Ігор МІТРОВ. Остання вулиця (Час знищує все)

Він стояв під дощем. Мовчав. Небо виливало на нього все, що мало, але йому було все одно. Він мовчки стояв. Мовчання дарувало йому задоволення. Або навпаки: від задоволення не хотів казати ані слова (телефон у промоклій кишені дзвонив уже кілька разів, а він і не думав приймати дзвінки). 

Він стояв і слухав тишу. А в тій тиші чув кожну краплину дощу, яка падала на землю і розліталася на мільйони молекул води. У голові промайнула думка: «Куди дівається та вода?» Потім він подумав про щось інше, менш важливе, потім ще про щось, уже зовсім несуттєве.

Це була порожня вулиця (чи провулок?). Абсолютно. Ми іноді кажемо «порожня», переоцінюючи цей епітет. Ця ж вулиця була дійсно порожня. Зовсім, розумієте? Тут не було ані душі, жодного автомобіля, а будинки з обох сторін різали очі темними вікнами.

 

Він один знав, чого сюди прийшов. Вранці прочитав на першій шпальті місцевої газети оголошення про черговий удар серійного маніяка. «Вчора ввечері перехожим був знайдений труп дівчини…» Назва вулиці, де сталися ті страшні події, як йому здалося вранці, – жахлива іронія долі, а разом із тим перлина чорного гумору нашого Господа-Бога. «Остання», здається… Так, саме Остання! Він навіть трошки покаламбурив із цього приводу: «Остання вулиця – вулиця Остання!» і т.д.

Протягом усього ранку йому не йшла з голови ця вулиця. Якісь дурнуваті, й водночас філософські думки лізли в мозок. Остання вулиця… Окраїна міста. Далі – лише поля і старе кладовище (теж дуже символічно!) Останній притулок… Останній шлях, дорога в нікуди… Стікс, ріка забуття… Криваві ріки… Кров на руках… Його уява малювала найрізноманітніші образи.

За обідом він сидів і дивився в одну точку десь за вікном. Друга половина дня здавалася вічністю. Так завжди: коли чогось чекаєш – час тягнеться непомірно довго. А він чекав. Чекав вечора. Лише ввечері, коли не чути шуму автівок і писку людей, коли втихає вітер і землю охоплюють сутінки, він абсолютно спокійний. Спокійний і щасливий… Але зараз, спостерігаючи з вікна офісу за спотвореним натовпом, прислухаючись до звуку клаксонів, криків людей, лайки і шуму моторів, зрідка торкаючись вустами давно холодної кави, він думав, що вечір не настане ніколи. Просто не буде. Один собі день. Світлий, шумний, безнадійний… Він навіть злякався цієї думки.

Але в цей момент ще раз поглянув у вікно і помітив, що небо набуло трохи іншого відтінку. Воно стало темнішим! А це могло означати лише одне – вечір буде. Він уже є. Схопивши плащ, він вибіг з остогидлого офісу і попрямував на автобусну зупинку.

Чекати автобуса довелося довго – хвилин 20. Він викурив пару сигарет після напруженого дня й машинально подивився на годинник. Не запам’ятавши розташування стрілок, він опустив руку вниз. Йому було начхати, котра зараз година, він знав одне, і це його задовольняло: зараз вечір… Прийшов автобус, він стрибнув у нього і поїхав. Йому до кінцевої. «До останньої!» – знову промайнуло в нього в голові, і він посміхнувся. Промовиста назва клятої вулиці з першої шпальти місцевої газети міцно засіла йому в мозок.

Автобус був майже порожній. Лише стара з безглуздою кольоровою сумочкою поряд, і дівчинка, що заплющивши очі слухала плеєр на шаленій гучності. Бетховен, Симфонія №7, Alegretto. Згадався Гаспар Ное з його «Незворотністю». Люди тікали з кінотеатрів, дехто навіть непритомнів. Він був одним із небагатьох, хто дочекався щасливого обличчя вагітної Моніки Белуччі й безсмертного твору старого Людвіга Вана. Час знищує все.

Автобус зупинився. Всі вийшли. І тут, ніби вискочивши із засідки, вдарив грім. Пішов дощ. Злива. Та йому було все одно. Він мав сюди прийти. І начхати на телефон, що розривається в кишені брюк – він не хоче нікого чути. Йому просто треба було сюди.

 

Злочинця завжди тягне на місце злочину. Завжди. Саме тому він стояв зараз тут, не зважаючи на холодну осінню зливу. Саме тут, під цим ліхтарем, де вчора фліртував з симпатичною молодою дівчиною, а потім… Чорт забирай, вона навіть не кричала. Може, навіть чекала на нього як на рятувальника. Такий порожній був у неї погляд.

 

Звісно, це в жодному разі його не виправдовує. Але хіба йому потрібні виправдання? Навіщо? Перед ким? Він пройшовся порожньою вулицею, став навпроти одного з темних будинків і почав кудись вдивлятися. Блискавка допомогла йому знайти табличку, заляпану брудом. Напруживши очі, він прочитав назву вулиці: «Остання». Ні, це не іронія долі. Це він так вирішив. Це його чорний гумор, і Бог тут ні до чого. Бога взагалі немає. Інакше він, такий добрий і милосердний, неодмінно б якимось чином вплинув на події, що вчора відбувалися. «Бодай цеглина впала б мені на голову…» Але вона не впала. Значить, ця вулиця недарма носить таку дивну і жорстоку назву. Значить, вона насправді є такою, принаймні для тієї молодої дівчинки, яка вчора шукала розради у флірті з незнайомим чоловіком. На вулиці Останній. На останній вулиці міста. На останній своїй вулиці.

Він постояв ще трохи під дощем, знову машинально подивився на годинник. І знову не запам’ятавши, котра зараз година, пішов на автобусну зупинку.

 

Час знищує все.

 

3294163-md

Поділитись ланкою в соціальних мережах

Залишити відповідь

Щоб прокоментувати, відрекомендуйтеся за допомогою: 

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *