Наталія ЛАВЛЄНЦЕВА. Свічка

Жовтогаряче полум’я свічки жадібно чекало на свою жертву. Із тією ж спраглою жадобою у напівпрочинене вікно зазирав місяць у повні, проливаючи між важких портьєр примарне, ніби потойбічне світло. Більш нічого не освітлювало кімнату після опівночі, де на дальній стіні похитувалася чорна тінь жіночого силуету.

– Як це полум’я пече, так нехай пече серце твоє за мною, віднині і навіки… 

Тендітна дівоча рука піднесла світлину до вогню, і та спалахнула вмить, віддаючи полум’ю очі, губи, білу сорочку з кишеньками на грудях. Софійка здригнулася, коли жовтогаряча паща зачепила пальці, і вкинула у блюдце залишок папірця з чорними шматками попелу. Навряд чи хтось зацікавиться, куди зникло фото Артема з Софійчиного випускного альбому за минулий рік. Це пусте. Не такий вже й складний цей ритуал привороту. І попіл на цвинтарне перехрестя.

За зачиненими дверима ледь чутно зарипіла підлога. Скрегіт кігтів об двері повернув до реальності. Мабуть, вже можна впустити кота.

 

* * *

Коридором назустріч бігла Даринка з паралельного класу, незграбно перебираючи тонкими ніжками. Смішно, що тоді саме ревнощі до цієї волоокої істоти спонукали вдатися до замовлянь з прабабусиного зошиту. Звичайного товстого зошиту в клітинку з чорною обкладинкою.

– Софіє! Твій Артем…

– Що?

Звістка про те, що Артем загинув у ДТП, миттю облетіла школу. Авто злетіло з дороги, уникаючи зіткнення при обгоні. Мати з переднього сидіння вилетіла на зарості придорожньої трави, вибивши лобове скло. Через той отвір вибрався і батько. А хлопець із заднього сидіння не встиг, коли машина зайнялася. Згорів живцем. Їхав у село з батьками на весілля брата. На свято. Веселий, гарно вдягнений. У білу сорочку з кишеньками – ту, ще з випускного у дев’ятому класі.

 

* * *

З усього похмурого натовпу біля краю ще не закиданої могили пильний спостерігач міг би вихопити виразне дівоче обличчя з глибокими карими очима та невловимою посмішкою Джоконди, якби його не приховував просторий чорний каптурик. Ніхто не побачить цієї посмішки. Так, відьма. Вона природжена відьма, і тепер це точно знає. Ці два місяці упадань відданого, як пес, Артема не залишили сумнівів. Не марно колись мати казала, що прабабця ходила на кладовище робити чорні справи. А як помирала, то разом з сусідами продовбували діру в стелі. Бо інакше відьмина душа не може відлетіти, якщо силу свою при смерті не передасть комусь. Ось і залишилася ця сила в роду.

«Трохи перестаралася з вогнем. Свічку треба меншу. Криво ліг обряд», – подумки сказала собі Софійка, кидаючи тендітною рукою міцну холодну грудку землі до ями. Кришка труни відізвалася тихим покірним гулом.

«Перший млинець… Якось треба ще потренуватися…»

9668

Поділитись ланкою в соціальних мережах

коментарі

  1. Ольга сказав:

    не страшно

Залишити відповідь

Щоб прокоментувати, відрекомендуйтеся за допомогою: 

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *