Людмила ЯСНА. Крик на сходах

Віті було років дванадцять. Він ходив на плавання, був сильним і здоровим. Та чомусь все одно до нього чіплялися не лише старші хлопці, а й однолітки. Призначили цапом-відбувайлом, і він ніяк не міг позбутися цієї принизливої ролі. 

Частенько Вітю оточували старшокласники, штовхали його, ніби м’яч, передаючи одне одному. Йому було не стільки боляче, як бридко. Підмивало вдарити когось із них, і він навіть відчував свою силу, м’язи, що напружувались, та не міг насмілитися на такий вчинок не стільки від страху, як від боязні, що може зацідити дуже сильно й поламати кривднику кістки, і того запроторять у лікарню. Тому терпів. А хлопчаки дражнили його боягузом і насміхалися. Їхні єхидні посмішки жалили більше, ніж слова, і йому все більше хотілося поцілити в якусь із цих нахабник пик, щоб припинити душевні муки. Хай би вони його побили потім ‒ все одно! Думав так і нічого не робив, відчував себе порожньою лялькою, яку шпиняють і яка не падає лише тому, що їй не дають упасти. До його горла підкочувалася нудота, й він боявся, щоб не стався напад. В такі хвилини він нічого не пам’ятає. Потім свідомість повертається, але тіло стає кволим і безпорадним.

Цього разу в коридорі з’явився директор школи й розбишаки шугнули навсібіч. Вітя поплентався у свій клас, придумуючи помсту.

Йому кортіло дати здачі не лише цим нахабам, а й тим підліткам і дядькам, які бувало перетинали йому шлях перед школою або навіть у її дворі й вимагали гроші. Інколи йому вдавалося від них відкараскатися, прикинувшись нездарою, у якого вже все відібрали, або втекти, але частіше його обідні грошики зникали в кишенях підступних тварюк. Він їх ненавидів, мабуть, більше, ніж тих, хто штовхав його, або перечіпав, ставлячи підніжку, щоб він упав; а потім били носаками, намагаючись влучити в голову або в пах.

Був урок хімії. Вітя через свій збуджений стан спочатку нічого не розумів з того, що пояснювала вчителька, але поволі заспокоївся й почав придивлятися до колбочок на столі, в яких щось булькало, підіймалося, міняло колір, і навіть легенько вибухало.

І у нього поволі визрів план.

Коли продзвенів дзвоник, Вітя разом з двома дівчатками допоміг хімічці перенести колбочки, реактиви й інше длядослідне причандалля до шафи, і тихенько поцупив пляшку з соляною кислотою. Вчителька нічого не помітила, замкнула шафу і ключик поклала собі в сумку.

Озброєний тією пляшечкою, Вітя почав вести себе з лиходіями зовсім по-іншому. Він тепер їх не боявся й давав відсіч. Стоячи за рогом школи або заховавшись у туалеті, примірявся, як краще поквитатися зі своїми ворогами. Прагнув діяти зпідтишка, так, щоб його не запідозрили. Старшокласникам не подобалася його нова поведінка, вони цькували його ще заповзятіше, але він тепер вишкірявся на них, міг сам підставити комусь ногу й сміятися, дивлячись на розпластану на підлозі постать. Ненависть з обох боків росла з кожним днем. Якщо ж хтось вимагав у нього гроші, Вітя звужував очі, стискав кулаки й усім своїм виглядом ніби говорив: ану підійди, одразу отримаєш!

Якось після шкільного вечора супротивники загнали його в новозведений будинок з єдиним входом. Вітя швиденько встромив у ручку дверей зі зламаним замком палицю, яку знайшов тут же, і як хлопці не тягли на себе двері, вони поки що витримували. Залишившись надворі, юрба чекала.

У будинку ще ніхто не мешкав, але двері квартир виявилися замкненими ‒ до вікон не добратися, щоб вистибнути та втекти. Ліфти не працювали. Темінь була, хоч око виколи. Вітя довго сидів на сходах, потім подивився на годинник, який підсвічувався зеленуватим світлом. Вже після опівночі! Він дуже цьому здивувався й подумав, що, мабуть, заснув тут, а ті лайли давно розійшлися. Потихеньку підійшов і вийняв палицю з дверей. Не встиг він злегка їх прочинити, щоб визирнути, як вони з грюкотом вирвалися з його рук, і він побачив двох своїх недругів на ґанку й кілька постатей під ліхтарем, що добре освітлював їхні понівечині страшні обличчя. «Це я їх кислотою?» ‒ запитав себе Вітя. Він не пам’ятав, як і при яких обставинах це зробив. Але ті люди прагнули його зловити й, може, зробити з ним те саме, тому він сприйняв це як даність. Та йому й ніколи було щось пригадувати.

Він щосили рвонув нагору, перестрибуючи сходинки, намагаючись відірватися він шаленіючого гурту, який з ґелґотінням і свистом прагнув його наздогнати.

‒ Стій, виродку, все одно спіймаємо! ‒ кричав хтось, і в його голосі чувся азарт і радість гонитви.

‒ Не втечеш! ‒ захекано промовив інший дуже близько, і у Віті похололо під грудьми.

‒ Нехай біжить, куди йому дітись! ‒ шепотів майже поруч захеканий дядько, намагаючись вхопити його за ногу.

Вітя боявся озирнутися. Шепіт видався йому знайомим. Це, мабуть, його наздоганяв той забрьоха, вічно п’яний, який найчастіше вимагав у нього гроші. Йому першому він планував плеснути в лице кислотою. Але не пам’ятав, чи здійснив задум. Чому він нічого не може пригадати?

Раптом повз його голову щось просвистіло й упало попереду. Мабуть, запустили каменюкою. Вітя з останніх сил намагався відірватися від переслідувачів, але вони були за кілька кроків від нього. Сходи чомусь ставали все вищими, чи, може, він заморився і йому так здавалося. Але ж ні! Сходинки були вже по коліна і з кожним маршем ніби виростали й ширшали. Вітя вже допомагав собі руками, вхоплюючись за край кострубатого витвору й підтягуючись.

‒ Що за хрень?! ‒ вилаявся хтось позаду. ‒ Хто це так будував?

‒ Хіба це сходи? Це якась маячня…

‒ Біг з перепонами, ‒ задзвенів сміхом молодий голос.

Віті ніколи було аналізувати, чому будівельники вимурували це неподобство. Він видирався на сходинку, яка була йому по груди. Далі ставало все важче. Він уже не знав, як йому видряпатися на ту, що була майже по шию. Вчепившись руками, намагався ногою знайти виступ або заглибину. Раптом його ступня намацала щілину й шурхнула туди. Вітя підтягнувся, але висмикнути черевика не зумів і залишив його в стіні. Зняв і другий, озирнувся й запустив ним кудись униз.

‒ От падлюка, він ще й огризається! ‒ крикнув хтось. ‒ Зараз ти в мене потанцюєш…

Вітя не слухав. Він долав одну за одною вже не сходинки, а якісь валуни, майже скелі. Інтуїтивно зрозумів, що ось ця ‒ остання, і будь-що треба на неї видертися. І він врятується. Його ловці трохи відстали, адже їм не треба було поспішати, як йому. Він боровся за своє життя, а вони просто гралися з ним, як коти з мишкою, перш ніж з’їсти.

Ламаючи нігті, збиваючи коліна, над силу напружуючи м’язи, Вітя нарешті подолав останній рубіж і, опинившись на площадці, почав шукати вихід, якісь двері або залізну драбину на дах. Він мацав стіну перед собою, задираючи руки й підстрибуючи, кидаючись в різні боки й натикаючись на стіни, але нічого крім нерівної штукатурки його долоні не відчували. Він не міг повірити, що потрапив у пастку. Шукав і шукав порятунок. А серце його стукало все голосніше й швидше. Він подумав, що, мабуть, спить і зараз прокинеться. Бо коли так тріпається серце уві сні, людина завжди прокидається. Від жаху. Але страх наростав, серце мало не вискакувало з грудей ‒ і нічого не змінювалося! Вітя зрозумів, що це не сон.

У повній темряві тишу розбивали квапливі жахаючі кроки, які неухильно наближалися. Його кати долали перешкоди мовчки. І ось уже перед ним постали моторошні постаті, які важко дихали. Неначе згущене повітря хиталося вперед-назад, з боку в бік. Швидже не зором, а нюхом і слухом Вітя відчував їх. Він втиснувся спиною й руками з розчепіреними пальцями в стіну, намагаючись злитися с нею, щоб його не помітили. Хтось випадково намацав його, впершись рукою просто в обличчя, й хлопець закричав так, ніби хотів з допомогою цього пронизливого голосного лементу подолати відстань до світла й безтурботного щастя, а може, так він прощався з життям. Здається, цей крик з нерозбірливими, якимись незрозумілими модуляціями був уже не його, а ніби існував окремо й завдавав шкоди барабанним перетинкам, і вони лопалися, як скляні фужери від надзвичайно високих тонів, яких уже ніби й нечутно було, але цей ультразвук діяв не на слух, а на мозок, піднімаючи волосся дибки й зупиняючи біг крові по венах. Раптом Вітя перестав відчувати своє тіло, навіть своє єство. Нічого й нікого не було ‒ ні його, ні ворогів, лише суцільна темрява, яка ширилася й глибилася, нічого крім неї. Можливо, він переніс черговий напад, бо від галопливого стуку серця теж нічого не лишилося. Його не було. Тільки темрява, тільки ніщо.

Це, мабуть, тривало лише кілька митей, бо знову відчувши своє кволе тіло, біль у серці й дріж у руках, ногах, тулобі й голові, Вітя почав розрізняти звуки ‒ це був тупіт і стрибки, які швидко скочувалися вниз, а ще якесь скиглення й майже завивання, неначе зграя переляканих псів тікала від чогось страшного й незрозумілого. У тих, хто тікав, уже не було ні глузду, ні думок, а лише тваринний жах, що котився й розростався, наздоганяючи й підминаючи під себе.

images

Поділитись ланкою в соціальних мережах

Залишити відповідь

Щоб прокоментувати, відрекомендуйтеся за допомогою: 

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *