Назарій ВІВЧАРИК. Ніч на вокзалі

Зі сну мене вирвали стусаном у плече.

– Агов, прокидайся, приїхали. Це невелика залізнична станція, трохи обідрана, та не лякайся. Вона діюча, просто уночі тут немає чергового, скоротили. Звідси має їхати дизель на Львів. А там зможеш сісти на потяг і до Черкас, – порадив водій «бусика» Степан. – Думаю, всередині станції має бути розклад. Я б тебе підкинув до самого Львова, та мушу в справах в інше місто їхати, тож вибачай. 

– Ні-ні, дякую і за це…

Очунявши, я вибирався з машини, хоч ой як не хотілося. Було зимно. Листопадовий вечір перейшов вже у ніч. Я попрощався зі Степаном, його дружиною, ім’я якої навіть не запам’ятав, і «бусик» зник у темряві.

Перевісивши через плече сумку, наповнену усілякими смакотеликами, на які вже несила було дивитися, я почвалав усередину станції, гадаючи, чи встигну повернутися на підсумкові екзамени до свого університету, чи ні.

Залізнична станція мала вигляд старої, пошарпаної, брудної і самотньої. Десь у верхів’ї дерев, що обступили її, завивав вітер, що розходився не на жарт. Я все ще перебував під впливом героїв творів Коцюбинського, які ожили в моїй уяві після побачених дійств на гуцульському весіллі, з якого я, власне, і повертався додому, тож намагався не звертати увагу на купу будівельного сміття під стіною і засмальцьовану газету з пляшкою горілки на одній з лавок залу очікування.

Третього чи четвертого дня після весілля виявилося, що одні з запрошених гостей повертатимуться надвечір додому у якесь містечко на Рівненщину, і по дорозі готові підкинути мене на залізничну станцію, від якої я б уже самотужки добирався поїздами на рідну Черкащину. Прощання з родичами і гостями було швидким і сумбурним.

– То це ким ти їм приходишся? – перепитував мене довготелесий водій Степан, який вправно вирулював своїм білим «бусом» між горами.

– У маминого батька була сестра. Вона вийшла заміж за двоюрідного брата весільного батька, – ніяково пояснив я.

– Зрозуміло, десята вода на киселі, – вловив суть справи Степан.

Далі він розповідав про те, ким йому приходяться весільні батьки та я вже почав куняти…

Зала очікувань вокзалу була невеличкою, проте досить високою, тож, мабуть, тому вона освітлювалася лампою, яку не змогли за відсутності чергового викрутити хулігани. У мене було відчуття, що я знаходжуся на краю світу, бо навколо будівлю обступала темрява. Позаглядав усередині вокзальної зали в кутки: холодно, брудно, порожньо. Я не знайшов ні чергового, ні хоча б власника випитої і залишеної на лавці пляшки. Збоку помітив забите дошкою віконце касира. Десь з під штукатурки на стіні проглядалося якесь зображення. Мабуть, колись тут був малюнок, який за часів совка замалювали.

На одній зі стін висів запилений сірий стенд, але складалося враження, що він тут був ще за царя Гороха. Тож розкладу зі стенду, де вказувалося про початок руху дизеля з 5 ранку, я чомусь не повірив.

Залишивши на одній з лавок сумку, я вийшов у ніч. Спершу в мене була ідея зорієнтуватися по місцевості і піти до автостанції або кудись на шосе ловити попутку. Проте я поняття не мав де знаходжуся і в який бік треба йти до міста, а мобільний телефон розрядився.

Навколишня темрява тиснула на свідомість, тож я був вдячній і цій єдиній тьмяній лампі під стелею всередині вокзалу, яка хоч трохи нагадувала про цивілізацію. Ще більше здійнявся вітер, який почав обпікати першим морозом. Звідкись навіть узявся перший легкий сніжок і зробилося так зимно, що довелося хутко запакуватися в осінню куртку і повернутися до приміщення.

Сівши на лаву біля сумки, закинув ногу на ногу і поглянув на наручний годинник. Так-с, одинадцята година. Тобто, якщо вірити тому запиленому розкладу на стіні, дизель буде через 6 годин. Хм, а що ж мені поки робити? Я спробував покуняти, але свист вітру знадвору не давав спокою. До нього ще й додавалося якесь виття. Стривожений і спантеличений я пішов знову надвір, – то грали на вітрі струни електромереж.

Повернувся до сумки, обняв її, як подушку, і спробував заснути.

Листопадове весілля западенської гілки родичів таки трохи виснажило мене: як фінансово, так і морально. Я відгорав з сімома сотнями гостей аркан (такий гуцульський танець, коли всі беруться за плечі, стають в коло і немов водять хороводи, хвацько б’ючи чобітьми по долівці), добряче натовк собі шлунок різними чудернацькими наїдками, запивши все те бульйоном, щоб хоч трохи очуняти (мовчу про те, скільки вже припрошували пити горілки), а головне – доторкнувся до тих прадавніх звичаїв цього древнього гірського народу, беручи участь спершу в прикрашанні весільного деревця, потім у викупі нареченої…

Від весільних чар мене відірвало виття. Я сіпнувся і піднявся з лави. Труснув головою. Виття припинилося, та легше мені не стало, бо то вже було справжнє виття. Стривожений, виглянув за двері вокзалу і на тонкій пелені притрушеного сніжку побачив сліди. «Вовки з гір прийшли?» – здивувався я і пішов за слідами за ріг будівлі. Просто за поворотом зустрівся поглядом з псом, що сумно дивився на мене голодними очима.

– Дружок! На-на-на, – покликав я його і, задкуючи, повернувся до вокзалу.

Сидіти самотнім на вокзалі було чомусь неприємно, тож я зрадів живій істоті і не пожалів доброго шматка ковбаси. Собака досередини заходити не наважувався попри те, що я манив його ковбасою крізь відчинені двері вокзалу.

– Ну гаразд, лови! – і я кинув йому шмат ковбаси.

Безхатько просто на льоту спіймав ковбасу і розчинився у темряві. З вітряного боку вокзалу під стіною вітер натрусив вже добрячу купу снігу з чорного неба. Людей шукати було марно, тож я знову повернувся до дверей вокзалу, скрип яких у нічний час видався зловіщим. Моя сумка одиноко височіла на лавці, а на іншій – замислено стояла все та ж пуста пляшка з-під горілки. Некомфортно мені було якось в цій будівлі, але альтернатива просидіти до 5-ї ранку надворі також не покращувала настрій. Чари гуцульського весілля розвіялися. Здавалося, що це було вже давно. Зараз мене мучили сумніви щодо того, чи дочекаюся я тут взагалі дизеля? Враз щось зашкрябало за високим вікном. Я мало не скрутив шию, видивляючись туди, і в кінці-кінців зрозумів: вітер грався гілкою дерева.

Так настала північ.

На якийсь час таки закуняв, бо раптом спохопився, і протер очі, намагаючись зрозуміти, де я. Збагнувши, де, прислухався. Звук! Ось у чім річ! Я прокинувся від якогось звуку, що пробивалося крізь завивання вітру. І це вже були не гілки дерев. Автоматично я дістав з кишені мобільника, та він, як і очікувалося, був розряджений. Може то перед дверми вокзалу, хитаючись, скрипить ліхтар? А тоді… Насправді я був більш ніж упевнений, що позад мене десь за лавкою очуняв непомічений мною власник випитої пляшки горілки, що неподалік стояла на лаві. Я рвучко обернувся на лаві, благаючи долю, щоб позад мене таки справді був п’яний чоловік (це одразу б пояснило, хто застогнав), проте у залі крім мене нікого не було. Це був факт, настільки кричущий, що всередині все похололо. Там нікого не було.

«Хто тут?» – почув я свій власний переляканий голос, звук якого розчинився десь під стелею. Навколо – нікого. Я був один-однісінький. І не те, щоб я вірив в усяку містику, проте в голову почали лізти настільки моторошні думки, що я навіть спробував пригадати слова якоїсь молитви. Це мене трохи заспокоїло, я все списав на звукові галюцинації, які виникли через стогни вітру знадвору, і поступово сон знову здолав мене, знесиленого декількома ночами гулянки на весіллі. Увісні мені знов вчувалися якісь стогони, зойки, а насамкінець щось гупнуло, немов то впала людина, від чого я спохопився як ошпарений. Сон не приніс спокою, а сам я був спітнілим та втомленим.

«Мабуть, вітер зірвав якусь шиферину з даху», – намагався заспокоїти всі свої підозри, хоч розумів, що джерело звуку було десь всередині зали, а не ззовні.

Почувся новий незвичний звук – якесь клацання. Я голосно ковтнув слину і уважно роззирнувся довкола, але крім мене у залі очікувань так нікого і не було, тож довелося діяти, як то кажуть, навпомацки, шукаючи джерело звуку на слух. (Добре, що зітхань вже не було чути). Спершу навіть нафантазував собі, що то протяг катає пластиковий стаканчик по підлозі абощо. Але ж ні… Звук долинав десь з-за стіни, тож я підійшов до віконця касира, уважно зазираючи в кожну шпаринку і так по звуку дійшов вздовж стін до дверей в кутку зали. Крізь них, очевидно, коли цей вокзал був «живим», заходила касирка, щоб потрапити на своє робоче місце. Двері тут були сірі, як стіни. Колись коричневий дерматин місцями ще проглядався, а місцями просто перетворився в порох, оголивши металевий каркас. Я прислухався уважніше: саме так, звук, схожий на клацання по друкарській машинці, йшов звідти. Пригледівшись, навіть помітив невеличку смужку світла, що прорізалася поверх дверей, які на диво щільно прилягали. Я взявся за потерту ручку і спробував їх відчинити, проте двері не піддалися.

– Агов! – затарабанив я по дверях, радіючи ще одній живій душі на цьому вокзалі.

І як я лише не почув раніше, що хтось там працює в кабінеті за стіною.

Клацання після мого крику припинилося. І якийсь час було чути лише шум вітру знадвору. Потім знову відновилося. Та що ж це за чудасія така? Я вирішив, що хто б то не був за дверми – черговий чи касирша, – та, можливо, вони просто не почули мене, або вирішили, що то хуліган.

– Агов! Вибачте! Не підкажете, коли буде електричка? – закричав я голосніше, аж луна пішла десь під стелею зали очікування.

Стук по клавішах друкарської машинки, як охрестив для себе я цей звук, стих. Рипнув стілець і за дверми почулися кроки. Хтось підійшов ближче до дверей по той бік і немов прислухався. Я також нашорошив вуха, очікуючи, що чоловік чи жінка за дверми відімкнуть клямку, прочинять двері і на мене війне теплом від обігрівача та світлом від лампи, яка, мабуть, там у кабінеті була явно потужнішою, ніж у залі. Натомість ніхто мені ці кляті двері так і не відчинив, а якийсь хриплий безстатевий голос з надривом викрикнув:

– Вам чого?

У мене аж захололо у грудях, настільки той голос здався якимсь нелюдяним і непривітним. Таке враження, що в горлі у людини за дверми щось застрягло. Та мені вже набридла самотність, я волів побачити у цьому вокзалі хоч одну живу людину, тож продовжив у тому ж дусі.

– Вибачте мене, що потурбував. Підкажіть, коли буде найближчий дизель? Може у вас білета можна купити? – сказав я у закриті двері з надією, що мені таки відчинять.

– О 5-й годині. На стіні ж написано! Білети не продаю. Я зайнята. Мені ще треба до ранку доповідну написати, – і чергова (я схильний був вважати, що у неї ангіна абощо) віддалялася з бурмотінням: – Ходять тут усякі наркомани…

Потім знову почулося якесь клацання.

Але тепер мені було не так одиноко. У душі я радів, що є ще поруч одна жива душа, хоч і з якимсь дуже відчутним дефектом мовлення.

Головне, що людина в кабінеті за стіною підкріпила мою віру в те, що я таки виїду звідси. На радощах я дістав з сумки перше, що попало під руку, а це була домашня ковбаска, і став апетитно її наминати, після чого знову спробував покуняти. Час від часу я чув клацання якихось клавіш через стінку і не відчував себе таким самотнім на цьому богом забутому вокзалі. Раз навіть виходив надвір, щоб поділитися ковбасою з псом, проте його вже ніде не було видно.

За якимсь часом вітер стих і надворі потроху почало сіріти. Скрипнули двері, від чого я так сіпнувся, що мало не злетів з лавки. Але до зали вокзалу лише увійшов чоловік у пальто, хукаючи собі на руки. Поглянувши з-під брів на моє перелякане обличчя, він перевів погляд на пляшку з-під горілки, що була на іншій лавці, і з критичним виглядом відвернувся. Я поглянув на годинника – 4:30. Отже, перший пасажир прийшов на дизель. Мабуть, чоловік дуже совісний, або не знає розкладу так само, як і я.

Дядечко, у свою чергу, підійшов до однієї лавки, постояв, очевидно, вагаючись, чи варто сідати на неї у своєму чистому пальто і, передумавши, вийшов на двір. Я перелякався, що після годин очікувань в самоті можу втратити з виду цю першу побачену живу людину, тож побіг із сумкою за ним.

– Вибачте мені, а не підкажете, коли буде дизель? – намагався говорити якомога чемніше.

Чоловік повернувся до мене, а тоді заглянув під один рукав свого пальта:

– За півгодини має бути, о 5-й, – відповів він із західним акцентом.

– О! Дякую! І чергова на вокзалі мені так сказала, значить точно буде, – прохопилося в мене.

Дядько звів свої густі брови і прищурив очі, немов вивчаючи мене. А тоді з якоюсь підозрілою і навіть змовницькою інтонацією запитав:

– Яка чергова?

Мені здалося, що він дивився на мене як на дурника якогось. Але ж я не був п’яним чи якимсь обідраним…

– Ну, чергова на вокзалі, та що в диспетчерській чи де там сидить за стіною, – відповів спантеличено я.

– Хлопче, кінчай клеїти дурня і йди проспися. Чи може ти впився? Усі в нас знають про те, що тій бідній касирші торік якийсь наркоман горло перерізав, – а тоді, немов поринувши у минуле, чоловік вже проказав більше собі, ніж мені: – У газетах писали, що бідна жінка не померла одразу, але й на поміч через перерізане горло кликати не могла. То вона ніби добралася до кабінету і намагалася написати про кривдника на друкарській машинці…

І відвернувшись, співрозмовник пішов до невеличкого перону. А я стояв шокований і рідкі сніжинки як манка сипали між очі.

Я розвернувся і, зібравши в кулак всю силу волі, зайшов назад до приміщення вокзалу. Не знаю, чого я очікував, але зайшовши, одразу зіщулився так, немов очікуючи нападу. Та все було, як і до цього. Проста занедбана зала, покинута порожня пляшка на клаптеві газети, тьмяна лампа десь під стелею і двері в одному з закутків, що ведуть до диспетчерської. На ватяних ногах йду поволі до тих дверей: ніякого і ніякого звуку. Зупиняюся просто за дверима і намагаюся перевести подих, бо так калатає серце і дзвенить у вухах, що мало що чую взагалі. Насамкінець таки наважуюся, беруся за ручку і смикаю її на себе.

Двері відкриваються з таким скрипом, немов віко труни, а за ними в напівтемряві, куди ледь потрапляє світло з зали, серед обідраних стін і сміття, я бачу скоцюрбленого на листках картону п’яного чоловіка, що мирно сопе. Ось і знайшовся власник порожньої пляшки, яка залишилася на лаві. Нічого навіть віддалено подібного до того, що я собі намалював в уяві, тут не було. Окрім… древньої друкарської машинки на столику в кутку і листка паперу, чимсь заплямованого і невміло заправленого у друкарську машинку. Мить здається вічністю і свідомість противиться побаченому. Я навіть хочу торкнутися друкарської машинки, щоб пересвідчитися, чи це не галюцинація.

– Закурити є? Га?!

Ці слова, промовлені хриплим голосом, виривають мене з оціпеніння. Я опускаю очі і зустрічаюся поглядом із посоловілими очима чоловіка, який щойно прокинувся. Раптом десь знадвору загув дизель і я, мов ошпарений, кинувся надвір, бо просидіти тут ще день, а особливо – ніч, я б уже не наважився.

888012_041214_22_ArtFile_ru

Поділитись ланкою в соціальних мережах

коментарі

  1. Перехожий сказав:

    Читав оповідання “Звір” цього автора. Тепер ось про вокзал… Непогано, як на початківця! Авторе, давай ще! Потенціал є!

  2. Shevchenko Larysa сказав:

    Вибач, спробую відредагувати:
    смакотелики – є смаколики, є смакота
    проглядалося якесь зображення – без -ся
    через стогни вітру – стогони
    уві сні – окремо
    за дверми – дверима
    з/за якимсь – якимось
    за якимсь часом – ? через якийсь час
    очікувань в самоті – у
    сипали між очі – мені між очі (межи очі?)
    …я очікував…немов очікуючи нападу – …немов перед нападом
    з закутків – із
    ніякого і ніякого звуку – нікого…
    Не спиняйся!

Залишити відповідь

Щоб прокоментувати, відрекомендуйтеся за допомогою: 

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *