Артем КАЛЬНІЧЕНКО. Блідий

Ліза Стоун була однією з тих нещасних жінок, чий хлопець, дізнавшись про вагітність своєї дівчини, втік. Кілька тижнів вона, звісно ж, плакала за своїм втраченим «щастям», але згодом зрозуміла, що Роджер, а саме так звали того, як казала мама, «козла», просто злякався відповідальності, а такий чоловік не може бути хорошим батьком для дитини. 

– Той дурень тебе не вартий, – казали подруги, але дівчина турбувалася не за себе, а за дитину, що росла у неї всередині. Коли прийшов день пологів, поряд з нею був лише її батько, а тяжко хвора мати не змогла піднятися з ліжка. Ліза добре пам’ятала те відчуття, коли з неї щось витягли і те «щось» виявилося хлопчиком, якого вона згодом назвала Александром, на честь Александра Македонського. З дитиною на руках вона не змогла вступити до коледжу і влаштуватися на престижну роботу, про яку мріяла ще дев’ять місяців тому. Їй перепала лише вакансія медсестри в лікарні імені Святої Марії, що розташувалася за кілька кварталів від невеличкої квартирки, яку вона знімала у матері однієї з своїх подруг.

Так пройшло вісім років.

Алекс підріс. Він відрізнявся від дітей свого віку тим, що був набагато самостійнішим за них, бо половину часу проводив наодинці. Мати й досі працювала медсестрою, тому три, а бувало, що навіть чотири ночі на тиждень хлопець проводив сам. Він навчився боротися зі своїми дитячими страхами і вже не боявся монстрів, що ховалися у нього в шафі або під ліжком. Проте, спав з нічником. Дехто міг би сказати, що такому маленькому хлопчику треба найняти няню, але економічне становище у сім’ї Стоунів було складним. А щодо бабусі й дідуся, то, після смерті матері, Лізин батько з’їхав з глузду і його довелося відправити до психіатричної лікарні. Отже, вони залишилися самі у жорстокому світі, який міг проковтнути їх, як змія ковтає свою здобич.

– Не забудь зробити завдання з математики, любий, – сказала Ліза, вийшовши з ванної кімнати. Вона стала перед дзеркалом у вітальній, щоб поправити зачіску.

– Я пам’ятаю, мамо, – відповів хлопчик. Він сидів на дивані, тримаючи в руках іграшкового робота. Це була його улюблена іграшка.

– Добре, що пам’ятаєш. Я не хочу, щоб твоя вчителька знову скаржилась на тебе. Тим більш, що завтра я буду відсипатися після нічної зміни.

– Ти втомлюєшся.

– Так, синку, втомлююсь, – сказала вона і поцілувала його в лоб. – Я дуже тебе люблю. Дуже сильно люблю.

– І я тебе, мамо.

Ліза взяла невеличку спортивну сумку, в якій лежала її форма і перевірила, чи нічого не забула. Копирсаючись всередині, вона помітила, що хлопчик піднявся і вийшов з кімнати, а повернувся вже з чашкою в руці.

– Ти забула випити каву, – сказав він.

– Ой, справді! Нічого страшного, я вип’ю з автомату. А цю вилий. І навіть не думай її випити, бо кофеїн шкідливий для дитячого організму.

Хлопчик кивнув і поставив чашку з охололою кавою на стіл. Ліза тим часом почала фарбувати губи.

– Ти встигнеш прийти до того, як я піду до школи?

Ліза мовчала кілька секунд, акуратно виводячи контури власних губ. Потім, переконавшись, що виглядає красиво, сказала:

– Не знаю, золотце. Якби я могла знати, що сьогодні вночі не станеться жодного нещасного випадку, або в когось з пацієнтів не почнеться серцевий напад, я б відповіла, що прийду. Але…

– Я розумію, – перебив її він. – Робота.

– Ти в мене такий дорослий, – з посмішкою сказала вона, коли підвела вії. – Що ж, мушу бігти, інакше запізнюся.

Ліза знову поцілувала сина. «Який же ти ще маленький», – подумала вона і, взявши сумку, вийшла з квартири.

Алекс, замкнувши за нею двері, підбіг до вікна, аби подивитися, як вона переходить вулицю. Коли мама вийшла з під’їзду, він помахав їй і вона, поглянувши вгору, помахала йому. Після цього Ліза пішла. Хлопчик залишився сам удома. На всю ніч.

 

***

Алекс ніколи не насмілювався заговорити з мамою про батька. Якось Ліза розповіла йому про те, що тато покинув їх, і що він виявився боягузом. Це і все. Алекс не знав ні імені, ні як виглядає його батько. Він знав лише те, що він був, як казала його мама, безхребетним паскудником, якому не вистачило сміливості взяти на себе відповідальність за дитину. Проте, хлопчику все ж таки хотілося дізнатися хто ж його тато насправді. Дитина завжди любитиме своїх батьків, навіть якщо вони будуть її ненавидіти. Саме вона зробить перший крок до взаєморозуміння, звісно ж, поки не навчиться думати самостійно.

Зробивши домашнє завдання з математики, Алекс вирішив подивитися телевізор. У них було кабельне телебачення, тому кількість каналів сягала більше сотні. Але Ліза казала, що кожен з них заважає саморозвитку і, що під впливом телебачення суспільство деградує. Алекс не знав значення слова «деградує», але про себе вирішив, що це означає щось погане.

Перемикаючи дистанційкою канали, хлопчик наткнувся на мультфільм про Вінні-Пуха від компанії «Walt Disney», який дуже йому подобався ще з раннього дитинства. Та й взагалі, йому подобався не тільки мультфільм. «Вінні-Пух» Алана Мілна справив на нього неабияке враження. Це була його перша книжка, яку він прочитав сам, без допомоги матері.

Захоплено переглядаючи мультфільм, Алекс ледве не проґавив дзвінок телефону. Його набридливе дзеленчання доносилося з іншого кутка кімнати, де його повісив на стіні майстер. Хлопчик підвівся і підняв слухавку.

– Алло.

– Привіт, золотце! – почувся голос мами. – Як ти там?

– Все нормально, мамо. Я дивлюся мультики про Вінні-Пуха.

– Ти зробив домашнє завдання? – її голос наповнився суворістю.

– Так, все виконав.

– Чудово, синку. Не забудь повечеряти, а то твій телевізор залишить тебе голодним.

– Добре.

– І не засиджуйся допізна, добре?

– Окей.

– Ну все, мушу бігти. Доброї ночі, золотце.

– Доброї ночі, мамо.

З динаміка пролунали гудки: на тому боці поклали слухавку. Кілька секунд Алекс стояв на місці і не відходив від телефону, ніби знаючи, що через хвилину пролунає ще один дзвінок. Знову набридливе дзеленчання. Цікаво, хто ще міг телефонувати, а годинник показував дев’яту годину вечора, у такий пізній час?

Рука хлопчика повільно потягнулася до телефону, але доторкнувшись до нього не стала знімати слухавку. Раптово Алекс відчув сильний страх, викликаний незрозуміло чим. Він, наче хробак, в’їдався у його душу все глибше й глибше. Усі його шкільні проблеми меркли перед цією невідомою тривогою. Весь світ темнішав і залишав по собі лише жменьку попелу. Проте, хлопчик все одно підняв слухавку.

– А-алло, – обережно прошепотів він. – Хто це?

Мовчання.

– Хто це? – більше впевнено запитав він.

Знову мовчання

– Я подзвоню в поліцію! – він намагався говорити грізно, але добре розумів, що виходить у нього погано.

Несподівано хтось на іншому кінці дроту зареготав. І цей регіт здавався таким страшним і зловісним, що хлопчик оторопів від жаху. Йому навіть здалося, що таким потворним, хриплим сміхом людина сміятися не може. Це було щось інше, страшне і жахливе, щось, що вилізли з страшних глибин іншого світу. Воно втішалося з того, що Алекс зараз сам один у порожній квартирі тремтить від страху. Хлопчик уявив, як ВОНО мружиться від задоволення, як блищать гострі ікла цієї істоти і полум’ям ненависті палають очі. Він вже хотів закричати, але дзвінок обірвався. Пролунали гудки.

«Хто це був?» – подумав він і поклав слухавку.

 

***

Нічні кошмари – невід’ємна частина дитячої фантазії. Уява малює образи, які лякають, але водночас заворожують. Мабуть, кожен, коли був маленьким, не міг відірвати погляду від екрану телевізора, коли показували фільм жахів про мумію, вампіра чи перевертня. І вже в ліжку, коли кімнату окутувала темрява, нам здавалося, що у ній ховається той самий монстр, якого ми бачили по телевізору.

Алекс спав з нічником. Хоча він і був досить самостійним хлопчиком, але все ж таки лише хлопчиком. Восьмирічна дитина, зоставшись сама вдома вночі, не зможе змусити себе повірити, що темрява не приховує в собі щось лихе. До того ж, після того страшного дзвінка Алекс ледве заспокоївся. Йому хотілося подзвонити матері і попросити, щоб вона повернулася додому, але зрозумів, що вона ніяк не зможе цього зробити.

Телевізор досі показував мультфільм про Вінні-Пуха. Це стало для хлопчика заспокійливим. Його страх швидко розвіявся, тому Алекс зміг спокійно заснути.

Але сон його був не такий спокійний. Йому наснився кошмар, ніби хтось, якісь страшні люди, хочуть забрати його від мами і відвезти до дитячого будинку. Ліза розповідала, що там діти живуть без батьків і від цього у Алекса мурашки йшли шкірою. Він би нізащо на світі не погодився б розлучитися зі своєю мамою. Для нього вона була чимось кращим за звичайну людину, чимось вищим. Вона існувала до його народження і, він думав, існуватиме після його смерті. правду кажуть, що для кожної дитини мати – Бог.

З зойком Алекс прокинувся. На його обличчі застигли краплі поту, а руки тряслися, наче в судомах. «Спокійно, Алексе, – сказав він сам до себе, – це був всього лише сон. Нічого боятися». Він зрозумів, що зараз знаходиться у своєму ліжку, у своїй кімнаті невеличкої квартирки. Ніхто не хоче забрати його від мами. Справді, ніхто?

Йому згадався телефонний дзвінок і той зловісний регіт, який лунав з динаміка телефону. Він звучав у його голові голосно і чітко так, ніби те, що його видавало знаходилося зовсім поруч. Алекс заплющив очі і вкрився ковдрою з головою. «Це все лише моя уява, – повторював він про себе, – лише моя уява».

Коли сміх зник він виліз з під ковдри і ледве не закричав від жаху. Під столом, що стояв навпроти його ліжка, хлопчик побачив лице. Воно було дуже блідим, очі, світилися фіолетовим кольором, дивилася прямо на нього, а чорні губи зловісно всміхалися, оголивши гострі, як бритва, зуби.

Алекс мимоволі застогнав. Він знову накрився ковдрою і міцно-міцно заплющив очі.

– Це все моя уява, – на цей раз вголос промовив він, – лише уява! Тут нікого немає. Нікого немає!

Раптом знову пролунав сміх, але цього разу вже не в голові, а з того кутка, де причаїлося воно. Його сміх, здавалося, був знущанням над психікою бідної дитини, але Алекс все ж таки впізнав його.

– Тебе тут немає! Тебе тут немає!

І несподівано настала тиша. Кілька секунд хлопчик просидів під ковдрою, намагаючись зрозуміти, чи зникло чудовисько. Потім, набравшись сміливості і зібравши всю волю в кулак, він визирнув з-під ковдри. Воно досі було там.

«Шкіриться, – подумав хлопчик, – воно шкіриться». Істота і справді єхидно всміхалась і не зводила очей з переляканої дитини. Його слабо освітлював нічник, щоб був ввімкнутий у розетку над ліжком. «Яке ж воно бліде», – подумав Алекс. Він теж пильно дивився на нічного гостя, очікуючи, що той зараз кинеться на нього. Але він залишався на місці, продовжуючи зловісно всміхатись.

– Ч…чого тобі треба?! – Алекс ледве видавив з себе ці слова, адже голос в нього, як йому здавалося, зник.

Істота не відповіла. Її посмішка стала ще ширшою.

– Чого тобі треба?! – знову запитав хлопчик. Він сумнівався, що істота взагалі розуміє його, але раптом вона зробила те, чого Алекс не очікував. Вона підморгнула йому. Від цього стало ще страшніше.

Раптом він помітив, що рука, яка переховувалася у напівтіні, заворушилася. Довгі білі пальці з гострими нігтями визирнули на світло і в ту ж секунду сховалися назад.

«Ось чому воно залишається там», – подумав хлопчик. Його погляд спрямувався на вмикач на стіні, що знаходився коло дверей, які вели у коридор. Як би йому туди дістатися?

«Спокійно, Алексе. Не дарма твоє прізвище означає камінь», – подумав хлопчик. Він помітив, що істота перестала витріщатися на нього. Її очі блукали кімнатою в пошуках невідомо чого.

Його серце калатало, а руки тремтіли. Він вже вирішив, що зараз кинеться до вмикача і ввімкне світло, і зробити він це мав до того, як воно його схопить. На рахунок «п’ять». Один, два, три…

Раптом у сусідній кімнаті задзвенів телефон.

 

***

Темрява – це потаємний світ. Ніколи не знаєш, що побачиш там, коли відчиниш його браму. Алекс не знав чого чекати від темряви. Наявність істоти, яка ховалася у нього під столом, означала, що темрява – синонім небезпеки. «Може, там ховається щось іще?» – думав хлопчик. Проте, коли задзвонив телефон, його погляд знову впав під стіл. Там нікого не було.

Невже все це був лише сон? Чи якесь марення? Може, весь цей кошмар і справді був лише плодом дитячої уяви?

Телефон продовжував дзвонити. Кілька секунд Алекс сидів і не ворушився, думаючи про те, хто б це міг бути. Інстинктивно йому хотілося встати з ліжка і піти підняти слухавку, але побачене кілька секунд тому змушувало його залишатися на місці. «Може, воно боїться ще й різких звуків, – промайнула думка, – і, коли дзеленчання припиниться, воно з’явиться знову». Але, коли запанувала мертва тиша, істота не з’явилася. Алекс з полегшенням зітхнув. Та бажання ввімкнути світло нікуди не зникло.

Треба зробити це швидко!

Хлопчик відкинув ковдру і, як тільки його нога сповзла з ліжка на підлогу, він відчув, як чиїсь холодні пальці зімкнулися у нього на гомілці.

– Ой! – скрикнув він. Рука, що стирчала з-під ліжка стискала ногу все сильніше. Хлопчик намагався вирватися, але йому не вдавалося. Він звалився вниз. Йому здалося, що зараз монстр затягне його під ліжко і все закінчиться.

Але раптом хватка ослабла і хлопчик одним сильним ривком вирвався з пазурів істоти. Він швидко заліз назад і накрився ковдрою. З очей у нього котилися сльози.

Якийсь час він просто сидів і схлипував, аж доки знову не почув регіт. Воно сміялося: його забавляв страх бідного хлопчика; воно відчувало свою владу над ним.

Алекс виглянув з-під ковдри – страховисько знову було під столом.

Раптом він згадав про годинника, що стояв на столі. Він міг показувати час навіть у темряві, бо його цифри світилися зеленим кольором. Годинник показував о пів на шосту ранку, а це означало, що світати почне через півгодини.

«Треба дочекатися світанку, – подумав хлопчик, – це мій єдиний шанс». Він вже зрозумів, що дістатися вмикача світла йому не вдасться – чудовисько дуже швидке. Але як воно змогло непомітно вилізти з-під столу і залізти під ліжко? Він не знав. Можливо, воно переміщується темними кутками? Це не мало значення. Єдине, що залишалося – це чекати.

Хвилини пливли повільно, наче щось затримувало їх спеціально. Іноді здавалося, що час взагалі зупинився і світанок вже ніколи не настане, але коли одна цифра ставала на заміну іншій, ставало легше. Хлопчик чекав сонця. І істота зрозуміла це. Поступово її посмішка змінювалася на гримасу ненависті і злості. Воно знало, що з приходом сонячного світла, йому доведеться зникнути.

Алекс побачив ці зміни і все у нього всередині охололо. Воно збиралося зробити останній ривок. Воно готувалося до стрибка, наче тигр. Ось, зараз!

Алекс не зміг втриматися і закричав. Він побачив як швидко до нього наближається сухе худорляве тіло з непропорційно-довгими кінцівками. Хлопчик кинувся до вмикача, але воно зачепило його за коліно і він впав. Почав повзти. Істота схилилася над ним, роззявивши здорового рота. Зуби були такими гострими, наче ікла у хижака.

Алекс доповз до стіни, але дотягнутися до вмикача не міг. Істота зробила крок і, взявши його за ногу, почало піднімати.

І саме тоді, хлопчику вдалось дотягнутися до вмикача і той врятував йому життя. Світло спалахнуло миттєво! Істота впустила хлопчика і той впав, вдарившись головою. Вона закричала і почала прикриватися довжелезними руками. На світлі було видно, яке воно худорляве, а шкіра бліда, немов у мерця, який пролежав у морзі кілька днів. Воно відчувало біль, адже   все тіло його палало. Воно захотіло кинутися під ліжко, бо там тепер був єдиний темний кут, але Алексу вистачило сміливості схопити його.

Через кілька секунд воно перетворилось на попіл.

 

***

Про свою нічну пригоду Алекс мамі не розповідав, хоча йому цього дуже хотілося. Він розумів, що вона йому не повірить, або подумає, що це все йому тільки наснилося. Іноді йому здавалось, що істота повернеться, але більше чудовисько не з’являлось. Воно загинуло, або повернулось до свого притулку, сховалось за дверима глибинної пітьми, аби відновити сили, щоб одного разу знову втрутитись до нашої реальності і забрати когось з собою в темряву.

 

13

Поділитись ланкою в соціальних мережах

Залишити відповідь

Щоб прокоментувати, відрекомендуйтеся за допомогою: 

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *