Максим ГАХ. Кілька простих рішень

День народження

 

Взагалі мені важко про це говорити. Може справа у легкому присмаці божевілля, що раптом накочується звідкись з-за раціональних декорацій, які з кожним днем все раціональнішають?

Зараз, пишучи ці слова, я уявляю собі когось іншого в якості їх автора, якогось ліричного героя. Я вже навіть подумки складаю його легенду, його по-літературному красиву історію, аж поки зусиллям волі не змушую себе вирвати з коренем ці паростки, в гущавині яких збирався заховатись. Тому що ця історія про мене. Це звучить як зізнання – ну, це не мало б звучати так драматично. Швидше, як звичайна фраза; нічим не краща, нічим не гірша, ніж будь-яка інша. 

Почну з того, що в мене бувають сни, які мене дещо лякають. Правда, це не такий переляк, який триває і триває, заважаючи жити; це не стрес. Це миттєве відчуття: ось мить, коли тобі страшно, а так більшість часу тебе майже ніщо не тривожить. Ну, але ці сни, вони як лабіринти! Навіть вже не зовсім і сни. Не знаю… Після того, як прокидаєшся, остаточне розуміння все одно не приходить.

Наприклад, вчора вночі я прокинувся від відчуття розгубленості, від відчуття обману, незрозумілого пожвавлення, яке намагаються видати за звичну нічну тишу. У мене все крутилося перед очима – чорний і синій кольори, викривлена геометрія меблів у квартирі. Рухи вимагали значних фізичних зусиль і концентрації.

Я хотів включити світло у кімнаті, але світло не включалося. Я пішов у коридор, дійшов аж до вхідних дверей (там вимикач), але це нічого не дало. Пізніше питав Ліну, чи дійсно вночі не було світла? Вона казала: не було. (Хоча в принципі звідки їй це відомо?)

Словом, я повернувся в ліжко до своєї коханої жінки. (Принаймні тоді мені так здавалось) Вона теж не спала. Нічого дивного, я мабуть шуму наробив…

Раптом вона піднялася, сіла та обхопила руками свої оголені плечі – тривожна жіноча поза.

-Нам треба з тобою поговорити, – сказала вона, – Досить вже. Це більше не може так продовжуватись, – все було сказано спокійно. Не з відчаєм, не сонно, не втомлено. Спокійно, звичайним тоном.

-Вибач, якщо… Я не хотів… – я розгубився.

Вона зітхнула, встала, одягла халат, що висів на спинці стільця. Коли вона зайшла у ванну, там включилося світло. Чому ж у мене не виходило?

Вона пішла до кухні, і світло там теж спалахнуло. Судячи зі звуків, які почулися звідти, вона ставила чайник на плиту.

Потім повернулася, відкрила шафу. Я мовчав. Вона взяла джинси і якусь кофточку. Я лежав у ліжку, спостерігаючи, як вона переодягається. В неї красива фігура, як на її вік. Її волосся світилося золотавим, ніби намальованим пастеллю німбом навколо темного контуру голови. Вона одяглась і подивилась на мене:

-Ти не встаєш?

-А ми кудись збираємось? Я шось не розумію…

-Поїдемо в одне кафе, поговоримо, – вона вимовляла слова м’яко. Її душевний стан залишався для мене таємницею.

-А тут поговорити не можна? – спитав я.

У відповідь вона мовчки кивнула на двері сусідньої кімнати – там спали Ліна з чоловіком.

-Пішли на кухню, – запропонував я, – Я не буду скандалити. Чи може ти збираєшся?

-Ні, не збираюсь, – звичайно, вона не збирається, вона не з тих жінок. Я помітив її усмішку – це добра прикмета, – Але все одно буде краще, якщо ми поїдемо. Це ненадовго, – і вона вийшла в коридор.

Я встав, швидко одягнувся, ліжко не застеляв. Взяв телефон зі столу – було двадцять по одинадцятій. Останні кілька днів ми лягали рано, робота забирала багато сил.

Я зайшов до кухні:

-Що ти робиш? – вона виключила чайник, з його носика підіймалася пара, – Ми ж ніби у кафе їдемо. Може, там щось і замовимо?

-Та от я теж про це якраз подумала, – вона знов усміхнулась. Але її поза була все та ж, захисна, руки обхоплюють плечі. Її стегна у голубих джинсах торкалися заокругленого краю кухонної робочої поверхні.

-Пішли, – сказала вона.

-Таксі викликати?

-Викликай.

Я взяв гроші з кишені куртки. Вечір був теплий, куртка не знадобиться.

Через кілька хвилин таксі стояло і світилось посеред темного двору. (Вони завжди швидко сюди приїжджають, тут поряд їхня стоянка) Вона назвала водієві місце: кафе «Акваріум» – він мовчки кивнув, даючи зрозуміти, що знає, де це. Я не знав.

Їхати було недалеко, я заплатив двадцятку. В майже суцільній темряві вулиці, посеред якогось невеликого скверику світився яскравий скляний куб. Всередині по периметру стояли червоні шкіряні диванчики на американський манер. Де-не-де по одному, по двоє сиділи кілька тихих відвідувачів. Прямо перед входом був бар. Бармен, як у фільмах, витирав якісь склянки. Побачивши нас, він мовчи підсунув меню до краю стійки.

Ми пішли наліво, в кінець залу, і сіли за крайній столик. Вітринне скло доходило до самої підлоги, так, що світло зсередини освітлювало тротуар на метр-два навколо. Я відкинувся на спинку дивану, обличчям до залу. Вона сиділа напроти, пробігала поглядом меню.

В голові в мене промайнули події дня. Ранок, дорога на роботу, робота – нічого особливого, дорога додому, ніде не затримувався. Повернувся додому перший, вона трохи пізніше, хвилин на двадцять. Чи підозріло це? Мабуть ні, так майже завжди буває. Її робота далі від дому, ніж моя.

Може я щось не так сказав? Щось таке, чого сам не помітив. Або не сказав? З жінками так буває. Але з іншого боку в нас завжди все було нормально. Я навіть став забувати, як це, коли є якась напруга у стосунках.

Нарешті вона переглянула все меню і відклала його. Її очі дивились на мене своїм звичним ніжним поглядом. Проте чим довше я вдивлявся у них, тим помітніше проступала якась відстороненість, якийсь механічний спокій. Підійшла офіціантка.

-Щось будете? – спитала вона.

-Мені чай зелений.

(пауза)

-Ти будеш щось?

-Те саме, – сказав я.

Офіціантка забрала меню та пішла виконувати замовлення.

-Ти пам’ятаєш, скільки часу ми вже разом?

-До чого ти це?.. – крізь мене всього пробігло швидке хвилювання. Невже все так серйозно?.. Я зібрався з духом, – Може давай без цих підготовчих запитань? Давай прямо. Добре?

-Добре, – зітхнула вона,

(пауза)

-Ти не справжній, – і на мить, на якусь найкоротшу у світі мить мені здалось: так! Це все пояснює!

Але я відразу опам’ятався.

-Що?!

-Не думай, я тебе не осуджую! – швидко заговорила вона, – Я теж не справжня.

-Що ти маєш на увазі? – я промовив це по складах.

-Я маю на увазі, – вона опустила очі, її руки лежали на столі, пальці переплелись, не знаючи, де себе подіти, -Я маю на увазі, що ми є частиною сценарію.

-Сценарію! – я полегшено видихнув, – Ну, так. Доля і так далі – я все розумію! Але давай поговоримо як дорослі люди! Можна ж усе вирішити, прийти до консенсусу…

-Ні-ні, ти неправильно мене зрозумів, – заперечила вона, – Доля тут ні до чого. Справа в тому, що ми – вигадані персонажі сценарію. Літературного твору, умовно кажучи.

-Не розумію… – мої брови самі собою насупились. Розмова набувало дивних відтінків.

-Розумієш, існує певний твір, – почала вона впевненіше, – Твір, створений певним автором. Ми – плід його фантазії. Більше того: я, ти, все, що ти бачиш навколо, все, що відбувається – воно існує лише у текстовому вигляді! Насправді ти і бачити не можеш. Насправді ти нічого не можеш, тебе по суті немає… Як і мене.

(пауза)

-От, наприклад, зараз. Прямо зараз. Ця моя репліка, яку я прямо зараз вимовляю – насправді це рядок тексту, не більше. Набір символів, розумієш? Мене нема.

До такого я не був готовим. Як на таке реагувати?

-Скажи мені, просто скажи відверто: в тебе ніколи не було такого відчуття?

-Якого відчуття?..

-Такого, про яке я говорю, ніби ти живеш не насправді? Тобто, що ти насправді не живеш.

-Знаєш, це взагалі виходить за всілякі рамки! – розізлився я, – Це чорт зна шо! Я думав, ти хочеш мені сказати щось… – і раптом я замовк. Це відчуття повернулося, відчуття декорацій! Я повільно озирнувся навколо: набір якихось фігур, щось рухається, щось міняється, перетікає…

-Що з тобою? Ти шось відчув, правда?

Я мовчав. Занадто дивне відчуття.

-Ти відчув, я бачу!

Я частково прийшов до тями:

-Не знаю, якось мені стало…

-Ти зрозумів щойно, це теж частина сценарію!

-Чекай, чекай… – мені треба було зібратися з думками після того… після того видіння, – Чекай, ну, припустимо, те, що ти говориш – це правда. Як ти тоді взагалі можеш так спокійно про це говорити? Ти ж усвідомлюєш, що виходить так, ніби тебе не існує. Не існує, розумієш?

-Так, я все розумію, – серйозно промовила вона, – Але очевидно така моя спокійна реакція прописана у сценарії. Як і твоя бурхлива.

Дійсно, я трохи розхвилювався… Це ж просто так, гра якась…

Принесли наш чай. Я кинув собі цукру, розмішав, при цьому активно все обдумуючи, комбінуючи. Скільки тут різних питань виростає, скільки варіантів!

-Ну, а якшо відхилитись від сценарію? Зробити щось інше, не те, що там написано?

Вона усміхнулась:

-Як ти собі це уявляєш? Будь-яке відхилення від сценарію є частиною сценарію.

Дійсно! Блін, це було очевидно.

Це цікаво, це цікава логічна задача. Якшо звичайно… Якшо звичайно це дійсно не виявиться правдою.

-Котра година? – спитала вона.

Я глянув на телефон:

-П’ять по дванадцятій.

-Я в туалет схожу, – вона встала, пройшла повз бар і звернула у коридорчик за ним.

Мої пальці забарабанили по столу. Думка, кожна думка, яку я думаю, попередньо визначена, відредактована, подана так, щоб було цікаво читачу. Все моє життя, моя зовнішність… І тут я з жахом зрозумів, що не знаю, як виглядаю! Можливо… можливо про мою зовнішність у цьому тексті нічого не сказано? Але я ж дивився крізь вітрину, коли прийшов сюди! Я мусив бачити своє відображення! І я різко повернув голову в бік скла, але… але в цю мить світло згасло.

Знову, знову! Чорний і синій, чорний і синій… Я встав, мої руки тремтіли. Випадково зачепив телефон, що лежав на краю столу. Він упав та закотився невідомо куди. Я навпомацки рушив до бару.

-Бармен! – крикнув я, – Бармен! – але ніхто не озвався.

Наткнувшись на край барної стійки, я швидко пройшов вздовж неї туди, де мав би починатись коридорчик з виходом до туалетів. Я подумав, що десь тут мали б бути вимикачі. Мої руки почали нервово гладити стіну. І дійсно, через півтора-два метри зліва я натрапив на два двоклавішні вимикачі – але все марно, темрява!

Я перестав ними клацати і зперся спиною на стіну. Все втрачено… Голова знову крутилася, як тоді. Слабкість накотилася на мене, я сів на підлогу. Темрява була глухою, суцільною. Як фон для титрів. І я відчував, як з темряви цієї насувається ніщо. Вже зовсім поруч, вже готове поглинути мене. Очевидно це кінець тексту, єдиного місця, де я будь-коли міг існувати. Набір символів, ось що насправді… Чорт з ним! Нехай так, нехай хоча б так… І раптом спалахнуло світло.

-Сюрприз! – закричали люди навколо.

Вистрелило шампанське, забризкали іскрами кілька бенгальських вогнів, конфеті полетіло в повітря.

-З днем народження!

Вона підбігла, схилилась наді мною. Усміхалась, обнімала мене, цілувала. Я не мав сили підвестись. У мене ж День народження. День народження! Як я міг забути?

Всі шуміли і сміялися, з кухні виносили торт.

 

Збірна Німеччини

 

Пані та панове! Свій сьогоднішній виступ я хотів би почати зі статистичних даних, які стосуються збірної Німеччини.

Як відомо, ця збірна є однією з найуспішніших у історії. Збірна Німеччини не раз здобувала кубки, медалі, грамоти, цінні призи – їх не злічити. Ні для кого не є секретом чітка організація гри, строга дисципліна та особливий командний дух, який панує у збірній Німеччини. Згідно статистики… Хоча знаєте, Бог з нею, зі статистикою! Давайте я вам краще розповім, як я грав за німців!

Я колись брав участь в одному міжнародному матчі. Одягнений у червону гостьову форму, я почував себе дуже зручно. Виняток становили лише бутси, ходьба в яких по дерев’яній підлозі спортзалу створювала доволі незграбне відчуття .

Чому гра проходила у приміщенні? Можливо через сильні морози і велику кількість снігу, що випав напередодні. Нашим суперником була Естонія. Судячи з усього, в їхній маленькій країні не знайшлось достатньої кількості професійних гравців, тому більшу частину команди складали діти 10-12 років. Ці хлопчики були одягнені в акуратну шкільну форму, сірі піджачки з маленьким золотистим гербом на нагрудній кишені.

Ми вийшли на середину поля, намагаючись звикнути до пересування по ньому. Я бачив, як мої партнери по команді, зірки світового рівня, з виразами непевності на обличчях роблять перші кроки гри так, ніби вони перші астронавти на Місяці. Смішно і трохи дратуюче водночас.

Чомусь в останній момент суддівським комітетом було прийнято рішення внести певні корективи до стандартних правил проведення міжнародних матчів. Замість звичного м’яча буде використовуватись м’ячик для гольфу, – повідомили судді. І, зважаючи на це, дітям з естонської команди дозволено буде користуватись маленькими саморобними сачками з картону та сітки, дуже схожої на ту, в якій продають фасовані апельсини. Нашій же збірній байдуже, як грати, тому що ми професіонали, як-не-як.

Відверто кажучи, ми навіть і не думали викладатися на повну, граючи проти дітей. З новим, значно дрібнішим м’ячиком, правда, треба було бути значно уважнішим, але він все ж піддавався контролю, і ми без зайвого поспіху розігрували перші комбінації, просуваючись в бік воріт суперника. Діти неорганізовано бігали навколо, стикалися один з одним, безцільно змінювали напрями руху. Ми вже пройшли їх захисну лінію і увійшли до штрафного майданчика, коли зрозуміли, що воріт нема. При чому, ні їхніх, ні наших.

Логічним було припустити, що єдино можливим результатом гри наперед є нічия, проте момент розгубленості зіграв свою роль. Кількість дітей навколо почала стрімко зростати. Вони все прибували, налітали, створювали тисняву. В той же час перегоріла одна з люмінесцентних ламп на стелі, і ми, не зупиняючи гри, змушені були пропустити загін пожежників, які штовхали драбину, закріплену на звареній з металевих рейок, обладнаній колесами платформі. Невелика кількість вболівальників, які до цього стояли по периметру залу, повибігали на ігрове поле, просячи автографи, влаштовуючи карнавал на нашу честь, помилково вважаючи, що матч закінчений, і ми перемогли. В усякому разі, де-не-де в натовпі я став помічати венеціанські карнавальні маски та конфеті. Почали розносити шампанське.

Я опинився в оточенні дітей, журналістів та дам у вечірніх сукнях, не бачачи жодного партнера по команді навколо, не впевнений щодо того, хто володіє м’ячем… Навіть не знаю, чим би все закінчилось, якби не втрутились вчителі фізкультури. Вони почали розганяти своїми свистками сторонніх, які кинулись до бокового виходу.

-Вам не соромно?! – кричали фізруки, – Дорослі люди, зриваєте дітям урок! А їм треба займатись, у них здача державних нормативів через три дні! – і нам дійсно стало соромно. Тому що ми розуміли, що могли б знайти й більш підходяще місце для проведення матчу нашої збірної.

 

Повернення

 

Ми залишили вогнище тліти на піску та при світлі зірок перейшли річку, де води по коліна у найглибшому місці. Дівчата сміялися і пищали про те, яка холодна вода, хоча вода була зовсім не холодною. Хіба може каміння під нею.

Нас п’ятеро. Таким чином групою з п’яти ми перетинаємо широкий кам’янистий берег в напрямку темних контурів рослинності, яка відділяє дачний масив від річки. На спині у мене мій напівпорожній рюкзак, в руці пакет з пустими пляшками та іншим сміттям. З відкритого простору ми входимо в чорні тіні, і я трохи відстав. Мар’яна зупинилась, щоб почекати на мене, і після того, як дочекалась, взяла за руку та поцілувала. Далі ми пішли разом, замикаючи процесію.

Ліхтарі десь по той бік цієї посадки вже проникли всередину неї фотонами свого жовто-оранжевого світла, яке лягло маскувальними плямами і арабською в’яззю на крупне заокруглене листя кущів; ми наближалися назустріч цим ліхтарям. Один за одним ми йшли стежкою, що зникала в темному проваллі трав.

-О котрій годині електричка? – спитала Мар’яна.

– О першій дванадцять, – я візуально запам’ятав ці цифри в таблиці розкладу руху.

-Ми встигаємо? – не обертаючись, спитала Іра, яка йшла попереду.

-Встигаємо. В нас ще купа часу, – відповів їй Юра.

-А в кого факели? Ви ж про них не забули, правда?

-В мене в рюкзаку.

Я йшов і спокійно дивився вперед, дуже розслаблений; можливо через те, що трохи п’яний. Мені приємно було торкатися Мар’яни, відчувати своїм стегном її стегно, роблячи черговий крок, обіймати її за талію, потім тримати за руку і знов обіймати за талію.

-А ножі? – знову спитала Іра.

-Вони в Макса. Макс, в тебе ножі?

-В мене, – підтвердив я.

-Ви зібрали всі шампурі? Скільки їх взагалі було?

-Я не знаю, це Аніни шампурі.

-Аня, скільки шампурів мало бути?

Аня йшла першою, вона обернулась:

-Вісім. А шо, не вистачає?

-Я не знаю, зараз подивлюсь… Є, всі на місці.

-На цю електричку треба купувати квиток?

-Який квиток? – засміявся Юра, – Де ти його купиш? Ти бачила ту станцію?

-Як я могла її бачити? Я тут вперше! – обурилась Іра. Я не міг зараз бачити її обличчя, але я знав, що вимовляючи ці останні слова, вона надувала і витягувала вперед пухкі дитячі губки. Вона майже завжди так робить, і тому коли я спостерігаю за нею, так схожою на маленьку ображену дівчинку, в мене періодично з’являється думка, чи не відчуває вона дійсно при цьому образи? Хоча це абсурдно і навряд чи це так.

З Ірою ми познайомились торік, у нічному поїзді, яким купа людей поверталися з літнього фестивалю. Тепла глибока ніч, переповнений вагон і напівп’яна, розслаблена атмосфера зробили так, що розмова наша, ледь почавшись, здалась такою, яка тривала зажди. Крім того, ми мали кількох спільних друзів і були знайомі заочно, так що відчувати незручність не було сенсу. Потім мені запам’яталось тьмяне ранкове небо над довгими малолюдними перонами пункту її призначення; я їхав далі.

Зустрілись ми за тиждень чи два. Лежали на порослому травою березі озера, говорили і цілувалися. По дорозі до міста почалася гроза. Ірі подзвонив хтось, в кого Іра була закохана, і вона мусила йти. Звичайно, того дня вона не могла сказати мені все, як є. Я ж, своєю чергою, не стверджуватиму, що почувався особливо сумним, ображеним чи покинутим; я просто пішов додому, а далі вже не пам’ятаю, що було. Думаю, не варто ображатись на жінок, жінки ніколи не знають, що їм потрібно. Можливо це тому, що вони люди.

Сьогодні я спостерігав за нею, коли вона стояла біля вогню. Я дивився на її обличчя знизу, сидячи на гладкій, очищеній річкою від кори і викинутій нею на берег гілці; в руках у мене була скибка дині. Прозорий потік гарячого повітря підіймався над полум’ям, розділяючи нас. Небо над нами блідло і опускалось на крони дерев, а Іра дивилася кудись вгору і вбік, усміхалась та виглядала щасливою просто від того, що все було так, як було.

Насправді ми всі на диво добре провели цей день. Попри те, що по суті ми – це купка погано знайомих між собою людей. Це стосується і нас з Мар’яною. Незважаючи на легку ненав’язливу ніжність, на ніби випадкові дотики кінчиками пальців до молодої, пружно натягнутої шкіри. Був час, коли б я, мабуть, почувався на сьомому небі від щастя; зараз же мені було просто приємно, легко et cetera. Справа в тому, що з Мар’яною дистанція виявилась настільки довгою, шо я встиг розгубити все, що мав на старті.

Це була якась мистецька подія. Я закохався у неї з першого погляду, чи може мені так здавалось? Чи може я просто дуже хотів у когось закохатися саме так в той період свого життя?.. Ми тоді майже не познайомились, лише перекинулись кількома словами. Вона була з іншого міста, і я тижнями мріяв про неї у своєму ліжку після того як гасив світло, лягаючи спати. Навіщо я цим займався? – Не розумію. Було багато жінок, які обертались на значно ближчих орбітах. А де був я? В якій реальності я жив ті три, чотири місяці? Півроку? І взагалі, чи жив я тоді?

Звичайно ми таки нарешті зустрілись. Але навіщо? В неї був диплом, колишній чи новий хлопець. Чи колишній і новий одночасно? Швидше за все… А щодо мене, то мені вже було байдуже.

І ось вона приїхала. Я навіть не очікував, що ми ще взагалі коли-небудь побачимось, а вона взяла і приїхала. Спочатку я подумав про якісь її приховані мотиви. Наприклад, у неї тут свої справи, і вона не має в кого зупинитись, я єдиний її знайомий у цьому місті, єдиний, хто може їй підшукати квартиру на пару днів – і я підшукав. І якшо це правда, якшо мої здогади відповідають дійсності, то вся ініціатива з її боку, вся ніжність є, швидше за все, виявом вдячності до мене. Не лише за ці кілька днів – і за ті довгі старомодні переживання теж. Вона, мабуть, почувалася винною за їхню нерозділеність. Саме тому я зараз тримаю її долоню у своїй.

Ми вийшли на суху грунтову дорогу, що вела вздовж дачних огорож. Ставши під ліхтарем, зробили паузу. Я скористався нею, щоб викинути сміття у великий незграбний контейнер серед кущів.

-Куди нам далі? – спитала Аня.

Юра подивився в один бік дороги, потім у інший. Очевидно, він, як чоловік, відчував, що відповідальність за прийняття рішення лежить на ньому. Я прекрасно знав, куди треба було йти, але говорити мені було лінь.

-Я думаю, туди, – показав він в бік плавного повороту, за яким вдалині дорога виходила на край стрімкого, вільного від рослинності берега.

-Точно?

-Ну, мені здається, що ми, йдучи сюди, бачили те місце. Он, глянь, той будиночок з металевим дахом. По-мойму, це туди…

Вони вже рушили, вже зробили по кілька років у вказаному Юрою напрямку, і мені довелось скоригувати маршрут, показавши у протилежну сторону.

Вони засміялись: чому ти раніше не сказав?

Я теж засміявся: не знаю…

Перейшовши місток з бетонної плити над холодним і темним струмком, ми минули шось на зразок невеликого фруктового саду на узбіччі. Ліхтар залишився далеко позаду, цей довгий відрізок шляху аж до самого залізничного насипу був неосвітленим.

Місячне сяйво перетворювало траву на блакитне крупноворсисте хутро екзотичних тварин, а скупчення зелених насаджень на присадибних ділянках переставали бути зеленими, переставали бути насадженнями, перетворювались у хаотичне місиво, темну однорідну масу, живу піну на поверхні планети, піну, яка здіймалася і опадала часом округлими, часом різкими і навіть гострими, нечіткими і мінливими нічними силуетами. А далі у глибині виростали правильні чорні квадрати, трикутники та інші прості геометричні форми, в яких можна було впізнати безнадійно загрузлі в живій піні гігантські брили каменю і металу, оброслі і всмоктані в себе цією прохолодною темною магмою.

Ми відчували себе дослідниками, першопрохідцями, людьми, яким відкриваються незнані досі одкровення, дітьми, що вперше потрапили до лунапарку. І враженню цьому, хоч як дивно, не заважали ні чітко видимі дротяні сітки огорож, ні прозаїчні бетонні стовпи електропередач, рівномірно розміщені вздовж дороги, ні усвідомлення того, що те, з чим ми маємо справу в цьому випадку – це всього-на-всього звичайна літня ніч.

Не знаю, скільки часу минуло. Швидко ми пройшли цей відрізок чи повільно? Дорога різко звернула вправо вглиб масиву, а прямо вела тонка сіра стежка між високих трав, дрібних польових квітів і крупних лахматих кущів кропиви.

Стежка вела в гущавину, і здавалось, у гущавині зовсім губилась. І в ту мить, коли ми майже повірили в те, що загубилися разом з нею, зарослі раптом розтанули, і ми потрапили на величезну галявину. Розрізаючи її навпіл, стежка продовжувала свій шлях.

-Нам ще далеко? – спитала Іра байдужим голосом. Мабуть, їй вже хотілося спати.

-Хвилин десять до колії, – сказав я, – А котра година, до речі?

-За десять перша.

-О, все супер. Десь п’ять по будемо на станції.

-Тут класні місця, але добиратись трохи довго, – зауважила Мар’яна.

-Іноді процес добирання цікавіший ніж власне перебування там, куди добрався, – сказав Юра.

-Само собою, – сказала Аня, – Але і добирання і перебування – це чисті умовності. Їх же не можна точно розділити.

-Та… – Іра усміхнулась, уявляючи, – Класно було б, якби кожного разу, коли щось одне закінчується, а інше починається, про це повідомляв би диктор. Типу: увага, добирання завершене. Початок перебування.

-Ну, але є багато накладок…

-Тобто накладок?

-Я маю на увазі, шо часто речі не починаються конкретно там, де інші закінчились. Та й речей же ж цих мільйони просто…

Ми побачили огорожу з колючого дроту, що перетинала шлях стежці. Але стежка була хитрішою, вона звернула трохи вправо, де прорвала в огорожі діру, зав’язавши її іржаві дротяні обрізки на її ж грубо обробленій дерев’яній опорі. Треба було трохи пригнутись, щоб потрапити у заборонену зону. І лише коли ми туди потрапили, ми побачили, що там, далеко посеред порожнього нічного простору горить пульсуючий оранжевий вогник.

Я прекрасно знав, що це за вогник. Скільки разів я йшов на нього, скільки ночей, таких, як ця, я провів поруч з ним. Ті ночі залишились десь там, темні, магічні, збуджуючі; а в них той, хто був колись мною.

Я заглибився в думки, у спогади про все, що відбувалося, про те, як воно відбувалося і чому, в той час як наша група, наш загін особливого призначення зупинився перед вогнищем, біля якого сидів сторож. Всі стояли мовчки, не розуміючи, що робити далі. Я бачив, що дівчатам трохи страшно. Мар’яна підійшла ближче і обома своїми руками ніжно і дещо нервово стисла одну мою.

-Хто це? – прошепотіла вона.

Але сторож очевидно почув її шепіт.

-Я сторож, – сказав він спокійно і просто. Він сидів на траві, не відриваючи очей від вогню, від ясно-червоного жару розписаних дрібними чорними тріщинками полін. Вогнище догорало, лише час від часу випускаючи по кілька жовтогарячих, з блакитними прожилками язиків полум’я у темне нічне повітря.

Одяг сторожа схожий був на вишиті золотом халати східних вельмож, комір і манжети були з чорного хутра. Я дивився на нього і не міг зрозуміти, той самий це сторож, що й тоді, чи інший? Чи може він інший щоразу? Чи той самий завжди?

-Який у вас тут графік роботи? – спитав я. Всі інші вражено подивились на мене. Так дивляться на людей оточуючі, коли розуміють, що ті весь час щось від них приховували.

-По-різному, – знизав плечима сторож, – Переважно дві ночі працюєш, три відпочиваєш. Але справа в тому, шо перезмінки давно вже не було…

Всі мовчки обдумували його відповідь. Так, ніби вона мала якийсь прихований сакральний сенс.

-Ну… – почав невпевнено Юра, – Ну, а шо ви тут робите? Шо тут взагалі сторожити? – і він обвів поглядом порожню, порослу травою площину.

-Як шо? – здивувався сторож, – Тут заборонена зона. Чи ви не помітили огорожі з табличкою?

З точки зору формальної логіки заперечити цей факт було складно. Я розвернувся до своїх попутників.

-Слухайте, ми на місці, – сказав я, – Давайте я поясню вам, що і до чого.

Мої пояснення були короткими, я не вдавався в деталі.

-Просто сконцентруйтеся і уявляйте. Бажано щось більш-менш конкретне, не все відразу. І не дуже захоплюйтесь, у вас на це менше десяти хвилин, інакше на електричку запізнимось.

-У нас? А ти? – злякано перепитали дівчата.

-Я піду до колії, почекаю вас на пероні.

-Як це підеш? Чому? Я думала, ми всі разом…

-Тому що якшо я залишусь, у вас нічого не вийде, а вийде лише в мене. Це довго пояснювати, потім розкажу детальніше.

-Ні, я так не хочу! – впевнено сказала Мар’яна.

-Але ж ти так хотіла сюди? Ми ж спеціально сюди прийшли для цього.

-Ну, я ж не знала, шо без тебе…

-Інакше не вийде. На жаль, – я обняв її за плечі і подивився в її великі розгублені очі, – Все буде добре. З вами буде Юра, на нього можна покластися, – він якраз витягав факели з рюкзака, – Ми зустрінемось на станції всього через кілька хвилин…. Ви прослідкуєте за тим, щоб вони не спізнились? – попросив я сторожа.

-Звичайно, – відповів він, не відриваючи погляду від вогню. Я знав, що якшо їм сподобається, він може розтягнути час, але я цього все одно не відчую, оскільки буду за межами зони.

-Дай мені ножі, – сказав Юра.

Я витяг ножі і віддав їх йому.

-Не хвилюєшся? – спитав я.

-Та, чесно кажучи, не дуже, – усміхнувся він.

-Тоді все супер! – я підбадьорливо поплескав його по плечі, – Ну, давай, я пішов! Зустрінемось на пероні, – Дівчата стояли навколо вогню і проводжали мене поглядами. Юра був зайнятий розпалюванням факелів. Я поправив рюкзак на спині, повернувся обличчям у темряву та рушив.

Навколо не було жодних орієнтирів крім чорних силуетів вантажних вагонів, що стояли, мабуть, на крайній колії. Просто два прямокутника, два масивних бруска. Між ними і мною було ще кілька дерев. Скоро їх гілля по-батьківськи зімкнулось у мене над головою, загорнуло мене у свої тіні, і я відчув його подих, його містичне тремтіння. Коріння твердими жилами вилізло з-під землі; як оголені нерви. Я ставав на нього, і дерева це відчували. І я відчував, як вони відчувають. Відразу за ними проходила огорожа. Вона тут теж розрізана.

І от, коли до неї залишилось всього кілька кроків, я почув далеко позаду дивний хрипкий звук. Я зупинився. Я уважно прислухався. Звук раптом перервався, але тут же повторився знову, повторився голосніше. Потім декілька таких звуків злилися в одне, в одне низьке протяжне гарчання. Я обернувся, і навколо далекого багаття побачив силуети крупних звірів. Там були леви і слони. Вони плавно кружляли, як планети-газові гіганти з моделі Сонячної системи. Темні і гнучкі, повільні, розумні, впевнені в собі тварини. Між ними пропливали яскраві цяточки факелів, і скоро все змішалось в єдину в’язку масу світла і тіні.

Я пригнувся, пройшов крізь дірку в огорожі і рушив далі.

 

Мене розбудив будильник у телефоні. Майже не розплющуючи очей, я піднявся з ліжка, щоб його виключити. Тут же я натрапив рукою на вимикач настільної лампи, і загорілося жовте електричне світло. Крізь матове скло у дверях я побачив, що на кухні теж світиться, значить, мама вже готує сніданок.

-Привіт, мам, – сказав я, вийшовши в коридор.

-Добрий ранок, – сказала вона з-за стінки між коридором і кухнею. Фоном для наших слів слугував шум чайника на плиті, – Ти о котрій годині прийшов?

-Десь біля другої, – мляво відповів я, відкручуючи гарячу воду. Я втупився у своє відображення і не міг повірити, що це я. Той, хто здійснює якісь осмислені дії.

-На електричці їхати?

-Ага.

-Ну, нічого, ще по дорозі поспиш, – сказала мама крізь шум чайника і напору води з крану.

-Та вже… – змирився я.

Мій сніданок – це два бутерброди з сиром. Мій більший рюкзак стоїть спакований ще від учора, тому залишаєтьсь лише одягнутись.

Було двадцять хвилин до виходу. Мама пішла до своєї спальні збиратись. Обережно відсьорбуючи трохи загарячого чаю, я встав з-за столу і підійшов до вікна. Небо надворі набувало свіжого і чистого, насичено-синього кольору. Ліхтарі освітлювали подвір’я внизу оранжевим і на пару з небом утворювали композицію красивого своєю природністю контрасту. В той час як високі округлі верби над ліхтарями зімкнулись матовими театральними кулісами, яким, я не сумніваюсь, зовсім скоро доведеться розступитись, даючи природі розіграти чергову постановку дня.

Була майже шоста ранку. Вагон, до якого ми зайшли, спав. Мама пішла до провідника за своєю постіллю, я ж витяг з рюкзака спальник, і заліз у нього, готовий заснути якнайшвидше. Мама повернулась і розкотила матрац на полиці. Я заплющив очі. За кілька хвилин я відчув, як поїзд рушив, і мені раптом стало по-особливому добре, тому що я люблю спати у поїздах.

Дорога була недовгою, і сон здався миттю, коротким спалахом незвичайного. Не більш, ніж його відтінком. Спрацював будильник, і ми майже приїхали. Крізь брудне вікно можна було бачити сонячний вокзальний ранок.

Я швидко встав і склав спальник. Мама пішла, мабуть, вмитися. Коли ми вийшли назовні, на перон, вона була сконцентрованою, її рухи були різкими. Вона кидала короткі швидкі погляди навсібіч, так, ніби готувалася вполювати здобич. Людський потік проніс нас тьмяно освітленим центральним залом (до кожної каси зібралася немала черга) і виніс на яскраве сяйво привокзальної площі.

Головний вхід вокзалу фонтанував людьми, як відкрита яремна вена. Їх сірі брудні струмки розтікалися поміж хаотично припаркованими таксі, збиралися щільними калюжами навколо зупинок громадського транспорту та оснащених пивними столиками кіосків.

-Таксі, таксі! Потрібне таксі?

-Ні, не потрібне, – казав я.

Мама питала дорогу у перехожих. Може мені здалось, але вибирала вона чомусь особливо заляканих і розгублених, з вигляду яких відразу було зрозуміло, що вони нетутешні. Хтось підказав: вам краще сісти на трамвай – і ми сіли.

Людей набилося повно. Всі шукали по кишенях гроші за проїзд, насилу перекладали туго набиті сумки з однієї руки в іншу, нарешті ставили їх на густо-сіру від бруду підлогу. Трамвай рухався ривками, і всіх нас хитало у ньому різко, грубо, чітко даючи зрозуміти: нам тут не раді.

Стало нестерпно жарко, футболка прилипла до спини. Я відчував гаряче вологе дихання тіл навколо. Відчуваючи його, я не міг повірити, що воно може належати розумним істотам. Не могли розумні істоти так усе влаштувати!

Двері розкрились.

-Макс! – мама потягла мене за собою до виходу.

Я вийшов і озирнувся навколо. Зупинка була ділянкою тротуару вузької шумної вулиці. Як сюди взагалі умудрилось втиснутися стільки транспорту?

Ми стали ближче до газетного кіоску. Це була сонячна сторона, і сховатись було нікуди. Люди навколо снували безперервно і беззмістовно, як статисти, як фонові персонажі комп’ютерної гри. Вони рухались, і у їх приблизно змодельованих тілах перекочувалися безформні згустки жиру, прикриті літнім одноманітним одягом. Вони були на диво схожими з машинами, з вітринами, з вивісками, і якби я не знав напевне, я б мабуть і розрізнити тут нічого не зміг.

-Вибачте, не підкажете… – мама нагнулась і говорила у низько врізане віконце кіоску. Звідти їй щось відповідали, але серед такого шуму хіба розбереш?

Я обернувся, обвів поглядом хаос навколо, шукаючи щось, на чому можна було б сконцентрувати увагу. Облізлі фасади будинків для цього не годилися. По них, таке враження, пройшлися чимось на зразок наждачки або дротяної сітки для миття посуду. Дещо просто віддерли і відшкребли назавжди, де-не-де вирвали шматки штукатурки і відкрили попередні шари, і ще попередніші, і так далі, аж до цегли, до живого м’яса. Позабивали у старі рани сталеві анкери, навішали на них електричні дроти, рекламні оголошення, дорожні знаки. А потім за тьмяним склом вікон у фігурних рамах сховалися і вичікують.

Невже таке місце виправдовує себе? – я був вражений. Якось вмить розгубив усі ланки розуміння цієї системи. Невже можна було свідомо створити щось подібне? – Мене ця думка лякала! Вона раптом здалась мені втіленням всього страшного абсурду світу, який уся королівська рать вже не в змозі буде засунути назад туди, звідки він виповз. Греблі прорвано, мости спалено, над усією Іспанією безхмарне небо…

Хоча небо не було абсолютно безхмарним. Але що з того? В нього принаймні можна було дивитися. Висячи так близько, воно було настільки відмінним від усього іншого… як таке можливо? Мама, може ти знаєш, в чому тут справа? Мама трясла за руку перехожого з поліетиленовим пакетом; він показував дорогу, правда, якось дуже приблизно.

Тут поза небом стільки зайвого. Синій і білий – ось все, що потрібно. Одного синього вистачає, щоб вдивлятися в нього вічно, занурюватися в нього, знімати шар за шаром, кожен з яких такий же синій, як і попередній, ніколи не блідне, ніколи не псується, чистота електромагнітної хвилі ідеальна, плавна, ніжна, як на знімках з дитинства, на фотоплівках, у електричних імпульсах нейронних мереж…

Спочатку з-за хмари випливла темна дуга днища. Потім з’явився високо піднятий ніс з різьбленою головою дракона. Далі один за одним з’являлись яскраві щити, жовто-червоні, чорні, блакитні, зелені і фіолетові. Нарешті з-за хмари виринуло біло-синє вітрило, і стало зрозуміло, що це дракар. Він дрейфував у повітрі, високо-високо над потрісканими гіпсовими карнизами та іржавою бляхою водостічних труб, над широкими довгими орифламами, рябими від літер, які б так хотілось розучитися розуміти.

Важко було роздивитись, є хтось всередині корабля чи немає, але це вже і не мало значення; ніщо вже не мало значення. Тому що я згадав! Я згадав! Як я взагалі міг забути?!

-Мама! – закричав я, – Мама! – і кинувся розштовхувати натовп, не відчуваючи, що торкаюся до людей, лише ковзаючи крізь кольорові плями, схожі на фрагменти облич, – Мама! – кричав я і не міг зупинитися, – Мама, пробач мені, пробач мені, будь ласка, я забув! Я забув! Пробач мені, будь ласка, за все це, за весь цей жах, пробач мені, мам, я забув… – я вже не просто кричав, я плакав, очі мої вже нічого не бачили. Але я знав, що мама зі мною, я міцно обіймав її, і ми відірвалися від землі. Ми піднялися в повітря, і все розступалося в нас на шляху. Я сильно-сильно заплющував очі не в силі зупинитися: мам, пробач, мам, я забув, мам, це ж сон, лише сон, я просто забув!.. І мені було шкода, бо стільки всього марно, безповоротно… І добре, бо стільки всього лише починається.

Картина_Сальвадора_Дали_«Сон»_(1937)

Поділитись ланкою в соціальних мережах

коментарі

  1. Admin сказав:

    Цікаві такі потоки свідомості …

Залишити відповідь

Щоб прокоментувати, відрекомендуйтеся за допомогою: 

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *