Володимир ВАКУЛЕНКО-К. Чаклун

Кострубата війна завжди непрошена гостя. Вона руйнує, страшить дітей та дорослих, висмоктує життєдайні соки з землі. На жаль, коли дорослі влазять у величезні борги – малесенька війна, але стається. У великі війни бавляться банкрути-президенти, і тоді солдати виконують незрозумілий офіцерський наказ – і багато хто гине з них. Також гине безліч місцевих мешканців, які не встигли виїхати на вільні землі. Найгірше те, що під час таких сутичок хтось чужий намагається керувати країною. Так з’являються окупанти і множаться ті, хто їх підтримує, – сепаратисти. 

Почався другий рік людських втрат, не ліпший за попередній. Уночі люди щільно зачиняли свої оселі. Якщо раніше була хоч якась довіра до тих, хто просився погрітися, то зараз ні. Люди боялися всього. А раптом вскочить розлючений окупант – і якщо йому не сподобаються господарі, то може і застрелити. А в камуфляжній формі зараз усі ходять – увечері не з’ясуєш, хто по той бік дверей. А ще почали ходити серед людей чутки про те, що сепаратисти знайшли собі якогось чаклуна. Хапають людей для його досліджень, розповідають, що він перетворює полонених на овочі та варить із них потім їдло для окупантів. Від того ті робилися жорстокішими, і вже ніякі перемовини на них не діяли. Про чаклуна й солдати знали й добровольці, і то не по начутці. Що робити з тією бідою – не знав ніхто.

Якось одному вояці вдалося вирватися з полону, то він розповів побратимам про чаклуна жахливі речі. У той день, коли хлопець потрапив у тенета ворогів, чаклун відправив хлопця до підвалу, а сам пішов до будинку, бо мав якісь справи. В погрібку хлопець намацав якісь двері й надумав спробувати через них утікати, поки немає господаря. Прочинивши двері, він ледь не закричав від зляку і шоку, побачивши страшне. В кімнаті стояло чотири ліжка, на яких лежали люди. Хоча не зовсім люди, бо лише тілом ними залишилися. А натомість голів були гарбузи, ще й дроти якісь стирчали з них. Певно, підживлення, але яке в тім значення, коли вже відбулося перетворення людини на овоч? В’язень повернувся до першої кімнати і побачив, що хтось в кутку хтось чи щось стоїть. У першій кімнаті було темно, і хлопець присвітив запальничкою в той куток. У кутку з целофанового смітникового мішка виглядала дівоча голова. Товсті витки мотузок та цупкий целофан заважали дівчині вибратись. Хлопець подумав про те, що вдвох утікати було б легше, і, не знайшовши жодного натяку на щось гостре, почав розривати мішок руками. Та коли він прорвав велику діромаху в мішку, з нього посипалася… морква. Голова вже не була людською – замість неї до ніг покотився кабачок. Зціпивши зуби і зібравши докупи всі свої сили й думки, хлопець попрямував до входу. Двері зачинялися нещільно, і було видно, що зовні вони замкнені лише на гачок. Поморочивши трохи голову, хлопець таки вибрався й одразу ж побіг куди очі бачили. Скільки біг без передиху – не пам’ятає, але обійшлося все без перешкод і він добіг до своїх…

Якось на Водохрещу завітав до табору добровольців священик. Порядно вже був у літах, але в миру славився як досить-таки мудра людина. До нього за порадою навіть із-за кордону приїздили люди. Священик якусь хвилину дивився довкіл, а потім і каже: «Я чув, що у ворога з’явився чаклун, який поніс за собою військам багато шкоди і з яким ніхто не може впоратись. У мене народилася думка, як його позбутися, і хоч я ніколи подібного не робив, та най Бог пробачить. Отже, надумав я освятити вам гармату: молитву прочитаю, хреста намалюю та водою святою благословлю її на потрібну справу. Цей ритуал дасть можливість вам влучити в ціль і, можливо, когось врятувати…»

Чаклун готував чародійне їдло для сепаратистів і не передчував небезпеки. Гарматне ядро, легко проламавши прошарок стіни, перетворило будинок на суцільні завали. Чаклуна розірвало на шматки. Ворог запанікував – і посунули юрми втікачів до самісінького кордону, шукаючи порятунку в чужинців. Коли волонтери і добровольці розібрали завали, щоб дістатися підвалу, то вже всередині нього були шоковані. Кімнат було шість, а з останньої йшов підземний хід, який вів за три кілометри під церкву. В цьому будинку жив колись лихий пан, от чаклун і обрав собі за оселю його будинок. Багато тоді в’язнів вийшло звідти звичайнісінькими людьми. Чари чаклуна вмить розвіялися після його гибелі. Надалі ні окупанти, ні сепаратисти не мали ніякого прориву і зазнали вагомих втрат. Кажуть, недобитки їх лишились, та їх зовсім мало. При крику «укри наступають» багато хто кидав зброю і просто втікав світ за очі. Добровольці почали вірити в скору перемогу, адже наближення її було помітним. А мешканці почали вірити в добровольців. Скоро кінець – скрекотала на обгорілому дереві стара сорока…

10369116_10204839313205164_3543448543735436921_n

Поділитись ланкою в соціальних мережах

Залишити відповідь

Щоб прокоментувати, відрекомендуйтеся за допомогою: 

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *