Маріанна ЗАДОРОЖНА. Печера

– Там в парку зараз вірші читати будуть. Підемо?

– Зачем?

– Ходім, цікаво буде, свої люди.

– Только ради тебя.

Невисокий худорлявий хлопчина у картатій сорочці тягнув за руку довгоногого, трохи незграбного товариша доріжками парку Франка. Той не встигав за своїм захопленим другом.  

«Навіщо так поспішати? Схоже не тільки віршів сподівається. Не встигнути ні навколо озирнутися, ні розпитати кого», ‑ злився довгоногий.

А от і ротонда. Тут і відбудеться імпровізований вечір.

Збираються студенти. Трохи незатишно в незнайомій компанії, але , схоже, тут швидко знайомляться.

А от і перший поет вийшов на «сцену». Почалося. Затопило зливою віршів та емоцій.

– А тепер запрошуємо до слова Лесю. Тут багато хто хотів почути саме її вірші, ‑ оголосив ведучий.

– Леся, не Лариса, ‑ прошепотів довгоногий другу.

– Леся, Іване, і не назви її Ларисою, чуєш, ‑ відповів той.

На сцену вийшла довгокоса красуня. Стрічка охоплювала високе чоло. Її голос зачаровував, вів кудись у давно забуте, глибинне, але таке близьке.

‑ Игорь, а познакомь меня с ней, ‑ наважився Іван, коли дівчина закінчила виступ.

– Ну, не знаю, вона така…, ‑ відказав Ігор. Схоже не був готовий до такої пропозиції супутника.

– Необычная? Так это интересно, – наполягав Іван.

– Гаразд, спробую. А ось і вона.

– Привіт Ігоре. А хто це з тобою? – Леся зацікавлено оглянула Івана, що завмер поруч.

– Знайомся, це Іван, з Києва приїхав на канікули.

– Дуже приємно, Леся, ‑ усміхнулася привітно.

– Иван, – подолав ніяковість хлопець, ‑ у вас замечательные стихи.

– Дякую, ‑ Лесі була приємна похвала.

– Я вже мушу йти, ‑ зрозумів ситуацію Ігор.

– Бувай, ‑ відказала Леся.

– Пока, ‑ зрадів Іван.

Парк поступово порожнів.

– Я вас проведу, ‑ Іван заволодів ситуацією

– Буду вдячна, ‑ не відмовилася дівчина.

– Давай перейдем на «ты» ‑ запропонував хлопець.

– Давай. А ти любиш гори? – неочікувано спитала Леся.

Питання заскочило. Сказати по правді, Іван в горах не бував.

– Ми завтра збираємося в Карпати. Ти з нами? ‑ спитала Леся.

– Да, – впевнено відповів Іван.

Наступний день пролетів як мить. Надійшов вечір

Сонце розпікає небо червоно-рожевими квітами.Захід. Скоро стемніє.

Десь позаду залишилася група, що намагалася розпалити вогнище.

Івана переповнило відчуття безмежності і свободи. Здалека на обрії мріють гірські шпилі. Серце переповнює відчуття спокою і гармонії. Адже щойно сповнилося двадцять.

Здалека на обрії мріють вершини.

Із задуми виводить голос. Її голос. Лесі. Яке ім’я!

Погляд охоплює тонкий стан, кучері розвіяні вітром.

Лесі вісімнадцять.

– А хочеш, я покажу особливе місце, – весело усміхнулася Леся.

Погодився без вагання. А чого вагатися?

Вузенька стежечка побігла вгору. З незвички трохи паморочилося в голові. Але не показувати ж слабкості?

– От ми і прийшли. – врешті зупинилася Леся.

Перед очима виросла печера, глибока і темна як прірва.

– А не побоїшся залишитися тут на ніч? – Лесині слова прозвучали зловісно, хоч і з позірною легкістю.

Тут уже захопили сумніви. Залишатися не хотілося. Але ж не казати про таке їй?

– А чего тут бояться, ‑ Іван намагався не видати справжні почуття.

– Кажуть місце нечисте. Багато закатовано колись. Звуки чути.

Лесі трохи стало соромно за дитячу витівку.

– Вранье. Я докажу. Ночую здесь.

Іван не відступив.

Що ж, вперед. Всередину.

А тим часом сутінки переходять у ніч. Над горами уже запалили зорі.

Увійшов. Темно, хоч у око стрель. І що це надумав?

Та ні. Не буде вірити страшилкам, які так люблять розповідати вечорами біля вогнища.

Та по спині уже стікав холодний піт. Кожен шурхіт і хруст як по нервах.

То тільки його кроки. Не піддасться.

А шум все наростав. Під склепінням вчувалися стогони і схлипи.

«Хто там?»

Мабуть, здалося.

– Спокою!

Почулося десь зовсім поруч.

Тихо.

– Помсти!

Ой. Знову. Хто ж тут шурхотить? Невже справді привиди?

Що це?

– Хто тут?!

Нарешті збувся на звук.

Чому саме він? Кого закатовано у цій печері?

Не знає. Може хтось із родини знав би. Та тепер пізно питати.

Гріх?

Відповідь загубилася в глибинах часу.

Чорнильна хмара стелиться по підлозі, повзе по стіні, вилазить з усіх щілин, про які необачно забули.

Хрускотом піску на зубах відлунює пронизливий жах. Від нього неможливо відплюватися, як і від піску.

Тікає в шаленому ритмі серце, та ґрати ребер не відпускають його з полону.

Безмежно хочеться зникнути, розчинитися, але навіть у цьому відмовлено.

Холодний жах скував.

 

Ранкові промені розчахнули гірські тіні.

Стежкою розтікалося світло дня і відкривало, як з печери відчайдушно потяглася до сяйва чиясь голова. Але ті очі вже не бачили ранку.

Не повернулася з гір і Леся.

 

pe

Поділитись ланкою в соціальних мережах

Залишити відповідь

Щоб прокоментувати, відрекомендуйтеся за допомогою: 

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *