Сергій ПАВЛЮК. Рекурсія

То була вельми довга поїздка. Ми з моєю новоспеченою нареченою Анною їхали на неновенькому «форді» з Одеси. Ще трішки, і ми будемо вдома, укриємося теплою ковдрою й заснемо в обіймах. Відпочинок вдався на славу, окрім маленького інциденту на березі моря, коли Анна знову замріялась й почала просити мене про дитину. Як завжди, я був твердо рішучим і заперечив, сказавши їй, що ще рано, що для початку потрібно хоча б рік пожити у шлюбі. Вона не мала чого заперечити, адже одна з її маленьких мрій повинна була здійснитися вже зовсім скоро. Ми запланували весілля на кінець липня й до ощасливленого дня залишалося ще чотири тижні. 

Виїхали невдало, запізно, а тому, коли на вулиці вже почало сутеніти ми ще були в дорозі. Мабуть це моя провина, адже я хильнув вчора зайвого й увесь ранок мав не вельми приємний запах з роту. Та все ж і Анна не промах. Вона як завжди збиралася чотири години поспіль. Я не скаржився, адже мені це було на руку. Нарешті позбавившись легкого надлишку вчорашнього пійла з пляжного бару, зібравши речі, ми вирушили в дорогу.

До місця призначення, нашого дому, який знаходився на окраїні Рожнятівського району, ближче до гір, – чудова місцина, райський куточок, де ми мешкали вже майже пів року – залишалося ще десь тридцять кілометрів. Та ніч не єдине, що застало нас у дорозі. Я помітив як стрілочка на показнику залишку палива опустилася до самого низу. В багажнику в мене була каністра, але того, що в ній залишилось нам вистачило тільки щоб добратися до найближчої заправки. На щастя ми її надибали вже через шість кілометрів. Якраз на повороті, де вже починалася нещадна ямиста дорога.

Я заїхав на заправку, де всі прилади працювали належним чином, проте не було видно жодної живої душі. Вийшовши й озирнувшись, я сказав до Анни:

– Здається тут нікого немає.

Вона відчинила дверцята й поглянула на магазинчик.

– Можливо в середині, відійшли, мабуть, кудись.

Я також глипнув у той бік, але приміщення так само здавалося спустошеним.

– Арсене, – мовила вона. – Я зголодніла. Може купимо чогось перекусити.

– Ти не в змозі дочекатися, коли ми вже нарешті приїдемо додому?

Анна вичавила з себе змарнілу посмішку.

– Гадаєш я матиму сили щось сьогодні приготувати?

Я зітхнув й кивнув у бік магазину.

– Добре, йди, – сказав і заліз рукою в кишеню штанів, намацуючи купюри. – В тебе гроші є?

– Повинно щось там бути… – легковажно відмахнулась вона.

Діставши купюри я вручив їй п’ятдесят гривень. Вона подякувала й покрокувала в магазин.

Я знову озирнувся. Ні звуку. Нічим живим тут і не пахнуло, і щось мені підказувало, що вже доволі давно. Дивне лоскотливе передчуття пробіглося спиною. Я глипнув на годинник на зап’ясті й виявив, що стрілки вже перебігли за опівніч. Моторошне відчуття посилилось. Проте я переконав себе, що це самонавіювання й, що фільми жахів розвили в мені доволі непогану фантазію. Я почав насвистувати, щоб заспокоїти нерви, які й так були не вельми в нормі. Нещодавно мій психіатр приписала мені нові пігулки, які мали б позбавити мене від нічних жахіть, тривожного настрою, параної, надмірної дратівливості та галюцинацій. Ніколи не любив таблетки. Я їх просто ненавиджу. Однак Анна наполягла, щоб я подбав про своє здоров’я, адже це стосувалося і її. Якось я настільки запалився в люті, що порізав її кухонним ножом, коли нарізав м’ясо. Не пам’ятаю точно, що саме мене тоді так роздратувало, але її вираз лиця, налякані великі очі не забуду ніколи. Відтоді вона намагається менше говорити про те, що мене дратує, й робити те, що мене дратує. За це я її мабуть і полюбив. Якби не ця риса її характеру, мабуть у нас би і не зайшло так далеко. Я завдячую цим їй.

Вирішивши, що на цій заправці самообслуговування я взяв пістолет та вставив у бак. Цифри на табло замигкотіли. Насвистуючи я думав про те, що якщо на заправці й справді нікого не має, то це й на краще. Ми заправимо повний бак і зекономимо кілька сотень. Мене це тішило. Хоч готівки у нас було вдосталь – ми могли б заправити ще три таких машини – тай завжди водилися гроші, я радісно відзначив для себе заощаджену суму.

Замріявшись, я і не помітив, як наповнився бак. Поставивши пістолет на місце зітхнув. Повернувся до магазинчику й, не очікувано для себе, побачив як Анна вибігла з магазину. Вона була налякана, вся тремтіла, коли кинулася до мене. Схопила мене за лікті й заглянула тими величезними очиськами. Уста її не могли вимовити жодного слова.

– Що таке, Анюта? – стривожено запитав я.

– Там… – спробувала заговорити вона. – Нікого нема… але…

Я нахмурився. Приглядівся до неї.

– Що? Що «але»? – Взявши її за плечі я легенько струснув нею. – Заспокійся. Скажи мені нормально, що трапилося?

Вона ковтнула слину, перевела подих.

– Там і справді нікого немає, – сказала Аня. – Я хотіла піти до туалету, але… – затнулась вона на пів слові.

– Що там?

Вона знову заглянула мені у вічі й цей її погляд змусив холодок знову пробігтися вздовж мого хребта.

– Кров, – сказала Анна. – Там багато крові.

Я перевів обережний погляд, ніби він міг щось заворушити, на магазин.

– Ти заправився? – запитала вона. – Давай поїдемо. Мені страшно.

Анна притислася до мене, втиснулась підборіддям у плече.

– А якщо там когось поранено? Якщо комусь потрібна допомога? Можливо потрібно викликати швидку.

– Я не хочу щоб ти туди йшов, – дивилась Аня на мене з під лоба. – Будь ласка, не треба.

Акуратно відсторонивши її я рішуче покрокував у напрямку магазину. Однак щойно я наблизився до входу й автоматичні двері розчахнулися переді мною, я озирнувся й здригнувся від того, що не очікував побачити поруч Анну.

– Ти чого пішла за мною? – запитав я докірливо, проте все ж більше виправдовуючи свій переляк.

– Я не залишуся там сама.

Ми увійшли в середину. Я озирнувся й побачив, що у приміщенні й справді нікого немає. Тільки кавоварка, біля каси, шипіла, випускаючи пар. А це свідчило, що зовсім нещодавно хтось заварював собі якесь американо, лате, або і те й інше. Від цього шипучого звуку кавоварки, спиною знову пробіглися мурахи. Проте, відчуваючи, що я зі своєю жінкою, відчуваючи її страх, я наповнювався рішучістю. Анна показала мені напрямок до туалету й ми повільно покрокували туди.

Щойно я виглянув з-за рогу, як побачив на підлозі калюжу крові. Так ніби там хтось кинув надувну кульку наповнену червоною рідиною. Звідти, далі, тягнулися кроваві сліди, ніби від слимака, й вели у жіночий туалет. Чоловічий був настіж відчинений. На стінах коридорчику були червоні відбитки долонь. Я важко ковтнув слину. Анна ховалася у мене за спиною.

– Може не вар… – зашепотіла вона, але я на неї засичав, приклавши вказівний палець до губ.

Ми покрокували далі, намагаючись не наступати на кров, ставали носочками на маленькі, проте чисті діляночки кахлю, яким тут все було покрито. Підійшли до дверей. Ми рухались беззвучно. Тривога в грудях зростала, але я відчував руки Анни, які вчепилися мені в плечі, й це чомусь мене заспокоювало. Дверна ручка жіночого туалету також була вимащена кров’ю, але сліди вели під двері, тому я акуратно їх відхилив уперед. Вони зарипіли тягучим неприємним звуком. У такий напружений момент він ніби тупим шилом шкрябав мені по нервових закінчення. Я відчув як моє обличчя почало палати й згадав, що не прийняв вечірню дозу пігулок. Та в цей момент сталося дещо, що ані я, ані – як я можу припустити – Анна, не очікували. Ми почули дитячий плач. Звуки які могла видавати лишень маленька людинка. Я відчув як Анна здригнулася й здригнувся вслід. Спочатку звуки були тихими й скригучими, але почали наростати, гучнішати, так ніби ми її потурбували, розбудили. За двійко секунд це переросло у ревіння. Ми з Анною перезирнулися. Мабуть тепер мої очі виглядали так само налякано як і її. А може й ще більше. Дитячий плач лякав мене і за нормальних обставин, а при таких я трохи не підскочив, заверещавши, а тоді забившись у найближчий кутик, затуляючи вуха.

Ми так і слова не мовили, адже розуміли, тут немає що сказати, потрібно перевірити. Увійшовши відразу заглянули в першу кабінку, до якої тягнулися сліди крові. Я вийняв серветки й, зібравши до купи кілька штук, торкнувся через цей імпровізований захист до дверцят, які були майже повністю в свіжій крові, й відхилив їх. На мене ринув потік дитячого вереску. Картина, яку я побачив перед собою, всиляла не тільки жах, але й опадала важким, болючим каменем десь у шлунку. В унітазі лежало немовля. Малесенька беззахисна людинка, гола, у воді розбавленій кров’ю. З її живота тягнулася кишка і вся вона була синього відтінку. Чи то від холоду, чи то від натужного плачу. Голосові зв’язки рвалися, цим самим, звук, що вилітав з маленького ротика, рвав мені барабанні перетинки.

– О Господи милосердний, – прошепотів я, а тоді обернувся.

Анна стояла спокійно. Це мене неабияк здивувало і я приглядівся уважніше. Очі її були опущені додолу. Тоді і я опустив погляд. Побачивши, що її руки, а також ноги з середини, від промежини, з-під спіднички, в крові, мені перехопило подих. Я закляк на місці.

Вона підняла на мене очі, вони були наповнені болем та сльозами, й промовила:

– Бачиш? – болісно кривилась вона. – Бачиш?

Не знаю як, але я помітив, що дитячий крик спинився й інертно глипнув туди, де воно мало б лежати, але там не було немовляти. Тоді я знову зиркнув на Анну. Немовля було в неї на руках. Вона ніжно пригортала його до себе. Брудного, в крові й ще чомусь незрозумілому, якомусь слизу. Немовля посміхалось й дивилось на неї, а Анна усміхалась йому. Вона поцілувала його в лоба, а тоді підняла погляд на мене.

– Аня? – ледь мовив я, відчуваючи як підгинаються коліна й як щось міцно стискає мої легені.

– Бачиш? – знову повторила Анна. – Це наш синочок. Наш маленький коханий синочок. Він так схожий на тебе, Арсене.

– Ні… – видавив я й ступив крок назад, послизнувся й впав, сильно вдарившись головою. Мене заковтнула темрява, але я продовжував відчувати сильний натиск на груди й жах, який пробирав мене до кінчиків кожного волоска.

Здається пройшла секунда, а може й вічність, але коли я розплющив очі, то побачив перед собою жіночу постать, лице якої ховалося у тіні темного брудного волосся. Її обличчя було в декількох сантиметрах від мого, але я все-рівно не міг її розглядіти. Вона мене душила, але її руки не стискали мою шию, я взагалі не міг розгледіти де її руки. Жінка просто усією своєю вагою тиснула мені на груди. Я спробував, проте не зміг поворухнутись. Що ще гірше, я не міг поворухнутись взагалі. Навіть кінчиком пальця. Моє тіло ніби паралізувало. А ще, я не міг кричати, хоч і намагався. Здавалося, що крик лине десь глибоко в мені, що я вовтужуся в своєму тілі, але воно не ворушиться й крику мого не чутно. А жінка продовжує дивитися мені прямісінько у вічі. Своїми великими, наповненими сльозами очима. Вона плакала.

Можливо це тривало кілька секунд, а можливо і вічність, проте я, в якийсь момент усвідомив… Анна знову вибралася зі своєї палати й прийшла мене задушити. Здається це вже була четверта спроба, або й п’ята. Добре, що я і це зміг згадати. Адже пігулки мені вже не допомагають. А лікарі здається втратили будь-які надії на те, що їм вдасться вилікувати мене. Не говорячи вже про Анну. Жінку, яка втратила своє немовля при родах. Жінку, яка жила тільки заради цього моменту. Жінку, яка колись мене кохала всім серцем, а тепер ненавидить, вважаючи, що це я винен, бо я не хотів того немовляти, так, як хотіла вона. За це Анна жадає моєї смерті.

Я спробував її вхопити, зібравшись всіма силами й, в наступну мить мої руки все-таки відірвались від постелі, але схопили вони лишень повітря. Анна щезла. В горлі стало щось важке й не давало мені дихати, на очі накочувалися сльози. Проте, я знову міг рухатись. Стиснувши подушку в руках я заридав, нарешті згадуючи…

Анна жадає моєї смерті. Досі, навіть після того, як її не стало. Навіть після тої страшної аварії, яка відбулася за чотири тижні до нашого весілля. Вона не сказала мені, що носить моє дитя. Вона боялася, що я знову розізлюся. Якби ж Анна знала, що моя злість була тільки самозахистом, за допомогою якого я хотів відтягнути це…

Я вбив свою дружину й ще ненароджене немовля. Це прокляття переслідує мене вже багато років і я ніколи не зможу їх забути. Кожної ночі мені сниться один і той самий сон. Кожної ночі, після опівночі, вона приходить по мене. Проте я не боюся засинати. Я сміло заплющую очі знов і знов, в надії, що колись у нас не закінчиться бензин, що ми виїдемо скоріше, абощо. Що не завернемо на ту заправку, через що я забуду випити свої пігулки й через надмірне виснаження втрачу над собою контроль. Я засинаю, знову, щоб побачити їх. Свою кохану Анну й наше дитя, про яке вона так мріяла. Я засинаю в надії, що не прокинуся, й, що там, уві сні, ми будемо разом. Утрьох.

 

baby_horror_by_shanegallagher-d6givbo

Поділитись ланкою в соціальних мережах

Залишити відповідь

Щоб прокоментувати, відрекомендуйтеся за допомогою: 

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *