Андрій ЛУЦЬ. В обіймах Полтви

Роман повільно підіймався старими рипучими сходами на третій поверх одного з львівських кафе. На нього вже чекали – двоє парубків саме сиділи за столиком в очікуванні свого замовлення. Короткий обмін поглядами, рукостисканнями, хлопці по черзі відрекомендувались:

– Дмитро. – Роман. – Міша. – Роман. 

– То ти діггер, так? – запитав один після недовгої мовчанки, котрий назвався Дмитром.

– Так, є таке на моїй совісті, – кивнув Роман. Худорлявий, високий, у червоній «кампусовській» куртці та потертих джинсах, на шиї щось на кшталт балаклави, яка добре захищала від холодного весняного вітру. Цього року весна у Львові була умовною – прибиральники вдосвіта ледь встигали відгортати кучугури снігу, а зелень ще навіть не думала прокидатись, ризикуючи перетворитись на ведмедя-шатуна, який безпомічно бродить засніженим лісом.

– То скільки коштує спуститись поглянути на Полтву? Якусь особливу підготовку потрібно мати? – запитав Міша. Роман зміряв його поглядом – кремезний, впевнений у собі, та й рукостискання міцне.

– Двісті гривень. Підготовку мінімальну – мати голову на плечах і не сцяти від вигляду пацюків.

Якраз принесли замовлення – три бокали фірмового пива. Хлопці усміхнулись молоденькій офіціантці, скуштували пива і розмова пішла простіше. Піна в пивних бокалах стояла висока, як і має бути. Пиво варили саме тут, живе, що найкраще смакує протягом кількох годин.

– Запишіть необхідне, – Роман зробив довгий ковток, пиво справді було відмінним, – хімза або гумаки, якщо нема, то берці, штани, які не шкода, рукавиці, бахіли, ліхтарик, в ідеалі – мотузка і карабіни, але це для довгих переходів, мінімальна аптечка…

– Стоп, стоп… – Міша відсунув бокал убік, – дай запишу. Що за хімза?

– Гумові штани вже зразу з чоботами, – спокійно пояснив Роман, – щоб можна було по пояс влізти у воду, якщо доведеться, і не верещати як дівка.

– Ги-ги… – Міша знову зробив ковток, – а якщо нема? Гумаки кажеш?

– Що небудь, що не шкода, і в чому тобі буде комфортно місити багнюку.

Хлопці посиділи ще з півгодини, обговорили деякі деталі, Міша з Дмитром осушили ще по одному бокалу, домовились зустрітись завтра о десятій вечора біля нічного клубу «Міленіум» і розійшлись.

* * *

Навкруги лежав сніг, світло відбивалось від нього і вулиці зимовою жовтизною, тому все було видно як на долоні. Роман оглянув хлопців – берці, старі джинси, бахіли в одного, в іншого якісь незрозумілі «гамнодави». Він схвально кивнув і попрямував до кришки каналізаційного люка. За мить її вже зсунули вбік і новачки заглянули всередину.

– Диви – сходи! – здивувався Міша, але відразу ж відсахнувся і затулив носа, – і штин!

– Австріяки робили на совість, – відповів Дмитро, роздивляючись невеликі кам’яні сходинки.

– Спускаємось по одному, я йду першим. Сморід сьогодні легенький, скоро звикнете, – заговорив Роман і зробив крок униз, потім ще один, – хто йтиме останнім, не забудьте прикрити люк, – долетіло до хлопців вже звідкись знизу.

Роман саме спустився і копирсався у своєму наплічнику, а Дмитро подолав вже півшляху брудними зеленкувато-бурими східцями, коли вмить стало непроглядно темно.

– Я закрив. І як тепер спускатись? – почувся згори роздратований голос Міші.

– Зачекайте, зараз увімкну, – Роман клацнув вимикачем налобного ліхтарика, і м’який білий промінь вдарив у древню кам’яну стіну, лизнув її і поповз у напрямку східців, потім догори.

– О, ніштяк, – Міша ступив крок і голосно скрикнув, далі почулась брудна лайка. Дмитро, котрому залишилось подолати кілька сходинок, кулею влетів у тунель і ледь не зісковзнув з доріжки у брудну воду. Зверху почувся сміх. Дратівливий. Неначе реготав старий дід, який, здавалось, ось-ось закашляється. Міша перевів подих і знову зареготав.

– Що там в тебе? – Роман посвітив ліхтариком.

– Та бля, ковзнув на цьому сраному слизі, подумав, що миттю опинюсь внизу і позбиваю вас, як кеглі.

– Ти давай обережніше, і дивись куди ступаєш, – Дмитро, здавалось, опанував себе і вже нишпорив у кишенях у пошуках ліхтарика.

– Не сци! – почулося згори.

– Вах! – викрикнув з подиву Міша, нарешті безпечно ступивши ногами на доріжку, – оце так.

Він безперестанку крутив головою з боку на бік. Хлопці стояли в округлому каналізаційному колекторі діаметром метрів п’ять з неширокими тротуарами по обидва боки, а в центрі у штучному руслі текла брудно-сіра ріка. Закривши над своїми головами люк, шукачі пригод наче перемістились у інший світ. Вмить зникли звуки і запахи, які панували вгорі, вмить усі забули про сніг, який лежав десятисантиметровим шаром на вулицях, забули про холод. Тут унизу було тепло, волого і тихо, лише тихий шум брудної води порушував цю ідилію.

– Слухай, а тут хтось колись вмирав? – тихо спитав Міша у провідника, не відриваючи погляду від сірих стін із товстим шаром бруду та слизу.

– Припини, – гаркнув до нього Дмитро, не давши Роману навіть відкрити рота. Міша знову зайшовся своїм огидним сміхом, потім показово витер сльози і мовив:

– Розслабся, чувак, чого ти?

Так і залишивши запитання без відповіді, хлопці попрямували тротуаром проти течії підземної річки. Перші кілька хвилин йшли мовчки, прислухаючись до звуків, які очікували на них десь попереду. Тунель змінювався, ставав нижчим, потім знову набирав своєї звичної висоти, в окремих місцях проходити потрібно було обережно, десь можна було йти удвох. Нарешті «туристи» призвичаїлись і розслабились. У хід пішли фотоапарати.

– Сфоткай нас на тому мості, – Міша протягнув Роману камеру.

– Без проблем, – розсіяно відповів хлопець.

Двоє друзів вибрались на вузький бетонний перехід завдовжки близько трьох метрів, що з’єднував два бетонні береги підземної ріки, та зобразили щасливі обличчя. Дмитро виставив великий палець угору, демонструючи чудовий настрій, а Міша вишкірився своєю задоволеною посмішкою Чеширського кота, а вільною рукою наставив другу роги.

– Крута фотка, – хлопці із неприхованим задоволенням роздивлялись знімок на екрані камери.

– Це попсове місце, – посміхнувся Роман, – тут всі фотографуються.

– А ти зводи нас туди, куди ніхто не ходить, – зайшовся сміхом Міша, краєм ока зиркнув на Дмитра і не знайшов там підтримки.

* * *

– Де ми зараз? – нарешті заговорив Міша після п’ятнадцятихвилинної мовчанки, роздивляючись тунель, – розкажи нам хоч щось за двісті гривень, чи що.

Колектор, здавалось, був однаково сірим, але водночас таким різним – на зміну бетонним блокам приходила старовинна австрійська цегла, довжелезні пусті відрізки закінчувались, і починались стіни із замурованими входами, чи то виходами – як для кого.

– Під проспектом Свободи, щойно пройшли Оперний, – відповів Роман не відволікаючись від дороги, – бокові проходи у підвали будинків зараз усі замуровані від гріха подалі, щоб не лазили всі, кому не ліньки.

Хлопці позаду фотографували все, що впадало у вічі – іржаві труби, що виходили у колектор тут і там, цівки брудної води, яка струменіла з них просто під ноги, графіті на стінах, залишені попередніми туристами, потік, що мчав поряд і про який можна було іноді забути, заворожено споглядаючи сам тунель, такий незвичний для сучасного людського ока. Тунель повертав направо в напрямку проспекту Шевченка. Пройшовши половину шляху, хлопці посвітили ліхтарями вперед, і Міша прийшов у захват:

– Диви, диви, там розгалуження! – штуркав від Дмитра, потім додав у бік Романа, – ми підемо туди?

Роман не встиг відповісти, бо почув якийсь писк у себе під ногами і посвітив униз. Поміж ніг хлопців саме пробігали кілька здоровенних пацюків. Дмитро похитнувся і випустив свій ліхтар із рук, той дзвінко вдарився об бетонну підлогу колектора, почувся звук розбитого скла, і за мить рештки приладу, котрий ще кілька секунд тому давав людям світло, зник у сірих водах Полтви. Міша знову зареготав, а Дмитро лаявся собі під носа.

– «Кожен пацюк, як Б-52, дракони аж всцикаються!» – продекламував Міша уривок однієї з п’єс Леся Подерв’янського і знову зайшовся своїм огидним сміхом.

– Та ти вже задовбав, – ледь не накинувся на нього з кулаками Дмитро.

– Все, тихо, – обірвав їх Роман, який увесь цей час уважно вдивлявся туди, у розгалуження колектора. Щось там відбувалось. Бойовий запал хлопців одразу зійшов нанівець, усі затамували подих. Земля наче ворушилась, як танцює далеке марево на обрії у спекотну літню погоду. Але марево було справжнім і швидко наближалось. Роман першим зметикував і вигукнув:

– Пацюки! Пильнуйте ноги, не дайте їм заповзти під одяг!

В ту ж мить бетонна плита під ногами перетворилась на волохате огидне море, хвилі якого набігали на підземних туристів одна за одною. Вереск стояв такий, що хоч вуха затуляй. Міша гучно лаявся і, водночас, завдавав спритних ударів своїми «гамнодавами» прямо по хвилях, але це не приносило жодного результату. Пацюки валились з тротуару у воду, борсались у ній, намагались видертись по вертикальній стіні, але марно – їх одразу ж підхоплювало і несло течією. Один вибрався вгору по куртці майже до обличчя Дмитра, той заволав і крутнувся, щоб струсити його, ковзнув по слизькій підлозі і боляче гепнувся на бетон. Дмитро намагався встати, але втратив рівновагу і скотився вниз, просто у каламутну воду.

– Діма! – Міша нахилився над рікою, – ти живий?

Знизу почулась відбірна лайка, хлопець підвівся і став мотати головою, витирати обличчя. Вода доходила йому трохи вище середини стегон. Повз нього, відчайдушно борсаючись, за течією пропливали все ті ж пацюки.

– Руку давай! – Роман вже був поряд, вони схопили брудного, мокрого Дмитра і втягнули його назад на берег. Основна маса підземних жителів пробігла, вже можна було розгледіти бетонну підлогу колектора, буру від крові.

– Що це за… – Міша роздратовано дивився на Романа.

– Тихо! – обірвав його той, ніби до чогось прислуховуючись.

– Я питаю, що це за хрінь?

– Замовкни! – рявкнув на нього діггер. Міша одразу ж стулив пельку і затамував подих. Писк віддалявся, але було ще щось – якийсь гул, з кожною секундою він ставав все гучнішим.

– Дивись, вода у річці піднялась, – показав Дмитро, все ще спльовуючи бруд. Йому здавалось, що цей присмак в роті тепер переслідуватиме його цілу вічність.

– Біжіть! – вигукнув Роман і першим зірвався з місця. Хлопці поглянули в той бік, де колектор розгалужувався і на мить втратили дар мови. Гул наростав, вже не було чути голосів, вигуки потонули у відлунні, розчинились у ньому. Потік води висотою близько трьох метрів вирвався з правого відгалуження і стрімко понісся по коридору.

Вони бігли щодуху, бігли як не бігали ніколи раніше, не озираючись, забувши про слизьку підлогу і поодиноких пацюків під ногами. Хруст кісточок ні в чому невинних тварин одразу ж тонув у реві локального апокаліпсису, що невпинно наближався.

– Сюди, – ледь перекричав шум водяного валу Міша, показуючи на діру у стіні. Збоку на іржавих завісах висіли тонкі металеві двері. Він застрибнув усередину, за ним Роман, останнім вскочив Дмитро і потягнув двері на себе. Вони піддались напрочуд легко, щось клацнуло. Зойк, лайка, темрява, тиша. Усі важко дихали.

– Можу заприсягтись, що цього ходу тут не було, коли ми йшли, – якось невпевнено заговорив Роман.

– Та може просто не побачили, – тихо відповів Міша. За інтонацією було зрозуміло, що йому вже не до сміху, – в когось є світло? Я розбив свій налобний.

– Мого взагалі немає, – відповів діггер у суцільній темряві, – схоже, що загубив.

Мовчки вони просиділи ще п’ять хвилин, поки зловісний звук роздратованої води за дверима не вщух.

– Здається, все закінчилось, – промовив Дмитро і спробував відчинити двері. Марно. Хоч завіси вже повністю заіржавіли і за декілька років могли просто розсипатись у пил, зараз вони навіть не рипнули під натиском грубої сили.

– Відійди, – Міша намацав у темряві Дмитра і штовхнув його вбік. Кілька ударів ногою по стародавньому металу – нічого.

– Сука! – Міша бив ще і ще. Марно. Ще кілька хвилин хлопці били ногами утрьох – жодного результату, наче якийсь «чорний зварювальник» просто заварив двері ззовні. Поки туристи переводили подих, Роман навпомацки досліджував простір у якому вони опинились – округлі холодні стіни, підлога всипана якимось мотлохом, руками до нього не хотілось навіть торкатись.

– Хлопці, це коридор. Він кудись веде, – почав він, звертаючись у темряву.

– Але ж вихід тут, – гаркнув Міша у відповідь.

– Ми тут не вийдемо, – сухо констатував Роман.

Коли людина втрачає відчуття простору, час теж тече по-іншому. Троє шукачів пригод повільно брели навпомацки у абсолютно чорному коридорі, час від часу натикаючись на якісь предмети під ногами і тихо лаючись. Скільки вже пройшло часу? Година чи п’ять хвилин? Дмитро вже майже не розумів, де він і як він сюди потрапив. Він ледь переставляв ноги, все тіло боліло – почало даватись взнаки падіння у брудну канаву Полтви, ще й Міша сопів над вухом. Огидно сопів.

– Ти можеш нормально дихати? Ти мене дратуєш, – мовив хлопець. Міша не відповів, але продовжував сопіти, – ти краще думай, як нам звідси вибратись, – дратувався Дмитро.

– Ніяк, – почув він у відповідь.

– Ти знову за своє, – вибухнув Дмитро, – чуєш, Мішаня, я тобі зараз в пику дам.

– Що ти там верещиш? – почувся голос Міші метрів за п’ятнадцять попереду. По спині у Дмитра пробігли мурашки, на чолі виступив піт.

– Романе? – тихо мовив він.

– Що? – відповів хлопець. Він теж на декілька метрів випереджав його.

Дмитро ледь не задихнувся. Він закричав, спіткнувся об щось тверде і впав.

– Що таке? – Роман зупинився, та ніхто не відповідав, – що таке? – знову вигукнув він. Відлуння прокотилось по всьому коридору.

– Я тут, – вигукнув Міша далеко попереду, – що там у вас трапилось?

– Діма? – ніхто не відповів, – Діма?! – хлопці кричали вже удвох. Позаду почувся крик, потім удар об стіну та неприємний хрускіт.

– Діма!!!!

– Що-о-о-о?! – хлопець гучно схлипував.

– Ти що, в біса, чудиш? – по звірячому гарчав Міша.

– Тут… черепи і кості, – крізь плач було важко розібрати його слова, – скрізь на підлозі. Скрізь!

Щось змінилось. Роман зумів у непроглядній пітьмі зачепитись поглядом за силует Дмитра – той сидів, притулившись спиною до стіни коридору. Звідкись пробивалось світло.

– Хлопці, там вихід! – почувся голос Міші попереду.

Дмитро за виграшки обігнав свого екскурсовода, йому хотілось швидше покинути це моторошне місце. Коридор закінчувався старими металевими дверима, вони були прочинені навстіж і висіли на одній петлі. Інша була з’їдена часом. Міша першим пройшов крізь двері і зник в освітленому приміщенні, Дмитро не відставав. Невелика кімната – стіни із старої понівеченої часом австрійської цегли, свічки… Вони стояли всюди – на підлозі, на цегляних виступах, на черепах, що хаотично валялись по кімнаті. Повіяло холодом, та полум’ю на це було байдуже – жоден вогник навіть не ворухнувся.

– Що це за місце, – прошепотів Міша. Він стояв посеред кімнати і роздивлявся стіни. Раптом його погляд зачепився за щось і він закляк.

– Там труп… без голови, – прошепотів він, здавалось, дуже тихо, але усі це почули. Прихилившись спиною до облупленої стіни, за п’ять метрів від хлопці сиділа жінка. Босі ноги, довга, колись біла, а тепер закривавлена і брудна сорочка. Свою відсічену голову вона притискала руками до живота.

– Щоб їй трясця… – тільки й встиг проговорити Дмитро, але більше не вимовив ні слова. Голова відкрила очі і обвела поглядом спершу одного свого відвідувача, а потім іншого. Тіло почало підводитись з землі, було чути як хрустять кості. Нарешті воно випросталось у повен зріст, руки й далі тримали голову, заляпане кров’ю обличчя посміхалось.

– Що… що ти таке? – лише й зміг видавити Міша. В голові у нього промайнуло безліч думок, але всі вони стали комом у горлі, він не зміг зронити більше ні слова.

– Мара, – прошепотіла істота, та шепіт різонув по вухах так, що ледь не лопнули барабанні перетинки.

Дмитро кинувся до дверей, але отримав удар кулаком в обличчя від Романа, котрий стояв за порогом. Він так і не зайшов усередину, спостерігав за дійством з коридору. Очманілий Дмитро повалився на землю, з роз’юшеного носа потекла кров. Він дивився на Романа широко відкритими, повними нерозуміння і страху, очима.

«Мара… Мара… Мара» – прокотилось луною під стелею і вихором вилетіло в коридор, збивши Романа з ніг. Металеві двері скрипнули і з гуркотом зачинились. Було чути, як хтось з хлопців забарабанив по них кулаками. Крик, стогін…

«Ти сам до мене прийшов минулого разу, ти у моїй владі!» – пролунав ядучий голос у Романовій голові. Хлопець схопився за неї руками і поповз на колінах темним тунелем.

«Пам’ятай, ти живеш тільки тому, що я тобі дозволила!» – звучав голос. Здавалось, він розриває мозок, він всюди, від нього не сховаєшся, – «Пам’ятай!»

– Пам’ятаю! – кричав Роман, але не чув власного крику. Він нічого не бачив і, здавалось, нічого не відчував. Він навіть не знав, чи рухається, чи лежить посеред коридору.

«Якщо ослухаєшся і не приведеш ще, твоє життя обірветься!» – голос пожирав його зсередини, вивертав все його тіло.

– Я пам’ятаю! – волав хлопець. За мить йому стало легше, він знову відчув своє тіло, зробив ще кілька кроків і боляче гепнувся головою об металеві двері, провів долонею по чолі і відчув теплу цівку крові. Двері рипнули і прочинились назовні.

– Коли привести ще? – прокричав він знесилено у порожнечу тунелю.

«Я покличу! Покличу!» – відповів голос у голові і хлопець втратив свідомість.

* * *

Осіннє листя витанцьовувало чарівні па поміж столиками літніх майданчиків на Площі Ринок, котрі все ще працювали. Осінь видалась теплою, тому люди не поспішали відмовляти собі у задоволенні випити філіжанку кави на свіжому повітрі, одночасно милуючись старовинними будинками навколо. За столиком сиділи двоє парубків. Один із них покуштував запашну каву і мовив:

– Ти ж хотів подивитись на Полтву чи не так? У мене є знайомий, він тебе проведе.

* * *

Довідка: Мара — донька Чорнобога — сіє на землі чвари, брехню і недуги. Вночі ходить з головою під пахвою попід людськими оселями й вигукує імена господарів — хто відгукнеться, той вмирає. Любить душити сплячих та смоктати їхню кров. Мара втілює собою «мертву воду». Мати мертвих і ненароджених дітей, яка зваблює на смерть живих – у повний місяць перетворюється на красиву жінку, яка заманює чоловіків.

0_d2905_936010de_orig

Поділитись ланкою в соціальних мережах

Залишити відповідь

Щоб прокоментувати, відрекомендуйтеся за допомогою: 

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *