Богдан РАПП. Прокляття

Прокляття

(На основі реальних подій)

І

Було ще дуже темно. Мене розбудив старший брат, і я похапцем встав з ліжка, швидко одягнувся та пішов в гараж. Там ще звечора лежали підготовлені нами сіті і три телескопічні вудочки. Взявши їх, ми подалися селом. Повітря було прохолодним та надзвичайно свіжим. Подекуди чувся приглушений гавкіт собак, співали півні… Оминаючи німі будинки, я уявляв собі, як один за одним витягую з-під води смугасті окуні, срібні карасі чи величезні коропи. Я знав, що такої велетенської риби в нашому озері ніколи не ловили, та все одно вірив, що мені вдасться. 

Ми підійшли до останнього будинку вулиці. Від усіх інших він відрізнявся тільки тим, що його наполовину поглинав туман, який тягнувся сірою ковдрою через безкрайні пасовиська і ховався в темряві узлісся. Там біля брами на нас вже чекав Сергій. На плечах в нього був старий військовий рюкзак, а в руці дротяний риболовний садок. Об’єднавшись, ми подалися розбитою польовою дорогою. Незабаром почали виднітися поодинокі верби, густі зарості борщовика, а вже зовсім незабаром ми відчули глибоке дихання озера. Здавалося, ніби воно ще спить, і навіть жаб’ячий хор був не в силах його розбудити. Густий туман лоскотав темну воду. На мить я подумав, що риба також спить, і все живе, що мешкає там, на глибині озера, охопив дрімучий сон.

Іван з Сергієм почали сперечатися, хто з них піде у воду, так як треба було заставити сітку. На мене вони не зважали. Я не вмів добре плавати, тому навіть не висував своєї кандидатури. Я знав що брат не дасть згоди на це, та й бажання не було туди сунутися. Сергій запропонував зіграти в «камінь-ножиці-папір». Іван погодився, і з першого ж разу програв. Вони обоє не були вмілими плавцями, та в Іванові я ніколи сумнівався. Він завжди брав на себе усю відповідальність, якою б не була ситуація. І йому я довіряв як нікому іншому. Прив’язавши один бік сітки до дерев’яного кілка, він скинув з себе одяг і зайшов по коліна у воду. Потім намотав на праву руку мотузку, яка кріпилася до іншого кінця сітки та пішов далі. Вода наче ожила. Півколами по ній почали витанцьовувати хвилі. Вони появлялись з кожним Івановим рухом і причалювали до захаращеного водоростями та вербовим гіллям берега. Ми з Сергієм почали розкладати вудочки. Повільно розмотуючи жилку, я раптово здригнувся. Недалеко від нас, в очереті щось зашаруділо, почувся хлюпіт. Сергій з байдужістю копирсався в своєму рюкзаку:

— Що, злякався?— Усміхаючись запитав він. — Це напевно ондатра або нирок.— Сергій зробив паузу і кинув погляд на те місце, де вже все затихло, — Або русалка!

— Ні, це вигадки, — твердо відрубав я.

— Русалки, — стиха мовив він далі, — це не просто красиві дівчатка з риб’ячими хвостами, яких показують в мультфільмах. Русалки — це душі молодих дівиць, які колись тут потонули, а тіла їхні не знайшли.

Я затамував подих, навіть не помітивши цього. Безупинною повінню по моїй шкірі пройшовся холодок. На якусь мить мене охопило відчуття непереборної безпорадності. Напевно, це і є те таємниче відчуття, яке носить назву страх. Аж раптом з середини озера пролунав крик!

— Допоможіть!

Не встигли ми повернути голови, як той самий крик донісся до нас ще раз. Ми схопились на ноги і підбігли до води. Хвилі вже не були такими спокійними, як досі. Вони немов би тікали з того місця, де був Іван. Ми вдивлялися в напівтемряву, яка не давала нам зрозуміти, що там відбувається. Та цієї миті, насправді, кожен із нас вже все усвідомлював.

— Він жартує, — тремтячим голосом промовляв Сергій.

— Я тону, рятуйте! — Знову донісся крик.

Це вже був не той впевнений і сильний голос Івана. Я такого голосу раніше ніколи не чув.

Ми кинулися в воду, вона була теплішою, аніж повітря. Зі всіх сил я мчав вперед, та Сергій все одно був попереду. Ноги глибоко встрягали в намулене дно. Спочатку я падав, але з часом вода вже досягла мого підборіддя, тож я почав гребти руками. Одяг став важким, як кольчуга, і тягнув донизу. Тоді я й зрозумів, що мої ноги вже не торкаються дна. Голос Івана ставав сильнішим, але був вже не таким виразним та чітким. Він вже не кричав як раніше: «Рятуйте!, Допоможіть!», він кликав нас поіменно.

Раптом Сергій пішов під воду, але миттю виринув, почав захлинатися і кашляти. Зробивши ще один ривок вперед, він панічно та глибоко задихав, так, неначе повітря на нашій планеті раптово закінчилось. І, не зважаючи на те, що до Івана залишалося буквально три метри, Сергій почав гребти назад.

Я побачив Іванове обличчя, воно то раптово з’являлося з-під води, то знову зникало. Він не дивився в мою сторону і не кричав як раніше. Його тіло було обмотане сіттю, яка, немов жива, обвивала шию і тулуб. Коли я приблизився, Іван міцно схопив мене за руку. Вже через мить його друга рука була на моєму плечі. Мене накрило з головою. Я не бачив вже нічого, окрім шипучої піни і рясних потоків. Ковтнувши раз, потім другий, я відчув нестерпний біль і воно пронеслося. Моє життя, таке коротке але водночас таке довге – пронеслося блискавкою перед моїми очима. Від самого початку, від того моменту скільки себе пам’ятаю. Коли на запитання «Скільки тобі років?», я показував три пальці, а четвертий згинав на половину. І аж до цієї миті..

З усієї сили я почав вириватися. Схопившись за Івана, мені вдалося винирнути і вдихнути трішки повітря, та це тривало зовсім недовго, тож мене знову понесло в безодню. В якийсь момент я зміг зірвати його руку з свого плеча, уперся однією ногою йому в стегно, а іншою в район тулуба і рвучко відштовхнувся. Мене охопило відчуття легкості і я почав плисти. Плисти з усіх сил, не зупиняючись. Я тонув наче птах в баговинні хмар, а потім знову виринав і гріб далі. Минула вічність коли мої ноги торкнулись м’якого дна, а руки відчули дотик холодної і мокрої трави. Я вдивлявся в розмитий профіль тої безодні, з якої ще хвилину назад вирвався. Сльози беззупинно скочувались і змішувались з прісною водою на моїх щоках. Нестерпний біль роз’їдав моє тіло. Я намагався вслухатися в ту глибінь. Хотів хоч раз почути той пронизливий крик життя, хоч його важкий подих, хай ще раз! Та все марно. З села все дужче долинали голоси. Прокинулося сонце. Світало.

ІІ

Я залишився останнім представником чоловічої статі в своїй родині. Мій дід помер в тридцять дев’ять, залишивши на шиї у бабусі п’ятеро дітей. Пішов якось зранку косити траву, так його там на полі і знайшли ввечері. Сказали, що інсульт, хоча проблем ніколи з серцем не було. Брати його повмирали ще молодими, а деякі зовсім дітьми. Батька свого я не пам’ятаю. Його придушило трактором, коли мені було два роки. Сам він був комбайнером і від матері я чув про нього тільки хороше. Вона часто про нього згадує.

Одиного разу батько Сергія зі злості шпурнув чоботом, який пролетів через всю кімнату і влучив в колиску. Так помер мій двоюрідний чотиримісячний брат Юра. В той же вечір мій дядько, зрозумівши, що накоїв, пішов в ліс і з горя повішався. Їх ховали в один день. От тільки священник не згодився молитися над дядьком та вносити його тіло в церкву. Цей день я назвав найгіршим в моєму житті. Тоді я не міг собі й уявити, що може бути гіршим від такого! Після того, як втопився мій Іван, Сергій дуже змінився. Він почав прогулювати уроки. Ми з ним не часто бачилися. Рік назад, під час втечі з уроку історії, його разом з Микитою Ковальчуком збила іномарка. Микиті вдалося спастися. А Сергій помер дорогою в лікарню.

Брат мого батька, дядько Остап, давним-давно поїхав в Київ у пошуках роботи, так і не повернувся. В нього залишився один-єдиний син Андрій, з яким в мене було дуже багато спільного. Я любив Андрія. Вдвох ми проводили весь свій час, навіть сиділи за однією партою в школі. Та два місяці назад сільська фельдшерка сказала, що в Андрія запалення легенів. Потім пішло ускладнення, і його не змогли врятувати. Та хіба можливо врятувати людину, яка вже приречена на смерть?

Я кожен день плачу. Мені дуже часто сниться Іван. Він говорить, що все буде добре, заспокоює мене. Але на моє запитання про те, чи помру я також, він лише посміхається і мовчить. Я зовсім не розумію, що відбувається. Дивлячись на людей в моєму оточенні, виникає відчуття того, що я чужий тут: в цій школі, в цьому селі і в цьому житті загалом. Люди говорять про якесь страшне родове прокляття. Вони вважають, що рано чи пізно, я також помру. А мені часто здається, що я вже давно мертвий.

ІІІ

На печі лежали двоє дітей — хлопець і дівчина, які жваво про щось сперечались. У тріснутому збанку догорала громовиця. Її мерехтіння ковзало по вибілених стінах, рушниках та іконах. Біля печі на ліщиновій тичці висіло безліч трав і сушеного зілля. В кімнаті панував м’який аромат чебрецю та м’яти. Вікна в хаті були заткані сукном і соломою. Та все одно крізь маленькі щілини пробивався холод. Біля дверей стояла молода темноволоса жінка. Вона повільно вдягалася, щосекунди споглядаючи в сторону дітей. В її темно-карих очах відбивалося мерехтіння, а разом з ним якась потаємна сила. То в них з’являвся гострий воронячий блиск, то невгамовна м’якість, як у ластівки. Рівномірними рухами вона зав’язала руду вовняну хустку. Опісля накинула на себе потертий жупан, і вділа чорні, як земля, валянки. Відкинувши на дверях засув, жінка повернула голову в сторону печі і сказала:

— Наталко, зачини двері і чекай поки я прийду.

Чорнява дівчинка одним плавним рухом зіскочила з печі.

— Добре, мамо, а куди ви йдете? — Пролунав тоненький голосок.

— До дядька Гриця, я недовго, — відповіла жінка і відкрила двері.

Дівчинка підійшла ближче.

— Обіцяєте?

— Обіцяю. А ти нікому не відчиняй, чула?!

— Добре, мамо, — понурим тоном сказала мала і повільно зачинила двері.

Жінка почекала ще мить, допоки клацнув засув, а потім рушила стежиною. Все навкруги було присипано снігом. Він голосно скрипів під її ногами. Зірки витанцьовували хороводами, освітлюючи всю могутність білосніжної армії. Армії, що складалася з дерев, плотів, димарів і стріх.

Жінка рухалася швидко і легко, немов тінь. Крок за кроком вона все далі віддалялася від свого дому. І от нарешті сповільнила свій хід біля низької посадженої брами. Відчинивши дерев’яну хвіртку, вона зайшла на велике подвір’я. Вздовж простягався хлівець. На ньому не було вікон, тільки двоє дверей, і впирався він у високу, як вежа, стодолу. Стіни вздовж будівель були густо обставлені дровами. Просто посеред подвір’я, неначе вкопані, стояли човноподібні сани. Біля них пролягала глибока стежка. Вона з’єднувала хлів із хатою. В вікнах мерехтіло світло. Хата була укріплена загатою з соломи та щільно накладених соснових дошок. Зсередини ледь-ледь пробивалися людські голоси.

 

Жінка подалася до широких дверей. Вставши до них впритул, тричі постукала. Через секунду голоси затихли. Вона зачекала мить і зробила те ж саме, тільки вже голосніше. В хаті пролунав дзвінкий брязкіт, так, наче щось залізне гепнуло на підлогу. Двері все ж залишалися закритими. Вона постукала ще раз, ніхто не відкривав. Тільки було чутно якесь шарудіння по ту сторону. Враз жінка прихилилася до шпарини між дверима та рамою і промовила:

— Грицю, відкрий! Чуєш?! Мені лише декілька картоплин для дітей, а тут вже і квітень. Весна скоро, — вона зробила коротку паузу. — Братику, будь ласка! Діти голодні. — Ніхто не відповідав. Шарудіння припинилося і запанувала тиша . — Грицю! — пролунало ще раз.

Двері залишалися закритими. Прислухавшись, вона стояла декілька секунд нерухомо. Зашепотів вітер. Він ввірвався сюди без наміру, так як завжди це робить. От тільки зараз своєю присутністю він перервав якусь бездонну зупинку в часі. Жінка зробила крок назад, зачекала трохи, а потім рушила до воріт. Очі в неї загорілися і заблищали наче кришталь. Та дуже рідкісний кришталь, який на нашій планеті не знайти, який не виблискує під променями сонця чи в потоках світла. Такий кришталь заливається відблиском в темряві. Від нього не несе чистотою і свіжістю. Він насичений гіркотою сліз.

Жінка рухалася швидше, аніж до того. Наче мисливець, вона неслася по своїм слідам. Дійшовши до широкого мосту, через який проходила раніше, вона звернула перед ним праворуч і подалася навпростець до своєї хати. Стежина дедалі звужувалась, а потім взагалі скотилася в глибокий рів. Все ж знизу не перервалась, а простягалася до іншого боку. По краях рова, націленими в небо стрілами, стирчав комиш. Посохла водяна трава подекуди пробивалася з-попід снігу. Було помітно, що це замерзла широка річка. Жінка обережно зійшла вниз і рушила, незупиняючись далі.

Місячне світло лагідно спускалось по крутому схилі берега. Воно було владне над вісім сущим в цьому невеликому просторі. Ніщо не змогло б приховати своєї присутності тут. Було добре видно, як собачі сліди простягаються вдалеч і густими скупченнями розтинають гладку поверхню ріки.

Дійшовши до середини, раптово пролунав глухий тріск. Жінка зупинилася і завмерла. Тріск стих. Вона глянула назад, потім по сторонах. Неприємний звук все ж не вщухав. Зробивши один крок, вона ступила так само обережно вдруге, після цього третій, четвертий і попрямувала далі.

Щастя вимірюється митями, як і те явище, що є протилежним йому. Через таку ж блискавичну мить жінка опинилася в льодяній воді. Вона тягнулася руками вперед, та доволі стрімка течія сунула її за собою вниз. Слизький лід став непідвладним, він тріщав і відламувався кусками. Знову і знову її накривало холодною водою, на якій з-поміж бризків і піни віддзеркалювалось гармонійне зоряне небо. З усіх сил вона кричала: «Рятуйте, люди, рятуйте!» Ніхто не чув. Ніхто навіть не вслухався в той просочений болем голос, який поволі почав виливатися в дикий стогін. А через декілька секунд, тою ж рікою потекли слова. Вони, так як і темна вода, втілювали в собі безмежність і несамовитий холод.

— Я проклинаю тебе, брате! — кричала вона. — На смерть! Весь твій рід! До останнього. На смерть…

Відкривши очі, темрява увірвалась в мою свідомість. Я відчув, як моє тіло вібрує, як безмежне тремтіння снується ним. Кров застигла, набула важкості свинцю. Навіть повітря пручалося і нехтувало моєю присутністю. В цьому крихітному готельному номері я був підкорений. Цей простір був мені непідвладний. Кожною молекулою, кожним рухом чи звуком керувало оте темне ненаситне відчуття безпорадності, з яким я все життя був знайомий, яке не полишало мене ні на крок. Від нього неможливо сховатися, його неможливо побороти. А десь там з глибини, з того найвіддаленішого краю, звідки ніхто не повертається, куди рідко хто вирушає добровільно, лунає пронизливий жіночий голос. Він просочується в мою плоть та кості, роз’їдаючи мене зсередини. Він розчиняє тишу. Ковтає кожен неприродній стук, кожен шалений удар мого серця.

Я б намагався себе заспокоїти, впевнити, що це лише дурний сон. Такий, як і тисячі інших снів. Що це не тут, не зі мною. Та я чомусь знаю, що це марно, і вже ніщо не змінить мене. Якесь невідоме русло вселяє те тверде відчуття їдкої і незваної правди.

 

Лунає дзвінок. Він наче грім в безодні, наче холодний душ пробуджує. І хоча знову до нестями лякає, та все ж дає свідомо зрозуміти, що це вже реальність. Ще й тоді, коли на телефоні висвічується слово «кохана».

— Алло?

— Назаре, ти чуєш?!

— Що сталося, Інно?

— Назаре, наш коханий синочок…… Наш Данилко мертвий!

— Що ти говориш, Інно?!

— Назаре, за що нам така кара? За що нам таке прокляття?!

 

Scary-lake

Поділитись ланкою в соціальних мережах

Залишити відповідь

Щоб прокоментувати, відрекомендуйтеся за допомогою: 

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *