Вікторія КОТЄЛЬНІКОВА. Марія

Був пізній вечір, медсестри мінялися змінами, а у крайній палаті все ще лунали крики та стогін. Вони розносилися по довгому темному коридору і віддавалися відлунням по стінам. Лікар вкотре за день йшов до палати, щоб перевірити чи не потрібна Марії стороння поміч. Вона так довго мучилася, стогнала, кричала, глибоко дихала і плакала. Вся спітніла, вона виглядала хворою і дуже втомленою. Вона сиділа на краю ліжка, розвівши ноги в сторони, і важко дихала.

– Як почуваєшся? – спитав лікар.

– Бувало й краще, – відмовилася молода дівчина. 

Лікар нахмурив брови, присів біля молодої матері і почав промацувати її живіт. Він сподівався, що нарешті зможе допомогти дівчині, побачити маля і спокійно закінчити свою роботу на сьогодні.  І його воління були почуті.

– Вітаю, Маріє, скоро він народиться. Готуйте каталку! – крикнув чоловік.

Марії стало тепло на душі, скоро її біль скінчиться. Але все сталося не так, як гадалося. Почалися пологи і біль зовсім не проходив. Навпаки, він ставав все сильнішим. Він мучив дівчину, не давав стулити рота. Вона дихала, кричала, плакала, тужилася.  Було таке відчуття неначе щось розриває її з середини. Та вона бажала тільки одного: аби дитина була здорова. Нехай вже швидше народиться, не хай буде щаслива, гарна, розумна, нехай ці муки будуть варті того материнського щастя, на яке очікувала молода мама. Вона дивилася у стелю і молила Бога, щоб все швидше і якнайкраще скінчилося.  Вона вже не могла триматися, здавалося зараз вона впаде від безсилля. Та нарешті вона почула бажані слова:

– Молодець, ще трішки, він вже майже вийшов.

Марія потужилася з останніх сил.

– Боже, який він гарний, це хлопчик, чи чуєш, матінко? – загомоніли сестри.

Марія була рада, але… чому він не кричить? Вона злякалася и лише хотіла запитати що з дитиною, як почула два легеньких удари і дзвінкий дитячий плач. Сльози щастя накотилися на очі  дівчини, дитя живе, гарне, з ним все добре. Колючий жар пройшовся по її тілу і вона забулася. Випала із цієї реальності, заснула…

 

Марія відчула якусь тяжкість і відкрила очі. Це була не та палата в котрій вона відключилася. Було чомусь дуже темно і холодно. Дівчина озирнулася, всюди був якийсь пил, було важко дихати і повітря неначе опалювало легені і все тіло. Вона сіла на ліжку, спустила ноги вниз, капців не було… Та чи це ж завадить їй дійти через коридор до пункту медсестри і спитати про своє новонароджене маля?! Вона має його побачити і нічого її не спинить, ані відсутність капців, ані інших перешкод. Їй здавалося, що якби двері були закриті – вона б їх винесла голими руками, аби побачити свого хлопчину.

 

По пустому коридору осідав попіл, підлога, стіни, стеля – все було сіре й похмуре. Навіть вікно було таке брудне, що неможна було нічого скрізь нього побачити. Марія злякалася, що ж тут сталося, що це за напасть, де всі лікарі, чому ніде нема світла  і головне: де її МАЛЯ?

Вона йшла по коридору і серце її калатало в грудях. Здавалося, що воно стукає аж в горлі, до лиця прилив жар, але вона, не зупиняючись, йшла вперед.

Насилу дібралася до кінця коридору і побачила на посту медсестри одну малееееньку лампочку, що освітлювала стіл. Жінка в білому халаті сиділа на стільці, голова її лежала на столі, а руки звисали донизу. Марія було розсердилася, тут діється якась чортівня, а медичний працівник спить собі на робочому місці. Та коли вона підійшла ближче, то заклякла. Такої картини дівчина собі не могла уявити навіть у найстрашнішому сні, вона ніколи такого не бачила. Шок і страх пронизав її тіло. Очі медсестри були відкритими, червоними, біля рота була калюжа крові, яка стікала зі стола і капала прямо на підлогу, з руки її випав скальпель, яким бідолашна, напевно, намагалася захиститись. Все тіло Марії затремтіло. Вона стулила собі рота рукою, аби не закричати на всю лікарню. Задки відійшла від столу і сперлася на стіну, коли відірвалася, то побачила на рукавах бруд. Тільки-но хотіла роздивитися що то за напасть, як їй здалося наче якась тінь пробігла по коридору. Марія злякалася і, відбігши у другий кінець кімнати, заховалася за якоюсь рослиною. Довго сиділа там, боячись вийти з-за примарної схованки, вдивлялася в зловісну темряву, намагаючись роздивитись чи нема там нікого, хто міг би зробити з нею те саме, що з жінкою за постом. Пригадуючи цю жахливу картину Марія здригнулася.  В цю хвилину вона почула пронизливий дитячий плач. Так голосив у останній раз її хлопчик… перший і останній раз, коли вона його чула…

Плач доносився десь з верхнього поверху. Марія, не роздумуючи, кинулася до сходів і бігла, поки не опинилася на потрібному поверсі. Дитя плакало і мати ледь не плакала разом з ним.

Хлопчику мій, ти там.. сам, у тій жахливій темряві, що наче пожирає мою душу і виїдає мої очі. Серед страху і холоду ти один, мій маленький. Я знайду тебе, знайду, чуєш? Чого б мені це не коштувало.

Дівчина бігла по коридору, оглядаючи палати одну за одною, шукаючи звідки ж надходить цей пронизливий плач, що рве її душу на клапті. Всі палати були пустими, брудними й закинутими. Та як же таке може бути?! Вона ж лишень вчора народжувала свою дитину у чистій, стерильній кімнаті з привітним медичним персоналом. Та хіба ж мало випробувань пало на її долю, та за що ж провинилася, Господи, щоб так калічити душу, щоб так нещадно краяти серце?!
Нарешті вона відкрила останню палату у цьому крилі і вона знов виявилася пустою і покинутою.
Неначе скажена Марія бігла по коридорам, шукаючи нові двері, що можуть вести до її дитини, та ніде не було маля, а воно плакало і вже не було зрозуміло звідки йде той плач і як воно може надриватися стільки часу. Марія кликала його, по щокам котилися сльози, піт виступав по всьому тілі. Їй було боляче, лячно, вона була на грані відчаю.

Раптом одна з дверей виявилася кабінетом лікаря Марії. Вона штовхнула двері і забігла в середину. Та в мить вже була не рада що так зробила. Лікар лежав на столі, його шия була розбухла, навкруги була темна, загустіла кров. Звідусюди надходив кошмарний сморід. Від цього дівчину вивертало. В голові запаморочилось і раптом вона почула якісь дивні кроки в коридорі, перелякавшись, дівчина забилася під стіл. Та тільки потім зрозуміла, що зараз на тому столі лежить її добрий лікар з перерізаною шиєю, а одна з її ніг потрапила в калюжу його крові під столом. Дівчину знов підвернуло. Вона заплющила очі, а коли відкрила, то побачила, що якась тінь промайнула перед дверима, по її спині пройшов холод і в кабінет хтось увійшов. Марія не бачила хто це, та бачила постать, вона була якоюсь химерною, люди такими не бувають. Постать щось пробурмотіла і тихенько, гидко так засміялася. Марії цей сміх здався диким, божевільним. І лише зараз вона зрозуміла, що з появою постаті плач дитини припинився.  Голова йшла обертами, дівчині здалося, що й вона зараз збожеволіє і буде дико сміятися, як ця страшна постать. Тим часом химера трохи постояла і пішла кудись. Марія почула кроки, що віддалялися і коли вони стихли, то дитина знову заплакала. Змучена, злякана дівчина вилізла з під столу і знову рушила на пошуки свого дитинча, що знову надривалося невідомо де.

Марними були усі старання, окрім двох трупів, декількох робочих лампочок і пустих кабінетів нічого не було в цій лікарні. Залишився лише один кабінет, внизу, в підвалі. Марія відкрила двері і почала спускатися, зачепилася в темряві за інвалідне крісло, чим сама себе перелякала і на ватних ногах  долала сходинку за сходинкою. Все її тіло боліло, та вона не звертала на це уваги. В неї була лише одна ціль: знайти його, приголубити, заспокоїти, промуркотіти як вона його любить, поцілувати в лобик, погойдати, припинити це знущання над собою і над дитям, яке вона любить понад усе життя.

А ось і потрібні двері, вона відкрила їх, вбігла в кімнату, та там було порожньо. Лише бруд. Дівчина впала навколішки і заходилася риданням.

– Боже мій! Я ж його так люблю! Він мені так потрібен! Забери мене до чортової матері, віддай моє дитя!

Марія голосила, і раптом до кімнати закотилася коляска. Марія підійшла до неї і побачила свого милого, гарного, чудового хлопчика. Із заплаканими очима він простяг до неї рученята, і її серце відтаяло. Вона взяла дитя на руки, посміхнулася йому крізь сльози. Обвела пальцем його щічки. Підняла голову і побачила перед собою тінь…

hellbaby

Поділитись ланкою в соціальних мережах

Залишити відповідь

Щоб прокоментувати, відрекомендуйтеся за допомогою: 

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *