Світлана АЛЕКСІЄВИЧ: «В наш час важко говорити про любов»

e9336c66bbcdef5718b5bafdb3ad6065

Лауреатка Нобелівської премії з літератури 2015 року, білоруська письменниця Світлана Алексієвич виступила із традиційною Нобелівською лекцією 7 грудня 2015 року. Зустріч відбулася у Стокгольмі  (Швеція), а свою промову під назвою «Про програну битву» письменниця присвятила темам літератури, війни та любові. Про це повідомляє Видавництво Старого Лева

Авторка розпочала промову зі спогадів про дитинство, світ, у якому вона росла та який сформував її, про перше розуміння війни і перше розуміння кохання.

«Наш світ після війни – це був світ жінок. Найбільше мені запам’яталося, що жінки говорили не про смерть, а про кохання», – говорила Світлана Алексієвич.

У своїй лекції авторка розповіла про своє бачення літератури й те, як вона сприймає людські історії, як «виливає» їх у нові книги. «Флобер говорив про себе, що він – людина-перо. Я можу сказати про себе, що я – людина-вухо. Коли я йду вулицею і до мене прориваються якісь слова, фрази, вигуки, завжди думаю: скільки ж романів безслідно зникають у часі! У темряві. Є та частина людського життя – розмовна, яку нам не вдається відвоювати для літератури. Ми її ще не оцінили, ми ще не здивовані й не захоплені нею. Мене ж вона зачарувала і зробила своєю полонянкою. Я люблю, як говорить людина… Люблю самотній людський голос. Це моя найбільша любов і пристрасть».

«А що таке література сьогодні? Хто відповість на це питання? Наше життя стало набагато швидшим, ніж раніше. Зміст рве форму. Ламає і змінює її. Все виходить зі своїх берегів: і музика, і живопис, і в документі слово виривається за межі документа. Немає меж між фактом і вигадкою, одне перевтілюється в інше».

Світлана Алексієвич розповіла, що у своїх творах часто звертається до теми маленької людини. «Мене цікавить маленька людина, – говорить вона. – Маленька велика людина, так я б сказала, бо страждання її звеличують. Вона сама в моїх книгах розповідає свою маленьку історію, а разом з тим – і велику».

Письменниця розповіла, що теми війни і страждань її хвилюють найглибше, вони супроводжують її з дитинства і протягом усього життя. Щоб відкрити слухачам частинку себе, вона зачитала кілька уривків з власного щоденника, уривків, у яких роздумує про війну, біль і смерть.

«Я запитувала себе, яку книгу про війну хотіла б написати. Хотіла б написати про людину, яка не стріляє, не може вистрілити в іншого, якій сама думка про війну приносить страждання. Де ця людина? Я її не зустріла», – йдеться в одному з уривків промови.

Авторка повертає слухача у минуле, у світ комунізму, а потім переносить знову в сьогодення, у світ, в якому колись братні країни стали на шлях боротьби. «Беру на себе сміливість сказати, що ми втратили свій шанс, який ми мали у 90-ті роки, – говорить письменниця. –  Серед варіантів, якою має бути країна, – сильною або гідною, вибрали перший – сильною. Зараз знову час сили. Росіяни воюють з українцями. З братами. У мене батько – білорус, мати – українка. І так у багатьох…Час надії витиснений часом страху. Час повернув назад».

«У мене три доми: білоруська земля – батьківщина мого батька, де я прожила все життя; Україна – батьківщина моєї мами, де я народилася; велика російська культура, без якої я себе не уявляю, – продовжує думку письменниця. – Вони мені всі близькі. Але в наш час важко говорити про любов».

Повний текст промови 

Поділитись ланкою в соціальних мережах

Залишити відповідь

Щоб прокоментувати, відрекомендуйтеся за допомогою: 

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *