Віола ВІХЛЕВЩУК. Попутник

Останній електронний лист на сьогодні був написаний. Я натиснув кнопку «відправити», і повідомлення відлетіло до незнайомого адресата. З почуттям полегшення після довгої денної праці я відкинувся в кріслі та потер свої втомлені очі. Настінний годинник ледве освітлювався блиском моніторів і показував 23.17. Не пам’ятаю, як давно я так засиджувався на роботі… навкруги була тиша і морок. Поки я працював за комп’ютером, мені не вистачало навіть часу увімкнути нормальне світло. Але тепер, нарешті, я міг повернутися додому. 

Підвівшись, я повільно попрямував по коридору до шафи з верхнім одягом. По дорозі зазирнув в інше крило приміщення – там вже не було жодних ознак життя. Накинувши куртку, я надійно зачинив за собою двері до офісу та вийшов на двір.

Я одразу відчув свіжість нічного сільського повітря, не зіпсованого машинами, смородом каналізації та поту, ароматами парфумів чи запахами їжі з місцевих кафе та ресторанчиків. Безлюдна вулиця освітлювалася нічними ліхтарями. Асфальт поблискував від нещодавнього дощу. Десь здалека повільно напливав густий туман. Він обережно торкався дерев та будинків своїми білими щупальцями, підбираючись все ближче і ближче мені назустріч.

Я оминув свою автобусну зупинку. Попередній автобус я вже проґавив, а новий очікувався не раніше ніж за півтори години. Чекати на транспорт в цій безлюдній місцевості не було бажання, і я вирішив прискорити від’їзд.

Зовсім неподалік, в 10 хвилинах ходу, розташовувалася невеличка залізнична станція. Я вже не вперше повертався додому електричкою, отже прекрасно знав, як найшвидше дістатися неї. Щоправда, стежка майже повністю потонула в тумані, але я просувався впевнено і швидко. Нічний холод починав діставатися крізь одяг, змушуючи мене поспішати. В блідому сяйві ліхтарів вулиця здалася якоюсь таємничою і дивною: тіні від будинків, дерев і мене самого виглядали більшими за реальні предмети. То й час щось ввижалося мені по ту сторону туманної стіни, або ж до мене доносилися далекі звуки – чи то гавкіт собак, чи звуки авто, проїжджаючих по трасі неподалік.

Серед тиші ночі я почув дивний негучний тріскіт, і вмить озирнувся. Крізь завісу туману до мене наближалися незрозумілі лякаючи контури. Серце охололо від страху. Я завжди вважав себе скептично налаштованою людиною, але цього разу просто завмер як паралізований, чекаючи на появу незнайомого створіння. Першим з завіси висунулося чорне гумове коло з металевими прутками. Далі з’явилися чорні роги та людські руки, що тримали їх. На момент, коли створіння вималювалося повністю, я вже збагнув, що до чого, і з полегшенням витер піт з лоба. П’яний чоловік на велосипеді повільно проїхав повз мене, коливаючись на своєму транспорті в різні сторони, та незграбно прокручуючи педалі, з-під яких виходив цей неприємний звук. Я все ще заспокоював себе, спостерігаючи за тим, як силует розчиняється в нічному повітрі. «Це просто п’яний чолов’яга», – казав я собі.

Діставшись станції близько опівночі, я зайшов всередину і озирнувся – жодного пасажира в цей час, тільки старий дід-охоронник дрімає на своєму стільці. Непривітна напівсонна жінка у віконці каси видала мені квиток на прохідний міжміський потяг і зникла. Я глянув на годинник – той, здається, зламався. Яка прикрість… аби не проґавити свій транспорт, я пройшов крізь дерев’яні двері, які зачинилися з диким скрипом, та опинився на пероні.

Ще деякий час я тинявся туди-сюди по безлюдній платформі, вдивляючись в туманну темряву і намагаючись розрізнити вогники потяга. А коли повернув голову в інший бік, то ледь не підскочив від несподіванки. В кінці перону стояла якась фігура. Детально розгледіти її мені не вдавалося, але було вочевидь, що то парубок. Його сутула худа постать чітко виділялася на фоні світла ліхтаря. Він стояв спокійно, схиливши голову донизу.

В глибині душі я навіть зрадів, побачивши ще одну живу істоту. Однак мене раптом збентежило то, що я не помітив, як він сюди потрапив. Він вимальовувався наче привід. Я поглянув на масивні дерев’яні двері – після мене вони були так само зачинені. Отже, крізь них ніхто більше не проходив. А якби і пройшов, то їхній скрип я б почув за кілометр.

Я зробив декілька кроків вперед і зупинився, намагаючись краще розгледіти його. Так, це насправді був юнак, трохи згорблений та дивний. На голову був накинутий капюшон, отже обличчя не можна було побачити. Власне кажучи, вигляд у нього був надзвичайно занедбаний, наче він щойно виліз з лісу або болота. А ще від нього дуже дивно пахло – сумішшю вогкості і якихось міцних лікарняних засобів.

Я проаналізував зібрану інформацію та дійшов висновку, що переді мною пияка або наркоман. Ну звісно ж, і зайшов він не через центральний вхід, а обік – можливо, перебрався через паркан та опинився на пероні. Тепер чекає на нічний експрес, щоб безкоштовно дістатися міста. Я раптом почав думати, що він почне просити у мене гроші або навіть спробує погрожувати.

Мої роздуми перервалися від пронизливого гудка потягу. Нарешті! Я підстрибнув до краю платформи, згоряючи від нетерпіння сісти в вагон. Мій попутник теж зрушився з місця та повільно зрівнявся зі мною. Тепер між нами було кроків 5, і я ще раз спробував розгледіти його обличчя, але все марно. Зате мені вдалося помітити дещо… що схвилювало мене. Обидві руки незнайомця якось безхарактерно звисали обік його тіла. Він майже не ворушив ними і не закладав до кишень, хоча було досить холодно. Та й в цілому рухався доволі мало, все більше стояв наче під гіпнозом. Одна кінцівка парубка була цілком перебинтована в якийсь неохайний спосіб. Прожектор потягу висвітлив пожовтілий бинт, на якому чітко виступала величезна пляма крові. З самого кінчика пов’язки на підлогу щось крапало. Мені здалося, що то теж кров, і я швидко відгорнувся, стримуючи підступаючу нудоту.

Здається, попутник помітив мій переляк – я збагнув це по ледве помітному повороту його голови. Було враження, що він до чогось принюхується. Я відчув злість на самого себе, за те, що не стримав емоцій. Як тільки двері потягу відчинилися – я вмить заскочив та зайняв найбільш непомітне місце у кінці вагону, ближче до виходу. Незнайомець потрапив в той самий вагон, пройшов повз мене не звертаючи жодної уваги та розмістився на протилежному боці за 6 рядів поперед. Я зрадів – спостерігати за небезпечним об’єктом завжди краще, коли він перед очима. Тому на своєму сидінні я почувався більш-менш в безпеці.

Поїзд рушив з місця з характерним тяжким хрипінням. Цей звук завжди викликав в мені якусь тривогу… Сьогодні, після опівночі, ця тривога поширювалася на кожну клітинку мого тіла. Я, сам того не бажаючи, продовжував спостерігати за пасажиром попереду. Він сидів ближче до проходу, таким чином, я міг бачити частину його голови в капюшоні, плече та руку… Ту саму. Вона якийсь час просто звисала обік сидіння, і з неї продовжувало щось крапати на підлогу.

Калюжка була прозорою, отже я збагнув, що то не кров. Що ж тоді? Я благав себе відвернутися, але цікавість та страх змушували розглядати все це та губитися в здогадках. За якусь мить нерухома рука повільно поповзла в гору, і, здається, інша кінцівка, перехопивши її, почала відривати та розмотувати бинт. Кожен рух давався нелегко, нешвидко та обережно. Закривавлена брудна пов’язка поступово слабішала та повинна була от-от впасти. Нарешті, коли процес скінчився, я побачив вельми неприємну картину. Кінцівка, припухла та трохи почервоніла від слідів крові, була наскрізь прошита хірургічним охайним швом. Вздовж всієї руки проходила тоненька трубка, частини якої то губилися під шкірою, то виринали назовні. По трубці згори додолу текла рідина. Зрозуміло було, що процес циркуляції порушений, адже рідина, скоріш за все, повинна була перетікати під шкіру чи у вену. Звідси і кров. Звідси і цей потворний медичний сморід.

В першу хвилину в мені розігралося бажання надати допомогу. Мабуть, травма викликала біль або слабкість, тому пасажир рухався так незграбно та дивно. Аж раптом нова думка ошпарила мене зсередини. Недалеко від станції розташовувався якийсь закритий госпіталь для психічно хворих. Через нестачу інформації про заклад, часом ходили чутки, що там проводять заборонені експерименти. Але ж такі чутки виникають навколо будь якої лікарні. Раніше подібні історії я сприймав з насмішкою, але в цю мить вони, чомусь, вже не здавалися такими кумедними. Я ще раз глянув на попутника – а що як він насправді втік з лікарні? Принаймні, це було б схоже на правду.

Я потягнувся до мобільного, щоб набрати службу швидкої, аж ось… відчув як всередині мене все стискається. Друга кінцівка незнайомця потрапила в поле мого зору. І вона не була схожа на людську! Пальці були надзвичайно довгими, шкіра занадто бліда… Мабуть, цю блідість я не помітив раніше через кров… Але найбільше налякало мене інше… Нігті… Точніше, кігті. Довгі, гострі та міцні. Пасажир кілька разів постукав ними по якійсь поверхні. Звук був незвиклий і міцно засів в моїй пам’яті. Навіщо йому взагалі такі кігті?

Роззявивши рота та поневолі розігнувши пальці, я не помітив, як мій телефон вислизнув та гучно впав на підлогу. Серце завмерло. Стукіт нігтів вмить стих. На диво різким, навіть тваринним рухом попутник розвернув голову та застиг. Пальці хворої руки міцно впилися в бильцю крісла – вени на блідій шкірі напружилися. Проклинаючи себе всіма способами, я тремтячою рукою підійняв апарат з підлоги та відвернувся до вікна. Я заспокоював себе та намагався стримати страх, але було вже пізно. Будь-який собака міг би почути вибух мого адреналіну. Я косився на пасажира попереду. Я не міг пояснити це логічно, але знав, що він відчуває мій страх. І якщо ще кілька хвилин тому я гадав, що сиджу в одному вагоні з наркоманом, то тепер взагалі сумнівався, що поруч зі мною людина.

Мої зусилля стримати адреналін здавалися марними. Мене охоплювала паніка. Я обережно встав і, не відриваючи очей від попутника, почав задкувати в кінець вагону. Вже біля самого виходу незнайомець наче пробудився і різким рухом розвернув голову прямісінько на мене. Він напружився наче звір перед нападом, але в цей момент я вже відчинив двері та опинився в іншому вагоні.

Цей вагон був також пустий. Я швидко просунувся в його кінець та знов смикнув двері. Вже зачиняючи їх обернувся – мене ніхто не переслідував. Задля зайвої безпеки я пройшов далі та знов розмістився в кріслі ближче до виходу. Всередині мене все здригалося від напруги. Коли ж я вже почав заспокоюватись, в протилежному боці вагону раптом представ той самий силует. Скло в дверях було невеличке, але я чітко розрізнив знайомий капюшон. Незнайомець заглядав всередину, шукаючи щось… Чи когось.

Волосся на моїй голові стало дибки. Я швидко пригнувся щоб сховатися. Крізь щілину між кріслами я спостерігав за проходом. Нічого не відбувалося, секунди тягнулися так довго, що мені захотілося кричати. Розум мене не слухався, і я вже неабияк стримував себе, щоб не кинутись тікати. Тим часом поїзд наблизився до тунелю, і без того слабке світло почало мерехтіти та згасати. Останнє, що мені довелося побачити – це те, як повільно смикнулися двері. А далі настала темрява. Мабуть, вона продовжувалася півхвилини, але для мене то була ціла вічність. Я сидів заплющивши очі, ховаючись за кріслами і не сміючи поворушитись або вдихнути повітря. Я відчував всіма клітинами, що на мене хтось полює. Вмить весь навколишній світ перетворився на якийсь абсурд, на пекло, на тортури… Мені було так страшно, що я відчував як холод пробирається з ніг до голови… Як оніміли мої кінцівки… Як я втрачаю контроль над собою.

Минув якийсь час і я змусив себе відкрити очі. Світло в вагоні трохи мерехтіло, була повна тиша. Невже він так і не зайшов в вагон? Цілком можливо, що через товсті двері незнайомець не зачув мене. Ще якусь мить я прислухався до звуків, але нічого не зміг вловити. Я чітко вирішив зійти на наступній зупинці, відліпився від крісла, розгорнувся щоби встати на ноги і поглянув вгору…

А згори через спинку сидіння на мене дивилося спотворене обличчя. Воно нависало прямісінько наді мною тихо та беззвучно. Але тепер я розгледів всі деталі! Шкіра була неприродно блідою, очі впалі наче у мерця. Зіниці були розширені настільки, що здавалося наче все око – це суцільна чорна пляма. По шкірі виступали сині судини, губи були темного кольору, майже сірі. Та найстрашнішим був вираз цього обличчя. Застигла маска з хижим тваринним поглядом! Хитрюча та мерзенна потвора! Було в ній щось людське, але воно давно вже перекрилося чимсь іншим, диким, нерозуміючим! Господи, це насправді був продукт якогось експерименту!

А далі все було наче в кошмарному сні. Я навіть не помітив, як голосно почав кричати. Я кричав так, що майже заглушив сам себе. Я кричав від дикого жаху, від розуміння близькості цієї потвори до мене. Миттєвим рухом я підскочив з місця та кинувся тікати. Потворний пасажир рухався за мною швидко, але незграбно, завдяки чому я все-таки був попереду. Він беззвучно тягнув до мене свої тонкі кінцівки, витріщався своїми неживими очами. Кілька разів йому вдалося доторкнутися до моєї шиї, в тоді я біг ще швидше і горланив ще голосніше. Я замкнув двері та тримав їх що було сили. Але він виявився сильнішим.

Я знов кинувся тікати, відбиваючись від нападника. Я не знав, що саме він хотів від мене, але мені не хотілося навіть уявляти для чого йому потрібен цей чорний рот, ці потворні довгі кігті!

Поїзд почав сповільнювати рух, а я все ще біг, рятуючись. Коли транспорт зупинився, я різким рухом натиснув на кнопку, відчиняючи двері, щоб вистрибнути на перон. Та в останній момент хтось міцно вхопив мене за куртку. Зібравши в купу всі сили, я викрутився та рвонувся вперед, вивільняючись від верхнього одягу. Двері за спиною зачинилися. Я обернувся у відчаї – нападник стояв всередині вагону, тримаючи в руці мою куртку. Поїзд помчався далі, а я лишився на незнайомій станції, не в змозі поворухнутися.

Не пам’ятаю як я дістався будинку. Пам’ятаю тільки купу нічних жахів та страшні болі в голові. Наступного дня я навідався до поліції, намагаючись описати нападника, розповідаючи про всі деталі інциденту. Мене уважно слухали, але, здається, мало повірили в те, що трапилось. Врешті-решт, дійшло до того, що мені запропонували деякий час полікуватися в госпіталі. Після такої пропозиції я розгорнувся та пішов додому.

За чотири дні мене запросили в дільницю. Полісмен задоволено вручив мені мою загублену куртку. Її знайшли вранці в парку. Я взяв одяг наче інфікований об’єкт та викинув в смітник на найближчому повороті. Куртка була рвана.

Тієї ж ночі вдома я знову мучився нічними жахами. Але я розплющив очі не від кошмару, а просто так. На дворі було ще темно. Здається, десь третя ночі… Мене пробудив якийсь сморід. Він доносився з коридору, дратував ніс. Я підвівся та обережно вийшов з кімнати. Тут сморід посилювався. Пахло лікарнею. Не вмикаючи світла я обережними кроками просувався вперед по коридору. Я знав, що то за запах… Я одразу розпізнав його.

Наблизившись на кінчиках пальців до дверей, я поглянув у вічко. У під’їзді було темно. Але хтось обережно смикнув за ручку – надзвичайно тихо. Я зробив кілька кроків назад і застиг на місці. Я не знав, що мені робити далі. Я просто стояв і витріщався на стіну, по той бік якої хтось чекав на мене. За якусь мить я вловив тихенький звук. Почувши його раз в нічному вагоні я ніколи б не зміг його забути. Це був стукіт кігтів об дерев’яну поверхню…

-10pcs-Skeleton-Claws-Skull-Hand-Hair-Clip-Hairpin-Zombie-Punk-Horror-Bobby-Pin-Barrettes-hair

Поділитись ланкою в соціальних мережах

Залишити відповідь

Щоб прокоментувати, відрекомендуйтеся за допомогою: 

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *