Юлія ГУЗ. Дитя листопадове

листя незграбне

дитя листопадове

барви погасли

розбавились

туманом і плином

ріки темноденної 

ніхто не зупинить

її повернутість

на зрізах дерев

виявляти знаки

незграбних дітей

листопадових

 

***

(коли хтось не лежить на поверхні –

є сенс у зануренні)

 

здається її волосся

з вітру взялося

на його кінчиках

колихається світло

прямуючи за ним

можна проникнути

у розгортання

,,,

це відкриття занурює

і манить вглиб

хоч іноді бракує дихання

слів і очей

йти далі і далі

де насіялись її корені

,,,

поверхня посопує

не маючи під собою

грунтовності

 

***

Ти дав мені очі гострі

а серце вділив м”яке,

піддатливе

і напрочуд

схильне твердо

іти на смерть.

у прикрість велику просто

вступили ми мимиволі.

Ти дав мені

очі гострі,

щоб часом

впивався погляд.

щоб часом хрумтіли кості,

а серце м”яке кришилось,

сипалося,

і потім

лиш погляд

і тверда схильність

 

***

приходять і йдуть тіні

заплутались спогади у павутинні

зелений плед огорнув хвилею

навіки

нині

між книг копошиться фото

дивно живому мати себе за робота

марно власні збирати частини

собі

до рота

в єдине важко зліпити образ

хвилюється плесо цього озера

рукою стискаю його обережно

ти частка

ти ось де

 

***

дні змінюють маски,

відбитки і каски

під впливом проміння

та інших речей,

під впливом буденності,

яка все привласнює,

уява приходить

і далі іде.

прислухавшись ледве,

можна почути,

якщо озирнутися –

можна зловить

уяву, як жінку,

в усій неприступності,

в усій невідомості

слова ліміт

 

***

по наших венах струмує кров,

по наших спинає струмує піт,

по наших вулицях гуляє зло

і кіт.

зайди у схованку на краю,

де обнялися тиша і ніч,

де простір втирає слиною

обрис пліч.

десь може в глухому куті,

десь може щось бути може,

допоки часове тікання

боже.

по наших венах струмує кров,

по наших спинає стікає піт,

по наших вулицях кіт ішов

і втік

 

***

прозора засмага – нове віяння

вдихів і видихів зриваних

на часі листковім

 

ти сьогодні

собою видався мені

 

та направду

я й не знаю

як воно засмагається

від дихання

 

але це так легко

це так природно (!)

 

як зірватись листку

і впасти

 

***

жовте-

-тень!

 

жовте-

-тень!

 

…листя нечутне

а дощ цілий день

б’ється і ллється

не стри!

мний

і мни

листя зібгане

по ньому пройшли

тисячі ніг і підошов:

(пес пройшов

ти пройшов

дощ пройшов

час пройшов)

тільки пень

вже не трісь

вже не тень

вже кора відійшла

і пора

нам пора

втішитись світлом

жовтого бра

 

***

у спеку люту, як вата,

пустеля рухається.

ти – маленький погонич жирафів –

трудишся.

 

дні відповзають навколішках

у будь-куди.

їх насінням соняха

гам-гам боги.

 

у той час, як у океані

тане лід,

я пишу вірші про кохання

тобі.

 

збудеться чи не збудеться

пророцтво чиєсь,

мене мало хвилює буде –

досить того, що є

 

опівнічні спіритичні

заклики у космос

та до молодого супутника

блакитної матері

всіх нас із вами

хай це зупиниться

хай зупинить

хай зупин (!)

тіні не володіють руками.

тіні не знають мови.

тіні надсилу белькочуть.

тіні не спиняються.

вони не припинять

до світанкового світла,

коли всі рипнуть,

а молодий супутник

блакитної матері

незримо пригорнеться

до її узголів’я

 

hq-wallpapers_ru_nature_68792_1280x1024

Поділитись ланкою в соціальних мережах

коментарі

  1. Admin сказав:

    “здається її волосся
    з вітру взялося” – це ж геніально!

  2. Юлія сказав:

    Дуже прошу адміністраторів розділити твори.

    1. Admin сказав:

      Готово

      1. Юлія сказав:

        Дякую)

Залишити відповідь

Щоб прокоментувати, відрекомендуйтеся за допомогою: 

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *