Василь ЛАВЕР. Остання роль

Злидні душили Олега. «Хочеш жити – вмій крутитись» – він просто ненавидів цей девіз дев’яностих. Актор ужгородського лялькового театру, він був не в змозі прожити з однієї зарплати. Перебивався чим міг – тамадував, халтурив на «корпоративах»… Хоч більшість його ровесників їздило «на мадяри», возили цигарки і солярку, та Олегу не йшла кар’єра контрабандиста.

Він поїхав всього один раз – один із знайомих взяв його з собою. Везли цигарки, набитою була майже вся машина. Знайомий запевняв, що все «порішав» на таможні, та якесь зле передчуття все ж гнітило Олега. І коли їх погнали на яму, бідолашний мало не вмер. Курив цигарку за цигаркою, нервував і матерився. Тоді все обійшлося, але по поверненні на Батьківщину, Олег зарікся коли-небудь ще возити контрабанду. Комерційної жилки він теж не мав, тож варіантів залишалось небагато – нидіти вдома, гаруючи як мул на трьох роботах, за кілька десятків доларів в місяць, або спробувати шукати кращої долі «на чужині». 

Олег схилявся до другого варіанту. Тим більше Костя, його товариш з телебачення, якраз набирав будівельні бригади в Чехію. Кілька Олегових знайомих вже виїхало туди, наче не жалілись. Будівництво, ремонти, всяке таке. Роботи багато, причому важкої, але і зарплатня достойна. Чому б і не спробувати? Мову він більш-менш знав, а малтер мішати то діло нехитре – навчиться. А з часом може би і вдалось натуралізуватись… В Олега були на те підстави – все ж, прадід по батьковій лінії був чехом.

На те, щоб все владнати, пішло досить багато часу. В переддень виїзду Олег зібрав речі, подзвонив батькам, попрощався з колегами. Зовсім скоро замість ляльок він планував взяти в руки малярське знаряддя. Прийнявши ванну, Олег улігся спати.

Розбудив його дзвінок у двері. Спросоння він глянув на зелені цифри, що світились на відеомагнітофоні – третя ночі! «Кого це чорти несуть?» – встав і пішов до дверей. Він жив сам, в невеличкій хрущовці. Район не з найкращих – купа гопоти, алкоголіків і пенсіонерів. Вікна виходили у двір, на протилежний будинок. Дерева, що росли у дворі, давали тінь у будь-яку пору року, тож сонячні промені були нечастими гостями в Олеговій хаті. Бувало прокидаєшся – темно, тісно… І хочеться померти.

Хоча думки про смерть були скорше забавками, невдалими спробами себе пожаліти.

–  Хто там?

–  Старий, відчиняй, це я! – голос нічого гостя звучав аж надто життєрадісно для такої глухої ночі.

–  Голос видався Олегу підозріло знайомим. Він подивився у вічко, але побачив тільки тьм’яний силует. В під’їзді було темно, якась сволота знов викрутила лампу.

–  Хто це?

Я! Ти що, не впізнаєш?

–  Хто «я»? – Олег силився відгадати власника голосу, та думки ніяк не могли сфокусуватись після пробудження.

–  Ну ж бо, відчиняй!

Щось було дивне в цій ситуації. Веселість незнайомця та його незрозуміла настирність, які були б прийнятними десь в обід, зараз видавались просто фантастично недоречними. Що це за псих? Олегу стало моторошно.

–  Іди проспись, алкаш! – кинув Олег і пішов до ліжка. У двері знов подзвонили. Схопивши на кухні молоток, Олег побіг в коридор.

–  Я зараз ментуру викличу!

У відповідь з-за дверей почувся сміх. Олег зазирнув у вічко… Він ледь встиг відсахнутись, коли на місці вічка з’явилось лезо сокири. Хлопець не на жарт перелякався. Він кинувся до телефону, аж раптом в кімнату влетіла каменюка. Звук розбитого скла вивів Олега з рівноваги. За весь час, що він жив на першому поверсі, ніхто йому ще вікна не бив. Місцеві виступали більш по завданню тілесних ушкоджень. В паніці Олег побіг на кухню – єдине поки безпечне місце у всьому помешканні, та звук розбитого скла, тепер вже на кухні, зруйнував останні надії. Серце калатало як навіжене. В самих трусах, з молотком в одній руці, друшляком у іншій, Олег не знав куди податись. Наче у страшному сні, Олег знав, що потрібно тікати, та ноги не слухались. Він підійшов до вікна.

Темну чоловічу фігуру, що витріщалась на нього із диявольською посмішкою на обличчі, Олег помітив не відразу.

–  Хто ти, чого ти хочеш? – крикнув Олег.

Чоловік послав Олегу повітряний поцілунок і помахав. «Що за?…» – Олег не встиг додумати думку, як відчув на своєму обличчі ганчірку, наскрізь просякнуту якоюсь рідиною з різким запахом. Він відключився.

 

* * *

Олегу було холодно. Тіло боліло, в голові стояв непроглядний туман. Він спробував поворухнутись, та тіло відгукнулось на цю спробу тільки новою порцією болю. «Але ж живий!» – подумав Олег. Навколо було темно, він ледь розрізняв якісь химерні тіні, та був не в змозі їх ідентифікувати.

Раптом хлопця осліпило різке світло. Здавалось, що воно б’є звідусіль. Очі вибухнули болем, так ніби хтось сипонув в них пригоршню солі.

–  О, наш герой прийшов до тями!

І знов цей голос. Звідки ж він його знав?

–  Вітаю друже, ти вдало пройшов кастинг! Зйомка почнеться за кілька хвилин!

–  Яка зйомка? – до Олега повертався зір. Він лежав голий на якомусь підвищенні, вкритому кафелем.

–  Зараз побачиш! Всьому свій час!

Олег ошаліло озирався. Навколо все було білим – біла плитка, білі стіни, яскраве біло-жовте світло… І якісь крюки. Схоже було на прилавок м’ясника. Хлопець запанікував. З останніх сил він підвівся і спробував зістрибнути зі столу, та відчув, як його ногу стисло, наче в лещатах. Олег озирнувся і побачив двометрового здорованя у брезентовому фартусі. Він посміхався:

–  Ну що, почнемо?

–  Камера! Мотор! – дав команду знайомий голос.

Олег згадав, де він його чув. Це був голос ведучого однієї з мерзенних ранкових передач на місцевому телебаченні. Та ця думка не встигла як слід оформитись у Олеговій голові – здоровань одним потужним ударом відтяв йому ступню.

–  Тепер не втечеш, хлопче!

Олег кричав. Він хаотично відбивався від свого ката, та це було б непросто навіть здоровій людині, не те що «свіжоспеченому» інваліду. Сильний удар в щелепу поховав навіть ці невмілі спроби. В Олегову голову наче влетіла куля для боулінгу, вибиваючи кеглі зубів. На додачу, хлопець ще й добряче вдарився потилицею об білу плитку. Руки хлопця безвольно впали на стіл, мов ляльки, котрим перерізали мотузки. Але солодке забуття ніяк не наступало.

Олег лежав на холодному кафелі, стікаючи кров’ю. Біль пульсуючими хвилями нагадував хлопцю, що він ще живий. Насилу відкривши очі, Олег побачив могутню фігуру свого ката. Він стояв, оглядаючи результати своєї роботи.

–  Хто ви в біса такі?.. Чому… я… Чому саме я вам потрібен?– Олег кидав десятки слів, та вони всі зливались в малорозбірливе бурмотіння.

–  Щось ти дуже балакучий! – зі швидкістю, невластивою людям такої комплекції, М’ясник схопив відрізану ступню… Солоний смак крові, поту та бруду через смакові рецептори понісся в Олегів мозок. Слизьке, холодне тіло заповнило ротову порожнину, наче в неї напхали слимаків. Шлунок хлопця не забарився з реакцією.

–  Ффууу, що за гидота… – естетичні смаки М’ясника було явно ображено. – Іди но сюди… – Він легко підняв хлопця і поніс до крюків.

Залишками свідомості Олег відчув, як в його тіло входить добрячий шматок металу. Крюк плавно в’їхав під ребро, розриваючи виснажену плоть. Будь-які спроби вирватися тільки глибше заганяли крюк в Олегове тіло. Хлопець тримався обома руками за ворожий метал, та гравітація і значна втрата крові робили свою справу. Олег ще кілька разів сіпнувся і затих.

–  Знято!

Софіти вимкнули, включили «звичайне» освітлення. Туди-сюди бігали нечисельні члени знімальної команди, кожен робив свою справу.

М’ясник підійшов до Режисера.

–  Ну як?

–  Може бути. Але скільки разів тобі казати, не спіши! У нас відео хвилин на десять, максимум. Добре, хоч з дому його витягнули видовищно! Він мало в штани не наклав! – Режисер посміхнувся. За своє життя він пробував себе у різних амплуа – ведучий, продюсер, сценарист, тощо. Але роки роботи на місцевому ТБ хоч і принесли йому чимало досвіду, та майже не принесли грошей. А ось «реалістичні фільми жахів», як він це називав, виявилися золотою жилою. Що ж, поки існують усілякі багаті збоченці, готові платити, він завжди буде мати на свій хліб з маслом. І ще на багато-багато чого.

Замовлень вистачало. Спершу Режисер працював з бомжами та проститутками, та з часом зникнення людей цієї категорії стали б надто сильно кидатися у вічі. Тож коло акторів треба було розширити. Тоді пішла в хід ідея з заробітчанами. Вибирали ретельно. Частина дійсно їхала на заробітки, а то цей бовдур Костя би щось запідозрив, але частина, особливо ті, хто жив сам, до автобусу не доходили. Родичі та друзі ще кілька місяців не нададуть значення пропажі, а потім вже і не буде кого шукати. Сліди заметені, відео надійно сховане в приватній колекції десь в Північній Америці, все «шито-крито».

М’ясник перервав роздуми Режисера.

–  Шеф, а гонорар коли буде? – здоровань явно почував себе ніяково.

–  Як тільки буде, я дам знати, ти ж знаєш, за мною не заіржавіє. І це, наступного разу прояви трохи більше фантазії. А то кілька хвилин і все… Несерйозно!

–  Буде зроблено, шеф! Коли наступна зйомка?

–  Ще точно не знаю, наберу.

М’ясник «віддав честь» і пішов з павільйону. В його голові зародилося кілька нових ідей, і йому кортіло якнайшвидше їх випробувати.

 

video21

Допомога сайту

Картка
4731 1856 1518 3420



коментарі

  1. Олександр :

    В яблучко! Лайтова суміш фільму “Хостел” та гри “Manhunt”.
    “Взболтать но не смешивать”! Давно чогось подібного не читав! Браво!

  2. Ільнара :

    Я хоч і не любитель хоррору та це оповідання просто клас. Залишає в людині багато емоцій, що в сучасній літературі рідкість. Продуманий сюжет дуже реалістично описаний. І зараз у мене перед очима різник з сокирою в кровавому фартусі. Автор молодець, чекаємо продовження!

Залишити коментар до Ільнара Скасувати коментар

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.



Наша кнопка ///