Станіслав ПАВЛОВСЬКИЙ. Вирок

Безкінечність. Глибина чорної діри зі сталевими проблисками дивилась точно в сутність єства. Спіральні завитки по краях виглядали заворожуючи. Тиша і дивний запах.

– Це мій вибір, – вирішив Ігор, зробивши легкий порух рукою.

Чорна діра вибухнула світлом і невимовним болем. Мить. Безмірно коротка і невимовно довга мить. Все завершилось. Він стояв в якомусь незрозумілому просторі. Темрява з боків і незрівнянно прекрасне світло попереду. 

– Все ж таки це не брехня. Ось він, тунель після смерті, зі світлом в його кінці. Значить помилялись всі ті, хто проповідував, що смерть – це абсолютний кінець для всіх. Нарешті я вдома.

Так він думав, потихеньку рухаючись вперед. Він не прикладав ніяких зусиль і рухався за течією. Ним керували і направляли. Рухатись було легко, ніякі сторонні відчуття не відволікали, їх просто не було. Було тільки усвідомлення себе як цілісної і завершеної істоти. Легкість, невимовне тепло і щастя огортали його як обійми матері в дитинстві.

– Боже мій, в руки твої віддаю душу свою!

Ця думка вже не раз промайнула в голові з невимовним полегшенням. Та раптом, на межі світла, виросла яскраво-осяйна постать в білому одязі і з широко розкритими крилами за спиною. Вона дивилась на Ігоря з сумішшю смутку і співчуття в очах. Голова була злегка схилена в якійсь запитальній позі. Руки розкриті, напевно, в жесті обіймів, але якось напружено.

– Здогадуюсь. Ви мій Ангел хранитель? Як Вас звати? – дивуючись своїй сміливості, сказав Ігор. Відповідь прийшла одразу.

– Ну ви можете так вважати. Ви всі чомусь так думаєте, коли приходите сюди. Але насправді я не хранитель. Взагалі-то я – конвоїр. Ім’я моє Михаїл. Тільки, будь ласка, не плутайте з тим, кого ви знаєте в своїй релігії, нас багато і імена повторюються. А зараз я вас прошу йти за мною. Засідання суду по вашій справі вже призначено і вершителі чекають на вашу присутність.

Ігор злегка оторопів, але вирішив не задавати питання, доки його не проведуть на місце. «Суд», «вершителі» – хто це і чому його повинні вони бачити і за щось судити? В чому звинувачення? І головне, чому «конвоїр»? Усе життя він вірив, що кожну людину супроводжує хранитель – ангел, який береже життя свого «підопічного» від нещасних випадків, які можуть статись з людиною: машина щоб не переїхала, чи якийсь вбивця не перестрів в темному провулку і ножем випадково не штрикнув. А тут – конвоїр. Дивно і вже починає бути трішки млосно десь всередині. Напевно, це страх.

– Не бійтесь. Страх вам не допоможе. Ми вже прийшли. Намагайтесь відповідати точно на всі питання суду. Вони абсолютно нейтральні до вас, однак збрехати ви просто не зможете. Ви вже фізично не можете брехати. Та й я збоку, можливо, чимось зможу зарадити, – сказав Михаїл.

Кілька митей помовчавши додав з гіркою посмішкою:

– Мені через вас теж добряче дістанеться. Де був ваш розум, коли приймали своє рішення? Вічно ваша братія думає тільки про себе. Тепер не стандартний суд, а вершителі…

Зібравшись, Михаїл вимовив вже твердим голосом:

– Добре. Зберіться з думками. Все, що ви побачите, це ваша уява. Проста адаптація вашого мислення до оточуючого середовища в нормальний для вас варіант сприйняття. Довге перебування там, на Землі, стирає нормальне бачення буття, тому не дивуйтесь. Ми заходимо.

Раптово виникли велетенські подвійні двері з різьбленнями і велетенськими дверними руків’ями з чистого золота і діамантовими набалдашниками. Над руків’ями висіли два архангели з вогняними мечами в правиці і лівою рукою одночасно відчиняли кожен свою сторону дверей.

– Дуже оригінальне бачення, – роздратовано протягнув Михаїл.

– Добре, що ви не вікінг. Там взагалі якийсь бардак виходить. Про сектантів мовчу. А от від прихильників жертвоприношень … то ледве можна зрозуміти, що в них у голові твориться.

Пробурмотівши всі ці слова практично до себе, Михаїл, схиливши в поклоні голову перед дверима, промовив:

– На суд вершителів було викликано засудженого під теперішнім ідентифікатором Ільєнка Ігоря, який спробував втекти з місця ув’язнення. Він приведений мною для суду. Ми чекаємо на ваш суд і вирок. Ось він, і я з ним!

Двері повільно розступались. Надто великі. Яскраве світло сліпило очі, і дивне бачення міста з баштами на тлі хмар заворожувало. Дванадцять крісел із суворими присяжними. Велетенські постаті, в порівнянні з оточуючими, вершили долю. Вершителі. Рятувала згадка про те, що все це уява. Тільки млявість страху все глибше проникала в сутність його «я». Все поглинаюча і поїдаючи з середини. Глибоко вдихнувши, він спробував заспокоїтись, як радив Михаїл.

– Чому суд?

– Ви звинувачені у спробі втечі.

– Як я міг втекти? Звідки?

– Ви були засуджені до ста двадцяти циклів життя на землі в фізичному тілі за злочини, які суперечать існуванню.

– Так має бути пекло чи рай? Всі казали, помру так рай, чи пекло! Чому моє життя це кара?

– Ви не розумієте. Земля – це в’язниця абсолютно суворого режиму. На кілька мить ви звільнились. Але ви неправомірно покинули територію в’язниці.

– Я не тікав, звідки я міг тікати?

– Згідно з рішенням апеляційної комісії вас було призначено до дострокового звільнення від покарання з випробовувальним терміном на шість місяців з подальшою повною амністією. Ви не витримали цього терміну. Спроба втечі карається збільшенням терміну перебування у в’язниці.

– Я не винен, я вас навіть не розумію!

Тиша вирвала з середини душі Ігоря спокій. Тиша мертва. Потім голос із неба з баштами.

– Вирок: підсудний за спробу втечі засуджується до 10 циклів життя самоусвідомлення, спроби втечі заборонені. За запобігання втечі – відповідальний конвоїр Михаїл, втеча підсудного нейтралізується. Конвоїр для забезпечення максимального покарання зобов’язаний надати всю інформацію засудженому і максимально сприяти нерозповсюдженню її в межах своїх повноважень. Так само він повинен бути конвоїром засудженого до кінця терміну ув’язнення.

Тиша. Тиша. І знову слова.

– Покарання: знання і усвідомлення. Вирок остаточний. В апеляції відмовлено.

Знову тиша. Знову мовчання. Голос з думок.

– Вам дозволено задати питання. Суд так призначив. Надіюсь ви відмовитесь від такого додаткового «блага»?

Це був голос Михаїла. З легкою ноткою насмішки лунав в голові його голос. Ігор раптово вирішив, що він сам визначить, що знати йому.

– У мене багато питань. Я хочу знати все.

– Ви впевнені? Це найгірше покарання.

– Так. Я хочу!

– Тоді. По вірі вашій. Я попереджав.

Світло заполонило простір. Стало тепло. Раптові зміни спалахів світла притягували погляд. Зненацька зміни в баченні простору стали помітні і почали формуватись у щось знайоме і відчутне.

– Дуже оригінально.

Голос конвоїра звучав саркастично і навіть неприємно. Але ж він ангел. І він повинен відповісти на всі питання.

– Чому офісне приміщення? З воротами було хоч якось смішно, а тепер офіс.

Справді, Ігор зараз перебував в офісі якоїсь фірми. Щось з минулого. Вікна. На вікнах жалюзі, сонце просвердлює свої промені через щілини. Кондиціонер з гуркотом намагається подолати спеку в кабінеті. Два столи і сім крісел. За столом з комп’ютером сидить сам Михаїл, а він, Ігор, на стільці як підлеглий.

– Реально смішно. Хоча не так, правильніше «нереально смішно», та все рівно – це ваша уява. Питайте.

– Я хочу знати все!

– Не кричіть. Ваш голос, як і всі ваші попередні, дуже гучний. Шкода, що я від кави не зможу отримати ніякого задоволення.

Михаїл із тугою подивився на кавоварку в кутку офісу і повну чашку запашної кави під нею. Ігор сам відчув запах. Він манив. Але було відчутно, що кава не справжня. Якесь непорозуміння, а не кава. Вона не тут. Ця кава давно зникла, навіть не з’явившись.

– Почнемо з ваших запитань. І я обіцяю вам свої відповіді.

Сказав Михаїл. І стиха додав:

– Будьте розважливими. Потім щоб не шкодували.

В Ігоря в душі все переверталось. Стільки питань. Що саме запитати? Які будуть відповіді? Невже … невже все справді чесно скажуть? Ну що ж, спробуємо.

– Чому ви сказали, що я ув’язнений. Це я про суд.

– Тому що так воно і є.

– Тобто?

– Вам було сказано на суді, що таке рай і пекло в вашому розумінні. Пекла і Рая нема. Що може бути гірше, ніж те пекло, в якому ви перебуваєте? Фізичне тіло. Бридко. У вас постійне почуття голоду і спраги. Хвороби. Болі. Єдина радість – сон. Ваші тіла старіють, зношуються і постійно болять. Ви зараз в пеклі. Гіршого нема.

– Так я вирвався з пекла?

– Ні. Абсолютно нікуди ви не ділись. Ви ж були на суді. Вас покарали. І мене теж, до речі. Ви засуджені до нового строку.

– Тобто? В чому моя колишня вина і в чому моє покарання?

Михаїл зацікавленим поглядом подивився на Ігоря. В його очах бачився сум ангелів з ікон в церкві, в яку ходив Ігор в дитинстві.

– Думаю, буду з тобою на «ти». Ти чув про «реінкарнацію»?

– Дурня якась, – сказав Ігор. – Це ж взагалі якесь безглуздя.

– Ну і земля плоска, кругла або квадратна – також безглуздя. Так ось – реінкарнація існує. Ви – ув’язнені, вас засуджено за різні злочини. Когось на довший строк, когось на менший. Ваші релігії оптимально показали можливість вийти з в’язниці. Якщо узагальнити – це правильна поведінка.

– Тобто?

– Дай закінчу. Кожен цикл життя ви проживаєте як хочете. Чим краще ви себе поведете, тим швидша можливість звільнення.

– Яким чином?

– У вас є приказка: молодих Бог забирає раніше. Це – амністія. Дострокове звільнення.

– А як же я?

– Тобі дали можливість амністії. З випробовувальним терміном. Ти був хворий на рак. Півроку мук і поневірянь. І чим ти вирішив це випробовування?

– Я… я… вистрілив собі в голову.

– Саме так. Спроба самогубства – це спроба втечі. Ти вирішив не витримувати своє покарання, а втекти. Результат на лице, тобі продовжили термін ув’язнення.

Невеличка пауза. І знову питання від Михаїла:

– Як ти думаєш, чому у всіх релігіях є одне основне правило: «самогубство –найтяжчий з гріхів»? Та і слова про терпіння мук тілесних ти, напевно, теж чув?

– Ох… напевно починаю розуміти. Сам при житті у в’язниці не сидів, але знаю, що там існують правила, яких необхідно дотримуватись. І охоронці. Вони не дають втекти…

– Саме так, я тут таким самим займаюсь.

Серце і душу Ігоря почав стискати холодний морок безнадійності. Він вже починав розуміти, що сталось, але іскра надії все ще намагалась зігріти його.

– Амністія, розкажи про амністію.

– Слухай. Є індивідуальні програми амністування. Тобто кожного засудженого постійно контролюють. Якщо він добре себе поводить, то його можуть амністувати. Як правило, це хвороби або нещасні випадки. В останньому варіанті це амністія без випробовувального терміну. Але є і інші варіанти.

– Які саме?

– Є ще масова амністія.

– Не розумію.

– Поясню. Загалом арбітражем може бути винесено рішення про масову амністію. Таке буває, коли ріст усвідомлення своєї провини і добра поведінка починають бути загальною серед ув’язнених. Тоді проводяться подібні дії. Ти чув про епідемію чуми в середньовіччі? Світові війни, перша і друга? Ядерні бомбардування?

– Так, але ж це була біда!

– Для кого як. Але загиблі – це амністовані особи з коротким випробовувальним терміном. Правда, частина повернулась назад у місце позбавлення волі. Не справились із випробуванням.

Очі Михаїла стали порожніми. Нервовим рухом руки він потер собі чоло і стиснув зуби. Майже пошепки промовив:

– Є ще одна форма амністії. Ми всі про неї мріємо і чекаємо. Але навряд…

– Що це? Яка саме?

Погляд конвоїра став осмислений і навіть веселий. Розвалившись в кріслі, він, схиливши голову на бік, іронічно спитав у Ігоря:

– А як ти думаєш? Я вирвався із в’язниці завдяки хорошій поведінці. Але мене не випустили повністю. Я повинен бути охоронцем тут, доки повністю не амністують. У мене краще життя, ніж там, на землі, але я не вийшов на волю. Якщо бути точним у порівнянні: то в мене краще помешкання і пайка, але я не вільний. І тільки там, зверху, знають, скільки ще часу мені гибіти тут. Завдяки тобі я вже знаю, скільки часу повинен витратити на твою персону. А далі що? Я тільки надіюсь на одне!

Різко нахилившись до Ігоря, він мовив:

– Є ще Загальна Амністія. Це коли всіх в’язнів амністовують, а в’язницю зачиняють. По-вашому це «Кінець Світу». Всі загинуть, а планета стане пусткою. У всіх ваших релігіях він присутній в пророцтвах. Ми чекаємо на нього. Довго. Та, на жаль, знову і знову відкладається рішення апеляційного суду щодо позитивного рішення…. Втома – це теж покарання. Я так стомився чекати, знаючи про все.

– А при чому тут апеляційний суд?

– Ох… невже не зрозуміло? Апеляційний суд неодноразово вирішував долю в’язниці. Під час чуми амністували тільки чверть населення Європи. Впритул до Загальної Амністії наблизились під час другої світової. Але недостатньо. Рішення про Загальну Амністію було прийнято…ммм… ви це назвали «карибська криза», тоді все було готове. І для зачинення в’язниці лишався один крок. На землі тоді б залишилась невелика кількість невиправних злочинців і кілька спостерігачів. Та знову все було зіпсовано. Рішення суду просте – «нам необхідна в’язниця, доки існують злочинці». І штат конвоїрів незмінний, знову повинні вас стерегти…. чи пасти…

Невесело посміхнувшись, Михаїл взяв за руку Ігоря і допоміг піднятись з крісла.

– Йдемо. Я повинен провести тебе до місця ув’язнення. Раджу не опиратись.

 

Світло і тінь. Яскраві полоси світла і звуків. Раптово в свідомість влився біль. Я тепер знову там… чи тут… чи де? Знову життя. Я народився для нового покарання. Я бачу свою матір, яка, глянувши на мене, вже розуміє, чим її покарали. Хочу закричати від болю – але не вдається – я паралізований. Ось воно покарання. Мій параліч на все життя. Я все знаю, але нічого не можу сказати. З посмішкою, яку я бачив на іконах, наближається до мене Михаїл. Ця нестерпна і всерозуміюча посмішка. Прикладаючи палець до верхньої губи, він накладає печатку мовчання на мої вуста.

 

Тепер я все зрозумів. Безкінечно слабкий. Засуджений. Я знаю все.

Ви знаєте, чому на верхній губі у кожного ямка?

Я вам скажу, це – слід. Слід пальця ангела-конвоїра, який примушує мовчати про ваші знання. Він тихо прикладає палець і каже:

– Тсссс… Мовчи.

Потім він стоїть і спостерігає за вашим болем. На те він і конвоїр. Він виконав роботу. І він буде зі мною постійно.

 

Я народився.

Біль.

Я бачу все.

Мої батьки все віддадуть за мене і будуть страждати. Світло. Мене прирекли на світло і на біль від нього. Я знаю, що десять разів я буду жити паралізованим і не зможу відкрити своє знання нікому.

Ось він вирок: підсудний за спробу втечі засуджується до 10 циклів життя самоусвідомлення, спроби втечі заборонені.

 

Як я хочу сказати все, що хочу. Але є конвоїр. Я страждатиму, і всі, хто бачитиме мене, будуть страждати. Біль. Біль. Біль.

 

Я дивлюсь на свого конвоїра, або «ангела хранителя», та сказати нічого не можу. Тільки думки.

 

І я кричу:

– Боже мій, Боже! Чому ти покинув мене?

 

0ec4a0f53b97634bf971f65cf30259e6

Поділитись ланкою в соціальних мережах

коментарі

  1. Читач сказав:

    Браво!

  2. Міднайт сказав:

    Це геніально ! Лиш в кінці дуже сумно

Залишити відповідь до Читач Скасувати відповідь

Щоб прокоментувати, відрекомендуйтеся за допомогою: 

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *