Леся ГЕНИК. Втеча

Ніч була такою темною, що хоч вибери око, такою глупою, що хоч осліпни, а не помітиш своєї сліпоти, бо воєдино злиєшся з тою чорнотою, що навкруг, з тою чорнотою, що в тобі…

Люба страшенно боялася таких ночей. Боялася навіть тоді, коли засинала у теплому ліжку під монотонне поцокування годинника. То що казати зараз, коли вона змушена була рятуватися у цій сліпій ночі від усепоглинаючого страху – ще більшого і чорнішого, як ця ніч. 

А страх був панічний. Виряченими очима, роззявленою пащею він поглинав усе довкола. І разом з надовкіллям поглинав Любине серце, котре рвалося вистрибнути з грудей. Дівчина щодуху втікала від тої потвори з виряченими очима і роззявленим ротом. Ноги самі собою здійснювали надмеханічні рухи і, коли ненароком під ступнею ламалася суха гілка, дівчину накривала паніка. Волосся ніби оживало і вагувало стати дибки, тіло вкривалося дрижаками, і хотілося впасти. Та падати не можна. Ні в якому разі! Треба бігти. Бігти. Щодуху. Принаймні хоча б доти, аби добігти до сусідів, близьких-далеких сусідів (хто бував у гірських селах, знає що то).

Любці хотілось оглянутись, хотілось подивитися чи не біжить ВОНА за нею, чи не простягає руку, щоб вже ось-ось схопити за благенький светрик. Або з усієї сили штовхнути в спину, аби Люба впала. Не втрималася на ногах і впала! Обличчям до землі. Роспласталась, як дитя. Як дитя, безпомічна та безсила. І тоді… тоді це – все. Все – кінець, бо наступного дня вже не буде! Але дівчина не дозволяла собі оглядатись. Ледь переводячи дихання, збираючи вже чи не останні сили, вона вихром летіла через старий дідів сад, де покручнями бовваніли скособочені дерева – і від цього було ще моторошніше, ще страшніше. Проте, вона не спинялась, тяжко відсапувалась і перебирала, перебирала ногами. По обличчю котилися сльози, та Люба не плакала. Бо, щоб плакати, треба було комусь пожалітися і пожаліти себе, а на це зараз не було часу, не було місця.

Дівчина вже добігала до путівця, лишалося перескочити через рів, а там ще кількасот метрів – і рятівний куточок. Та несподівано нога дівчати перечепилася через щось колюче і вона з усієї сили налетіла на пологий вигин рову, відскочила від нього і, перекотившись через спину, юркнула обличчям у глинявий мул на дні, що лишився після недавніх дощів. Тільки й того, що встигла зробити – затулила рот рукою, щоб не скрикнути, щоб не видати себе. Серце, що барабанило в грудях, не давало можливості прислухатися, почути щось, почути чи не біжить ВОНА, чи ще не тут. Любі здавалось, що чути тупіт ніг, чути важке відхлипування, проте нерозпізнаний звук видозмінювався і вже видавався чимось іншим – якимсь шарканням, якимсь відкашлюванням, схлипом. Та ні, разом з тим, як віддихувалась дівчина, стихали непочуто-причуті звуки, і вона вже могла розрізнити подуви вітру, якесь невидиме шурхотіння у траві поблизу, а ще далеке брехання собак, що аж ген на іншому краї села.

Любця зрозуміла, що втекла. На цей раз втекла! Тимчасово вирвалася з лабет жахіття, того жахіття, що ще страшніше за роззявлену чорну ніч. І тут дівчинка заплакала. Так, заплакала. Пожалілася. Кому? Богові. Крикнула, безголосо прокричала-запитала у Всевишнього: Чому? За що? Доки? Вона ж іще така маленька! Невидне, невинне тринадцятилітнє дівча. За яку провину, за який гріх мусить терпіти цей вселенський біль, цю невимовну муку?!

І серце знову рвалося з грудей, сльози невтримним гірським потоком текли з очей, лишали сірі патьоки на замурзаному личку, котилися по підборіддю, потім по шиї, потім на ключицю. Та тих рівчаків не видно було окові. Тільки Боже Око могло би побачити ті тяжкі руни у таку темну ніч.

«Лежати не варто, треба підніматися» – подумала Люба і помаленьки підвелася на коліна, потім рвучко встала на ноги. Нічого, ніби все на місці, йти можна. Дівчинка сяк-так обтрусилася, повитирала тильною стороною долоні лице і потихеньку почала видиратися з рова. А відчувши під ногами твердь, нога за ногою почимчикувала туди, де чекало маленьке спасіння на одну маленьку ніч.

За кілька хвилин вже й затемнів сусідський живопліт, ще кілька кроків і хвіртка. Люба штовхнула рукою стареньку калитку, підійшла до будиночка, стала під вікном. Занесла руку, щоб постукати. Та раптом відсахнулася: а може не варто? Не пасує будити людей серед ночі… Та що їй робити? Що робити самій посеред ночі? Постукала, легенько-легенько, ледь-ледь.

За хвилину-другу у кімнаті заблимало світло, потім хтось підійшов з того боку до вікна:

– Хто то?

– То Любця, тето Пазуню, сусідка ваша. Пустіть…

Ще хвилина-друга і рипнули одні двері, потім інші. А Любка вже підійшла до вхідних, і стояла біля них, всім єством тягнучись до того спасіння, що зараз мало явитися перед нею. Двері неквапно прочинилася, на порозі розлилася жіноча постать і хриплий голос запросив до хати, а потім якось так, ніби стверджуючи, а не питаючи, спитав:

– Що? Знову? Розбушувалася?

– Так, – тихо проказала дівчинка.

Пазуня засвітила в хаті велике світло, мовчки постелила Любці на лаві, бо не мала більше де покласти несподівану нічну гостю. Через сіни – донька з сім’єю, а тут – Пазунина старенька мати. Постеливши невибагливу постелю, присіла коло дівчинки, погладила ту по голівці, подивилися на неї довгим, застеленим сльозою поглядом, і проказала чи то прошепотіла:

– Лягай спати, дитино. Завтра розвидниться…

Любка притулилася голівкою до дрантя, що накидала газдиня замість подушки, беззвучно, тільки самими губами почала промовляти «Отче наш», та не змогла молитися, а знову тихо заплакала. Кулачки потягнулися до очей, до лиця, почали витирати сльози, потім пальцями дівчина легенько доторкнулася до шиї, а там нило, боліло, навіть якось ніби кололо. «Завтра, певно, буде видно сліди від пальців», – подумала. – Треба буде щось вигадати…»

Тим часом Пазуня загасила мляве світло нічника і кімнатку заполонила цілковита темрява. Чорнота заступила все довкола, глупа ніч, що хоч вибери око, що хоч осліпни, а не помітиш, бо злиєшся воєдино з цією всюдисущою чорнотою…

horror-forest

Поділитись ланкою в соціальних мережах

Залишити відповідь

Щоб прокоментувати, відрекомендуйтеся за допомогою: 

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *