Валія КИЯН, Юра ЛОЦЬКИЙ. Ключ
Невиразні темні силуети видніли в тьмяному світлі ліхтарів.
— Обережно! Тут вбивали… — пролунав тихий голос на площі.
— Кого? — запитав інший.
— Коли? Тебе який час цікавить? — уточнив власник першого голосу.
— А коли тут не вбивали? Кров змили…, — озвався ще хтось.
— Кров не можна змити водою, — категорично заявив перший.
— Чим можна? Слізьми незайманих дівчат? — спитав другий з іронією.
— Сльозами ката, — пролунало у відповідь. Співбесідник засопів, образився. В нього затріпотіли крила носа.
Зупинилися біля каменя, тут поширювалась тривога, несло кров’ю. Небезпека була не в камені, а в тому що під ним. Предмет захисник. З виду був як всі, сірий булижник. Лежав на газоні зарослий травою.
— Знайшли вхід. Добре, що зберігся. Бруківку поміняли… — другий тупнув по вимощеній площі.
— Нищили сліди, — пролунав голос того, іншого.
Сліди вони бачили всюди. Нічого їх не приховувало, ні викорчувані поранені дерева, ні повне оновлення дороги і тротуарів, ні регулярне миття спеціальними засобами. Навіть повітря було важке, нагнітало паніку.
— Бугай, нам не варто боятися. Неживі бояться світла, та зараз ніч — тихо сказав той, третій.
— Денного, а не такого. Ліхтарі не рахуються, — пояснив перший, він же, Бугай.
— Тут залишилися різні. Всі, хто боявся. Й такі, як ми. Тобі страшно, Студент? — спитав другий.
Три постаті щось шукали. Обходили довкола Майдану, обминаючи середину. Один щось підняв, випрямився і світло ліхтаря пройшло крізь нього, зате освітило предмет — опалений, посічений корінець ялівця.
— Тінь, це він? — запитав Бугай
— Хто ж його знає. Таке відчуття, що він ключ, — відповів Тінь. Потряс корінцем. Пішли далі, уважно оглядаючи кожен кущ. Повернулися на попереднє місце. Студент нахилився над каменем.
— Не зруш! — Тінь шарпнувся до Студента. — Небезпечно. Скоро північ!
Площею пройшли люди. Троє завмерли в тіні.
— Людно, — визнав Бугай.
— Тут завжди хтось ходить. Так не буває, щоб нікого не було, — згодився Тінь.
— Сьогодні самий сприятливий день, — сказав Студент.
— Ніч, — поправив Бугай.
Площа жила своїм життям. Група юнаків догнала одинокого перехожого, повалили на землю. Пролунав крик. Зачалася бійка. Грабували.
— Вони нам все зіпсують! Тінь, зроби щось, — прошепотів Студент. Тінь метнувся до нападників і розчинися в сутіні. Там остовпіли, істерично заволали і в паніці прогупали вниз по вулиці. Жертва підібрала свої речі і накульгуючи пішла.
Тінь повернувся до гурту..
— Як ти це робиш? — запитав Студент.
— Нічого не роблю. Проходжу крізь них. Це будить в них тваринний страх, — відповів Тінь. Камінь пульсував, ніби чув і заохочував.
— Скоро, — сказав Бугай. Раптово знявся вітер. Покотив сміття, сипнув піском, підняв догори порвані поліетиленові пакети. Зашуміли дерева. Сховався за хмари повний місяць.
— А якщо не зможемо? — запитав Тінь. Студент сіпнувся і гнівно “цикнув”.
— Чого вам боятися? Ми вже давно “неживі”, я все переосмислив. Тоді був зробив помилку, але вже готовий за неї відповідати, — Бугай навколо каменю вищипував почорнілу траву. Збільшився вітер, замрячив дощ, прохожих на площі зменшилося.
— Як нас класифікують? Ми духи, чи ті інші? — поцікавився Студент.
— Запитай щось легше, — буркнув Тінь. Не відповів, але задумався. Його давно цікавило, хто вони і чи всі однакові по своїй природі. Студент і Бугай були знайомі за життя. Тінь свого матеріального втілення не пам’ятав, чи був він там з ними знайомий, не знав. Чомусь разом з ними застряг між життям і небуттям. Звідти вийшли, а туди не дійшли, боялися кари за свої вчинки. Тінь також відчував панічний страх, хоч і не пам’ятав за що. Чекав на страшні муки. Не міг розкаятися в зробленому, бо не знав що зробив. Не відразу вирішили йти далі в небуття. Ця ніч давала надію знайти вхід і ключ до замка. Здається знайшли одне й друге.
Тінь подивився на полощу. Над бруківкою летіла рука, не вся, тільки кість. Відсвічувала невиразним фосфоричним ореолом. Перебирала пальцями, виділяла з них середній, помахувала ним, а потім скручувала дулю. Кружляла довкола одиноких перехожих. Люди її не помічали, але від «дотику» шарахалися. Зупинилася над каменем і ніби заскиглила. Бугай зітхнув.
— Рано ще. Зачекай може й вдасця.
Рука зависла опустивши пальці додолу. Студент підійшов, погладив, а потім потис дивну долоню.
— Ми з ним були знайомі, — пояснив. — Це Рука, він був гарним хлопцем! Але…
Рука погладив Студента по щоці. Тінь слухав, та Рука не вмів говорити.
— Йому кість гранатою відірвало. Рука був спортсменом, вийшов захищати людей. Стік кров’ю. Не міг покликати допомогу, бо народився німим, а жестів вночі ніхто не бачив. Тоді їх штурмували. Ніхто не наклав йому джгут, та й джгутів з собою не мали, не були готові до такого. Чув би ти, як його душа волала. Мабуть батьки почули, шукали сина наступного дня, — розповідав Студент. Рука ластився до нього, як котеня.
— Припиніть сентименти, відволікаєте, — попросив Бугай. — Давай ключ.
Тінь протягнув знайдений ялівець. Камінь вібрував, з під нього віяло холодом.
— Раптом звідти щось попре? — запитав Тінь.
— Ясно, що попре. Вже сюди всякого наперло. Хіба ти не бачиш? Проблема в тому, що зло не можна знищити, але є можливість витіснити добром. Так що, Тінь, будь добрим. Ти, власне, хто? — Студент став в позу.
— Сам не знаю, — Тінь захитався, став більш прозорим.
— Коли ти вперше пройшов крізь мене, я мало не вмер зі страху, та вчасно згадав, що не живу. Які ти маєш відчуття при цьому?
— Ніяких. В камені, чи в дереві почуваю себе більш захищеним, — Тінь заспокоївся і згустив свої форми. Рука слухав, потім різко пройшовсь по оповідачеві розсікаючи від гори донизу. Тінь ойкнув і розсипався фосфоричними спалахами.
— Ти що, здурів? — шаленів Тінь.
— Тихо! Час надходить! — гаркнув Бугай. Навколо каменю коренем ялівця він видряпував складні символи. Студент дивився, як з фосфоричного сяйва сформувалися дві фігури. Тепер було два Тіні. Рука жестикулював пальцями, пробував щось пояснити. Тінь 1 метнувся до Тіні 2, з’єднатися в одне ціле. Не виходило.
— Не робіть натовпу! — Студент піймав Руку, заспокоїв.
Рівно опівночі на дереві затріпотів крилами птах, можливо, горлиця, а може ворона. Нічого більше не змінилося. Завивав вітер, хиталося гілля, сіялася дрібна волога, тільки в деяких місцях згустилася тьма. Студент глянув на Тінь 1 і 2. Бугай поклав ялівець на камінь.
Вгору вдарив стовп холодного марева, навколо якого конденсувалася волога й інеєм осипалася вниз. Закрутився вихор. Біля каменя оголилася, земля радіус лисої площини збільшувався. Рельєфом проступили надряпані Бугаєм знаки. Щось завивало і гуркотіло. У вихорі кружляла всяка всячина. Раптом Рука шугнув в місиво вихору й вилетів з протилежного боку, затискуючи щось в кулаці. Повернувся до четвірки, нікому не показуючи здобич, облетів Бугая, зненацька проник в Тінь 1 та завмер на місці серця.
— Як ти мене дістав! — сказали Тінь 1 і Тінь 2 одночасно.
Поволі корінь ялівця піднявся догори, завис в холодному світлі. Камінь синхронно з гуркотом покривався павутиною тріщин.
— Забери ключ! — наказав Бугай і штовхнув Тінь 2 в центр оголеного ґрунту. Той спалахнув і зник.
— Завжди я! — заволав Тінь 1, ще трохи щось пробурчав і віддав опалений корінець, що звідкілясь з’явився в його руці.
— Ти ж хотів бути цільним, — зауважив Студент. Всі вони хотіли бути цільними, тому й шукали частини себе, і хороші, й не зовсім добрі. Нарешті, такими, як є готові були стати перед вищим суддею, хоч дуже боялися.
Камінь розсипався піском, а потім дрібним пилом. З громом вихор розсіяв його над світом. Дощ і вітер, припинилися одночасно. Запала тиша. Рука імітував серцебиття в грудях Тіні. Розправив пальці, на долоні була жовта кульбабка. Квітку залишив замість серця, сам вийшов й потис п’ятірню Студента. Ялівець відсвічував голубим сяйвом. Вони це зробили! Вдалося! Тепер зможуть відпочити, а не тинятися між буттям і небуттям. А що розсипався камінь, то так навіть краще. Кожна його частина, мала властивості цілого.
— Звільнимося тільки ми, чи ще хтось? — запитав Тінь.
— Хто був настроєний, кому повезе, той зможе, — сказав Студент. Бугай подивився на жовту квітку-серце. Дав щигля Руці.
— Романтик… Замалим нам все не зіпсував, — Бугай похитав головою. Рука принишк на плечі Студента.
— Не зачіпай. Він переконаний, що Тінь була дівчиною за життя. Хотів встигнути зробити дамі приємність, — пояснив Студент.
— Дівчина? З чого він взяв? Не вірю! — підхопився Тінь.
— Каже, що чоловічі особи не діляться. Він багато знає, та сказати не може, — Студент спробував засміятися.
— Дайте спокій! — попросив Бугай.
— Ти ще скучатимеш за нами, — заявив Тінь.
— Ми знову помремо? — запитав Студент. Притихли. Хвилями накочував страх. Наближалося неминуче, невідоме.
Годинник відмірював час. Четверо сиділи між життям і небуттям. Ніхто не знав, що чекає на них в майбутньому, можливо там взагалі немає такого поняття як часопростір. Дивилися, як мокрою площею швидким кроком проходять поодинокі живі люди, не помічаючи неживих, взагалі нічого не бачачи, зосереджені на собі. Звичайне життя-буття.
Тіні неживих розчинилися в стовпі холодного світла.
Приємний журнал “Стос”! Друкуватися в такому журналі мріє кожни автор. Дякуєио, що Ви є!
Оксано, завжди дуже приємно читати такі коментарі. Дякую! А ще дякую авторам – за те, що пишуть твори, і читачам – за те, що читають!
З усміхом 🙂
Головне. що є гармонія 😉 Автори пишуть, журнал друкує. читачі читають — повна гармонія відношень;)
дякую – миру усім