Денис ДЯКІВ. Аляска: після опівночі

Навколо в непроглядній темряві щось безперервно шаруділо. Світ здавався похмурим і непривітним. На підлозі лежав чоловік середніх років, важко дихаючи холодним повітрям. Очі розплющились. Тіло боліло. В голові – порожньо. Шлунок просить їсти, а зір – світла. Шурхіт навколо пожвавився. Непомітно до ноги щось підповзло. З несамовитим криком чоловік штурхнув тварину якомога далі, скільки вистачило сил. Та крику цього ніхто не чув. На болючо довгі милі звідси – ні душі. Точніше, жодної людської душі. 

***

Темрява згущалася над головою. Пориви вітру били снігом у лобове скло. Не те що зірок, не було видно, що відбувалося за п’ять кроків. Саме така погода випала на його день народження, і саме цього дня він мусив везти нову версію препарату старому, що колись пожертвував усі статки на компанію лише з однією умовою: будь-які нові розробки, усе, що видає лабораторія, має проходити через його «інстанцію». Дорога займала близько шести годин й тягнулась через крижані пустелі Аляски, далеко на північ. Старий жив просто-таки серед лісу, тому не могло бути мови про вертоліт чи щось подібне. Лише персональна доставка.

Макс Райт – зам керівника технічного відділу. Та по суті – рядовий «заміни-батарейку-в-мишці». Коли на околиці Найксуту збудували п’ятиповерховий бункер, обнесений стіною, що швидше нагадував тюрму, це стало його щасливим квитком. Тут (саме тут!) знадобилася вища освіта комп’ютерного інженера. Хоча більшість колективу була з Масачусетсу, Макс швидко освоївся. Та й зарплатня була більш ніж пристойна.

Головною причиною, чому саме він став кур’єром, слугувало знання місцевості. Все-таки, тутешній, як не як. Та це мало тішило Макса, особливо сьогодні.

Зранку вирушити не вдалося, потрібно було забрати єдиний костюм з хімчистки. Адже по прибуттю планувалося невеличке сімейне застілля. Та й надія, що завірюха вщухне до полудня, слабо жевріла, незважаючи на прогноз. Але синоптики виявилися праві, а вирушати треба було. «Якщо без пригод, до ночі маю бути на місці. По дорозі маякну, мамулю. Там сама знаєш, який зв’язок. Цілую» – СМС відправлено, можна було рушати.

Ні, Макс не був матусиним синком, аж ніяк. Це була щира турбота й повага до матері, котра самотужки виховала його з сестрою в цій глухомані на окраїні Америки, усього цивілізованого світу. Виховала й штовхала у краще життя, подалі звідси. Мати не раділа новій роботі хлопця, особливо цим відрядженням. Та поки іншого виходу не було.

***

Сутеніло рано, і через кілька годин довелося увімкнути фари. Хоч бензобак був майже повний, але старий «Форд» жер пальне, як несамовитий. Ризикувати Макс не мав наміру, тому зупинка на заправці була обов’язковим пунктом. Ці невеликі станції компанії «Ойл-США» стали вдалим ходом і рятівним колом для місцевих. Звісно, на широку мережу можна було не розраховувати, та «бензинові острівці», як їх прозвали, добряче виручали подорожніх.

Зазвичай на заправках напівпорожньо, а в таку пору Макс взагалі не сподівався кого-небудь побачити. Та, на диво, вийшовши з пікапу, він розгледів цілу компанію, приблизно свого віку, чи навіть трохи молодше. В приміщенні було тепло, навіть гаряче – працівники не економили на опаленні. Гурт зібрався біля каси, кожен тримав каву; пару людей блукало між рядами. Усі були вдягнуті в спортивного стилю куртки, «дуті» штани, з берцами на ногах. Дехто мав за плечима неймовірних розмірів рокзаки, мабуть, більші за них самих.

«Туристи, дослідники, щоб їм… Якого милого зараз пертись бозна-куди?» – занімівша спина та задубілі ноги робили Макса дратівливим. Тим паче, що він робив те саме. Єдина різниця – за гроші і в обов’язковому порядку. Розрахувавшись за пальне, намагався додзвонитися матері, проте покриття було ніяким. Точніше, його взагалі не було.

Від’їжджаючи, хлопець кинув оцінюючий погляд на машину компанії: «Тойота», шикарний позашляховик. Так, непогані туристи.

На годиннику була восьма.

***

Дорога тягнулася більш-менш прямо, зрідка огинаючи озера, котрих тут чимало. Вітер дужчав, пориви все частіше били по боках автомобіля. Декілька разів колеса злегка загрузали. Штормового попередження не було, проте це вже нагадувало справжню бурю.

В відстанях Макс слабо орієнтувався, тому постійно зиркав на годинник. Хвилини тягнулись повільно, пальці майже примерзли до керма. Термос спорожнів, що не радувало. Хлопця починало хилити в зловісний сон «від холоду». Машина ледь пленталась.

Але загальмував Макс різко, коли під колеса кинувся чоловік.

-Чорт! – дихання зірвалось з ритму. В світлі фар незнайомець підвівся, спираючись на капот. Лише зараз Макс розгледів за кроків двадцять автомобіль в заметі.

-Ви живі? – Макс вистрибнув з «Форду».

-Так, вибачте, це я винен. Нас знесло з дороги, машина вгрузла до біди, – її дверцята відчинилися, з салону хтось вийшов, тримаючи у руках трос.

-Нам потрібна допомога…

Макс глибоко видихнув і мовчки взяв мотузку. Всі троє взялись ладнатися. Макс заліз в пікап, повернув ключ, але «Форд» лише рикнув раз-другий. «Хана… Кляті туристи!» – і справді, автомобіль, що стояв попереду, був таким самим, що й на заправці. Чоловік ззовні махнув рукою, показуючи на їхній джип.

В салоні було ще двоє. Тільки зараз Макс помітив, що тоді до них вийшла дівчина, і доволі мила. За цим одягом важко було й розрізнити.

-Я Том, це Ліза, Майкл та Джон. Прикро, що так трапилось. Ми тут другу годину, не сподівались когось побачити.

-То ваші друзі на заправці?

-Так, ми вирушили трохи раніше. А вони, виходить, там і лишились. Зв’язку не має, і..

-Знаю. До речі, Макс. Ви так і збираєтесь сидіти до ранку? Чи складете компанію?

-Було б люб’язно з вашого боку, – голос дівчини звучав м’яко, навіть в таких умовах.

-Пробачте, комфорту не гарантую.

Мовчання – знак згоди. Дівчина сіла в салон, решта влізли в кузов.

-З днем народження, Макс.

-?

-Вас видав календарик. – Ліз всміхнулась, вказавши на лобове скло.

О, так. Календарик. День народження.

На годиннику – за чверть одинадцята.

***

Близько півночі автомобіль під’їхав до потрібного повороту. Дорогу добряче замело, машина не могла йти далі. До будинку лишалось близько пів години ходьби, враховуючи погодні умови. Та іншого виходу не було.

На диво, за хвилин п’ять після початку руху вітер трохи вщух, що значно полегшило здатність пересуватися. Йшли мовчки, та й бажання про щось говорити власне не було. Макс мав завдання, котре добряче вибісило його на цей раз, а туристи «по замовчуванню» були вдячні рятівнику. Звісно, можна було висидіти в машині до ранку, чи намагатися перечекати негоду. Та досвідчені мандрівники, принаймні раз відвідавши ці краї (а серед цієї четвірки хтось таким та був), відкидали обидва варіанти відразу з цілком зрозумілих причин.

Отже, будинок мав бути зовсім близько. До нього йшла доволі широка витоптана стежка; трохи далі починався низенький паркан, ведучи тих рідких гостей глушини до самих дверей. Та сьогодні не видно нічогісінько. Навіть тьмяного світла у вікнах, хоч старий знав про приїзд хлопця.

«Дідько», – Макс напружено озирався по сторонам, намагаючись зорієнтуватись. Тишу обірвав зойк: Ліз перечепилася.

-Ось і паркан, – всередині трохи відлягло. Ще через декілька хвилин група опинилася перед невеликим кам’яним будинком. Всередині було темно. «Чортівня якась», – Максу не подобалася ситуація, що склалася.. – «Може, стариган вже коні двинув, не дочекавшись нової порції цього лайна. От чого мені тільки не вистачало». Навіть після добрячого гуркоту у двері та вікна, відповіді не почули. Макс в безвиході сперся на двері, з люттю гупнувши ногою. Вони прочинились. Кращого варіанту не було, тому усі зайшли всередину.

У великій кімнаті, що слугувала вітальнею, стояв мороз, не кращий, ніж ззовні, й неймовірний сморід. «Точно здох», – Макс засвітив ліхтар, що стояв відразу при вході, й рушив нагору, в єдину жилу кімнату. Вікно було розбите, біля нього – чимала пляма крові. Явно не свіжої.

Макс не встиг зібрати в голові пари думок, як знизу пролунав глухий гуркіт й крик. Збігши по сходам, його очам постала картина не з приємних: туристи, онімівши, застигли біля шафи, з якої вивалився труп старого. Синій, з широко розплющеними очима й скривавленою головою; на додаток не вистачало половини руки. Чи трохи більше. Йому явно було байдуже на незваних гостей.

Хтозна, чи вірив тоді хтось з присутніх у Бога, та подумки перехрестився кожен.

***

Такого повороту Макс не очікував. Він ніколи не був боягузом, та й до мерців ставився спокійно. Але одна думка, що доведеться провести ніч в не самій «теплій» компанії, змушувала здригнутись. Хвилини зо три панувала тиша. М’яко кажучи, ситуація спантеличувала.

Тишу перервав різкий тріск за вікном. Здається, впало дерево, може, чимала гілляка. Всіх сіпнуло.

-З мене годі. Забираємося, – голос Майкла, чи то Джона – Макс і не запам’ятовував – дрижав.

-Далеко зібрався?

-Куди ти нас затягнув, чорт забирай?! Як хочете, а я вшиваюсь.

-В кузові є тент. Добраніч, – чесно кажучи, зараз Макса найменше хвилювало рішення туриста.

Хлопець вийшов. Решта лишились. Мовчання продовжилось. На цей раз ненадовго. Дикий крик пролунав зовсім поруч. Терпець увірвався: всі вибігли на вулицю. В непроглядній темряві годі було щось розібрати. Вітер знову дужчав.

-Джон! Джон! – дівчина рвала горло, розсікаючи морозне повітря. – Джоне!

Та замість Джона відгукнулося дещо інше. Зі свистом в сторону будинку полетіла гілка, завбільшки з людину, збивши з ніг Майкла. Ламаючи гілля та з глухим гарчанням щось швидко наближалось.

-Всередину! – та не всі встигли почути Макса. Велетенська рука схопила Тома, наче ляльку. Ребра затріщали, немов сирі дрова в багатті. З грудей його вирвався останній нелюдський крик. Великим пальцем істота смикнула голову Тома назад, від чого та відлетіла, як корок. Великі очі дивилися з темряви на струмені крові, не відводячи погляду. Погляду несамовито лютого, лютого до будь-кого, хто ще подавав ознаки життя.

В одну мить істота кинула бездиханне тіло назад, і одним стрибком опинилась біля будинку. Макс та Ліз вже сиділи в дальньому кутку кімнати. Обоє старались бути якомога тихіше, але серце виривалося з грудей. На щастя, фігурально. Чого не скажеш про Майкла. Втративши свідомість від удару, він уже не мав змоги пручатися. Чесно кажучи, йому «пощастило», бо хлопчина нічого не відчував: істота розірвала його навпіл і почала копирсатися своїми кремезними пальцями у нутрощах, ніби в мішку з цукерками. Не знайшовши нічого цікавого, чи, може, вдосталь награвшись, вона облизала стікаючу по долоні кров, розмазавши її по обличчю.

За цією процедурою Максу вдалось розгледіти створіння: кремезне метри два – два з половиною заввишки; тіло повністю покрите шерстю брудно-сірого кольору; руки довгі, м’язисті. Потвора стояла ледь зігнувшись, і через відчинені двері було видно частину лиця. Хоча лицем це важко назвати: зморшкувате, в зашкарублих шрамах, з гнійними ранами на «мавпячих» скулах, густих бровах, широкому розплющеному носі. Будь то загублена в лісах чи невідома науці істота, чи взагалі снігова людина – Максу було зараз абсолютно начхати. Єдине, що він чітко бачив – як потвора шарудить в тілі його нового знайомого, і, здається, на цьому не зупиниться.

Закінчивши «процедуру», створіння, натомість, похитуючись, попрямувало в сторону і обігнуло будинок.

-Воно зникло? Пішло? – голос Ліз дрижав зі слізними нотами.

-Сиди тихо.

Макс повільно відповз вбік, намагаючись побачити трохи більше. Натомість відчув: важке дихання десь за спиною. Істота стояла в повний зріст перед дверима з горішнього поверху.

-Не обертайся, – від цих слів очі Ліз наповнилися слізьми. Макс показав рукою підповзти до себе. Ліз була майже поруч, коли створіння зігнулося, висунувши голову в отвір. Очі його відразу налилися кров’ю. Воно кинулася вперед, та широкі плечі не давали змоги увійти. Це затримало істоту лише на хвилину: звірина сила вибила собі прохід. Та цієї хвилини вистачило, щоб вискочити.

-Біжи вперед, не зупиняйся! – Ліз виявилася прудкішою за Макса. Це навіть встигло здивувати його, поки не відчув разючий удар в спину. Холодні пальці мертвою хваткою схопили хлопця. Істота повернула його обличчям до себе. Відраза і бажання проблюватися від мерзенного запаху з пасті – не це Макс уявляв відчути перед смертю.

-Дідька лисого! – одним ударам хлопець засадив складний ніж з брелока в око потворі. З несамовитим криком вона відкинула його. З рани струменіла кров, спантеличена істота кричала. Крик болі, скоріше схожий на писк. Останнє, що Макс почув, перед тим як втратити свідомість…

***

Нога зламана щонайменше в двох місцях. Розтрощені ребра, мабуть, внутрішня кровотеча. Принаймні краще за старого, що лежав поруч.

Минув день, чи два, Макс збився з рахунку. Ліз має повернутись, має, він же врятував її. Просто треба почекати, трішки почекати…

Справді, Ліз повернулася б. Розповіла про все що сталося. Обома руками тягнула б поміч до Макса. Якби ці руки не валялися б окремо від решти тіла.

severnoe-siyanie-noch-alaska

Допомога сайту

Картка
4731 1856 1518 3420



коментарі

  1. Микола :

    Чудове оповідання. Цілком можливо було б розширити його до роману)

Залишити коментар до Микола Скасувати коментар

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.



Наша кнопка ///