Олександр КРОТ. Після опівночі

У місячному світлі старий міський цвинтар виглядав ще похмуріше ніж у день. Пронизливий вітер ворушив кущі та гілля нечисленних дерев, від чого чорні тіні зловісно ворушилися, і здавалося щось недобре підкрадається, ховаючись за похиленими хрестами та химерними надгробками.

Степан відчув, як по спині пробіг холодний вітерець, мимоволі здригнувся, кинув недопалок і сплюнув на землю.

– Все дурня і забобони, – підбадьорив себе нервово і швиденько скочив у церковні двері, які поспіхом замкнув. Кілька секунд прислуховувався, чи все спокійно, і аж тоді попрямував до застеленої кожухом лавки, де мав намір лягати на відпочинок. 

Кроки гулко відлунювали в порожньому приміщенні, що майже тонуло у суцільній темряві. Аби не місячне світло, яке ледь-ледь просочувалося в крихітні вікна, та слабенька лампочка над альковом, де стояла лавка, довелося би йти навпомацки.

Степан сів, дістав пляшку і подивився на годинника.

За кілька хвилин дванадцята тож ніхто вже не потурбує, а значить можна трохи випити і спокійно відпочити до ранку. А завтра розповісти діду Парфину, що його лякалки нічого не варті.

А як той розійшовся, почувши, що Степан найнявся сторожити церкву на міському цвинтарі.

– Не йди, не йди, відмовся. Бо пожалкуєш.

– Чого б то? Платня пристойна, робота не бий лежачого і відпущення гріхів позачергово.

– Тобі все хихоньки, – насідав старий, – а те кладовище нечисте. Там без усякого закону самогубців ховають. Чи це по-християнські? І церкву коли будували то місце не за каноном обирали, а так, аби грошей побільше заробити на похованнях. Не йди, кажу, – занапастиш душу.

– Не лякайте мене вашими старечими пересудами, – відрізав Степан. – Усю цю фігню вже давно у книжках розтлумачили. Душі нема, і релігія – це дурдом для підстаркуватих.

Та Парфин не здавався:

– А може пам’ятаєш, що коли храм світили – митрополиту стало зле так, що потім три місяці на ноги не ставав?

– Ну то й що? В літніх людей таке буває.

– А перший сторож? За одну ніч посивів, а на другу зник, як крізь землю провалився. Міліція шукала-шукала, та так і не знайшла.

– Може він від коханки чкурнув?

– Другий повісився, – гнув своє незламний старий, – ще один кинувся під потяг.

Степан тоді навіть завагався на мить. Але ж на дворі двадцять перше сторіччя, інтернет і свобода сексменшинам. Хто зараз вірить у всіляку дурню, навіть якщо дивиться фільми жахів?

– Кажи що хочеш, а мені така робота до смаку: прийшов, поспав, гроші отримав і гуляй увесь день.

Парфин похитав головою.

– Дивись не прогуляй життя і душу. Але якщо вже такий упертий, то хоча б вислухай останню пораду. Доки горітиме свіча перед образом Спасителя, та лунатиме молитва ти в безпеці. Тож вивчи хоча б Отче Наш.

Степан всміхнувся, згадавши цю розмову, і витяг з кишені клаптик паперу, на якому особисто записав слова молитви. Звісно, це не через якісь забобони, а лише щоб старому догодити. Знову поглянув на годинник.

О, за хвилину дванадцята. Можна хильнути на останок і лягати.

Відкоркував пляшку, допив рештки горілки і вмостився спати. Світло про всяк випадок залишив.

Та не встиг заплющити очі, як голосний скрегіт ледь не примусив підскочити.

Степан вчепився пальцями в кожух, яким укрився, і напружено прислухався.

Що за чортівня? Адже тут нікого нема. Невже Парфин таки не збрехав? А може якийсь злодюга лізе в храм?

Він затамував подих і до болю в очах вдивлявся у навколишню темряву.

Наче нічого. Може здалося?

Та не встиг полегшено зітхнути, як скреготнуло так, що аж волосся дибки! Серце закалатало як скажене.

Степан скочив на ноги, схопив важкого свічника, ввімкнув головну люстру і роззирнувся навколо.

Нікого.

Та може хтось причаївся зверху, на хорах?

Дертися туди зовсім не хотілося, тому крикнув, не сходячи з місця:

– Ану виходь! Я тебе чую. Злазь, а бодай ти луснув! Бо як примусиш мене за тобою бігати – гірше буде.

У відповідь тиша.

Почекав, почекав – нікуди діватись, довелося підніматися скриплячими сходами. Виявилося – даремно, бо крім дерев’яної лавки, ганчір’я та псалтирів нічого не побачив. Перевірив невеличкі віконця – усі замкнені зсередини.

Холера, що ж то врешті решт було? Невже галюники? Та хіба ж з півпляшки горілки таке буває? Звичайно ні. То може Парфин правий?

Про всяк випадок запалив свічку перед іконою, та прочитав з листка молитву. Збрехав, не збрехав старий, а від цього біди не буде.

Спати не хотілося, горілка скінчилася тож робити було нічого. Лишалася одна розвага – перекур.

Степан порахував цигарки – лише п’ять.

На довго не вистачить, але до ранку протриматися можна, якщо не смалити одну за одною. Хоча зараз посмалити було б саме те, щоб нерви заспокоїти.

Тремтячою рукою сунув одну в зуби, витяг запальничку і попрямував до дверей.

Та зробив лише два кроки коли біля самого вуха хтось голосно застогнав, а моторошний скрегіт пролунав прямо з під ніг.

Степан закляк, серце захололо, ноги підломилися, цигарка випала з губ. Вперше в житті він відчув, як волосся на голові стає дибки, а нутрощі стягує тугим вузлом.

Ледь тямлячи себе від жаху, повернув неслухняну шию і знову нічого не побачив.

А бодай воно все повиздихало! Невже правий був дід Парфин? Та грець з тими грошима – здоров’я дорожче. Тікати, тікати звідси якнайшвидше! Навіть якщо доведеться йти самому одному вночі по кладовищу.

Зібрався з силами і на ватних ногах посунув до дверей. Там ухопив тугий засув, що уперто вислизав із спітнілих рук, і відчайдушно смикав, доки той не піддався зусиллям. Залишалося відкрити замок, тож сунув у кишеню руку, але намацав лише діру. Перевірив інші, з тим самим результатом: ключа не було.

А щоб його корчі вхопили, таки випав – Степан у розпачі притулився до дверей – але де? Аби хоч не на хорах.

Від самої думки, щоб видиратися в напівтемний закуток ставало моторошно, тож Степан оглядаючи підлогу покрокував до лавки. Вже простяг руку до кожуха, щоб подивитися під ним, аж раптом згасло світло.

Серце обірвалося у прірву, ноги заслабли, а в живіт, здавалося, хтось кинув жменю льоду.

– А трясця тобі, – чужим голосом прошепотів Степан, сперся тремтячою рукою на стіну, а іншою витяг запальничку.

Клац. Клац.

Вихопилося бліде полум’я та одразу похилилося і згасло, наче хтось задув. Щось холодне і жорстке торкнулося щоки – крижаний холод пробрав до кісток – і могильний голос прошелестів прямо у вухо:

– Не треба.

Запальничка випала з рук, коліна підломилися, і Степан, виючи від жаху, рачки поповз до єдиного світлого місця туди, де перед образом горіла свічка. Схопився обома руками за свічник і озирнувся навколо.

Усю церкву заповнювали білі напівпрозорі постаті з моторошно спотвореними обличчями та тілами. Вони підступали все ближче і ледь чутно шепотіли:

– Іди до нас. Приєднайся до нас. Нам сумно без тебе.

Ці слова відбирали розум та волю, благали, наказували, лякали.

Степан закрив долонями вуха та голоси звучали прямо в голові.

Вперед виступила жінка з розпухлим обличчям, всміхнулася потворними губами і простягла до нього руки.

– Випий оцту і приєднайся до нас.

Її перервала інша.

– Тут нема оцту. Хай плигне з даху і відчує насолоду останнього польоту.

– Не слухай їх, – виступив мрець з розпухлою шиєю, – краще повіситися і сповна насолодитися екстазом смерті. Я навчу тебе як зробити гарний зашморг, а в різниці є підходяща мотузка. Йди до мене.

Ноги самі по собі зробили крок у перед.

Все відбувалося наче в кошмарі, від якого ніяк не вдається прокинутися. Степан зрозумів, що вже не володіє своїм тілом і закричав. Аж раптом пригадалися слова старого “доки горітиме свіча та звучатиме молитва, тобі ніщо не загрожуватиме”, і він заволав єдине, що пам’ятав:

– Отче наш!

Привиди відсахнулися, закриваючи обличчя руками наче від нестерпного світла.

– Ні! Облиш!

Але облуда вже спала з розуму і Степан оскаженіло рвав кишені, шукаючи клаптик паперу з молитвою.

А ось і він.

– Отче наш, що єси на Небесах…

З кожним словом страшні постаті відступали назад. Але як тільки молитва скінчилася знову посунули до світла. Знову зазвучали голоси.

– Випий оцту…

– Вдавися…

– Приєднайся до нас…

Довелося знову читати, потім знову і знову. В горлі пересохло, язик наче розпух і ледь ворочався в роті, губи тріскалися і кровоточили, з очей від напруги бігли сльози.

А до світанку ще ой як далеко. Та й свічка вже догорає, ще кілька хвилин і все.

Від думки, що доведеться покинути освітлене місце щоби взяти нову, аж в очах потемніло. Тому схопив недогарок і, прикриваючи полум’я долонею, посунув до столу де торгували церковним дріб’язком.

Та лише замовкла молитва, привиди заступили шлях, страшенний холод пронизав тіло, вуха наповнило моторошне бурмотіння мерців.

Зазирнув у листок, почав читати “Отче наш” – жахіття відступили.

Так і довелося йти, малесенькими кроками, дивлячись не на підлогу, а на папір з рятівними словами.

Краєм ока побачив попереду стіну і одразу зрозумів, що наплутав і треба в іншу сторону.

А недогарок вже обпікав пальці, ще кілька секунд і згасне.

Степан повернув і заспішив, повторюючи молитву. Одночасно мовчки благав, щоби полум’я не згасло, щоби протрималося ще зовсім трохи. Ще кілька секунд.

Та ось під ногою щось ковзнуло, земля вийшла з під ніг і він гупнув на підлогу.

Недопалок випав з рук і полум’я згасло. В пальцях залишився лише марний у пітьмі клаптик паперу. Дзенькнуло, і Степан зрозумів, що впав, наступивши на порожню пляшку з під горілки. Спробував швидко звестися на ноги, але привиди вже були поруч.

Їхні погляди пронизували наче списи, їхні голоса відбирали розум і волю, їхні торкання витягували тепло і силу.

– Ось і добре, і добре, – бурмотіли злиденні душі. – Тепер ти з нами. Йди в ризницю і візьми мотузку, а потім ти ми навчимо тебе, як зробити чудовий зашморг…

 

The-Crow-Remake

Поділитись ланкою в соціальних мережах

Залишити відповідь

Щоб прокоментувати, відрекомендуйтеся за допомогою: 

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *