Інколи буденні речі так вимотують, що важко знайти час для звичайного пива. Потрібно взяти відпустку.

9

У новому сні мертві не можуть довго відпочивати. Іноді їх законна темрява – це заслужене мовчання. Для них настає повне блаженство, яке ніби триває вічно. Зараз ці впевнені ватажки знищення, віддані покупці безодні, ці спокійні мешканці раю викинуті в низини життя покидьків суспільства, звільнені з респектабельних установ. Вони повертаються у світ живих, назад до землі, щоб сказати їм: “Ви грішники!”. Тіні мають можливість жити вічно, вони намагаються робити все найкращим чином, однак все псують.

Навіть зараз вони насміхаються із перехожих. Тепер я один із них. Мені хочеться також насміхатися. Хочеться знущатися з цих дрібних покидьків, що намагаються пізнати всі таємниці життя. Я блукаю зовсім без діла по брудному району великого міста, де сталися горезвісні вбивства та звірства “підвальної лоботомії”. У цей час завжди щось відбувається. Вечір. Десь тихо грає музика, в когось дома сварки. Змучений клерк повертається додому, щоб лягти спати і встати зранку на роботу. Вони безжальні вбивці часу, що намагаються його пожирати. Люди пручаються, ногами і руками хапаються за прозорі речі. Усі думають, що їх щось чи хтось може врятувати. Дивно спостерігати з тіні за життям. Нічого вже не повернеться. Головне тепер не загубитися серед тисячі тіней. Хочеться заговорити з тими, кого я бачив, коли шукав шлях у світ тіней. Вони кудись зникли. Час від часу вони пропливають повз. Хапаються двома пальцями за край капелюха, але вітаються. Потім зникають за рогом, і їх вже не знайти.

У новому світі істоти, вирвані з вічності та повернені на землю. Через свою нескромність здатні до якого-небудь звірства. Ті, хто страждали, знають, як заподіяти стражданню найкращим чином. Це закон всесвіту. Самогубці, убиті… Невдахи, нещасні з розірваними серцями: ветерани збочених вчинків та страждань, найманці вічності.

Це очі мого розуму, хоча я той, у кого немає очей. Це розум мого розуму, хоча я той, у кого немає розуму. Я позбавлений будь-яких рис і позбавлений якостей. Багатства мерця безглузді так само, як і позбавлення бідності. У мене немає нічого, крім безсмертя; і тепер, хочуть вони того чи ні, вони отримають його теж.

Я радий, що не знаю їх. Але ще більше я радий, що вони не знають мене.

10

Я був правий. Так думав Жан. Вбивства закінчилися. Тепер жителі нашого міста можуть спати спокійніше. Хоча люди-тіні завжди полюють і шукають собі нових жертв. Моя вам порада, коли починаєте божеволіти, не телефонуйте в пекло. Вам там нічого доброго не скажуть.

 

77618087

Поділитись ланкою в соціальних мережах

Залишити відповідь

Щоб прокоментувати, відрекомендуйтеся за допомогою: 

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *