Остап ПАВЛОВСЬКИЙ. Діти індиго

В плацкартному вагоні аж до розриву сердечних м’язів їхати дуже весело, особливо, якщо у ньому повно дітей. Вони бігають, швендяють, сваряться, верещать, у них достатньо енергії, щоб пустити потяг під укіс. Школярів вигуляли до Києва і тепер класна керівничка разом зі своїм сердитим чоловіком, який не раз проклинав, що погодився допомогти, змучилися шипіти на цих «ненормальних» дітей. 

– Та вони всі хворі! – вигукнула середніх років жінка, яка займала верхню наді мною полицю. Здавалося, що вона далеко, та її нерви не витримали першими. – Всю цю скотобазу треба в дурдом посадити, а в першу чергу – їхніх батьків, які виростили таких ідіотів!

Я спробував заспокоїти народ.

– Це діти індиго, – сказав, я їй. – Таке покоління. Всі вони – творчі натури, не такі, як ми. Особливі діти, про це безліч книжок написано.

– Вони розбещені! Батьки їм потурають у всьому і вони їм вилізли на голову. Та вони всім вилізли на голову і ніжки звісили.

Всі на нервах, всі навколо роздратовані, окрім мене. Яке мені діло до того, що восьмикласники ходять в туалет курити, а в карти грають на гроші? Це ж не мої діти і я за них відповідальності не несу. Музика в моєму плеєрі досить довго заглушала рейвах, але батарея сіла і мій слух приєднався до ненормального вагону.

З’ясувалося, що «скотобаза» – це ще рай в порівнянні з іншим представником юного покоління. – На бокових місцях плацкартного купе зі скрипом водило пальцем по вікну ще одне дитя індиго – трьох або чотирирічний хлопчик, який всім, хто намагався відпочити, заважав. Він, нещасний і плаксивий, всього боявся і зі страху часто просився в туалет. Його матуся, сама недавно дитина, не знала, що зі своїм, як вона його називала, Дімою робити. Він не літав, не шмигав по вагону, як скажені школярі, він просто сидів, нив і плакав.

– Доки доїдемо до Маріуполя, всі з розуму посходимо! – пророкувала та сама жінка з верхньої полиці, а сусіди навпроти, затуляючи руками вуха, підтвердили припущення.

Справді, з однієї сторони реготала та свистіла школота, а з іншої переляканим голосом стогнав хлопчик, який і говорити навчився, мабуть, зовсім недавно.

В присутності мами сусідка зверху хлопчика не обзивала, хоча їй цього, мабуть, дуже хотілося. Вона лишень ввічливо її попросила зайнятися своєю дитиною.

– А що я можу зробити? – відповіла мамочка, яка ще трохи – і плакала б разом зі своїм сином в унісон, бо така була безпорадна.

Справа в тому, що Дмитрик страшенно всього боявся. Ще на столичному вокзалі він бачив уявну, вигадану, а може, тільки для нього реальну Бабайку. Потім боявся Шрека, потім канючив, що на нього нападає щось чорне. О Боже! Якась зла тінь наступила на його ногу!

Згодом малий з тихого скавуління час від часу зривався на крик та ридання. Мами він не слухав і ніхто не міг його заспокоїти. Всі по черзі безрезультатно намагались: хтось давав яблуко, хтось – шоколадку, а молода пара навпроти навіть пожертвувала планшетом, лиш би той замовкнув, але планшет опісля удару ним об стіл тут же повернувся власникам. На щастя, пристрій лишився неушкодженим і цієї удачі вистачило молодятам, щоб зрозуміти, що жодні гіркі сльози малого не вартують таких великих жертв.

Зрештою, бувало, що на п’ять хвилин Дмитрик, дивлячись у вікно, замовкав, але ця «рекламна пауза» згодом порушувалася ще більшим плачем. Можливо, бабуся змогла б заспокоїти дитину, але бабусь поруч не було. Одна залишилася в Києві, а інша чекала в Маріуполі. «Це просто якась безнадія», – подумав я.

А ще дорогою всюди в полях та городах народ палив траву і листя. За вікном було стільки вогню, попелу і диму, що здавалося, ніби ми їдемо до пекла, де роль пекельних чортів грають школярі, а хлопчик Діма, наче син Асмодея, роздивляється для нас на обрії жертовні казани.

– Де ж я так нагрішила, що не маю спокою! Ще й цей клятий дим душить! – не вгамовувалася сусідка зверху.

Все навколо горіло так, що попіл потрапляв до нас навіть через зачинені вікна.

Тим часом хлопчик вже зірвав голос і замість плачу видушував з себе хрипіння і виття. Навіть шкільна мафія замовкла, безсило попадавши на свої місця, а Діма переміг геть усіх. Він не здавався і все ще бачив своїх уявних ворогів.

Вже темніло, а малий так і не заснув. Із закритими шторами він вже більш-менш заспокоївся. Тепер хлопчик сидів на постеленому матраці і дивився в одну точку на занавісці, в дірочку і, мабуть, всі свої страхи бачив там. Пасажири, які проходили повз нього, розпитували, чого він весь день плаче, а він на власний лад пояснював, що йому страшно. Для підтвердження слів тут же тикав пальцем у незакритий краєчок вікна і кричав: «Дивіться! Дивіться! Бабайка! Бачите?» Цікаво, що дехто погоджувався з хлопчиком і казав, що дійсно щось там таке є.

Я, як і всі, почувався безсилим. До всього цього звукового пекла додалося те, що сусідка зверху таки змогла заснути, бо випила, з її слів, пів пляшечки валеріанки і заткнула ватою вуха, – тепер вона хропла, як старі «Жигулі».

Коли раптом хлопчик зіскочив зі свого місця і прийшов до мене, то я, будучи страшенно злим на цього енергетичного вампіра, спершу навіть хотів сказати йому щось погане, але так як він і без мене був переляканий і весь в шмарклях, то моя злість тут же минула. І як тільки мені стало шкода малого, мене осінила чудова ідея. Я згадав, що можна насправді дієве зробити, щоб малий заснув і дав всім нам виспатися.

– Але ти голосно плакав, – сказав я хлопцю.

Той сипло відповів:

– Я не плакав.

– А що ж ти робив? Зараз ти знову заплачеш?

– Ні, я не буду плакати.

– Значить, будеш кричати?

– Я і не кричав, – заперечив він, але тієї ж секунди точно так само, як раніше, підскочив з витягнутим пальцем. – Дивіться, дивіться, там – страшна Бабайка! Я боюся! Мені страшно!

Я повернувся до його мами, показуючи, аби забрала до себе свою кровиночку, але та відвернулася, вдаючи, що чекає провідника. Щоб не розбудити тих, хто спить, я, посадивши поруч себе хлопчика, спитав маму:

– І давно він бачить тих бабайок? Він вам кожну ніч влаштовує такі концерти?

Жіночка перестала очікувати провідника:

– Це він був у бабці в гостях цілий місяць і я його звідти забираю. Київська бабця, щоб він швидше заснув, коли його клала спати, лякала бабайками. Каже, що так він добре засинав. Ну, а нині – як здурів.

– Зрозуміло, залякали дитину.

– Та он всі в поїзді кажуть, що треба до бабки вести. Віск зливати або ще щось.

Я повернувся до дитини:

– Ми так довго їдемо, а я навіть не знаю, як тебе звати, – збрехав я, бо те, що він Діма, знали вже і в сусідніх вагонах. – Як тебе звати?

– Дімочка.

– Гарне ім’я, а головне, рідкісне. Це я жартую. – Мама малого вперше за всю поїздку посміхнулася. – Дімочка, скажи, ти можеш мені показати ту Бабайку? Що ти бачиш?

І я трохи відсунув штору, за якою була глупа ніч. Діму вдруге просити не довелося:

– Ось вона, дивись! – скрикнув він, хоч я до нього і далі говорив пошепки.

– Але ж я нічого не бачу.

Вже тихше, але малий знову ж таки неголосно скрикнув:

– Неправда. Он там чорне.

– Та нема там нічого. Опиши мені, як ця Бабайка виглядає.

– А зараз я бачу Шрека.

Його хитрість була зрозумілою. Бо Шреку навіть я, не любитель мультиків, можу скласти словесний портрет, а от з Бабайкою складніше. Підозрюю, що малий вже навчився обманювати старших.

Перевертаючись з боку на бік, прокинулася сусідка зверху. Кінець розмови вона чула і її дуже здивувало, що малий спокійно розмовляє, а не волає на весь вагон.

– А ви знаєте, що деякі діти справді можуть бачити те, чого дорослі вже не взмозі вгледіти? – втрутилася вона в нашу розмову. – Я фільм про це бачила.

– Фільм називається «Дзвінок»? Я ж кажу вам, що це діти індиго. А взагалі-то, до п’яти років кожна дитина є геніальною і вважає себе безсмертною.

Хлопчик уважно нас слухав.

– Так-так, – сусідка, втішившись тиші, зі сварливої баби перевтілилась в милу фею. – Ось це і є те, що Ісус казав: «Отже, хто впокориться, як дитина оця, – той найбільший в Царстві Небеснім».

Я вирішив в релігійну розмову не вступати, бо сусідка хоч трохи, але уже поспала і їй було до снаги поговорити про те про се, а я відчував себе розбитою руїною. Пані захотілося перед своїм другим чи, може, третім сном трохи поговорити, а я вирішив якнайделікатніше її проігнорувати. В таких випадках тільки зачепись – і буде все, що завгодно, тільки не душевний спокій. Я делікатно попрохав не заважати, а далі продовжив говорити до Дмитрика спокійним, лагідним тоном:

– Це вже добре, що ти не бачиш Бабайку. З Шреком простіше. Я тебе зрозумів.

Хлопчика так довго і наполегливо в Києві лякали чорними тінями, страшилками і страшидлами, що він, зрештою, зламався і прийняв цю гру. Тому він грав точно за тими правилами, які йому нав’язала бабуся, в котрої він гостював. Коли його попросити описати свій страх, він вибере той образ, який точно бачив, в даному випадку – образ мультяшного зеленого Шрека.

– Шрек нецікавий, його всі знають, а ти Бабайку намалюй. Ту, яка тебе лякає.

– Я зможу.

– От молодець. Тоді давай зробимо так: ти зараз уважно дивишся на неї, розглядаєш, запам’ятовуєщ, а потім малюш. Добре? Ти ж не хочеш її більше боятися?

Але він не дав мені договорити:

– Дивися, ось вона, – пропищав малий. – Вона зараз на дереві і на стовпі, де дроти. Мені страшно.

Ми якраз приїхали на якусь станцію і вокзальні ліхтарі та прожектори, як могли, освітлювали простір штучним, як поліетиленові пакети, світлом.

– Дуже добре, що ти її бачиш. Прекрасно. І щоб вона тебе більше не лякала, бо так станеш малолітнім психом, то давай ми з тобою домовимось про одну річ.

Він не видав і звуку, лише уважно дивився на край стола, наче задумався. Я ж спокійним тоном продовжив:

– Давай домовимося, що ти зараз вб’єш цю страхітну Бабайку. Добре? А я тобі допоможу.

Не знати, які там уявлення про домовленості можуть бути у трирічного хлопчика, але він ствердно кивнув головою. І я дістав з кишені запальничку.

– Ти її намалюєш, а я не заважатиму. Скажеш, коли буде готова, а потім ми її спалимо. Гаразд? Все, що намалюєш погане, – згорить.

Малий знову кивнув головою. Я відвернувся, крадькома підглядаючи за ним, він подивився на сусідку зверху, та теж демонстративно відвернулася, всі готові були на будь-які жертви, лиш би малий більше не ридав. Він встав, пішов до себе на постіль і намалював в блокноті щось чорне, безформне, ні на що не подібне. Далі Діма зіжмакав папір і знову прийшов до мене, щоб я клацнув запальничкою. Папір миттєво спалахнув і наше плацкартне купе осяялось священним вогнем, в якому гинуло все лихе. За мить з Бабайкою було покінчено, а оскільки в поїзді від спалених трав та листя чад так і не вивітрився, то ніхто зі сторони не помітив свіжий запах диму.

– Дай, – сказав хлопчик, показуючи на мою запальничку. Я заперечив, мовляв, дітям не можна. – Дай! – повторив малий і я, побачивши благальні очі його мами, протягнув плаксію пластикову штучку.

– На, але з вогнем не можна гратися.

Діма, взявши запальничку, нічого мені не відповів. В мою душу закралася думка, що цього не треба було робити. Але довгоочікуваний спокій був дорожчий понад все на світі. Зрештою, я був задоволений собою: ціль досягнута – малий не вередував. Пекло, яке він нам створив, згоріло разом з малюнком.

Щоправда, навіть коли малий Дмитрик стомлений і заспокоєний заснув, омріяна тиша – хоча яка може бути тиша в приміщенні, де зісподу чути стукіт важких металевих коліс, – незабаром почала тривожити. Я ніяк не міг заснути. Коли зрештою задрімав, то, не встигнувши провалитися в глибокий сон, крізь сонливу поволоку почув клацання своєї запальнички. – Клац… Клац… Клац… Я тут же прокинувся. Щоб не злякати малого, бо знав його талант до безперервного ридання, вирішив бути обережним. Поволі розплющив спочатку одне, а потім друге око.

Хлопчик сидів так, наче протягом дня з ним нічого не відбувалося. Всі пасажири навколо через нього та школярів попадали трупами, а Діма такий спокійний і бадьорий, наче він весь день не бився в несамовитій істериці, а відпочивав. Його ніхто не рухав, бо мама теж знесилена спала на полиці над Дімою. В руках у нього була моя запальничка і блокнот, на колінах лежав олівець. Я вирішив за ним поспостерігати, будучи готовим втрутитися, бо якщо він захоче спалити поїзд, то я йому не дам.

Годинник на руці показував північ – прийшов час страшних історій. По вагону мало не навшпиньки ходив тільки провідник, бо незабаром якась станція і він, віддаючи квитки людям, тормосив їх, щоб вставали і здавали постіль. Пройшовши біля нас і помітивши бадьорого Діму, він не втримався і злегка ляснув його пальцем по вуху:

– Ну ти, малий, дав нам жару. Був би я твоїм татом, то ти б у мене ходив, як шовковий.

Малий, на диво, не розплакався, а поволі підняв голову і глянув на провідника з-під брів. Погляд його був недобрий, виглядало так, що історія з Бабайкою закінчилася і почалася нова історія. Провідник пішов до себе, не кажучи більше ні слова. Малий витягнув голову і подивився йому вслід. Далі він взяв блокнот і олівцем щось в ньому намалював. Мені не було видно, що саме він малює. Закінчивши малювання, Діма вирвав з блокнота сторінку з малюнком. Мені стало цікаво і я здогадався, що далі буде робити Дмитрик, а тому приготувався підвестися і забрати в малого запальничку, яка вже опинилася в його руках. На щастя, він ще не навчився нею користуватися. Клацати то він клацав, але вогню не було. Тоді малий заплющив очі, клацнув ще раз і задоволено посміхнувся сам до себе. Щось він там собі уявив.

В цю ж мить з передньої частини вагону почулися репет і лайка провідника. Це він обпікся об пічку, а може, вилив на себе окріп, тим не менш, його помічник так швидко хотів дістати аптечку, що з переляку розсипав її вміст на підлогу, що ще збільшило лайку провідника. Я подивився на малого і побачив його задоволене обличчя. «Нічого собі, – подумав, – оце так збіг!» Мою сонливість здуло, як попіл за вікном. Накрившись ковдрою з головою, я залишив шпарину, щоб спостерігати, що буде далі.

А далі крик, зойкання провідника не залишилися непочутими виснаженими пасажирами. Дехто прокинувся і пішов з’ясовувати, коли нарешті цей дурдом закінчиться. І от огрядний дядько з сусіднього купе в поході до провідника теж зачепив малого:

– Це ти той крикун? Що, знову?

Але побачивши спокійного, як буддійський монах, хлопчика, пасажир тут же відчепився від нього. Та все рівно даремно він його торкав. Малому така фамільярність не сподобалася і він знову взявся за блокнот, олівець та запальничку. І знову, як минулого разу, йому не вистачило сил добути вогонь, але вистачило снаги, щоб дядько необачно перечепився через ноги якоїсь високої жінки, впав та вдарився носом об поручні.

– Бляха, в мене кров! – тепер вже заволав товстун. Щойно його крик рознісся по всьому вагону, Дмитрик, розплющивши очі, знову самовдоволено посміхнувся.

Щось мені не хотілося його рухати. Забрати б у нього запальничку, але хто його знає, чи він не уявить собі, що вона залишилася у нього, а мені щось так не хочеться бути ні обпеченим, ані побитим. Тому я залишився в своїй схованці.

Тим часом прокинулася половина, а може, навіть весь вагон.

– Ні вдень, ні вночі спокою нема! – верещали одні.

– Одні божевільні тут зібралися! – підтримували їх інші.

– То школярі літають, як скажені, то дурнуватий малий рюмсав всю дорогу, тепер ці двоє розбудили весь вагон.

Даремно вони всує згадали малого, – подумав я, – ох, і даремно. Він же бо все чує і розуміє. І йому, ох, як не сподобається, що його всі так зненавиділи. Дитину треба любити, а не лякати і сварити. Тим більше – чужі люди.

Моя схованка втратила цінність – хлопець десь пропав. Це недобре, бо якщо він сердиться на всіх, то і я можу бути у списку. Я підвівся і побачив, що він просто пересів в інший кут.

– Тобі чого не спиться? – якомога лагідніше спитав хлопця.

– Я її не віддам, – сказав малий, відразу здогадавшись про мій намір.

– Але ж це моє. А тобі бабуся чи мама в Маріуполі куплять точно таку саму запальничку. Віддай, бо я хочу курити і без неї у мене нічого не вийде. – Я говорив так солодко, мовби мав у роті всі цукерки світу.

– Не дам! Моє.

От чорт, бачу, що солодкавий голос не допомагає і я мимоволі для Діми стаю таким же ворогом, як провідник, товстун чи весь цей навіжений вагон. Спробую задобрити його.

– Гаразд, добре, тільки нічого, будь ласка, не малюй і сховай запальничку.

Але малий тільки зціпив зуби і був зовсім не подібний на того плаксія, якого всі запам’ятали:

– Йди геть від мене.

Я ще спробував йому щось пояснити, але хлопчик демонстративно відвернувся, при цьому протяжно смачно позіхнув, за мить позіхання повторилося.

– Йди, я хочу спати, – обнадіяв мене Дмитрик, здалося, що він нарешті змучився.

– Добре, добре, як скажеш. Спи собі, я не заважатиму.

І я, наче краб, позадкував, встав і неквапом попрямував в тамбур. Там, мабуть, багато курців і я знайду вогонь для своєї шкідливої звички. Сподіваюся, що малий заспокоївся і більше нікому не зробить шкоду, а особливо мені. Зрештою, дивна ситуація, невже я його навчив того, чого сам не вмію? Невже він відчув, яка сила уяви та концентрації є у ньому? Тривожно. Думаю, коли я повернуся, він міцно спатиме.

Йшов поволі, прислухаючись до шуму у вагоні, всім серцем бажаючи не почути знайомі зловісні звуки. Але так не сталося, малий мене обдурив, придурюючись, що хоче спати. Спочатку позаду мене швидко зашарудів на папері олівець, потім я почув сичання вирваної з блокноту сторінки, а далі, наче крутиться барабан револьвера, почулося: клац… Клац… Клац… Ще крок, два – і я відчув жахний поштовх десь знизу, підлога під ногами розступилася, вивергаючи землю, колію, вогонь і биті вікна. Зі всіх сторін кричали перелякані люди, котрі у відчаї благали про спасіння. В одну мить ми провалилися в самісіньке смертельне пекло скинутого на ходу під укіс пасажирського поїзда…

nastol.com.ua-11370

Поділитись ланкою в соціальних мережах

Залишити відповідь

Щоб прокоментувати, відрекомендуйтеся за допомогою: 

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *