Олена БОБИК. Ілюзія загубленої реальності

«Автобус від’їжджає о 15. Перший і останній рейсовий транспорт, який може мене доправити до цього селища». Ці декілька рядочків були першими записами в щоденнику Марти, колишньої студентки педагогічного коледжу, яку направили вчителювати в маленьке селище,що за попередніми даними нараховувало декілька сотень людей, в якому ще існувала школа. За умовами контракту випускниця коледжу мала б відпрацювати три роки. У відділі освіти для Марти знайшлося лише одне місце в єдиній школі. Тому вибирати не було з чого. 

Дівчина зійшла на польовій дорозі оточеній лісопосадкою і повернула праворуч. На календарі було 31 серпня, завтра початок нового навчального року. На вулиці було спекотно, осінь зовсім не входила в свої права. Ще через декілька сотень метрів вчителька побачила свою нову роботу. Перед її очима опинилася навіть не совдепівська будівля, а певно ще дореволюційної доби, у всякому разі виглядала вона саме так. Там її зустріла директриса, яка їй і показала місце роботи і нове житло, яке знаходилося на території школи. В давні радянські часи тут жили вчителі, які приїхали працювати з інших куточків країни, тут вони мешкали сім’ями, і виховували дітей, до того моменту, поки не будували свій власний будинок в селі чи поверталися додому.

Всередині було видно, що тут ніхто не мешкав багато років, але було помітно, що напередодні тут прибирали, залишили навіть свіжі квіти на столі. Нова мешканка шкільного двору швиденько розклала речі, з’їла бутерброд, прилягла і так і заснула. До того моменту, як її розбудили якісь підозрілі звуки за вікном, було о пів на першу ночі, нестямилася як проспала чотири години. Через декілька секунд звуки повторилися, щось ніби шкрябало шибку вікна, Марті стало моторошно. Потім вона почула легких стукіт у вікно такий якийсь ніжний і добрий, ніби мати стукає, зовучи вечеряти. І від цього стало ще лячніше. Ще так страшно їй ніколи не було. Дівчина не мала сил відповісти, вияснити ситуацію, може то просто бавляться діти. Але ж надто пізно. Вона зовсім одна, в чужому селі, про яке нічого не знає. Навколо школи парк, який з одного боку закінчується річкою, а другого боку шкільним городом, а напроти дорога. В голові роїлися різні думки, чи зачинили вона двері, чи має біля себе щось гостре, вона в паніці, тіло не слухається, невже можна бути такою боягузкою. В такому напруженому стані Марта пробула до 5 ранку, аж поки за вікном не почало світати.

О 7 годині пролунав будильник, який вона не почула і проспала до 10 години, аж поки їй хтось сильно не погрюкав в двері. На порозі Марта побачила свою єдину знайому в цьому селі – директорку школи, яка просто шаленіла від люті. З її розлюченого монологу дізналася все, що та про неї думає. І то були далеко не позитивні думки. Молода вчителька хотіла пояснити все, але їй не дозволили вкласти й слова. Тому в результаті дізналася, що в її класі урок провела директриса і завтра вона спеціально прийде до школи о 8 годині і розбудить її.

Оскільки сьогоднішній робочий день закінчився навіть не почавшись, дітки після першого уроку розійшлися по домах і щоб самій не сидіти весь день в чотирьох стінах, Марта вирішила піти знайомитися зі своїм новим місцем проживання. Вирішила сама собі влаштувати міні екскурсію селом. А почала вона прямо з тієї вулиці, на якій знаходилася школа. Дівчина заглядала в кожен двір, звертала уваги на дрібниці, але вона пройшла декілька сотень метрів і не зустріла жодної людини. Ніде не гавкав собака, що дивно для села, а на подвір’ях не сохла білизна, не було відчинених дверей в будинках. Аж раптом за 20 метрів попереду на лавочці в тіньочку Марта помітила стареньку бабусю, яка сиділа самотньо і посміхалася їй беззубим ротом.

– Доброго дня, бабусю, – привіталася дівчина. – Нарешті я хоч когось зустріла, а то я вже думала, що в цьому селі окрім мене ніхто не живе, – промовила Марта.

– Здорова будь, дитинко. Та що ти, я от живу, а ще багато людей живе. Просто хтось вдома від спеки ховається, а хтось навпаки, в полі працює. А так є, дитинко,є. А ти когось шукаєш?

– Та ні, просто прогулятися захотіла, село подивитися.

– Та що тут дивитися, село як село. Пару хат, школа, медпункт, церква, річка, – сказала та.

– О, та все-таки щось є. Школу я бачила, до медпункту мені не треба, а от в церкву і до річки я б сходила, – сказала Марта, попрощалася і почимчикувала далі.

Обійшовши декілька вулиць і нікого іншого не зустрівши, Марта пішла до школи, з якої через невеличкий, але дуже гарний старий і затишний парк опустилася до річки. Дністер в тому місці був просто неймовірної краси, чиста широко водна річка на фоні зеленого лісу, який буяв на протилежному березі. Неймовірні краєвиди. Далеко перед горизонтом дівчина помітила відпочиваючих, їх було близько 20, чутно голоси,сміх, а тут тиша, справжній рай. Похлюпавши ніжки в теплій водиці і трохи позагоравши, дівчина повернулася додому, щоб трохи перекусити і відпочити. Запасів їжі в неї було небагато, бо в планах було вранці й на обід їсти в шкільній їдальні, а ввечері обходитися чаєм з печивом, оскільки місцевий магазин вона так і не зустріла, то відкрила м’ясну консерву, що брала про запас, наситила своє голодне тіло і заснула без задніх ніг.

– Дитинко! – чулося Марті крізь сон, – дитинко,ти мене чуєш?, – повторював хтось без упину. Марта не могла зрозуміти звідки лунає голос, аж поки повністю не відкрила очі і побачила перед собою якусь стару жінку. Через декілька миттєвостей вона згадала, де її бачила, то була її нова знайома.

– Ти чого спиш так рано? На вулиці ледь вечоріє, а ти вже хропака даєш, ти що вночі робитимеш?

Згадавши вчорашню ніч, Марта хотіла відповісти, але передумала.

– Я от тобі їсти принесла, – продовжувала жінка, – ти ж хочеш їсти?

– Та не відмовлюся – відповіла Марта. Вона перекинулася з бабцею вдень декількома словами, а ввечері та вже їй несе їсти. Бабуся напевно самотня і доглядати їй нема за ким.

– Мене Марта звуть, а вас як?

– Я баба Ликера, мене всі тут знають. Та ти їж, дитинко.

– Так, дякую. А ви самі живете?

– Так, сама. Діти пороз’їжджалися, а я одна-однісінька. Ніхто не хоче в маленькому селі жити. От добре, що ти дитино згодилася наших діток вчити. Бо з цими вчителями така біда, ніхто не хоче сюди їхати. А ти знаєш, у нас село дуже хороше, і люди тут добрі, привітні такі, то нічо шо ти ніц нікого не бачила, то нічо, побачиш ще, і річка у нас гарна і ліс, ти була в лісі. Сходи, дитино. І що тим людям треба, міста вони хочуть, а шо в тім місті, хіба в ньому є душа?

– А чого ж ви вашим дітям це не казали, – зухвало запиталася співрозмовниця.

– Ти дитино, бачу, спиш погано, страшні сни сняться, – ніби не почула запитання, почала нову тему бабця. – Ти не дивуйся, я це бачу, я наскрізь людей бачу, душі їхні, страхи. Дар у мене такий, з дитинства ще, людям помагати. От буває прийде до мене дівчина якась і подивиться мені в очі а я їй все життя перекажу і розкажу, що робити треба. І їй легше стане, і життя налагодиться а потім приходять і дякують, кажуть, бабцю Ликеро, ми без вас і не те і не се, та й гроші якісь сунуть, а я кажу, що стара я вже, не треба мені грошей ваших, лиш би ви щасливі були.

– Цікаво, – сухо відповіла на все це Марта.

– А хочеш я ще про тебе розкажу?

– Та ні, нащо, я все про себе й так знаю.

– Не віриш мені, боїшся. А даремно, я ж не відьма якась, а жінка проста, але з даром таким, зла людям не роблю.

Після цих слів гостя розповіла докладно Марті про її життя, спочатку вона не надто серйозно сприймала все, що відбувається, бо інформація була загальною, практично все те, що вона вказала в автобіографії при вступі на роботу. Аж до тієї миті, коли баба Ликера не почала розповідати подробиці її інтимного життя: з ким зустрічалася, за ким досі сумує, і за що їй соромно, розповіла навіть про те, що вона не записувала в щоденник, щоб раптом ніхто не прочитав і не дізнався про всі таємні таємниці. Марта ніколи особливо не вірила в існування ворожок та екстрасенсів, вважала, що просто вгадують, називаючи загальні факти про любов, розлуку, зраду, але тут вона почула конкретні факти й імена, і її це дуже зацікавило.

– З таким талантом до вас мали б бути черги відвідувачів, як вам це вдається?

– Та так, дитинко. Я просто бачу людей як на картинці.

Ще довго вечірня гостя вповідала хазяйці різні історії, пов’язані з жителями цього села і просто з родичами, знайомими, яких знала. Марта, яка раніше скептично ставилася до неординарних, фантастичних, подекуди потойбічних здібностей людей, зацікавилася неймовірними речами, про які розповідала співрозмовниця. Про те як погані відьми вночі перекидаються змією, і висисають у сусідських коров все молоко, а потім та корова хворіє, як одним поглядом можна довести людину до смертельного стану, як відьми не можуть померти, поки не передадуть свою силу і знання комусь іншому і таке інше. Баба Ликера просто заворожила Марту своїми чарівними історіями про те, як стара з усіма тими нечистотами бореться.

Цієї ночі дівчині спалося напрочуд добре і спокійно, незважаючи на те, що вона почула. Не дочекавшись 8 години і приходу директриси, Марта вже була в школі, адже цей день мав відзначитися для неї знайомством з учнями. Але не відзначився. Як виявилося пізніше, в її класі навчається не більше не менше як п’ятеро учнів, які відпросилися щоб допомагати батькам по господарству.

– Всі?

– Так, всі. У нас хоч і село маленьке, але роботи не менше, як в інших.

– А коли вони вчитися мають? – запитала знову Марта.

– Коли вся робота скінчиться, тоді будуть, у вас їх тільки п’ятеро, і ви все встигнете, – пояснювала директорка.

Факт відсутності дітей вона зрозуміла, але ж що їй робити всі ці дні? При тому, що поїхати додому їй дозволялося, оскільки вона має бути щодня на роботі, до того мати з собою поурочні плани, бо енки дітям ставити ніхто не збирається. Марті лишилося придумати, що вона робитиме всі ці дні. Сидіти весь час у чотирьох стінах без інтернету було вкрай нудно, для книжок вона настрою не мала, тому вирішила зробити візит у відповідь до баби Ликери, та й може та чимось пригостить, бо шкільну їдальню вона так і не знайшла.

Нова Мартина подруга вже чекала її біля воріт, мов рідна бабуся пригостила смачнючим обідом і постелила ліжко для обіднього сну. Дівчина відчувала себе ніби вдома, ось саме так вона б хотіла тут жити, вона так звикла, щоб про неї дбали, а тут так затишно. Вона нестямилася як проспала весь день і цілу ніч, так довго спала лише після цілодобових гулянок, але щоб просто так, то вперше. Телефон і всі інші речі залишила в своєму будиночку. Там до повної розрядки телефон приймав на свій екран дзвінки, які не доходили до абонента. А молода вчителька й забула думати про свої речі, про дім і про вихідні, на які вона збиралася додому. Ніхто з роботи її не шукав, і то зовсім не турбувало. Кожен день проходив в повній ідилії з хазяйкою дому, смачними пригощаннями і цікавими розмовами.

Але одного вечора ідилія перервалася, до баби Ликери приїхали якісь люди, жінка була дуже схвильована. Пояснила, що то її давні друзі і хоче залишити їх на ніч, тому Марті потрібно переночувати в себе вдома. Дівчина без вагань послухалася хазяйку і пішла.

На вулиці було якось слизько і холодно, дівчина поспішала додому в одній тонкій кофтині і балетках, як раптом впала. ЇЇ лиця торкнулося щось крижане. То був сніг. У вересні сніг? Не могла втямити Марта.

Двері до її будинки були лише прикритими, але не зачиненими на замок. Речей в кімнаті практично не залишилося, лише декілька кофтинок валялося на підлозі і аркушів паперу. Не пам’ятала, щоб забирала речі з собою, адже йшла не надовго. Марта почала шукати телефон, але не знаходила, хотіла подзвонити додому і сказати, що затримається трохи, вона не говорила з матір’ю декілька днів і їй стало раптом дуже страшно за неї, адже вона знає, настільки мама сильно переживає за кожну дрібницю, пов’язану з донькою. Але телефона ніде не знаходила.

В кімнаті було дуже холодно, на вулиці лютувала справжня зима. Марта натягнула все, що знайшла в кімнаті і почала обдумувати те, що сьогодні відбулося, але нестримний сумбурний потік думок не змінив її стривоженого стану. Раптом на столі вона побачила клаптик паперу, на якому було написано кривим, схвильованим почерком: «Донечко, повертайся додому, ми тебе дуже любимо і чекаємо. Твоя мама». І внизу була вказана адреса і номери телефону.

Від цього меседжу в грудях Марти так сильно стиснулося, що вона на мить втратила здатність дихати, ніби хтось всією силою стиснув її горло. Вона не розуміла, чому все так, що ж відбувається. Страшенний холод повертав її пам’ять, яку супроводжував невимовний страх.

Раптом хтось досить гучно постукав у вікно, а потім у двері.

– Тут є хтось?, – запитав молодий чоловічий голос.

Марта мовчала, гість ввійшов.

– Що ви тут робите?, – здивовано запитав молодий хлопець років.

– Живу, – ледь чутно відповіла вона.

– Живете? Ви жартуєте? Ви що відлюдниця? І як я бачу ще до того ж і морж.

– Що? Що ви мелете? Чому відлюдниця і що за морж?

– Відлюдниця – тому, що в цьому селі вже декілька років ніхто не живе, а морж, бо у вашій кімнаті все одно, що й на вулиці, – відповів незнайомець.

– Як це декілька років ніхто не живе? З чого ви взяли? І взагалі хто ви такий і чого прийшли? Я нічого не розумію

– Мене звуть Сергій. Неподалік, на головній дорозі в мене зламалося авто, оскільки машина не працює – не працює і пічка, отож щоб зігрітися я вирішив пройтися, ходив ходив, як раптом ноги мене занесли в це богом забуте село, ще здалеку я побачив світло у вашому вікні і цей факт мене дуже здивував, адже я знаю, що тут вже декілька років не живе жодна душа.

– Ви дезінформовані, шановний. Тут не те щоб живуть люди, тут навіть школа працює. Діток звичайно мало, але вони є. Вас надурили.,- сказала Марта.

– Так, школа тут є, але вона вже давно не працює. Ще коли я вчився в школі, діти з цього села йшли вчитися в наше село. Тому інформація точна, і які можуть бути учні без дорослих. Ви хоч їх бачили?

– Так..ні, – замислено і невпевнено відповіла Марта, – але я тут працюю, тут є директриса і…,- на мить замовкла дівчина і згадала, що окрім директриси вона в цій школі нікого не бачила, навіть своїх учнів.

– А яка нині дата, – після паузи запитала Марта.

– 12 грудня, ніч на Андрія якраз.

Після почутого Марта раптом втратила будь-яку фарбу в обличчі, їй стало зле, їй конче було потрібно прокинутися, але вона не спала, як вона хотіла зараз прокинутися з цього жаху.

– Я не розумію, – збираючи всі свої сили розмовляла Марта, – як таке може бути. Лише декілька днів тому було перше вересня, мене направили працювати в цю школу, я бачила людей, точніше двох людей, все було ясно, невже я збожеволіла.

– А кого ще ви бачили окрім директриси.

– Бабу Ликеру, я жила в неї декілька днів, тобто… я не знаю скільки я в неї жила.

– Така стара-стара жінка і всякими ворожками займається?, – уточним Сергій

– Та так ніби, вона казала, що в неї є знання і вона допомагає людям.

– Так, я чув як вона допомагає людям і як вона допомагає собі, а я вважав що то казки.

– Що казки? – ледь чутно промовила Марта.

– Я не знаю настільки це правда, але моя бабуся розповіла історію про це село і дуже моторошну. Взагалі всі мої знайомі бояться сюди заїжджати, багато поганого розповідають люди про ці краї. Моя бабця колись тут жила, але декілька років тому ми забрали її до себе, а все через те, що страшні речі почали відбуватися тут і ніхто нічого не зміг з цим подіяти. Кажуть, що в цьому селі живе дуже сильна відьма, багато людей постраждало від неї. Колись тут мешкало до тисячі мешканців, але всі вони покинули свій дім через страшенну чортівню. Розповідають, що місцева відьма в молодості була дуже красивою, багато молодих хлопців з розуму зводила, але так і ніколи ні за кого заміж не вийшла. Але після двадцяти років вона почала народжувати дівчаток, і говорять, що від різних невідомих чоловіків. Кожна з них не жила довго, після того, як вони дорослішали, розквітали, ставали справжніми красунями, на яких проти своєї волі починали заглядатися місцеві хлопці, дівчата загадковим чином помирали. То від грипу, то від якоїсь давньої недуги, яка тривала ще з дитинства, то від нещасного випадку на пасовищі, від травм, завданих коровою, то від утоплення. Врешті-решт всі сім дочок цієї жінки були мертвими. Такі часті похорони молодих дівчат з однієї хати дуже дивували селян, і лякали, а найбільше лякало те, що відьма зовсім не старіла, вона залишалася такою ж гарною і молодою, яка була при народженні дочок. Ці численні втрати зовсім не зорали чоло матері-сироти, на її волоссі не виднілося жодної сивої волосини, вона не виглядала згорьованою і зовсім не приховувала спокою. Коли хтось з селян запитав про її спокій, та відповіла, що відправляє дочок в кращий світ, де їм буде краще. Але якби ж то подіями в сім’ї відьми обмежилося. Через декілька років в селі зникла перша дівчина, ввечері пішла до магазину по хліб і не повернулася. Міліціянти обшукали все і так її не знайшли. Люди говорили, що відьма якимось чином омолоджується за допомогою тіл молодих дівчаток і продає свої трунки багатим клієнткам, які постійно до неї приїжджають, але це залишилося лише здогадками, нічого ніхто довести не міг. Через деякий час в селі знову пропала дівчина і знову не знайдено було й сліду. А наступного тижня після того випадку з села почали виїхали сім’ї, які мали дочок. Згодом і всі інші. Моя бабуся і ще декілька пристарілих людей довго не хотіли залишати село, адже це їхня домівка з народження, тут минуло їхнє життя, але були вимушені, бо жити в самотності в порожньому, покинутому селі було дуже сумно, а для них навіть трагічно. Подейкують, що відьма за ці роки дуже постаріла, вона час від часу знаходить десь молоде тіло для своїх сатанинських справ, але для неї це все важче вдається, оскільки вона має ділитися трунком з багатими і впливовими клієнтками, і вже втратила ту колишню силу. Але в неї залишився один певний спосіб приманити жертву. За допомогою своїх зв’язків в місцеву школу на роботу вона заманює молодих вчительок вже тут на місці робить свою чорну справу.

Марта слухала незнайомця і відчувала, як її тіло оповиває страх і її ноги стають важкими, вона всім своїм духом хоче тікати звідси, тікати, куди бачать очі, але вона навіть не може поворухнути губами, щоб щось вимовити. Збувається найбільший жах її снів, від якого вона довгі роки прокидалася в холодному поті. Але через декілька митей вона все ж промовила:

– Наступна жертва я?

– Ну, я не знаю, я взагалі відьму ніколи не бачив. Тому сказати напевно я не можу, я розповів тобі лише бабусині казки. Ну що ж, оскільки в тебе погрітися нема де, я краще піду до машини, може зможу щось придумати. Бувай.

– Ти куди?, – крикнула в слід Марта, – ти мене ось так залишиш? Все, що ти розповів – це правда, відьма є, вона тут живе, я її знаю, хоча вона зовсім не схожа на погану людину, але вона є. Ти мусиш мені допомогти. Мені дуже страшно.

Раптом вираз обличчя хлопця швидко перемінився в іронічний і зверхній.

– Так, я знаю, красуне. Тобі прийшов кінець. І я нічим не можу тобі допомогти. Бувай.

Що? Як? Лунали запитання відчаю у голові Марти. Як так? Вона ніби провалилася в прірву, в неї тікала з-під ніг земля, її надія на порятунок виявилася казна чим, нічого не розуміла, страх настільки оповив її тіло, що воно не витримало такої напруги і відмовило. Марта знепритомніла.

Прокинулася вона в теплій хаті в ліжку баби Ликери.

– Як я тут опинилася? – запитала Марта.

– Це неважливо, дитинко. Відпочивай.

– Що ви зі мною зробите?

– Те, що й маю зробити, те, що зробила з усіма твоїми попередницями, – спокійно і лагідно відповіла відьма. Ти ж знаєш, що я з ними робила.

– Знаю. Це правда?

– Так, доню. Все правда. Все що ти почула сьогодні вночі, про це село, про зниклих дівчат, про мене – це правда.

Страх ніби покинув Марту, вона вступала сміливо і впевнено в діалог в відьмо, вона не могла зрозуміти, їй потрібне розуміння.

– Хто той хлопець?

– Сподобався? – засміялася Ликера. – То мій хороший помічник, розумний хлопець, чи не так, а як гарно вміє говорити, а який в нього тембр голосу. Нічого й чаклувати не треба.

– Нащо він мені про вас розповів, нащо ці історії, чому ви мене не вбили ще давно?

– Дитинко, ти не зрозуміла, я не вбиваю, ні. Я просто забираю сили і молодість, дух твій молодий, цноту твою чисту, любов першу, все найчистіше, що в тебе є. Тут інші рецепти. А про все це ти дізналася, щоб повірити, повірити в мене, в мою силу. Нічого не може відбутися без віри. Якби я сама про себе таке розповіла, ти б просто перелякалася і втекла, ти б не повірила в мене настільки сильно, як ти віриш в мене зараз. А тепер ти моя, ти в моєму володінні, ти під моїм керуванням, бо ти віриш, ти боїшся. Як і всі ті дівчата, вони вірили в мене, в мою силу, і вони були праві. Я безсила проти байдужих, проти безбожників і навпаки, проти палких віруючих в Бога. Перших я не можу переконати в моїй силі, вони просто сміються з мене, а другі постійно моляться і божаться, і переконані, що моя сила ніщо, проти сили їхнього Бога. Вони не вірять в мою силу. А ти яскравий і найпоширеніший тип людей. Ти щось середнє, ти ідеальне тісто, щоб зліпити те, що мені треба. В тебе немає сильної віри в ніщо, тому я зайняла те вільне місце в твоєму серці і тепер ти віриш мені, тепер ти моя. А відтягувала з тобою час лише через те, що твоя жертва для нас мала бути свіжою, а моїм улюбленим клієнткам ти потрібна саме зараз.

Потихенько Марта почала відчувати приємну слабкість в тілі, ніби вона пройшла багато кілометрів пішки, а тепер прилягла. Сили почали покидати Марту, вона вже практично не чула шепоту заклинань відьми. В середині почало ставати порожньо, з її нутра ніби по одному почали витягувати її душу. Спочатку вона забула дитячі спогади, потім вона забула свою любов, потім рідних, а за тим хто вона є. По її тілу ніби подув вітерець, який ніби заліз їй під шкіру, вона втратила свій запах, потім вона почула легкий скрип в поєднані ніби зі звуками снігу в мороз, який пройшовся по її голові, вона втратила свій колір волосся. І так до останку вона втрачала все. І не було їй порятунку.

А наступного ранку хтось прибирав в пришкільному старому будиночку, з надією на краще майбутнє, і то була не Марта.

 

BN-AH434_angela_E_20131106171321

Поділитись ланкою в соціальних мережах

коментарі

  1. Катя сказав:

    Незвичайне оповідання,захоплює заплутаним сюжетом,читається на одному диханні. Завдяки вмінню автора описувати, те, що відбувається, передавати почуття, я ніби знаходилася поруч з головною героїнею, відчуваючи страх та жах, що охоплював її. Через містику до читача і доноситься важлива істина – без віри немає нічого. Рекомендую до читання!???

  2. Важко відірватись. Сюжет затягує. Змушує пережити цілу гаму почуттів. Читала на одному диханні!!! Після останньої крапки виник сум, що оповідання швидко закінчилось. До того ж, твір нагадує собою коштовний камінець: повернеш іншою гранню – і світ відзеркалюється абсолютно інший, ніж був до того. Автор молодець.

  3. Читач сказав:

    Коментарі писали подруги авторки?

  4. Олександр сказав:

    Готовий закластись, що подруги допомагають)))

    1. Олена Бобик сказав:

      так все погано?

Залишити відповідь

Щоб прокоментувати, відрекомендуйтеся за допомогою: 

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *