Неоніла ДИБ’ЯК. Миколин годинник

Ганна дивиться у вікно. Перед подвір’ям гасне дорога, розчиняється у вечірньому сутінку, одним кінцем дотикаючись до розмитої світлої точки сільського ліхтаря, іншим, тим що веде до траси на райцентр, поринає у яркуватий, зарослий терняччям, глодом та іншим дрібноліссям видолинок. З того ярка щовечора виповзає темрява, накочується густим валом на хату, на зруйновану колишню колгоспну ферму і далі на село. Жінка її не проганяє, світла не вмикає, звиклася.   Давні фотоальбоми переглянуті по сто разів, від читання-вишивання болять очі, а телевізор зіпсований, купити нового немає за що. Мала гроші…, коли працювала на заводі, марнотратною не була, складала копійку до копієчки, бо сподівалася отримати квартиру, та обставити її доладними меблями, доповнити їх іншим начинням для тихого затишку і душевного спокою. А коли у нові часи завод закрили, а їхній гуртожиток відключили від електрики і водопостачання, Ганна перебралася у стару батьківську хату, що зіщулено ховалася у занедбаному садку. Гроші   віддала на сховок Марії, далекій, але єдиній родичці, що жила в центрі села, бо тут їх тримати ніяк – злодії заберуть разом із життям. Кілька разів приходили, і сільські, і чужі, металом поживитися, випивкою, харчами… Ганна, коли треба було яку більшу суму, брала з непримітного горнятка, що стояло на нижній полиці в Маріїній комірці, бо банкам ніколи не довіряла. Але якось то Марія впала з черешні і померла. Їй ніхто й не сказав про це, довідалася десь аж через тиждень, коли пенсію мала покласти до сховку. На порозі Маріїної хати зустріла її сувора жінка в чорній хустці, повідомила, що маму поховали і що ніяких грошей у комірці не було. Ось воно, те горня з горохом, примітне щербиною на обідку, висипаний горох розкотився по долівці, а грошей справді немає. Мишачі нори обшукала в комірці під метушливим поглядом нової господині, а грошей таки не знайшла. Пропали… так шкода, згадає, — плакати хочеться донині. Бо що тієї пенсії убогої… Вважай, стільки років за токарним станком так важко трудилася надаремне.

Згадує колишнє і нічого світлого згадати не може. І в теперішньому її житті єдина приємна подія, що періодично повторюється, – пенсія. Вона тоді вилазить з домашнього халата і стертих чунь, одягається у святковий одяг, розпускає з вузла волосся, помадить губи і йде на пошту. Тут у цей день людно, гамірно, але вона ні з ким особливо не забалакується, після тривалого проживання в місті багатьох колись знайомих не впізнає, чимало селян у свій час приїхало сюди з чорнобильської зони – вона їх взагалі не знає – про що тут будеш говорити, з ким дружбу водитимеш.

Певна річ, сільські новини цікавлять, але хто їй тут, на відшибі, буде їх розповідати. Лише пугач. Так-так, він прилітає мало не щовечора, вмощується на кошлатій гілці ялини в кутку саду і повідомляє: «уа-уа-уа» – отже в селі народини, якась щаслива сім’я поповнилася малям; або голосить «оуав-оуав-оуав» — тобто «поховав-поховав» — хтось помер. А найчастіше пернатий вісник сповіщає «уав-уав-уав», що означає «украв-украв-украв», наче проказує дещо тихішим голосом, бо хіба то подія для села.

Кілька років тому був у неї іще один зв’язківець з людьми. Один чоловік приходив до неї, Миколою звали. Тоді якось увійшла з грядки до хати й остовпіла з несподіванки: біля столу сидів незнайомець, спина пряма, шия довга, обличчя худорляве, без рум’янців. Глянув пильно. Привітався. Назвав себе. Прийшов її відвідати, бо чув, що самотня. Сказав, що теж самотній, одруженим ніколи не був, дітей, родичів не має, працює сторожем у фірмача тутешнього, то вдень або спить, або нудьгує.

Чоловік був небалакучим, більше мовчав. Нагадував принишклого, нашорошеного під холодними вітрами великого птаха. Їй хотілося щось розповісти й про себе, але не посміла порушити мовчанку. Отак просиділи поруч годину-другу, Микола попрощався і пішов. А наступної неділі після обіду знову прийшов. Запропонувала чаю з пиріжками. Пив неспішно, великими ковтками, пиріжкові крихти опісля пучками зібрав у тарілку. Перемовлялися про тутешнє життя-буття, уривчасто, з надовго завислими паузами. Потім чоловік замовк, втупившись у вікно дивним, далеким поглядом. Про що думав? Не питала.

Отак Микола взяв собі за правило щонеділі пополудні приходити до неї. Сиділи, балакали, мовчали. Звикла до його відвідин. При ближчому знайомстві виявився спокійним та розважливим, а коли усміхався – ніби молодшав, очі бралися сивим туманцем лагідної печалі. Тоді не помічався його великий кадик на худій шиї, гострий ніс і бліді вилиці. У такі хвилини жінці хотілося сказати йому щось особливо приємне, але не наважувалася. Лише іноді під час завислих мовчанок, коли відсторонено дивився у вікно потемнілими зіницями, відчувала в чоловікові якусь чужу, непокірну силу, яку годі охарактеризувати звичайними словами. Та що тому дивуватися, у чию душу не зазирни, то як у глибокому колодязі – дна не побачиш.

А то якось несподівано прийшов серед тижня, в буденний день. У руці кошик з інструментами. «Ґанок тобі підремонтую, а то он як дошки вигнили…» — мовив і без зволікань взявся до роботи. Ганна і сама збиралася якось зайнятися тим ремонтом, але все чогось відкладала. А тут, бач, Микола вирішив допомогти, подбати про неї. Боже, хто коли про неї піклувався… і не пригадати, замолоду хіба… Аж зашарілася, руки мимоволі стягли хустку з голови, волосся розпустили з вузла. Поки Микола цокав молотком, вареників з картопелькою наварила, яблучного вина зі сховку дістала.

Ах, як ґанок оновився! Аж ніби вищим став дашком, а з-під нього хата, немов із-під долоньки весело дивиться на сонце. Любить господа чоловічі руки. Яка то втіха жінці дивитися, як чоловік працює, про неї піклується, біля неї клопочеться… Так і сказала Миколі за частуванням. А він наче й не почув, не відповів. Вино лише пригубив, з’їв кілька вареників і заквапився – мав ще якісь справи того дня.

Мабуть злякала його своїми відвертими натяками, бо наступної неділі не прийшов. У вікно визирала, на відремонтований ґанок виходила на дорогу глянути – не видно Миколи, не йде. Ото язиката хвеська… Не дочекалася приятеля й наступної неділі. Хотіла сама до нього піти, але, де він мешкає, не знала, а тинятися по селі з розпитуваннями якось незручно, та й чого б то мала чоловікові обридати.

Коли вже й не сподівалася, — стукіт у двері. На порозі він, Микола. Якийсь такий урочистий, в костюмі чорному, в сорочці білій, витягнувся перед нею, в руках годинник, великий такий, у блискучому дерев’яному футлярі з кантом, з маятником золотим. Що за оказія? «Вітаю,– мовив,– з днем народження!» Отакої! Вона ж у грудні народилася! «Та скільки там до того грудня…», — посміхнувся, в очах наче крижані крихти розтали і зникли десь у глибині. А схуд ще більше і поблід, чи не хворий… «Не без того, — відповів, — навіть до лікарні потрапив. Але в наш час дешевше вмерти, ніж лікуватися, то повернувся додому та вирішив організувати для нас свято». Звісно, день народження – привід гарний, дарма, що не в пору, але чому б не відсвяткувати. Поки збирала на стіл, Микола вішав годинника, відшукав рівненьке місце на покоробленій від давності стіні, цвяшки мав із собою, забив охайненько, штукатурка навіть не покололася. Прилаштував, настроїв, глянула, а він такий великий, поважний в її убогій вітальні, зашурхотів стрілками, заповнив кімнату передзвоном, мелодійним, суворим.

За годину-другу чоловік зібрався додому, прощаючись, стиснув у долонях Ганнину руку, незграбно, кістляво, мовив, наче думки її вичитав: «Я обов’язково до тебе прийду.» Але наступної неділі не прийшов. Його часомір невблаганно відміряв години, дні, тижні її самотності, а Микола не приходив. Переконувала себе, що нічим їй не зобов’язаний, а все одно заспокоїтися не могла. А коли, попоравши хатні справи, зазвичай сідала біля вікна, душа щеміла смутком і на очі наверталися сльози. За шибою тріпотіла листям осичина, перейнявшись її настроєм, крислатий горіх, придивляючись до її смутку, нахиляв до вікна свою темну кушпелю. Колись, як тільки сюди перебралася, він вечорами лякав її громаддям навислої густої крони, темним шурхотінням лапатого листя, скрипом гілок навіть у безвітряну погоду. Здавалося, хтось великий, страшний сидів там, у кроні, ворушився і вдивлявся-вслухався до того, що діється в хатині і в Ганниному серці – то Див. Не витримувала його зосередженого погляду, похапцем закривала очі і ховалася за штору. А потім звикла, навіть іноді озивалася до нього: «Як ти, Диве, чи й тобі там, на горісі, так нудьгується, як мені?» Див мовчав, лише листя чутніше шелестіло під повівом вітерця.

А тоді, мабуть від суму за Миколою, чи протягло де, вона захворіла. То гарячий біль у кожній клітиночці тіла, а то на зміну йому холодна лихоманка вклали її в ліжко, відняли сили та бажання, але не позбавили журби. Нікому не потрібна, зайва на цьому світі. Якби й померла – ніхто не заплаче, ніхто не згадає. Не дав Бог їй чоловіка, дітей, навіть Микола – людина, що лише наблизилася до її гіркої самітницької долі, зрікся Ганни. А що далі? Темна пустка немічної старості. А поруч жодної рідної істоти… для чого так жити? «Для чо-го-жи-ти-чо-го-жи-ти, чо-го-жи-ти…», — хитає-шумить передосіннім листям горіх за шибою. Бо й немає для чого, немає для кого. Зіп’ялася з ліжка. Ось пояс від халата… закороткий, а коли доточити ще одним – саме враз. Добре, що не шорсткі, щоб затяглися вмить… «щоб затяглися вмить… щоб затяглись…», — пульсувала в мозку фраза, навіть голова перестала боліти. Винесла під горіх табуретку. Ото її постамент, останній. Дотяглася до підходящої гілки, надійно прив’язала зашморг, просунула голову: «Прощавай, байдужий, незатишний світе!» І стрибнула. Пояс боляче різонув по шиї, небо востаннє хлюпнуло світлом під повіки. Кінець.

А з темряви — листя, лапате, зелене, сіре, брунатне – горіхове, прямо перед очима. Тіло болить, обдерта шкіра на шиї пече. Прийшла до тями. Вибралася з-під гілляки. Не витримала Ганни, зламалася. А така ж велика та товста. Не хочеш, Диве, моєї смерті? То може й справді ще пожити…

Потім, лежачи в ліжку, слухала пугача, що «поховавкав» на ялині, тремтіла знеможена і налякана своїм дотиканням до смерті, снувала думки, заспокоювала себе, шукала приводів і причин, які повинні тримати її на цьому світі, на плаву в руслі своєї долі, в цьому старіючому хворому тілі, у цій бідній хатині серед здичавілого саду на далекій околиці села. А може й Микола в цей час лежить хворий, і його душу гнітить туга, і нікому до нього озватися добрим словом? Отож годі хворіти, має таки піти в село, має знайти Миколу, відвідати. Якщо недужий – залишиться біля нього хоч і на всеньке життя. «Так-так, так-так,» — ствердно озивався Миколин годинник. Аж то раптом тривожно дзенькнув, задеренчав і зупинився. Що з ним? Чекала, може ненадовго збився з ходу і за хвилину-другу далі рушить, але годинник мовчав, натомість кімнату наповнила в’язка, темна, неприємна тиша. Стрілки застигли на дев’ятій годині вечора, завмер і час, забарився сон. Задрімала вже коли у верхній шибці поблідли зорі. А наступного дня, прокинувшись підобід, відчула себе краще, лише душа боліла незнаним раніше болем. А ще за три дні хвороба залишила її ослабле тіло.

Не зволікала, напекла коржиків, обмила теплою водою десяток яєчок, що за ці дні настаралися її зозулясті, дістала баночку перетертої з цукром малини – от і гостинець для Миколи. В селі у першої зустрічної молодиці спитала, де такий то чоловік живе. А та скрушно похитала головою, дорікнула: «Ви ж його подруга, а не знаєте, що Миколу поховали. Помер чотири дні тому увечері, сусіди догледіли і похорон організували». Пакет з гостинцем випав з рук. «Кажуть, згадував вас перед смертю. Могли б послати за вами. Але, видать, спадком не хотіли ділитися, хоч який вже там скарб у самітника…»

Зайшла на могилки, виклала частування біля свіжо насипаного горбика, постояла, поплакала, затим поплелася додому. Це ж треба, який збіг – Микола помер і його годинник у той вечір зупинився. А хай би нагадував їй про чоловіка, який прихилився до неї душею.

Понесла хронометра до місцевого майстра, а той позазирав на всі коліщата, пружинки й авторитетно повідомив: чого зупинився – невідомо, бо механізм неушкоджений, ще налічить вам, пані, часу ого-го, абись осилили. Це ж чудово! Почепила на те ж місце – іде, цокає тихцем, щопівгодини впевнений голос подає, а Ганна Миколу згадує. Шкода, що помер, тепер нікому до неї приходити. Було її життя сірим та нудним, а тепер ще більше злиняло. І що його придумаєш для розради?

А то якось сиділа звично біля вікна, як годинник злякано дзенькнув, забряжчав і зупинився, глянула на циферблат — дев’ята вечора. Не була набожною, а перехрестилася. Це ж рік минув, як Микола помер! А ще тоді казав «Прийду до тебе». Не судилося.

Наступного дня майстер завів годинника знову, сказав, що так іноді буває, коли покійник залишив якийсь інтерес на цьому світі, дає отже про себе знати. Ах, який вже там у Миколи інтерес… «Е, не кажіть, пані,– заперечив, — люди різне розповідають».

Майстрові слова близько до серця не брала, але коли через рік у вечорову пору годинник знову зупинився, моторошно стало Ганні. Цур йому! Не буде більше заводити, хай висить собі для прикраси. І про Миколу не буде згадувати, бо для чого ятрити пам’ять тим, що не збулося. А за часом у неї є кому стежити – кругленький будильник під іржавим капелюшком на етажерці, віку йому, як і цій хаті, а службу свою виконує справно. Та лише іноді вдень він стає їй у нагоді, коли жінка вирушає у справах до села чи до райцентру, а так вона й без годинника відчуває час, вечорами – особливо гостро. От сьогодні пугач прилетів чи не на півгодини раніше, «оуав-оуав-поховав-поховав» закричав-заплакав з ялини, аж осичина нервово затремтіла листям, Див неспокійно завовтузився на горісі, захитав темним гіллям. Вітер зірвався, зашумів деревами в саду. Лячно Ганні, з дитинства боїться вечорових та нічних гроз. А сьогодні, схоже, бути негоді. Місяць тільки вигулькнув із-за дерев, а його відразу ж накрило густою хмарою. А з її глибини сяйнуло вибухом грому, ще далекого, ледь чутного, але сердитого, басовитого. В таку пору все нишкне, і лише пугач не вгаває: «поховав» та «поховав». Може б світло увімкнути, але тіло наче приросло до лави, далебі, у нічної грози є щось магнетичне, заворожуюче. О, знову спалах – блакитно освітив палісадник, порожню дорогу аж до ям та вибоїн на ній. І грімкотіння, голосніше, погрозливе, наче з потойбіччя. А після нього дощові краплі з розмаху торохнули по дорозі, по деревах, по листі, по шибці – чорними цівками небесної крові цієї хмари, що непроглядно оповила світ. Жінка, аж очі примружила з ляку. А серед дощового тріскучого торохтіння – раптом розпачливий брязкіт зі стіни, щось голосно клацнуло, і залунали органні звуки. Миколин годинник… завівся сам… ах, сьогодні ж роковини… Сяйнула блискавка. В її пронизливому, маревному світлі Ганна виразно побачила за вікном до болю знайому   постать.

clock-5071

Поділитись ланкою в соціальних мережах

Залишити відповідь

Щоб прокоментувати, відрекомендуйтеся за допомогою: 

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *