Андрій ЛОЗІНСЬКИЙ. Тіло в братовій кімнаті

– Арнольде!

Він знову кличе мене.

Здійснюючи діяння бридке, протиприродне, темне, він сидить навколішках на дерев’яній підлозі і стискає у долоні кухонний ніж. Відірвавши погляд від сторінок книги, брат задирає голову і видає високий рваний трель, схожий на скрип іржавої гойдалки. Ніби гортань звивається вужем, коли він викрикує моє ім’я. Це означає, що я маю прийти.

Але мої ноги ніколи не ходили. 

Чую, як він іде до мене. Не в змозі повернути голову ледь бачу, як Марк з’являється у темній вітальні, швидкими кроками перетинає її, наближаючись. Кістлява рука хапає за підборіддя, розтуляє мого рота, інша просовує туди широке лезо пощербленого кухонного ножа. Стає важко дихати. Відчуваю солений метал на язику, шматочки чогось іще, які налипнули на вістря. Гострий кінчик, трохи зігнутий від удару об щось тверде, шкрябає піднебіння. Худа кисть затиснула щелепу брудними пальцями, чорні нігті глибоко вдавлюються в м’яку шкіру впалих щік.

Переді мною маячить моє власне обличчя. Рівний широкий ніс брата-близнюка шумно втягує повітря і морщиться, коли воно подразнює ошалілі від наркотиків рецептори. Овалоподібне лице, прооране на щоках чимось схожим на віспу, витягується у здивуванні. Довге сальне волосся, ніби намащене олією, зліпленими пасмами опускається перед широко розплющеними сірими очима, ледь втопленими у темні синці.

– Мама хотіла тебе сьогодні побачити, – співає обличчя, – чому ти не прийшов, братику?

Я хочу сказати йому, що мати померла декілька днів назад. Що її потрібно поховати. Та не зможу цього зробити, навіть якщо він вийме лезо з мого рота. Вдивляюся в стелю, ковтаю слину з шматками чогось солодкаво-приторного, думаю про те, що рука зараз смикнеться, і він вжене лезо мені в горлянку. Цього не стається. Натомість братик шарпає ніж до себе. Зуби проїжджають по металу, здираючи наліплену гидь, яка потрапляє до горла, провокуючи ковтальний рефлекс. Гострий край леза розрізає кутик губ. Ніби намагаючись наздогнати ніж, з надрізу порскає кров, заляпуючи брату сорочку. Стогну, та він не помічає струменя крові, що бризнув на нього. Братова постать зникає з моєї зони огляду, і я відчуваю, що інвалідний візок починає рухатись.

Братик везе мене до матері.

Візок підстрибує на не надто підігнаних одна до одної дошках підлоги, бачу їхні запилені смуги, що тягнуться через усю кімнату, з темнішими борознами там, де братик тягав мене раніше. Марк нахиляє візок до себе, щоб переїхати поріг вітальні. Моя голова закидається вверх, бачу братове підборіддя. Шкіра ледь покрита щетиною, адамове яблуко грає в горлі, коли він ковтає слину. Часте шумне дихання і гарячкове мотання головою кажуть про те, що його клепка знову забита якоюсь психотропною стимулюючою хрінню.

Кров з губи затікає у горло. Закашлююсь, брат хапає мене за волосся і опускає голову на груди. Згустки крові та слини спускаються з рота мені на коліна на худі покручені хворобою руки. Візок рухається у тісному коридорі між кімнатами. Тут ще темніше, ніж у вітальні. На стінах прямокутні шматки старих шпалер, які колись були заховані за дубовими меблями. Паперові кутики повідходили від стін і тепер стирчать у коридор, мов шипи тих вицвілих троянд, що на них зображені.

Коридор згинається в ріг.

– Матері потрібен якийсь ключ, – каже Марк, – аби ми змогли пройти.

Кімната з прочиненим вікном залишилась далеко позаду, у ніздрі запускає щупальця терпкий солодкавий запах, прилипає до обличчя, ніби слизький молюск, і я вдихаю його на повні груди, носом і ротом, бо мені бракує повітря. Стогну, заплющую очі, бо не можу стримати сліз. Брат, здається, цього не помічає. Колеса візку продовжують котитись по дошкам, поріг кімнати все ближче. Зараз я відчую, як брат смикне візок на себе, щоб його переїхати.

– Ритуал із кров’ю, – мовить близнюк. – Я не розчув слів. Викличемо її ще раз, Арні?

З мого горла виривається здавлений зойк. Арні мене часто називала мати. Я розплющую очі. Розплющую широко, бо не в змозі не дивитися.

З-за одвірка видно лише ноги.

На такій же дерев’яній підлозі, як усюди у квартирі, лежать дві сірі опухлі колоди із плоті, ледь прикриті платтям. Вкриті синьою сіткою вен, ніби у тілі завелися павуки і почали обплітати гниючу шкіру липким мереживом. Глибокі тонкі порізи розтинають стегна, заходячи під плаття, відкриваючи сіро-чорні м’язи і затиснуті ними жовті кістки. Сморід нестерпний. Кашляю, ледь помічаю пульсуючий біль в розрізаній губі. Братик чує мій стогін, який напевно був би криком, якби я міг говорити. Близнюк протискується між коліщам візка та стіною. Присідає, піднімає голову, аби роздивитися моє обличчя. Зараз ці жалісливі булькаті очі – рятівна тростина мого розуму.

– Вона казала, що сьогодні прийде, – мовить він.

Кліпає, повіки важко, по-дитячому опускаються і знову піднімаються, роблячи очі ще більшими. Починає гарячково кивати.

– Вона у прекрасному місці, братику, – обличчя викривляється в гримасі, коли він гучно шморгає носом. – Нам треба дізнатися про ключ. Зробити усе якнайкраще. І після опівночі вона забере нас до себе. Ти чекатимеш на неї, Арні?

У прекрасному місці, так. Вона була хорошою жінкою. Я вірю, що вона ще існує десь там, у якійсь ефемерній формі. Можливо спостерігає за нами. Чекає, щоб Марк виконав давно задумане нею.

Брат підводиться та іде до кімнати. Дошки скриплять під важкими кроками, коли він, стискаючи ніж, обходить тіло і зникає за одвірком.

Бам…

Звук лине зі стіни, де висить механічний годинник. Зовсім недавно я рахував удари, сидячи у вітальній біля вікна. Зараз він має відбити дев’ятку. Заплющую очі.

Намагаюся не чути шурхіт сторінок і бубоніння брата невідомою мені мовою. Кривлюся від огидного хрусту хрящів і кісток. Вловлюю язиком у роті шматочки, які зуби зішкребли з леза ножа. Шлунок починає стискати спазмами.

Скоро трупний запах стане нестерпним. Просочиться через щілини у дверях, тріщини в дошках і вентиляції, заповнить сусідні квартири. Тоді за викликом прийдуть копи-патрульні, з упевненістю, що у покинутій квартирі померла стара жінка, і її немає кому поховати. Вони зайдуть у кімнату, і дівчина, яка буде серед них швидше за все втратить свідомість. Старший за званням, що вже надивився лайна ще раз подумки підтвердить власну теорію про ницість світу, яку потім розказуватиме колегам за чаркою. Якщо буде стажер, його можливо виверне, і він заляпає дерев’яну запилену підлогу напівперетравленими залишками сніданку.

Тоді я залишусь сам.

Брат припиняє бурмотіти. На мить опускається тиша, а потім чую шурхіт паперу. Жовті потерті сторінки переламуються, коли книга летить через кімнату і вдаряється об стіну. Удар гучний, чути крекіт, коли розривається корінець. Розплющую очі. Зім’яті листи старовинного друкованого тексту, кружляючи, спускаються додолу на підлогу.

– Тут немає нічого про ключі! – здавленим голосом вигукує Марк.

Ноги матері зникають за одвірком. Раптом чути, як щось важке глухо, з хлюпанням падає, зсуваючи дерев’яний стіл, що стояв біля ліжка Марка. Ніжки ковзають по підлозі, чіпляючись за шви між дошками.

Чути схлипування. Марк плаче.

– Бісове стерво! Чому ти не відповідаєш? Який ключ? Від чого?!

Сталь бринить, упавши на долівку.

– Це твоя гра, так? Вирішила погратися…

На вулиці уже темніє. Коридор, куди завіз мене Марк, видовжується переді мною темним тунелем із синьо-сірим світлом у кінці.

– Вона обманює!

Темний силует поглинає частину млявого світла. Він збільшується, затуляє увесь просвіт переді мною. Постать нахиляється і суне інвалідний візок назад коридором. Світло в кінці темного тунелю тане і незабаром ховається за кутом коридору.

Коли колеса візка впираються в поріжок вітальні, брат спершу намагається силою проштовхнути візок. Чую свистяче дихання перед обличчям. Він увесь тремтить. З материного тіла за три дні новоспечений адепт вчення безіменного замбійського окультиста зробив мішок перемелених кісток і порізаної плоті. Він казав, що осквернення вириває покійників з місця спокою, куди вони потрапляють після смерті. Обв’язує ланцюгом і тягне крізь завісу потойбіччя у наш світ.

Книга каже, що вони приходять.

Обшарпаний старовинний трактат, що незбагненним чином знайшовся у материних речах, коли Марк виносив із квартири усе, що можна продати. Час, здавалося, оминув його. Я не міг зрозуміти, як він опинився у матері, і чому вона зберігала його усі ці роки. Одного дня після її смерті він просто натрапив на очі Марку. Ніби завжди лежав на видному місці, ніким ніколи непомічений.

Брат бере мене на руки, наче немовля, ліниво відштовхує візок ногою і проходить до кімнати. Мій зад просідає між кістлявих рук. Сухожилля на братовій шиї натяглися струнами, випираючи нечіткий пульсуючий горбик. Від липкої пожмаканої сорочки несе гниллю. За мить брат обережно опускає мене на ліжко. По щоці вверх до скроні вистрілює пучок болю. Обличчя лягає на холодну подушку, пожовкла наволочка миттєво втягує в себе багряну жижу з розрізаної губи. Дихати стає важко.

Марк важко опускається на затверділий матрац у кутку. Хімія з мізків вивітрилась, і втома б’є у голову не згірш наркотику. У його кімнаті надто смердить, аби спати там. Брат повертається до стінки, ледь бачу у темряві його спину. За мить він уже сопе.

 

Покручені металевим мереживом хвилинна та годинна стрілки разом роз’єднують тонким гостряком одиничку і двійку, стилізовані під старовинні англійські цифри. З коридору чути сталеве «Бам», перше з дюжини.

Я не сплю.

Голі вітки дерева, що ледь дістають до вікна квартири, підсвічені знизу вуличним ліхтарем, запускають бліді тремтячі тіні у кімнату. Вітер відхиляє їх, і за мить вони нагайками вертаються назад, стукочучи, намагаючись дряпнути скло. Вглядаюся у вікно. Пробую роздивитися небо. Усе затягнуте хмарами, жодного натяку на зірки. Тіні віток зникають, поглинуті чорнотою кімнати.

Ліхтар згас.

Годинник завершує удари. Звучить дванадцятий і розноситься по кімнаті церковним дзвоном, вібрує у вухах. Розсипається у мозку піском дрібних дзвіночків. Їх монотонний дзвін підсилюється багатократно і я чую, як він виливається на мене суцільним потоком змішаної мелодії.

Огидний скрип дощок раптово розтинає її. Скрип далекий, тихий, та у масній тиші він розходиться, як вибухова хвиля у воді. Сухі дошки інколи скриплять уночі. Вітер обдуває ззовні шпарки у стінах, створюючи гул, ніби виття сотні гончих. З коридору доноситься шарудіння, начебто хтось витирає підлогу мокрою ганчіркою. У дитинстві я не любив залишатися тут сам. Акустика у квартирі спотворювала звуки, що долинали з коридору і сусідських помешкань, створюючи ілюзії, що у квартирі хтось є.

Деревина ковзає по деревині. Уява грається зі мною, переносячи звук у кімнату, де колись спав брат. Щось відбувається у сусідів, хоча я не чую голосів з-за стіни.

Я зиркаю у темний прохід до коридору, намагаючись щось роздивитися у чорноті. З кожним звуком погляд тягнеться туди, ніби язик до рани у роті. У коридорі непроглядна темрява. Не видно ні стін, ні дверей до вбиральні, що десь там криво звисають у коридор, ледь тримаючись на петлях. У кімнаті дверей уже давно немає.

Ось знову. Бридкий грубий звук ковзання, від якого пересмикує. Повільне шаркання починається шелестом, виливається в гупання, супроводжуване тріском дощок. Намагаюсь вдивитися у темряву дверного проходу, наче сподіваючись, що непроникну ватяну пітьму раптом розсіє світло. Око широко розплющене, очне яблуко викручене зіницею в бік коридору, здається, зараз вилізе з орбіти.

Не чую власного дихання.

Темрява там стала іншою. Загусла.

Ніби обклеєна хробаками і гусінню, постать у коридорі тремтить. Її тіло звивається судомами у чорноті, руки звисають із перекошених плечей, як рудименти, тримаючись на шматках шкіри, теліпаючись в такт дрожі. Тільки зараз я чую затиснутий глухий хрип, з яким виходить повітря через рвані, усіяні різаними ранами шию і груди.

Око вже призвичаїлось до темряви. Стара жінка суне до мого ліжка на набряклих ногах. Плаття, яке вона одягнула свого останнього дня, звисає заяложеними смужками біля порізаних стегон, фіалковий колір брудниться і переходить в сіро-коричневий там, де плаття обтягує її пооране ножем пульсуюче черево. Тіло здригається, викручена на бік щелепа смикається то уверх то вниз, безуспішно намагаючись зійтися з верхньою, все більше розмелюючи сірий язик, що вивалився з рота мертвим слимаком. Сиве коротке волосся від’їхало по напівоголеному черепі назад, ніби хтось стягнув його на потилиці гумкою. Єдине вціліле око на спотвореному обличчі, що ніби прогризло собі дірку в висохлій шкірі, хаотично крутиться в орбіті, витріщається то на мене, то на брата.

Матір стискає у правиці кухонного ножа.

Кричу, та з мого рота виривається ледь чутний стогін. Стогну, поки в легенях не закінчується повітря. Розумію, що не можу вдихнути.

– Арнольде…

Голос матері булькотить у грудях, наче там щось кипить. Вона іде до мене, до мого немічного тіла, яке б заціпеніло і не змогло протистояти їй навіть тоді, якщо не було б сковане ланцюгами хвороби. Їдкий сморід обліплює кімнату непроникним целофаном, він забивається у ніздрі, у рот, закриваючи доступ повітря до них, заповзає глибоко у стравохід, витягуючи зі шлунку залишки їжі.

Я чую серцебиття. Власне, оглушливе. Заплющую очі, відчуваю, як вони завертаються. Тіло починає розслаблятись, не можу справитись із різким напливом запаморочення. Свідомість затуманюється, тікає від мене у рятівну чорноту.

– Мамо?

Тонкий, ніби дитячий, шепіт вириває мене із забуття, і перед єдиним розплющеним оком знову виникає темна кімната. Периферійним зором бачу, як Марк спинається на ноги і, стоячи на матраці, простягає руки до істоти, що здригається біля мого ліжка.

– Вітаю, мамо…

Марк невпевнено робить крок, пожовклий матрац хрупає в темряві, з нього вилітає хмарка сивого пилу.

– Марк… – погляд істоти химерним булькатим оком спрямовується в ноги брата.

– Мамо… – він, здається, сам не вірить у те, що бачить, – мамо, я не зміг знайти ключ… я не… – Марк зиркає на мене через плече, ніби благаючи допомоги, а потім знов переводить погляд на стару, – Ми не змогли.

– Марк… – істота простягає облізлу руку до брата, – ключ.

Марк опускає обличчя. Я теж переводжу погляд на її спухлу тремтячу правицю. Безкінечні судоми терзають її, і здається, що кісток у руці не залишилось. Правиця з хрускотом згинається у лікті, і матір підносить затиснутий у спухлих чорних пальцях пощерблений кухонний ніж.

Брат знову обертається до мене. Він посміхається. Він розуміє.

– Ключ! – вигукує він. – Мама прийшла, щоб забрати нас!

Здригаючись понівеченим тілом, матір підходить ближче.

– Кров, – її хрип котиться по кімнаті, ніби колесо по скрипучим дошкам, – ще одна.

– Я не розумію, – Марк починає задкувати, стара наблизилась майже впритул до ліжка. Вона стоїть наді мною, і я дивлюся на неї знизу, ніби якийсь хворий собака, що лежить у себе на килимку і не здатен піднятися, звестися на лапи.

– Ключ голодний, – виривається хрип з її нутра, – Три крові на лезі ключа, – з рота порскає щось темне і смердюче, забарвлюючи язик. Правиця з кухонним ножем занесена на рівні грудей Марка, і я помічаю, що рука матері не тремтить.

– Тобі потрібна моя кров, мамо? – широко розплющені очі Марка некліпно стежать за пощербленим лезом ножа, – візьми її. Візьми і поведи за собою.

Марк рвучко закочує рукав і подає матері оголене кістляве передпліччя, усіяне на згині ліктя синцями від голок. Око старої на мить втуплюється у сіру руку брата. Огрубілі пальці повільно щеплюються на його передпліччі, і я помічаю, як він здригається.

– Кров, – шипить матір, – добре. Впусти нас.

– Що? Я не…

Стара шарпає Марка на себе. Він огортає її здуті плечі, і з горла виривається здавлений зойк. За мить він обм’якає, видихає, ніби з величезним полегшенням. Карга ступає вперед, притискаючи його до стіни. Пальці старої мов лещатами затискають Маркове передпліччя. Брат стогне, і я бачу, як щось темне і густе стікає по підборіддю на заношену сорочку. Матір повертає долоню, яка втопила у братів живіт лезо ножа, і Марк закидає голову, вдаряючись потилицею об стіну. Вдруге провернутий ніж заставляє його здригнутися, і тіло вигинається, ніби вдарене струмом. Він розкидає руки, немов намагається втримати стіну на кістлявих плечах.

Матір щось шепоче йому на вухо. Брат припадає до стіни, і руки починають просочуватись крізь твердь, що стала густою, як патока. Тіло тоне у сірій стіні, і коли матір провертає ніж втретє, уже не чути хлюпоту і чвакання пошматованої плоті.

Я чую брязкіт і металевий трубний гул, що виривається, здається, з глибоких потаємних підвалів будинку. Тисячі іржавих шестерень провертаються на кривих покручених осях, мільйони ланцюгів хробаками намотуються на блоки і наповнюють кімнату оглушливим гуркотом, у якому тоне братів крик. Ловлю братів нажаханий погляд, саме в ту мить, коли стіна позаду нього, яку він ніби намагається осягнути руками, розходиться грубою чорною тріщиною. Матір відступає, Маркове тіло напружується до межі, вигинається уперед під натиском стіни, що розтинається по тріщині, норовлячи розійтися воротами у кімнату.

Чути тріск ребер. Я замружуюсь. Відчуваю, як тепла братова кров накочується хвилею на обличчя, на руки, забиває ніздрі, заліплює волосся. Стіни з гуркотом роз’їжджаються, у кімнату роззявляється чорна паща, обрамлена рваними трубами-зубами, з яких слиною на підлогу вихлюпуються смердючі нечистоти.

Брат впускає нас.

Шаркання ніг ближчає. Воно затихає лише біля мого ліжка. Карга бере мене на руки, і я відчуваю, що вони не тремтять.

Холодний труп дихає гниллю мені в обличчя, поки несе, як дитину, до закривавленої діри в стіні. Стальним покривалом там мене огортає холод у злитті з липкими загребущими щупальцями темряви. Я чую крики і плач, скрегіт металу і дзенькіт битого скла, що лунають із темних глибин чорної печери, проходом до якої стало братове тіло. Біль від далеких гучних ударів пронизує кістки і м’язи, наповнює їх життям, уперше за багато років. Тіло уже не належить мені, та я не боюся.

Тепер про мене піклуватиметься мати.

v-moskve-onkobolnaya-zhenschina-votknula-nozh-sebe-v-serdce_1

Поділитись ланкою в соціальних мережах

Залишити відповідь

Щоб прокоментувати, відрекомендуйтеся за допомогою: 

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *