Ірина ПАНАС. Хто Я?

Він сидів за ноутом і грав у свій улюблений додаток. Було трохи нудно. Наркотик почав потроху відпускати, і замість скривавлених розірваних тіл на екрані монітора були тільки червоні пікселі, які навіть по кольору не нагадували кров. Ставало сумно. Додаток сам по собі Паші подобався: зомбі (в даному випадку гравець) ходив по місту і знищував людей, а ті в свою чергу розлітались на червоні шматочки, які застрягали в різних кутках екрану. Йому подобалось уявляти що це він, графіка в грі була мінімальною, від простенького додатка з соцмереж не варто було чекати кращого. Все виправляли наркотики. Світ «Зомбіленду» ставав яскравим і живим. Відірвані кінцівки, кров під ногами, крики жертв – все було наче насправді. Саме від цього Павло діставав неймовірний кайф. Але коли дурман починав вивітрюватись, нападала нестерпна хандра. 

Хлопець глянув на годинник. Його напівтверезий розум підказав, що вже майже одинадцята година ночі.

«Хороший час для прогулянки»

Куртка, кепка на очі, щоб ніхто не впізнав, пакетик дурману в кишені, про всяк випадок – і на нічну прогулянку. Це найкращий спосіб прийти до тями: нічна прохолода і практично повна тиша – це те, що йому дуже подобалось.

Надії були марними. Як тільки Паша вийшов на вулицю, він опинився в вирві кольорів і гаму. Неначе попав в інший світ. Люди в дивному одязі кружляли навколо нього. Сміялись, кричали, щось говорили до нього, наче він був їм добрим другом.

«Треба менше курити» – єдина думка, яка прийшла йому в голову. І хлопець, шукаючи якогось тихого спокійного кутка, забився в темному дворику. Але і тут було не зовсім затишно. З кожного вікна на нього дивились страшнючі потойбічні обличчя з палаючими очима і звіриним оскалом.

«Скоріше додому і вколотися» – те, що він бачив зараз, було страшним і незрозумілим, настільки нереальним, що ліпше відразу окунутися в світ наркотичної ілюзії. Хоч пакетик з дурманом був в нього в кишені і ніщо не заважало прийняти його просто зараз, все ж Паша більше любив це робити перед комп’ютером і грати в «зомбі», стати зомбі, рвати всіх руками і ногами, щоб кров лилась фонтаном, відкушувати голови і висмоктувати з них буро-сірувату речовину. А потім розвішувати останки загиблих на деревах і дитячих майданчиках. Він, роблячи це, уявляв, як зранку вийдуть діти і їхні батьки і побачать цю криваву картину, їх розпач і жах в очах. Жаль, що він цього ніколи не зможе побачити, адже в грі такого моменту не має, зомбі ходить тільки вночі.

Мріючи про ще одну криваву нічну прогулянку, Павло і не побачив, як набрів на ліхтарний стовп. Глухий і сильний удар заставив його озирнутись.

– Вже напився – пролунало поряд, і гучний регіт долинув з компанії, яка сиділа під гігантським помаранчево-червоним написом «Halloween».

«Точно! Сьогодні Хелоуін» – світла думка пронизала мозок Павла – «Ось чому так багато народу – всі святкують цей дурнуватий американський «пиріг». Ненавиджу американські дибілоїдні перевдягалки».

Павло ненавидів не тільки Хелоуін. Він взагалі не любив нічого крім «Зомбі», темних холодних вечорів і наркотиків.

– Ей, пацан! – до нього знов хтось звернувся.

«Нариваються» – злість в ньому просто вирувала.

– Не хочеш сходити на кладовище, може чортівню яку зустрінеш? – і дикий регіт з цього приколу.

– Ага, вже іду.

Паша дійсно направився на кладовище. Він не збирався там нікого зустрічати, просто хотів темряви, прохолоди і спокою. Передхеловінську цьогорічну історію він, звичайно ж, чув: «Якщо ніч Хелоуіна зустріти на кладовищі, то точно станеш справжнім перевертнем»

Він звісно не вірив у це, та і привидів не боявся. Як можна боятись того, чого не існує?

На кладовищі було тихо і моторошно. Павло переліз через огорожу. Сторожа видно не було, але хлопець не хотів заходити через браму. Ліпше не ризикувати. Тим більше, в сьогоднішню ніч це найспокійніше місце, а якби його хтось побачив – точно би вигнав.

Хлопець знайшов собі затишне заглиблення в одному з надгробків і заліз туди. Тут дійсно було хороше. Ніякого шуму-гаму, тільки він і пам’ятники… і ще якісь готи. Вони облюбували собі місце неподалік. Декілька чоловік в чорному одязі, на якому в світлі місяця і запалених свічок поблискували срібні прикраси. Що саме вони там роблять, він не бачив, та і його це не дуже і цікавило. Але оскільки робити все одно було нічого, він витягнув своє куриво і продовжив спостерігати.

Поволі дійство перед його очима ставало все цікавішим. Чи то так діяв дурман, чи готи дійсно «оживились». Чоловік двадцять зробили великий круг і почали колихатись з боку в бік. Світло від свічок теж зарухалось, завдяки чому дивні тіні повилазили з могил і почали тягнути свої кістляві пальці до живих людей, які наче в трансі стояли зовсім поряд і повторювали одноманітні коливаючи рухи. Блиснув ніж, а можливо і не ніж. Можливо це були ікла. Здавлене гарчання і монотонне бубоніння. Люди в колі щось тихо говорили – наче читали якесь заклинання.

«Це не готи» – почало потрохи доходити до хлопця – «Це ті. Ну, як їх? Ті що на кладовищі різні ритуали здійснюють і всяку нечисть викликають». Саму назву ніяк не вдавалось згадати. Та і навіщо це? Головне щоб його не зачіпали. І він не буде їх чіпати, а може буде…

Десь вдалині годинник міської ратуші пробив північ. Звуки сюди не долинали, було надто далеко, але всі присутні знали, що це відбулось.

Враз нічна пітьма розійшлася. Місяць засяяв значно яскравіше. Стало видно як удень, а може ще краще. Паша тепер не тільки бачив постаті цих людей, а ще й розрізняв кожну складку на їх темній одежі, вирази облич, зачіски, вени, які пульсують під шкірою. Йому стало моторошно. Людина не повинна так добре бачити. Але ж він не людина, він зомбі. Зомбі на кладовищі, і він повинен вбивати, рвати, їсти їх мозок. Так, це те, що він повинен робити.

Хлопець виповз зі свого затишного куточка і з диким криком накинувся на людей. Вони не тікали. Це було дивно. Зазвичай жертви тікають. Вони просто тупо дивились на нього. Ось він накинувся на одного, перекусив йому шию, наче та була зроблена зі свіжого хліба зі скоринкою. Голова покотилась по землі, залишаючи кривавий слід. Гаряча тепла рідина бризнула йому в обличчя, потекла по грудях. А вони всі стояли нерухомі, наче зачаровані.

Перший, другий, третій… Він відривав їм руки, слухав цей чудовий звук кісток, що ламаються. Насолоджувався, видавлюючи з їхніх тіл кишки…

Минали години. Кладовище перетворилось на реальний фільм жахів. Все було червоне, куски людської плоті покривали землю:

«Тепер, навіть при великому бажанні, не зібрати докупи»

Паша був задоволений своєю роботою. Хоч він діяв тільки тут, але зміг з цього занудного місця створити справжній шедевр. Вінець своєї майстерності. Стелу жорстокості і ненависті до людства.

Світало. Хлопець озирнувся. Було холодно. Він повністю задубів, тіло не хотіло слухатись. Перші промені ранкового сонця освітили надгробки. Десь далеко защебетала пташка.

«Як же болить голова» – перед очима стояв суцільний туман.

Треба було йти. Головне, щоб охорона його тут не спіймала.

Додому він ледве приплівся і відразу вирубився на ліжку. Але виспатись не вдалось. Батьки хоч і не звертали увагу на його захоплення наркотиками (ще молодий – це пройде), а ось школу прогулювати не дозволяли. Рівно в сьомій ранку батько стягнув Павла з ліжка і запхав в холодний душ. Як-небудь одягнувшись і щось перекусивши, хлопець почвалав на вулицю. Про нічну пригоду, якщо він і пам’ятав якісь уривки, йому просто не хотілось про це думати. Все було як завжди. Навіщо згадувати наркотичні сновидіння, тим більше всі вони дуже схожі.

Ранок був похмурий. На зупинці люди чекали автобус. Паша приєднався до них. Його школа знаходилась аж за містом, зате вона була елітна. Звісно, таку назву вона носила не за рівень знань, які там отримували учні, а за кількість «зелені», яку батьки віддавали щомісячно, тільки для того, щоб їхні чада отримали атестат саме там. Сам хлопець з більшим задоволенням ходив би в школу навпроти їхнього дому. Але там вчаться самі «відморозки і наркомани», так стверджувала його мама. Тому він мусив з самого ранку стояти на зупинці, чекаючи елітний шкільний автобус, їхати ще півгодини поряд з елітними учнями, по елітній дорозі, яка проходила повз цвинтар…

І тут щось у пам’яті поворухнулось: «Цвинтар, кров…»

Різкий головний біль перервав ці спогади: «Треба випити чогось. Хоча б пива»

Було пізно. Елітний шкільний автобус гучно засигналив. Павло точно би вже не встиг збігати в магазин.

Погрузившись на останнє сидіння біля вікна, Паша задрімав. Йому наснився цвинтар: «Як же було хороше. Цікаво, що я там робив?»

Яскраві кольори замигали перед очима. Шурхіт, ні – тихий гомін…

«Вони читають заклинання. Визивають духів… Але чому так голосно? Вони повинні говорити ледь чутно, наче шелест листя»

Гомін ставав голосніший:

– Та невже?

– Масове вбивство? Сумніваюсь. В нашому нещасному місті…

– Кажуть, там море крові…

Павло пробудився.

Автобус стояв в корку якраз навпроти цвинтаря. Синьо-червоні поліцейські мигалки подразнювали зір. Всі учні перемістились до великих елітних вікон елітного автобуса і намагались розгледіти, що там саме відбувалось.

Пашу це теж зацікавило. В інший день він навіть не звернув би уваги і втік в інший куток транспорту, щоб ще трошки подрімати. Але сьогодні хлопець вперто притулився носом до скла, відштовхнувши при цьому якогось малолітку.

Пам’ять потрохи почала прокидатись: готи, ритуал, місяць, їхні органи, розкидані по всій території. І як на підтвердження, до поліцейського бусу принесли велику коробку, накриту куском тканини. Тканина трохи з’їхала, і поглядам всіх охочих відкрилась неприємна картина зі змішаних рештків внутрішніх органів. Павла почало нудити, але він втримався.

– Круто. – сказав хлопець поряд – Шкода, що нічого більше не видно. І навіщо вони все затягнули тканиною?

Дійсно. Частина цвинтаря, принаймі зі сторони дороги, була затягнута великим куском синьої будівельної плівки.

– Треба буде прогуляти уроки і піти поглянути, що там. – запропонував якийсь третьокласник.

Павло вже весь стікав потом: Невже це правда? Невже це дійсно був він? За ним тепер прийдуть. Поліція його знайде і забере. Але не в тюрму. Його запхають в лікарню і будуть проводити досліди. Докази! Якщо вони їх знайдуть, то так і буде. А якщо ні? Павло не знав, він не пам’ятав абсолютно нічого, крім розправи над тими готами. А що він ще робив? Чи залишив там якісь речі? Відбитки пальців? Волосся, слина, кусочки шкіри? Одяг? В чому він вчора виходив з дому? І в чому прийшов? Цього згадати він не міг.

Цілий день хлопець прислухався до своїх однокласників, в надії почути якісь плітки. Все ж це була елітна школа, і діти прокурорів і керівників поліції навчались з ним в одному класі. Але нічого. Таке враження, що ця подія трималась в повній таємниці. У новинах розповідали про жахливий акт вандалізму, але без подробиць.

Так пройшов день. Поліцейські Павла поки що не шукали. Але тривога в хлопця росла з кожною хвилиною. Він навіть сьогодні не грав у свій улюблений додаток, просто весь вечір сидів і тупо дивився у вікно.

«Треба туди піти і знищити всі докази!» – десь біля півночі хлопця осяяла ця «чудова» думка. Він зібрався: «Якщо спіймають, скажу, що я просто хотів подивитися. Таких сьогодні було немало». Приказка, що злочинець повертається на місце злочину, його турбувала, але не настільки, щоб він не зміг її приспати значною дозою наркотику.

На кладовищі було дивно бачити поліцейські машини. Не так багато, як вдень, але штук десять можна було нарахувати. Червоно-синє світло зараз сильно різало очі – це дуже дратувало. Невже не можна було хоч в ночі вимкнути ці мигалки? Злість поступово ставала все більшою і починала клекотати десь всередині. Хлопець підійшов до патруля практично в притул, але потім збагнув, що робить щось не те, і заховався.

Полісмени їли бутерброди і обговорювали вчорашні події:

– Що за виродки могли це зробити? Зовсім в молоді клепки нема.

– Напевно дітки багатіїв, з тієї школи, що за містом. Зібралась кучка недоумків тай пішли Хелоуін святкувати по-своєму. А нам тепер це все розслідувати! Головне тепер взнати, де вони стільки м’яса знайшли, щоб по всьому кладовищу розкидати.

Невідомо чому, але Павло починав виходити з себе: чому ці дурні поліцейські вважають, що це зробило декілька чоловік, а не він один? А жертв шукати не довелось, вони були прямо перед ним. Так само, як зараз. Паша підходив все ближче і ближче. Він не боявся, що його побачать. Він нічого не боявся. Один з поліцейських заліз в машину глянути, котра година.

– О, вже північ минула. – це були останні його слова. На землю спочатку впала рука з бутербродом, а потім біло-сіра речовина розбризкалась по кабіні патрульної машини.

Ті служителі закону, що оговтались швидше від шоку, почали витягати пістолети. Раптово одна з машин піднялась в повітря і розчавила їх. Павло навіть не уявляв, що в нього може бути така сила. Це не важливо, правда ж? Зараз важлива тільки його злість і бажання. Тільки одне бажання: крові – більше крові! Більше жаху, більше криків і страху! Він поглинає їх, харчується ними. Нарешті його видіння стали реальністю. Нарешті він зможе завтра побачити реакцію інших людей на свої дії. Нарешті його мрія здійснилась! Тепер це не лише дурний додаток в Інтернеті, а справжня реальність. Його реальність, те що він бажав насправді – вбивати, знищувати, рвати, залишати після себе картини, написані кров’ю і рештками людських тіл.

Прокинувся хлопець від холоду і гучного звуку. Він сидів на сирій землі. Ранішній туман опускався на землю. Крізь нього він зміг розгледіти червоно-сині мигалки. Одна машина була перевернута. Поряд лежало декілька тіл, щось червоне і блискуче покривало асфальт. Ще далі з туману виринали якісь шматки, чогось неприємного на вигляд. Павла знудило. Причину і походження звуків він шукати не став. Його тіло трусило, як в лихоманці: «Невже? Невже це дійсно він? Він зробив це вдруге. Він перетворився на справжнього монстра. Це було… так гидко! Тепер він змушений буде жити з цим все життя. Можливо, тепер він буде перетворюватися на цю тварюку кожної ночі. І буде дерти, розривати, знищувати всіх, хто попадеться йому на очі.»

Ноги підкошувались. Коліна трусились. Рідкісні перехожі на вулиці думали, що він п’яний. Від нього тхнуло блювотою і ще чимось відразливим. Думка про походження другого запаху знову заставила його шлунок повторно скрутитись і випустити з себе дещо криваво-бридке. Він нічого вчора не їв, тому і блювати йому було нічим, але цей процес зупинити він ніяк не міг.

Страх – ось що керувало ним. Він не боявся, що його впіймають. Ні, тепер він боявся себе. Того, яким він став. І чи можливо це зупинити?

«Треба тікати. Тікати подалі звідси!» – не зовсім тверезий розум сформував думку, за яку на даний момент вчепився хлопець.

Рівно о восьмій Павло чекав, як завжди, на зупинці перед своїм будинком, але цього разу не на шкільний автобус. Він вирішив поїхати. Назавжди. Покинути старе життя в маленькому неприглядному містечку, і розтворитись в якомусь з мегаполісів. Це рішення не було обдуманим. Павлові просто здавалось, що сховатись зі своєю проблемою легше серед більшої кількості людей, і відповідно, якщо він почне вбивати, одного зі ста вичислити значно легше, ніж одного з тисячі. А думка про те, що він продовжить свою криваву дорогу, не викликала в нього сумнівів.

Автобус був великий. На хлопця в сірій куртці і спущеному на очі капюшоні ніхто не звертав уваги. У всіх були свої проблеми. Їм було все одно, яка причина заставила неповнолітнього юнака зірватися з місця і їхати світ за очі. Чому в нього трясуться руки і губи посиніли від напруги, теж нікого не цікавило. А він весь час тихо, майже про себе, повторював: «Я не потвора. Я не хочу вбивати. Я людина».

А через декілька днів у всіх новинах розповідали, що в місті N саме на Хеловін відбувся нечуваний акт вандалізму: група молодиків, використовуючи останки тварин, спаплюжила цвинтар. Також наступної ночі вони зробили спробу повторити це, але їм завадив поліцейський патруль. Є декілька поранених, на щастя ніхто не постраждав.

Не відомо чи чув ці новини Павло. Можливо він значно швидше збагнув, що всі події, пережиті ним в ці дві дивні ночі, всього на всього наркотичний сон… А можливо десь в затишному місці парубок просто посміювався з дурості поліції, яка вирішила приховати таким чином правду від широкої публіки. Цього, на жаль, ніхто не знає. Як і ми не дізнаємося куди зник Павло. Всі спроби відшукати його виявились марними.

 

hqdefault

Поділитись ланкою в соціальних мережах

Залишити відповідь

Щоб прокоментувати, відрекомендуйтеся за допомогою: 

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *