Україна – Іспанія, або Емоційна географія в українській поезії

Без имени-1

Хтось (Юрій Андрухович?) колись зауважив: Іспанія «…зачарована смертю, ножами, таємними різницькими ритуалами. Країна, що за географічними обрисами нагадує розстелену шкуру бика. Останнє спостереження належить Федеріко Гарсіа Лорці, а він знав,що каже…»

Журнал «Стос» пропонує вивчити своєрідну емоційну географію, яка є у віршах українських поетів, редакція спробувала зібрати найцікавіше про далеку та загадкову країну. 

 

Юрій ТАРНАВСЬКИЙ

Від’їзд I (з поетичної збірки «Без Еспанії»)

Жував дощ, і місто випльовувало мене; по моїх ногах, вгору, від черевиків, спиналися брудні сльози, які я не зумів із себе видобути; пам’ять голодних післявоєнних днів, у формі непрозорих чоловіків, нападала на мене і видирала з мого тіла куски м’яса, що негайно перетворювалися на великі, болючі банкноти; на дорозі з Більбао сиділа смерть, одягнена у великий грузовик, помальований на червоно, і пінилася (піною зі слини та крови) з люті, що тимчасово я втік від неї; великий кран, як грамофон, що повторює одну фразу, постійно переносив із суші на корабель ящик, що тріщав від моєї душі; мигали крізь мене кімнати, наповнені поверховими ліжками, баґажем, нами самими і, вперше після довгого часу, англійською мовою.

Ми ховалися за теплом, твореним нашими жменями; за темрявою повік та за зморшками на обличчях, викликаними почуттям, подібним до болю; за нашою ходою назад; за моїм віддихом, зі схлипуванням, здутим з нього, як вогник свічки; за тротуаром, освітленим днем на кориді в місті Сантонья та плякатом на неї з матадором, що ворушився, як уста; за адресою каварні; за нашою з’явою у ній, як за подвійною людиною; за з’явою, реґулярною, як поводження годинника, мертвої жінки з ненадійними рухами та рухами картин на телевізійнім екрані в її очах; за поверхнею долонь кельнера, зробленою, замість зі шкіри, зі смаку засолодкої кави з молоком; за його надто ввічливим вітанням зі слів “до побачення”; за його ім’ям з мого голосу; та речовина посувалася й слабшала, як поняття у сні, в якому вже наявне пробудження, і ставало видно великі та байдужі, як світло ранку, годину і дію відчалу.

Я відійшов від своїх кроків, від почуття смаку, загубленого у плівках кави, засохлої на порцеляні філіжанок, від годинників, що шептали про зустрічі, від весен, вже пережитих, і в які я вже не існуватиму, від відчалу прогулькового корабля до слова “гіяцинт”, від кварталів, як друк на сторінках голосом, вимовлюваних нашими тілами, під час присмерків, від травневого неба, зробленого з краси дівочих уст, від мітинґу під час відвідин голови держави на голосі, що виходив із портативного радіо, темнім, як неосвітлена площа, від моїх запалих щік, що пахли юністю, від рухів, що крили в собі лінії кроїв модних костюмів, від розуміння мого дитинства та моєї смерти, від кохання, від кольору моїх очей, від тридцяти літ, що тривали довше, як рік, від гори зі світла днів, що становили собою круглих п’ятнадцять місяців.

— Так світ, і голос, і тепло коханої руки віддалятимуться востаннє, як ти, дорогий берегу, бажаний, як уста. Ти зник за другою, темною своєю частиною, й останнє, що я бачив, була ніч, зроблена з пустки нашої ще не закінченої хати, помноженої стократно, і нахил пляжу, взятий, як тема, з кривизни моїх уст одної з недавніх ночей, натякуваний тремтячою ниткою світел. І закрилися люки моїх очей страшним звуком, від якого я втратив притомність, і який досі ось триває.

 

Віра ВОВК

Тореадори і герої – І Елегія

 

Тореадори  !
Камелії  зарясніли  над  стрункістю  смаглих  тіл,
І  Мадрід,  отяжілий  минулим,  і  Севілья
Зідхають  за  ними  шелестячими  кедрами.
…  А  в  рудий  пісок  арени  всякає  кров,
І  тур  міцногрудий  закотив  голубіючі  очі  :
“Навіщо,  людино  ?”
Тореадори  !
Горять  мандоліни,  перляться  оплески  з  рук  рожевих  :
…  Несуть  для  тореадорів
Відрізані  вуха  і  слинявий  тура  язик  …
Тореадори  !  Ви  посіли  землю  !
(Давніше  інквізитори  палили  відьом;
Їм  теж  віддавали  прилюдну  шану,
І  всіх  дивувала  їх  міць).

Горе  нам,  винним  завжди  !  Несемо
Ярмо  Марка  Проклятого  жорнами
На  зболілій  душі,  хижаки  з  насолоди.
Як  нам  прозріти,  щоб  не  вити  за  гробом
Північним  вітром  під  роздертим  небом
І  поламаними  скелями  ?  Хто  зрозуміє
Лагідну  мову  святого  з  Ассізі  1,
Що  павукові  ладнав  роздерте  прядиво  ?
Хто  з  нас  латає  так  звично  сорочку
Бідній  дитині  чи  душу  чиюсь  роздерту  ?
Наскільки  нам  легше  лишити  жало  в  серці  друга,
Піднести  камінь  на  брата,
Рвати  бездумно  латаш  і  викидати
Прив’ялий  перед  порогом  хати  !
—  Ми  вбиваємо  радо  і  нечистими  жменями
Беремо  хліб  з  вівтаря.
Високо  сягає  наша  рука
Зірвати  золотокрилий  Оріон,
Щоб  заквітчати  горде  чоло.
І  ловить  вухо  слова  на  блискавицях-китарах  :

“Ви  відцуралися  ясних,  простих  речей;
Що  може  жити  з  вашого  плоду,  яблуні  дикі  ?
Терпкий  ваш  овоч  не  наситить
Навіть  звірів  приблудних.
Вам,  багатим  у  серці,  я  закрию
Навіки  своє  обличчя,  і  ваші  руки
Завжди  будуть  шукати  в  пітьмі
Невідомого  Бога”.

Але  вам,  святим  Юріям,  ми  сплетемо
Дубові  вінки  на  застиглі  скроні,
Бо  ви  послалися  зіллям
Весні  кучерявій  під  п’яти,
Ви  забули  себе  у  Великій  Музиці,
Ваші  коні  іржатимуть  довго
В  грядущих  леґендах,  і  на  кóрах  беріз
Імена  ваші  писані  рунами;
Там,  де  Оріон  розіп’яв  свої  крила,
Вам  приготоване  місце  праворуч  Бога.
Чиї  чола  впали  під  наші  смереки,
Тіні  тих  упали  на  наші  ікони;
Ви  кращі  за  нас;
Ми  підносимо  наших  дітей  на  руках,
Щоб  їх  золотило  проміння  вашої  авреолі.

 

Аттила МОГИЛЬНИЙ

Іспанські мелодії

 

Ніч, цикади, любов і жасминовий цвіт.

Каравели шурують в похід.

Триста кращих іспанських лез

забирає з собою Кортес.

 

(Ах, Кастилія – порт вночі,

чорні очі і білі мечі

і мадонні по три свічі.)

 

Авантюрник зухвалий чи бог,

не дізнається вже ніхто.

Просто триста найкращих шпаг –

до плеча – плече – і аншлаг.

 

(Ах, Кастилія – плач гітар,

королевина падає шаль

і толедський прямий удар.)

 

Перші котви, що кинуті в тихий прибій,

як матроси на груди повій.

І нехай залишається міт:

Монтесума, Кортес, похід.

 

(Ах, Кастилія – порт вночі,

чорні очі і білі мечі

і мадонні по три свічі.)

 

Ліна КОСТЕНКО

Іспанка Карменсіта

 

Студентські вечори… Танцюють чи не всі там

і чардаш, і мазурку, і танці всіх племен.

Приходила до нас іспанка Карменсіта.

Любила танцювати, на те ж вона й Кармен.

 

Найкращі кабальєро кружляли її в танці.

І кожен усміхався, і кожен щось питав.

Усі її любили, і навіть наостанці

декан сивоголовий на плечах покатав.

 

А десь іржаві бомби рибальські рвали сіті.

А десь народ іспанський конав, як Прометей.

Було їй років вісім, іспанці Карменсіті.

Була вона вже діти іспанських тих дітей.

 

Така іще маленька, а м́ала кастаньєти.

Танцюй, танцюй, дитино! І ми танцюєм теж.

Нема вітчизни в тебе, але у неї є ти!

А всі ці генерали, – ти їх переживеш!

 

Той час іще настане, ще та хвилина прийде.

Колись же вони щезнуть, всі скрині всіх Пандор.

Танцюй, танцюй, дитино! Життя – страшна корида,

На сотню Мінотаврів – один тореадор.

 

Ще будеш і в Мадріді, ще будеш в Барселоні.

Іще тебе в Гранаду твій тато повезе.

Життя – це і усмішка, і сльози ці солоні.

І кров, і барикади, і музика Бізе!

 

Мар’яна САВКА

Корида

 

Жінка чорнява ридає ридма.

Юрби яскраві труться боками

Перед ареною, там, де корида,

Де починається бій із биками.

 

Ритми напружені. Зір – тятивою.

Сотні очей запалились хворож.

Хвиля судомна йде за ходою

Чорноволосого тореодора.

 

Ударом мідним прорвано тишу.

Тупіт з арени в скроні загнало.

Бик розтривожений коротко дише,

Втупившись тупо у запинало.

 

Червоно-чорне, чорно-червлене

Тьмариться небо, загнане в коло.

Тореодор посеред арени.

Він молодий. Він всміхається кволо.

 

Випад уліво. Випад управо.

Рики юрби, наче хвилі потопу.

Як він звивається, гарно і вправно,

Грає мечами, бавиться кроком.

 

Падає тяжко бик на коліна.

Кривиться сонце – чаша розбита.

Кров витікає з рани кармінна.

Рветься корида. Стогне корида.

 

Він усміхається, сильний і юний.

Очі зухвалі виклично сяють.

Тільки чомусь шаленіють трибуни,

Тупіт і свист над чолом зависають.

 

Сонячна чаша щербленим рогом

Вгрузла між ребра. Стихла корида.

Чорно-червона впала коргва.

Жінка чорнява ридає ридма.

 

Він молодий. Він всміхається кволо.

Змовкла корида. Реви і ритми.

Жінка чорнява вийде на поле

Тореодору очі закрити.

 

Іван НИЗОВИЙ

***

 

Рамон-Марія дель Вальє-Інклан-

і-Монтенегро… Сонцем осіянна

Іспаніє, щасливий твій талан

в химерній романістиці Інклана!

 

Моя прадавня мрія не збулась

Іспанію побачити… Гебісти-

“іспанознавці” вирекли: “А зась

тобі в гніздо Кіхота і Конкісти!”

(Для них ніхто ж – Сервантес, Пісарро,

так само, як і Гоголь чи Хабаров).

 

Невиїзний досмертно, все ж я про

Іспанію Вальє-Інклана марив.

Географічні атласи вивчав,

читав усе, що трапило під руку,

з ідальго легендарними я мчав

на маврів, учепившись за шаблюку;

з Кеведо пив, з Гонгорою співав

опівночі любовні серенади

і одночасно з Лоркою упав

на пустирі під стінами Гранади…

 

І раптом – все, ми вільні, виїзні

в усі кінці-краї, в усі усюди!

Вітри із Піренеїв запашні

в розхристані мої ввірвались груди;

Гранада буйноцвіттями олив

заусміхалась; випливла Ламанча

в моря пшеничні; Кадіс нахилив

мені гілки в рожевих помаранчах…

 

Іспаніє Інклана! В ці часи

від тебе я ще далі, ніж раніше.

Мов соловей, снагу беру з роси,

витьохкую свої голодні вірші;

не можу з міста виїхать в село,

до вітряка свого і Дульсінеї

моїх юнацьких літ – моє крило

прострелили мисливці-прохіндеї;

мою Ламанчу в мене відняли,

взамін дали діряві шаровари,

самі ж із берегів Дінця й Сули

літають “полювати” на Канари

(плювати їм на Гоголя і на

Інклана разом з мрійником луганським

Іваном Низовим: нехай стина

дурні довбешки привидам радянським!).

 

Рамон-Марія дель Вальє-Інклан-

і-Монтенегро… Радісно хворію

Іспанією. Давній мій роман

вже пережив наївну ейфорію,

дозрів душевно. Тахо і Мадрид,

Вальядолід, Севілья і Памплона

завжди в мені. Поезія свій слід

глибокий проорала… Мов ікона,

Гарсія Лорка – світлий мій кумир!

Мені щоночі в тихому Заріччі

хлюпоче-шепотить Гвадалквівір

на чистім іберійському наріччі.

Поділитись ланкою в соціальних мережах

коментарі

  1. Admin сказав:

    Цікаво, чому і у Віри Вовк і у Ліни Костенко написано саме “Мадрід” а не “Мадрид”

Залишити відповідь

Щоб прокоментувати, відрекомендуйтеся за допомогою: 

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *