Олександра МЕДВІДЬ. Відьма моєї душі

***

у темній кімнаті ми
з
лампою
палимо  ніч
дешевим  романом  і  пляшкою
темного  пива  
і  роздумом  дивним  про  низку  дурних  протиріч
коли  я
насправді
здавався
з  тобою
щасливим
про  те  що
минає
минає
й  ніяк
аж
ніяк
не  мине

 

***

я

твій
наче  рисочка
на  долоні
наче  імпульс
нервовий
болю
я
твоє
провидіння
мабуть

ти  блукаєш
кварталами
вулиць
там
де  зречення
втома
та
біль

і  кохання  твоє  не  минулось

все  занадто  статично  в  тобі
все  занадто  відомо  і  знано
гамір  перших  думок  під  ранок
незаплющення  в  ліжку  очей

як  ти…в  бога
все  скінченно…
гей…

я  тебе  не  спиню  у  потоці
кров
на  серці
липка  тож  свіжа
рана  темна
чи  рана  світла

так
я
ласий
до  тебе
та
хижий

але  в  вікна  твої  погляну

хай    все  буде  як  ти  жадаєш

я  колись  обернусь  на  зорі

як  впаде

то
собі  загадаєш…

 

***

в  тиші  кальяну
загостреній  вигином  карми
вперше  в  житті
надихаюся  щастя  цейтнотом
лампа  бажання  вібрує  в  думок  коридорі
і  як  ніколи
я  лину
до  звершень
химерних
в  хаосі  долі
ламаюся  у  часоплині
невідворотно  у  руки  твої  проростаю
перша  дитина  ворушиться  в  першій  клітині
ми  народились  на  піку  свого  помирання

 

***

краще  бути  незрячим  від  народження  аніж  втратити  зір  у  мить
коли  кольори  життя  синонімічні  відродженню
коли  серце  палко  горить
краще  бути  самотнім  вічно  аніж  бути  в  обіймах  дні
що  з  блаженства  постануть  пеклом
краще  йти  по  стежині  своїй
не  шукати  скрізь  твої  очі
і  не  бігти  тобі  услід
краще  зникнути  з  поля  зору  світу  цього

краще  бути  просвітленим  дні

 

***

зрікаюся
до  півнів…третіх
полудня
до  надвечір’я…
півночі
зрікаюся

не втрачу  я
не зрониться
остання  ввіреність
в  кохану  зоряну
не стану  на  шляху
тому
тобі  іди
зрікаюся
вуглинки
вийми  із  очей
час
не  для  спалення
на  подив  всіх
я  не  зустріну
погляд  поглядом
перонні  дні  твої  летять
мої  йдуть  потягом

життя  ж
старий
міський
вокзал
відреставрований

 

***

четвертий  цвях
від  даху
моєї  труни
візьми
я
дихаю
ще
бо
ритмічно
десь
дихаєш
ти
і  шиєш  із  праху  книжки
годуєш  неспокій  птахів
ти
схожа
на  проклятий  ліс
я  в  ньому  усе  ж  таки  щез…
а  відьма  моєї  душі
палила  багаття  надій
літала
на  схід
до  весни
коли  повноводні  зірки
коли  сходять  риби  ясні
сузір’ями  в  сіті  світів
…ці  руки  не  творять  зла
четвертий  цвях-в  серце…
йдеш…
давно
я
отак
помер

багаття
загасить
дощ…

 

***

моє  серце

немає

такого

роз’єму

(щоб  ти  його  слухала

підключивши  навушники  часів  Навуходоносора)

це  вже

не

серцебиття

це

стадія

імпульсу

під

дією  вірусу

повної  нищівної  абулії

ти

не  чула

мене

ти  ніколи  не намагалася  чути

ми  говоримо  різними  мовами

ти  говориш  на  хінді

(хороше  іноді)

а

я

мовчу

 

***

це  була  ворожба

сновидінь
ляльок  вуду
та
бруду
попіл  спогадів
сипався
в  труни
по  землі
бігла
ніч
переляканий  кіт…
а  ще  я
я  -душа  мінлива….
і  на  тілі  гріховному  знов  виникали  руни
п’ятикутної  зірки  тавро…
і  кинжал  на  смугованій  спині
тільки  вгору…сю  ніч….
тільки  вище
брукованих
вулиць….
по  суцільній
діагонально
йду
на  зустріч
накінець
повернулась
моя  замкнена  мрія  у  чорний  кістяк  телефону
подзвони  мені  з  сьомого  раю  у  серце  шеолу
на  смугованій  спині  ти  вирізбиш  ініціали
алхімічна  змія  і  ще  поруч  її  віддзекалля…
доторкнувшись  вустами  до  вуст  заборонних
поза  сферами… поза  позами…
ми  набудемо один  одного…

0913b6a94bf8fd57f57ec7fa44503855

Поділитись ланкою в соціальних мережах

Залишити відповідь

Щоб прокоментувати, відрекомендуйтеся за допомогою: 

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *