Наталія ГРИЦЕНКО. Яскраво-синій

Пити він почав ще раннього вечора.

Вчорашній день видався надто тяжким. Ніби нічого такого, чого б він не робив раніше, але цього разу все склалося не так, як би хотілося. Не ідеально. Важко. Нервово.

Тепер мусив розслабитися, і найкраще те йому вдавалося з пляшкою перед телевізором.

Він навіть не намагався вслуховуватися у те бурмотіння, воно утворювало зручний фон, під який він віддавався спогадам, приємним і не дуже. Власне, сьогодні спогади не надто тішили. 

Але зрештою, заспокоїв він себе, виливаючи до рота вміст склянки, все вдалося. Як і завжди.

Очі ліниво ковзнули столом – настільки ж захаращеним, як і вся кімната: засохлі недоїдки у брудній тарілці, зім’яті сигаретні пачки, рекламки, пластикові пакети та інший мотлох. Зупинилися на одній-єдиній речі, що вибивалася з логіки загального безладу. Та й з’явилася вона там лиш учора. Посріблений ланцюжок із кулоном у вигляді яскраво-синього ока.

Здається, такі привозять зі східних країн. Дешевина. Нібито амулет, від вроків.

Він гмикнув і похитав головою. Таке від жодної халепи не захистить, вже він-то знав напевне.

Проте дотягнувся і взяв амулет. Той виявився несподівано холодним – наче лежав увесь час коло прочиненого вікна. Але дотик заспокоював, і тілом прокотилася хвиля задоволення. Ба навіть збудження.

Він потягнувся, позіхнув і налив собі ще. Тоді узяв пульт і почав перемикати канали, подумуючи, чи не увімкнути відверте відео, аби зняти напруження.

Після вчорашнього насиченого дня йому було відверто нудно.

Він бездумно клацав пультом. Як навмисне, жодних голих дівчат. Старезний чорно-білий детектив. Цілодобова трансляція новин. Чемпіонат із покеру. Фільм жахів. Більшість каналів – з червоною міткою нічної трансляції: лише для дорослих. Глянув на годинника – 1:16. Дійсно, вже засидівся. Коли він почав пити? З десятої? Може восьмої? А, по барабану.

Клац.

Клац.

… лише два тижні потому. Місцевий житель знайшов тіло за шість миль від будинку дівчинки, у лісовому яру, густо присипане осіннім листям. Імовірно, Вероніку привезли туди вже після смерті…

Він здригнувся й перемикнув на якесь інтерв’ю. На дух не зносив кримінальних хронік. Але око встигло зачепитися за деталі на екрані – вологий осінній ліс, поліцейська стрічка і краєчок яскраво-синього дитячого черевичка…

Годі. Він мотнув головою і потягся за пляшкою. Відзначив, що випив вже багацько, але сп’яніння не приходило. Чомусь знову позирнув на табло годинника – той і досі показував 1:16.

Надто повільно, подумав він, перехиляючи чарку. Зрештою відкинувся у кріслі й заплющив очі під бубоніння знаменитості з екрану.

Начебто задрімав на кілька хвилин, але щось не давало спокою. Вкручувалося у мозок, муляло, пробивалося крізь неспокійний сон. Нерозбірливі слова, картинки й яскраво-синій колір…

…вочевидь, вона зустрілася зі вбивцею одразу після школи. Із самого початку слідчі розглядали кілька версій, але найперше ту, що Вероніка особисто знала свого викрадача й довіряла йому…

Якого хріна? Він же вимкнув цей канал.

Схопився, намацав на пульті кнопку і вирубив телевізор геть. Сон як рукою зняло.

Мимоволі, майже автоматично скосив очі – і не одразу збагнув, що ж не так. Потім потрусив головою, відганяючи марево.

Годинник усе ще показував 1:16.

Може, зламався? Але двокрапка між одиницями блимала як зазвичай.

Як перевірити?

Замружився й почав подумки рахувати секунди. Одна, дві, три, десять, двадцять…

Дорахував до шістдесяти, глянув на табло – і геть ошалів. 1:14.

Ну все, подумав. Допивати не варто.

Поки доплентався до ванної кімнати, врешті відчув, як навалюється на нього хміль. Але то не було знайоме тепло, що розслабляло голову й вимикало совість. Тіло стало важким і неповоротким, проте мозок сприймав усе з дивною ясністю.

Лише вмикаючи воду, помітив, що все ще тримає амулет у руці. Кинув його на поличку перед дзеркалом і підставив руки під струмінь води – холодної.

Доки вмивався, той холод почав пробирати його цілком. Так, ніби відчинилися всі двері й вікна, і студене осіннє повітря протягом прокотилося спиною. Він тут же вкрився гусячою шкірою.

Може, забув зачинити кватирку, подумав, витираючись м’яким рушником. Глянув у дзеркало і якоїсь миті зловив себе на тому, що бездумно витріщається на власне відображення, – зайва вага й великі блискучі залисини, – без жодної крихти усвідомлення, що ж нового й незвичного так сподівається там побачити.

Зрештою повернувся до кімнати, впав у крісло і заплющив очі. З усіх сил намагався побороти бажання глянути знов на годинника. Зробив кілька глибоких вдихів і видихів, аби заспокоїтися. Як там він колись бачив по телевізору? Чотири секунди вдих, чотири затримка, чотири видих. Корисно для серця.

Спиртне відчувалося в кінцівках – руки й ноги наливалися розплавленим металом. Лиш голова досі не бажала спокою. Він спробував відігнати думки, як робив, коли не міг заснути. Можна ще рахувати у зворотньому напрямку, згадав він. Краще одразу з п’ятдесяти.

Десь між сорока та тридцятьма він загубився, мовби забув, як чергуються цифри. До того ж щось неправильне наполегливо пробивалося у вуха, і він не міг збагнути, що ж і чому його так дратує.

Врешті збагнув, що з ванної лунає звук води. Чи вимикав він кран? Пам’ять жодним чином не хотіла йому в тому допомагати.

Він покинув рахунок, розплющив очі і поплентався до ванної, зауваживши, що встати з крісла тепер значно важче. Дійсно, холодна вода сильним струменем шурувала з крану, розбризкуючись стіною й підлогою.

Закрутив кран якомога міцніше і раптом зрозумів, що знову тримає в руці амулет.

Знову – чи досі? Він не пам’ятав. Здається, залишив його отут, бо як би витирався з ланцюжком у руці. А далі?

Йому знову стало холодно, і він згадав, що так і не перевірив вікно. Знову поклав амулет на поличку, відкрив кран, умився. Тепер вже добре перевірив, аби не залишати воду, витерся рушником і подивився у дзеркало.

Я це щойно робив. Та сама послідовність дій. Нащо він те робить? Спробував відтворити в голові свої подальші кроки, проте спогад віддалявся й марнів. Лиш віддзеркалення гледіло на нього, але було непевним і тьмяним. Наче з нього висмоктали теплі кольори, лишивши один-єдиний, холодний синій.

Амулет дивився на нього з полички, не кліпаючи, і такий самий інший – із дзеркала. Під тим кутом, з якого він дивився згори, видавалося, що зображення двоїться, і яскраво-синіх очей вже не два, а чотири. Чи то в нього вже погляд розпливається від алкоголю?

Він схопив ланцюжок, зло жбурнув рушника на підлогу, – примітивши, втім, краєм ока, що світло-сірий колір його незрозумілим чином набував у дзеркалі синього відтінку, – і вийшов із ванної, грюкнувши дверима.

Амулет полетів у крісло. Він кинувся до вікна – дійсно, кватирка виявилася відчиненою. Клацнув клямкою, і тої ж миті за спиною увімкнувся телевізор.

… однокласниця засвідчила, що бачила, як Вероніка вітається з чоловіком біля школи, коли прямує додому після уроків. Кілька інших учнів також змогли згадати схожого чоловіка. За їх словами, він інколи з’являвся біля школи, але завжди стояв за декілька кроків від брами, за огорожею, так, ніби чекає на когось…

Це вже було зовсім не смішно. Він кинувся до крісла, але не зміг знайти пульт. Гарячково шукав, стоячи навкарачки і перериваючи розкиданий навколо мотлох, а телевізор говорив і говорив, оповідаючи моторошну історію, і все показував акторів, що відтворювали на екрані ті події. Зокрема – дівчинку, вже не маленьку, але ще й не підлітка, у яскраво-синіх черевичках…

Нерви не витримали. Він доповз на колінах до телевізора і вирвав його з розетки. Серце йому шалено рвалося з грудей. Такого ще з ним жодного разу не було.

Адже він не новачок і завжди все робив чисто. Чого ж тепер він так розхвилювався?

Він втупився у темний екран, намагаючись знайти там відповідь на власне питання. Зітхнув, відвів очі – але тут же прикипів поглядом знову. Тьмяне світло ледь-ледь підсвічувало кімнату, але цього було достатньо, аби розгледіти її відображення у притрушеній пилом скляній поверхні телевізора – вогник настільної лампи, його власна перелякана пика, а за спиною крісло, і там…

Рвучко обернувся, але нічого незвичного не побачив. Хоча ладен був закластися, на якусь секунду йому здалося, що в кріслі зіщулився маленький силует. Дівоча фігурка, що підібгала під себе тендітні ноги у черевичках.

Холод раптом навалився на нього, немов морозне повітря геть затопило кімнату. Він відчув, як трусяться руки. Ніг вже й не відчував узагалі. Ошелешено притулився спиною до екрану і з останньою надією на здоровий глузд поглянув на годинник. Але той не приніс спокою, показуючи 1:12.

– Годі, – простогнав він, звертаючись до невидимої сили, що вирішила поставити під сумнів його нормальність. Адже не міг він отак, за добу, збожеволіти. Що б не сталося учора, це жодним чином на нього не вплинуло.

Принаймні, ще донедавна він на те сподівався. А тепер його впевненість розвіялася, і він міг лиш знесилено спостерігати, як знущається над ним годинник. Табло сказилося, безстидно блимаючи виром випадкових цифр.

Я хворий, майнула думка. Точно. Мабуть, висока температура. Підхопив інфекцію, абощо. Треба дзвонити у швидку, викликати лікарів, рятуватися. Рятуватися, те слово запало йому найбільше. Зі стін та меблів, із кожного куточка кімнати тепер струменів на нього страшний, гнилісний холод.

Він мусив терміново дістатися телефону, але тіло втратило геть усі сили. Почав повзти, проклинаючи себе за те, що встановив телефон аж на кухні. Тепер відстань, яку він у своїй крихітній квартирі зазвичай проминав за кілька кроків, видавалася нескінченною – стіни кімнати зминалися й пливли, то відсуваючись у далечінь, то навпаки, задушливо змикаючись навколо нього. Він фізично відчував, як труться об його ногу шпалери, і як кімната сміється над ним. Так – вона сміялася, свердлила його шкіру тисячами невидимих очей, вдоволено спостерігаючи за тим, як він корчиться на підлозі, не в змозі збагнути потрібний напрямок руху.

Часу вже не було. Він просто намагався повзти – може, зо дві хвилини, а може дві години, хтозна – але не просунувся й на метр. Руки намацували непевно знайомі йому речі – пакетики від їжі швидкого приготування, газети, загублений було пульт від телевізора – і ланцюжок із яскраво-синім оком.

Він схопив його як останню надію і міцно стиснув у кулаці. Але рухатися далі не зміг. Підлога під ним танула, мов гарячий шоколад, і він борсався в ній, не знаючи, за що вхопитися. Шалено заблимала лампа, кімната загула незрозумілим бурмотінням, мов десятки голосів одночасно сперечалися, поступово сходячи на крик. Ззаду гупнуло, аж меблі заходили ходором – то порив вітру остаточно висадив кватирку. Посипалося скло.

Вітер ухопив його за горло крижаними мацаками, пальці рук миттєво задубіли. Кімната остаточно ожила: вона голосно говорила, рухалася по колу, змінювала форми й розміри предметів. Раптом усе почало хилитися, наче дім з’їжджав крутим схилом. Спочатку повз нього полетів дріб’язок – посуд, папери, сміття; далі посунули й меблі. Просто поряд із ним проїхав стіл, розкидаючи довкола мотлох – і зник, так, ніби його тут ніколи й не було.

Він міг лише спостерігати за тим із німим жахом, намертво вгрузнувши в трясовину підлоги. Потім щось тверде, пролітаючи, садонуло його по голові, вберігши від передчасної відмови серця.

 

Все пливло перед очима, тіні скупчувалися довкола, затуляючи світло. У ніздрі вдарили добре знайомі запахи – вологого листя й свіжовиритої землі.

Він хотів поворухнутися, але тіло заціпило – жодних відчуттів, жодного контролю над ситуацією. Лиш горло неприємно шкрябало здушеним хрипом, і відчуття чорної безнадії розливалося мозком.

Погляд його почав розрізняти гілки на фоні захмареного неба, сплетіння коріння й вогкі земляні стіни, що оточували його з чотирьох боків. Він одразу зрозумів, де знаходиться, і від того страх лиш дужче стиснув голову лещатами повної безпорадності. Тінь майнула над ним, тендітна постать на краю свіжої могили. Дівчинка – вже не зовсім маленька, але ще й не підліток, у гарних лакованих черевичках синього кольору.

Він добре пам’ятав, як залишив її отут, у глибині лісу. Дуже гарну, слабку й непритомну. Вона ще дихала, коли він закидав її землею, бо йому ніколи не ставало духу самотужки вбивати. Але й відпустити не мав права – після того, що вчинив із нею. Як і з трьома її попередницями. Він робив, що мусив зробити, а земля лиш довершувала справу.

Всі вони лишилися в цьому лісі, бо він кохав їх. Кохав так сильно, що не схотів їх ні з ким ділити. Так, то було неприйнятне, заборонене кохання, на яке б жодна з тих дівчат не погодилася, тим паче їх рідні. Але він ніколи не відступав. Після кількох годин у його таємному місці вони навіки належали лиш йому. Від кожної лишався маленький сувенір і незабутні, хай і ганебні, але його особисті спогади.

Але чому ж тепер йому було так страшно, коли він сам, паралізований і безмовний, опинився на їх місці? Чому не було в його душі нічого, окрім жагучого сорому, що роз’їдав рештки волі до життя?

Дівчинка присіла й вийняла з його закляклих пальців ланцюжок із синім оком.

Це моє, навіть не промовила, а прошелестіла вона, так, як вітерець прокочується верхівками дерев. Око, хилитаючись, докірливо втупилося в нього і не відпускало, доки дівчинка вішала ланцюжок на шию. Він покірно зносив цей погляд, аби лиш не дивитися на неї.

Тепер він остаточно згадав, що ж учора пішло не так. Потому, як тіло її поступово тануло під товстим шаром ґрунту, вона на якусь секунду розплющила очі – великі, дитячі очі небесного кольору, без жодної сльозинки. Страшне видовище, що блискавично поставило на ньому тавро. Вона знала, що помирає. Це було проти його правил.

Дівчинка підвелася. Великі очі байдуже глянули в його перекошене обличчя й відвернулися. А потім вона просто зникла.

Останній хрип відчайдушно вирвався з нього. Занімілим язиком він намагався благати, лаятися, навіть молитися, але шепіт землі огортав його, заповзав до носа й рота, вогким тягарем навалювався на обличчя. Тіло швидко тонуло у в’язкій багнюці. Він зробив останній судомний подих, і єдина думка опанувала ним у передсмертну мить – так, він убив їх. Він посягнув на те, що йому не належало, чому заздрив.

Але принаймні тепер вони нічиї. Вони вільні.

І темрява поглинула його, густа, мов його гріх.

 

angel-black-blue-devil-Favim.com-2196001

Поділитись ланкою в соціальних мережах

Залишити відповідь

Щоб прокоментувати, відрекомендуйтеся за допомогою: 

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *