Євген ТОВСТОНОГ. Зниклий

Петра хтось несамовито шарпав за плече.

— Прокидайся, — суворий голос дружини обірвав солодкий сон, — Дмитрик пропав.

Чоловік кілька секунд перетравлював почуте. В кімнаті гомонів телевізор, шия нестерпно боліла — знову заснув на дивані. Він спробував підвестися на ноги, одночасно прогнавши залишки сну. Погляд сфокусувався на годиннику — перша ночі.

— Та, певно, пішов у туалет. Зараз повернеться, — нарешті видавив чоловік із себе, — не хвилюйся. 

Та жінка виглядала не на жарт стурбованою. Вона тремтячими пальцями застібала ґудзики на куртці.

— Я вже пів години як прокинулася. Вирішила піти надвір. Проходила повз його кімнату і щось потягнуло мене заглянути. Ліжко розстелене, але порожнє. — Вона мало не зривалася на крик. —Подумала, що він вийшов, і вирішила почекати, поки прийде. Але пройшло майже десять хвилин, а від нього ні звуку. Вже мав би повернутися. Я вийшла на вулицю, покликала, але ніхто не відповів.

Її очі наповнились сльозами.

Петро не міг второпати, як таке могло статися. Його син пішов спати ще о десятій годині. Об одинадцятій хлопчик мирно посопував у ліжку. Збентежений чоловік ще раз перевів погляд на годинник і ніяк не міг згадати, коли вже не дивився телевізор, а заповнив кімнату потужим торохкотінням храпу.

— Я боюся, — схлипувала жінка, — де він міг подітися? Ніч надворі.

Петро мовчав і намагався зметикувати що до чого, абстрагуючись від лементу дружини. Та поглянувши на неї, йому зробилося недобре. Бідолашна побіліла і обперлася на стілець. Петро піднявся з дивану, щоб підхопити жінку, якщо та не втримається на ногах і зомліє.

— Ти як? Все нормально? — запитав чоловік.

На нього дивилися очі переляканого звіра, який відчуває, що потрапив у лапи хижака і зараз проминуть останні миті його життя.

— О, Божечки, — вона таки присіла на стілець, — а якщо його викрав той душогубець!

Чоловік не хотів вірити у припущення дружини, але ця фраза остаточно очистила розум.

— Зачекай, я візьму щось на спину і підемо шукати.

Рука в шафі намацала кофтину, на вішаку біля дверей висіла куртка. Можна вирушати. Він лише на мить затримався, щоб на кухні прихопити великого ножа. Про всяк випадок. Якщо вбивця таки зустрінеться на їхньому шляху.

 

Гомін про кривавого психа, який шматує людей по ночах, чути в закутках кожної хати. Батьки замість казочок фарширують дітей настановами про заборону потикати носа надвір, коли сонце розчиняється у частоколі лісу. Місцеві пияки навіть стали менше споживати оковитої, чим значно підірвали прибутки тутешніх торгашів. Кожна більш-менш розумна людина ще до сутінок намагається опинитись вдома.

А почалося все близько трьох років тому. Тоді комбайнер із сусіднього села їхав додому після довгого робочого дня. Ніч застала в дорозі. Старенький мотор не витримав і щось там зламалося. Чоловік не мав особливого бажання просидіти всю ніч посеред дороги, тому замкнув двері і, сподіваючись, що знайде все цілим зранку, відправився навпростець до домівки. На жаль туди він так і не дійшов. Тіло знайшли через два дні. Пошматоване, порізане і сплюндроване. Його дружина ледве змогла впізнати рідну людину.

Моторошність цього випадку сколихнула розмірене життя трьох навколишніх сіл. Плітки про зради місцевого священника своїй дружині і п’яні бійки молодиків у барах не могли зчинити такого переполоху. В останню путь бідолаху проводжало стільки людей, що черга розтягнулася мало не на кілометр.

Нелюдська жорстокість злочину вразила серця селян і накрила саваном переляку, змусивши забути про все інше. Криміналістів присилали аж із Черкас, а потім навіть слідчі з Києва розпитували місцевих. Та всі потуги виявились марними. Жодного висновку ніхто не почув. І за шість місяців лещата жаху почали розжиматись, дозволивши деяким сміливцям розповідати, що з ними такого не станеться, що вони дадуть прочуханки, так званому, маніяку. Одного з таких героїв знайшли наступним. Всього в двадцяти метрах від першої жертви. П’яниця з довгим язиком перетворився на криваве місиво однієї зимової ночі. Його червона кров залила біле покривало першого снігу.

 

Петрова хата стояла на окраїні села. Всього в тридцяти метрах від його хвіртки земля обривалася в густо порослий чагарниками яр. Провалля повільно спускалося, розширюючи свої володіння, утворюючи балку. Поодинокі дерева тулилися одне до одного, групуючись і розростаючись у величезний ліс, що тягнувся аж до Дніпра. Вздовж балки звивалася місцева річечка. Рівно в трьохстах метрах від порогу, на якому зараз стояли схвильовані батьки, знайшли другу жертву.

— А може він пішов до якоїсь дівчини? — з надією припустив чоловік.

Лице жінки залила червона фарба.

— Йому ж тільки дванадцять років.

Петро знизав плечами.

На цьому всі припущення, де може бути дитина, закінчилися. Тепер чоловіка гризла інша думка. Якщо дружина права, то якого біса тут відбувається? Хто міг викрасти малого? Той душогубець, про якого говорить все село, не може бути причетним до цього. Петро впевнений на дев’яносто дев’ять відсотків, що той не зачепив би хлопця. Чоловік добре знав людину, яка вбила за три роки шістьох осіб, серед яких була і одна дитина. Ця людина в той вечір була вдома і дивилася телевізор, хоча, точніше, спала під телевізором. А ще вона, хоч і була не зовсім нормальною, але ж і не настільки схибленою, щоб вбити власного сина. Один відсоток непевності, який турбував чоловіка полягав у тому, що він не завжди пам’ятав свої нічні походеньки. Чіткі деталі п’яти останніх вбивств: образи, запахи, сліди на снігу згадувались йому безсонними ночами. Тільки найперший злочин — як у тумані. Ніби щось таке зринало в голові, але не більше. Чи міг він вбити власного сина, якого просто обожнював, зруйнувати сім’ю, поставити хрест на існуванні в цьому світі, як нормальної людини?

Петро глянув на Марію. Весь її вигляд благав знайти дитину. І саме тоді моторошне розуміння прийшло до нього — якщо, не дай Боже, щось станеться з хлопчиком, то він втратить і дружину. Вона не зможе далі жити. Незважаючи на зовнішній спокій, серце Петра несамовито калатало. Чи міг він не пам’ятати, що вбив сина?

— Ти телефонувала йому на мобільний? — новий поплавок надії вигулькнув у голові.

— Він лежить на столі біля ліжка, — відповіла Марія. — Куди підемо?

Петро знав, що шукати потрібно в лісі, де і решту жертв, але надія на те, що ця ситуація — жахливе непорозуміння, змушувала мозок шукати раціональне пояснення. Взявши дружину за руку, поволік її до туалету, який стояв позаду хати. Шарпнув за двері. Порожньо.

— Що ж, залишається не так багато місць, де він може бути. А точніше одне. Потрібно сходити до Конюхів. Дмитро завжди вештається з їхнім малим. Може набрати їх?

— В мене немає номера. Та й що йому там робити о такій годині?

— Звідки я знаю? Але мені більше нічого не приходить в голову. Може, грають у щось на комп’ютері?

Марія вхопилася за цю ідею.

— Схоже на правду. Ходімо, ходімо скоріше. За двадцять хвилин доберемось, підемо через городи, а потім біля заводу — так буде швидше.

Жінка вже пробігла кілька кроків та Петро залишився на місці.

— Ти чого? Ходімо скоріш.

— Я гадаю, нам треба розділитись. Ти йди до Конюхів, а я — до лісу.

Марія сумнівалася. Вона гадала, що це зовсім не найкраща ідея. Але так вони зможуть швидше обійти більше місць. Якщо Дмитрика не виявиться у товариша, то єдине місце, де він може бути — у душогубця. Петро, зустрівши його, спробує завадити непоправному, якщо не буде надто пізно.

— Бережи себе, — сказала вона.

Вони розійшлися і розчинилися в темряві. Небо затягнули хмари. Стало зовсім темно.

Залишившись на самоті, чоловік попрямував до яру, який повільно перетікав у прокляте місце, що так притягувало його останні три роки. Де обірвалося життя шістьох людей. Всі вони перетворилися на сплюндровані тіла. І тільки спогади тримали їх серед живих. Пам’ять рідних і близьких, спогади батьків і дітей, коханих і спогади вбивці, який ніс і беріг їх у собі і був безмежно вдячним тим, хто пожертвував життям, щоб він міг… Насолодитися?

Чи отримав він задоволення, чи щось він взагалі отримав, відправивши до хробаків шість безневинних жертв? Петро не міг відповісти на це питання. Не було відповіді і на інше — що він здобуде, коли виявиться, що його син мертвий? А якщо це так, то ймовірно, що Дмитро пішов на той світ з його допомогою. Чи отримає він бодай щось крім болю? Ні. А що відчували рідні тих, кого він закатрупив? Щось краще? Навряд. То в чому тоді сенс? Хтозна…

Петро відігнав ці думки і впевненими кроками скорочував відстань до перших дерев. Якщо з малим щось сталося, то це буде найбільша трагедія в його житті. Але думки ринули в інше русло. І в ньому в черговий раз проростали пагони надії. Справа в тому, що з моменту, відколи зник хлопчик, пройшло занадто мало часу, щоб саме він зробив, те, що могло, теоретично, статися. Чоловік ніяк не встиг би вчинити розправу, як робив раніше, повернутися додому і привести себе до ладу. Потрібно сховати речі, добре вимитися — замести сліди. Нічого цього сьогодні не було зроблено. А якщо не він, то хто тоді?

Саме в той момент попереду щось голосно тріснуло. Петро завмер. Хотів запитати, хто там. Можливо, попереду його син. Але страх вхопив за горлянку і не дозволив видати жодного писку. Звук повторився, але не наближався. Залишався на місці. Десь чотири-п’ять метрів попереду. Тріск і тиша, тріск і тиша. А потім якесь хлюпання. У Петра звело вилиці. Він стояв знесилено опустивши руки, і хотів опинися подалі від цього місця. Соромно зізнаватись, але йому вже було байдуже, хто там попереду і яка доля спіткала сина. Тої миті заповітним бажанням стало — бути деінде і ніколи не чути цмакаючих звуків, того плямкання. Та він стояв, не наважуючись кинутись навтьоки. Коли після чергового хрусту почулося чітке сьорбання, його психіка не витримала. Чоловік запхнув руку в кишеню куртки і дістав телефон. Одним рухом увімкнув екран і направив його туди, звідки линули звуки.

Темряву розірвав яскравий спалах світла. Попереду стояло щось велике і чорне… і його синочок. Точніше те, що від нього залишилось. Височенна волохата потвора тримала хлопця на руках і жадібно присмокталася до його шиї. Її зелені очі горіли голодом. Грудна клітина дитини перетворилася на велику дірку, з якої безладно стирчали білі ребра, обличчя об’їдене до кісток, волосся злиплося від крові, з розпатраного живота випадали нутрощі, а жовта куртка майже повністю стала брунатно-червоною. Нарешті, помітивши, що воно тепер не одне, страховисько голосно загарчало. Петро гадав, що зараз стане наступним, але помилився. Монстр жбурнув тіло хлопця в нього, а сам зник у мороці, залишивши навколо тишу…

Петро не пам’ятав як йшов назад, як ніс Дмитра додому. Очуняв лише, коли зайшов до хати. Поклав малого на ліжко і хотів вже вийти надвір, але в хату увірвалася Марія.

— Я знаю, де він… — почала та, але, схоже, зблідле обличчя, тремтячі руки і заляпаний кров’ю одяг чоловіка, дали їй зрозуміти, що він його вже знайшов.

Вона пробігла у кімнату сина. Петро залишився стояти на місці. Хатою розлетілося страшенне ревіння. Крик відчаю і жаху заповнив простір, проклинаючи це місце своїм горем на віки. Чоловік приходив до тями, усвідомлюючи, що сьогодні сталося. Він відчув те, що відчувають люди, втрачаючи своїх рідних, коханих, близьких. Відчув смак горя, яким годував десятки людей, близьких з тими шістьма, яким обірвав життя.

Повз нього пробігла дружина. Вона горлала, але з уст не зривалося жодного звуку. Крик душив її з середини. Вся в сльозах і крові сина побігла надвір. Петро змарнував всього кілька секунд, перш ніж здогадався кинутися за жінкою. Коли він вибіг з дверей, то встиг помітити тільки її ноги, зникаючі в чорноті колодязя. За кілька секунд звідти долинув гучний сплеск води…

 

Петро сидів на порозі хати і курив. В один момент він втратив двох найдорожчих людей у світі. Про це потрібно подумати. Зробити певні висновки, за що така кара. Але не сьогодні, тільки не сьогодні. Зараз він хотів посидіти в темряві, втупивши погляд у землю.

В далині роздалися тихі кроки. Можливо, Петро і не звернув би на них уваги, але хтось зупинився перед хвірткою. Нарешті вона прочинилася і з темряви почав вимальовуватись силует. Це був хлопчик. В руках він тримав відро і вудку.

— Привіт, — малий з острахом підійшов до чоловіка. — Тату, це ти?

Петро не міг повірити у побачене. Якась примара. Перед ним дійсно стояв Дмитрик. Той самий, що зараз лежав скривавлений на ліжку.

— Де це ти був? — обережно запитав чоловік, не придумавши нічого ліпшого.

— Рибалив, — винувато посміхнувся той, — дивись скільки наловив…

Хлопчик щось розповідав, просив не кричати, виправдовувався, а Петро ніяк не міг збагнути, що це за чортівня.

— Ти що, так ходив до річки? — нарешті запитав він, перебиваючи сина. — Де твоя куртка?

— А я ходив з Максимом Конюхом. Він впав у воду і я віддав йому куртку, щоб не змерз. Він пішов додому. Вранці принесе. А мама де? Спить?

Петро тяжко видихнув і обхопив голову руками.

 

zakat

Поділитись ланкою в соціальних мережах

коментарі

  1. Микола сказав:

    Твір шикарний. Читав з великим захватом, не можна відірватися просто.

Залишити відповідь

Щоб прокоментувати, відрекомендуйтеся за допомогою: 

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *