Станіслав СОЛТАН. Лікарня темного світу

Той момент, коли я потрапив до лікарні з апендицитом, я пам’ятаю дуже добре. Була ніч і чергового лікаря довелося досить довго чекати у приймальні, доки він спуститься з третього поверху зі свого відділення. Це був не дуже молодий чоловік, на скронях якого, з-під лікарського ковпака, біліла сивина. Начисто поголений, лікар носив окуляри і за ним тягнувся справжній шлейф приємного аромату. Одразу видно, що це холостяк, який працює у переважно жіночому колективі. 

Він поміряв мені температуру, тиск, задав декілька питань і повідомив, що мені треба лягати до палати, а вранці стане ясно: чи апендицит це, чи ні. Але я жодного болю не відчував, тому посміхнувся у сонні очі хірурга і сказав, що краще вранці прийду.

– Ти краще б не жартував із цим. Якщо лопне – все, догрався, – сказав він мені насамкінець, підвівся і пішов.

Коли я опинився на вулиці, було майже опівночі. Тепла травнева ніч була непоганою супутницею, щоб дійти додому.

Звичайно, було б краще, якби я залишився одразу. То може й не прокинувся, а спав би собі під дією ліків. Але доля розпорядилася інакше, і я пішов додому. Добре, що йти було не дуже далеко – я встиг подихати свіжим повітрям та викурити цигарку. А от дома мені стало гірше. Торкаючи свого лоба, я добре відчував, як температура підвищується. Поставивши термометра, я влігся на диван і увімкнув телевізор. Через деякий час, витягши термометра з-під пахви, я зрозумів, що моя вечірня прогулянка була недоречна – ртутний стовбчик застиг на позначці 410 за Цельсієм.

Нічого не залишалося, як дзвонити у таксі та знову їхати до лікарні. «Швидку» не став викликати – адже я сам першого разу не захотів залишатися в лікарні, тому, зібравши речі, вийшов на подвір’я та сів до машини. Зустріли мене непривітно і навіть не хотіли мати зі мною жодних справ, але все-таки знову викликали лікаря, і він почав разом з медсестрами приймати мене на стаціонар. Потім мені довелося йти до аптеки, яка працювала у приміщенні лікарні, а згодом – підійматися на третій поверх сходами.

З пакунком ліків я підійшов на пост медсестри і привітався:

– Доброї ночі. Мені куди?

Це була молода дівчина приємної зовнішності. Над карими очима пливли тонкі чорні брови. З-під медичної шапочки вибилась копна русявого волосся. Вигляд у неї був такий, начебто вона тільки-но прокинулась, почувши мої кроки по коридору.

– Так, – вона позіхнула, прикривши рота долонею. – Ходімо до тринадцятої. Тільки тихо, люди сплять вже давно.

В очах молодої медсестри я побачив не то насміхання, не то оцінювання. Мені якось байдуже: тринадцята палата, чи чотирнадцята. Та хоч і шістсот шістдесят шоста – я не забобонний. В палаті було темно, а медсестра не стала вмикати світло, щоб не турбувати хворих. Отож вона показала ліжко і сказала напошепки:

– Застеліть «койку», а я зараз прийду. Вам крапельницю поставлю.

Вона взяла пакунок із ліками та пішла до маніпуляційної. Я ж застелив доволі сучасне ліжко для хворих, дістав телефона та влігся. Температура не спадала, а серце калатало. Невдовзі прийшла і медсестра. Вона вколола мені ліки в м’яке місце (я так зрозумів – від температури), знайшла у світлі, що лилося з коридору, на руці вену та поставила крапельницю

– Не ворушіться! – наказала вона і пішла геть.

Однією рукою утримуючи телефон, я відкрив електронну книгу і почав читати. Так я постійно робив вдома, коли залишався ночувати сам. Сусіди по палаті спали: хтось хропів, хтось сопів. Їх було троє. Наскільки я тоді зміг розгледіти, це був хлопець років дванадцяти, чолов’яга років під сорок та дід, вік якого було вгадати важко. Хлопець, так само, як і дід, був щільно загорнутий у ковдру, а чоловік – лише трохи прикритий. Біля кожного ліжка стояли тумбочки, на яких, як і зазвичай у хворих, була мінеральна вода чи кефір та посуд.

Крапля за краплею рідина наповнювала вену, книжка читалася. Та все ж, доволі швидко я почав засинати. Спочатку з рук майже випадав телефон, а потім я його зовсім поклав біля себе. Але засинати під крапельницею було не найкращим варіантом, тому я намагався не заплющувати очі. Це було доволі складно, бо була глупа ніч та й вкололи мені щось від жару і він тепер сходив. І я не помітив, як заснув.

Я встиг навіть побачити якийсь сон. Ніби я йду по лісі стежиною серед високих та давніх сосен. Вони буравлять блакитне небо без жодної хмаринки і запах хвої стоїть дуже реальний. Мимоволі я посміхаюсь, мені приємно тут гуляти і дихати чистим повітрям. Та все одно щось не так: надто я тут самотній. Таке враження, що навкруги на багато кілометрів немає жодної живої душі. Я озираюсь, навіть намагаюся щось крикнути, але марно.

Я прокинувся спітнілий. За дверима палати ледь жевріло світло, але тут була пітьма. Крапельниці вже не було, і я гадав, як це медсестра змогла так тихо і непомітно прибрати її. Перевертаючись на лівий бік, я зрозумів, що у палаті дуже тихо. Жодного сопіння. Я придивився на ліжка і побачив, що вони порожні. Хлопчика, чоловіка та діда не було на місці. Куди це вони могли в такий пізній час піти? Та ще й усі троє?

Підвівся і придивився. Точно, немає нікого. Дуже дивно. Не почув, як заходила медсестра, не почув, як виходили хворі. Щось тут не те. Кажуть, не можна після крапельниці ставати на рівні та тим більше – ходити. Але я обув капці та почовгав до дверей. Відразу ж помітив, що тягну за собою праву ногу. Лікар так і казав: якщо вранці підеш до туалету і будеш тягнути ногу, значить, безперечно це апендицит і будемо оперувати. Налаштовуючись на те, що сьогодні опинюся на операційному столі, я відчинив двері та вийшов у коридор.

Там горіло всього дві лампи – біля виходу на східці та на іншому боці коридору. Хоча у цьому відділенні й робили ремонт, але підлогу залишили ту ж саму – старенький лінолеум чи щось таке. Від багаторазових щоденних вологих прибирань підлога майже втратила свій візерунок і виблискувала під злиденним світлом. Але не це привернуло мою увагу.

По коридору повільно йшов спиною до мене старий чоловік у домашньому халаті й капцях. Він був згорблений і тримав у руці якусь ємкість, куди стікало щось із його нутрощів. Прямував він до сестринського посту. Я вирішив піти за ним і поцікавитися у медсестри: куди ділися люди з моєї палати. Я його майже наздогнав, коли він повернув до зали, де знаходився пост. Там, на столі стояла лампа, але за самим столом нікого не було. Старий мовчки оминув стіл і йшов до найближчого дивану, коли почав на моїх очах буквально розчинятися у повітрі.

Я зупинився. Волосся стало дибки, а серце шалено закалатало. Ось тільки-но він ішов до дивану, і тепер його немає! Я озирнувся з надією побачити хоч когось. Але нікого поряд не було і стояла така тиша, що стало ще страшніше. Не розуміючи, що я роблю, я рушив у той бік, де зник дід. Чому я туди пішов, я і зараз не можу сказати, але певен, що зробив би так і вдруге. Але тоді я більше піддався імпульсу, аніж свідомо вирішив піти туди.

Інший на моєму місці пішов би (а то й побіг) у іншому напрямі. Побіг би кликати на допомогу, чи хоча б шукати інших людей. Та мені було цікаво, хоч і страшно. Доки я робив ці декілька кроків, я, напевно, побілів, як стіна. У вухах запищало, коли я зробив той самий крок, що відділяв звичний для мене світ від темного.

Перше, що я почув на тій стороні – досить гучний звук падаючих крапель. Немов несправний годинник. Далі я почав придивлятися поперед себе. Там стояв диван. Але не той, який я бачив всього якусь мить тому. Цей був вщент розвалений, облізлий та заплямований, ніби йому було піввіку та стояв він на найближчому сміттєзвалищі. Діда на ньому не було. Повз мене промайнула тінь у повітрі, і мені стало так страшно, що на мить кожен мій м’яз паралізувало. Куди і подівся мій біль у боку?

Коли я повертав голову, все навкруги сколихнулося – повітря було таким густим, ніби я був під водою. І було холодно. А особливо – моторошно. Я ж бо був у якомусь потаємному світі!

Освітлення було ще гіршим, ніж у тій лікарні. На подертому старому письмовому столі стояла розламана лампа і ледь жевріла. Іноді вона спалахувала, мов свічка, наповнюючи залу танцюючими тінями. За столом сиділа медсестра, заповнюючи якісь бланки – не то історії хвороб, не то якусь звітність. Вигляд вона мала кепський, хоча спершу я її побачив зі спини. Одягнена в якесь лахміття, на голові мала засмальцьований пожовтілий ковпак.

– Вибачте… – звернувся до неї я.

Вона поволі повернула голову, а потім їй довелося повертати й усе тіло на стільці. Так я побачив її обличчя. Нічого від тієї молодої медсестри у цій істоті не було. Ковпак було натягнуто на лису макітру, під ним блищало спітніле зморшкувате чоло, яке закінчувалося густими сивими бровами. Глибоко в западинах блищали чорні очі на дні мережива із дрібних зморшок. Її довгий тонкий ніс був майже прозорим і викликав принаймні відразу. Між запалими щоками тонкою ниткою вилися вуста. Коли вона їх відкрила, стало видно, що у роті геть немає зубів.

– Чого тобі тут потрібно? – запитала вона.

– Я лише ішов за тим дідом і опинився тут, – відповів я, вгамовуючи страх.

Моє серце тріпотіло в шаленому ритмі, відбиваючи щонайменше 140 ударів за хвилину. Вигляд медсестри з темного світу викликав справжній жах, і мені доводилося опановувати себе, аби продовжувати розмову.

– Немає вже діда. Тепер він з нами буде. Тут ми його «вилікуєм’», – сказала вона і її рот скривився у якійсь подобі посмішки.

Від цієї гримаси мені стало моторошно. В цей момент настільна лампа блимнула, залишивши залу на долі секунди без світла. Очі медсестри горіли в темряві. Я вже почав був сумніватися у тому, що зробив правильно, зазирнувши у цей світ. Тим часом істота повернулася до заповнення документів. Я зніяковів: що мені тепер робити? Спробував повернутися назад, обличчям до дивану і ступити крок у його бік. Але нічого не вийшло. Я залишився тут.

– Навіть і не намагайся. Не марнуй часу, – владним голосом сповістила медсестра, наче мала на потилиці очі й бачила, що я намагаюсь робити.

– Я… тут і залишуся?

– Це не мені вирішувати, і вже точно – не тобі. Тебе сюди ніхто не кликав. Чого приперся?

– Я за дідом ішов.

– За дідом він ішов. Дід-то знав, куди йде, а ти?

– Я не знав. Що мені тепер робити?

– Та хоч у бубон бий.

Протягом цього діалогу медсестра не відривалася від своїх паперів і розмовляла як справжній бюрократ. Не сумніваюся, що і та медсестра (з мого світу) вела б себе так само, якби я хотів відпроситися додому. В таких випадках вони невблаганні та відчужені. Лише лікарі можуть дати «добро» на прогулянку чи проведення вихідних вдома. Ця думка надихнула мене.

– Де черговий лікар?

Істота цього разу повернула до мене свою лису, мов коліно, голову і уважно роздивилася мене з голови до ніг. Зовсім нічого дружнього у її погляді не було, я знову похолов.

– Навіщо він тобі здався, чужинець?

– Я хочу з ним поговорити?

– Про що?

– Це… особисте… не ваша, так би мовити, справа.

Вона вилупила свої воронячі очі на мене. Це могло значити, що вона здивована. Рот її трохи відкрився. Такого нахабства вона від мене точно не чекала. Я стояв і гадав: що вона робитиме далі. Істота звелася зі стільця і з тими самими широко розплющеними очима поволі почала йти у мій бік. Від несподіванки я автоматично став задкувати. Та тільки зробив перший крок, як вона відразу ж опинилася прямо біля мене, сколихнувши в’язке повітря.

– Ти… ти… купа кишок з лайном! – її рот був перед моїм обличчям і звідти тхнуло гниллю. – Як це – не моя справа? Ти, м’ясо, вдерся до темного світу й кажеш, що це не моя справа?

– Я… просто хочу поб-балакати з лікарем. Ви-вибачте.

Вона схопила мене під пахви, здійняла над підлогою, повернулася спиною до дивану і жбурнула мене з такою силою, наче я був ганчіркою, набитою соломою. Мій політ був далеким, у напрямі коридору. Поки я летів, я встиг подумати, що після такого падіння переламаю собі принаймні хребта. Але, на мій подив, я приземлився не так погано – все тому, що повітря огортало мене як вода. І якщо місцеві істоти могли пересуватися в ньому швидко і без складнощів, то для мене, прибульця зі світу іншого, це було не так. Звісно, погано, що мені довелося дізнатися цього таким чином, але мав надію, що це мені якось іще допоможе.

Вона стояла там само і з ненавистю дивилася на мене. Потім лампа знову блимнула і вона вже опинилася на своєму звичному місці. Мене це анітрохи не здивувало, хоча це я зараз можу так казати, а тоді, напевне, міг думати, що вона нападе знову. Та цього не сталося, і вона мовчки продовжила займатися своїми напівзотлілими паперами.

Це дало мені змогу роздивитися, де я приземлився. Такий самий довгий коридор і ті самі дві старезні люстри. На цьому, мабуть, вся схожість коридорів мого світу та темного закінчувалася. Підлога тут була по-перше дуже холодною, а по-друге – це був кахель. Старющий, щербатий, який обріс брудом, наче мохом. За моєю спиною була стіна. Жодного натяку на шпалери, чи навіть фарбу. Від неї несло цвіллю і вологою. Стеля була облуплена і оголений бетон плит перекриття виглядав із злущених ділянок білила. Дивне місце.

Я знову почув звук падаючої краплі. Цього разу значно гучніше. І зрозумів, що крапає десь біля мене. Озирнувся і побачив, що біля мене на підлозі невелика калюжка чогось темного. Я глянув на стелю, і там побачив велику пляму. Доторкнувшись до калюжки пальцем, я зрозумів, що це щось в’язке і миттю стало ясно, що це. Кров. Кров капала прямо зі стелі. Я відсахнувся подалі від калюжі й підвівся.

І тут я побачив її.

Вона стояла праворуч від мене, в десяти кроках – дівчинка років семи. У якійсь заплямованій піжамі, яка вочевидь колись була білою. Вона стояла, опустивши руки і похиливши чоло. Половина її голови була поголена, а на іншій зміїлося жирне каштанове волосся. Хоч голова її була похилена, та я побачив, що її погляд звернено до мене. В її темних очах я не міг побачити нічого: ні цікавості, ані агресії. Вона просто стояла і дивилася на мене. Ще одна покалічена душа в темному світі. А мої ноги, здавалося, от-от підкосяться, і я впаду – приблизно такий був у мене стан. Хоча дівчинка не становила небезпеки, ба навіть не розмовляла – просто стояла.

Під очима дівчинки виступили темні кола, які контрастували з надто блідим обличчям. Маленький курносий ніс трохи поліпшував картину, але тонкі бліді губи все ж викликали деякий острах. Я почав іти д неї. Немов іду під водою на дні. Вона стояла і не ворушилася, лише уважно дивилася на мене. Пройшов повз сестринський пост і зробив ще декілька кроків, опинившись біля дверей маніпуляційної. Дівчинка стояла поруч.

– Що з тобою? – запитав я.

Але вона нічого не відповіла. Лише підняла голову, щоб краще бачити мене. Я міг бачити на її лівій скроні, там де голова була поголеною, шви півколом. Мабуть, після операції, подумав тоді я. Але чому вона мовчала, я не міг збагнути. Те, що вона була неживою, як і та медсестра, було помітно. Надто вона була блідою для живої істоти. Та тоді мене це не дуже бентежило. Головним було те, як мені повернутися.

– Дівчинко, скажи, а як мені до ординаторської… до лікаря потрапити?

Вона навіть очима не кліпала. Постояла так якусь мить і розвернулася спиною до мене. Потім пішла. Я за нею. Крокувала вона поволі, тому я встигав. Дівча йшло коридором у той бік, де горіла лампа на стелі, в протилежному від сходів кінці. Цілком логічно, що в тій стороні й була ординаторська, а отже, вона веде мене саме туди.

Коли ми повернули, я побачив інший коридор, не такий довгий, як основний. В кінці стояли фікуси у вазонах – сухі та чорні. Мабуть, це повинні були бути квіти. І в моєму світі, скоріш за все, так і було. Ми наближалися до кінця коридору і потроху нас поглинала темрява, але там, в кінці, з-під дверей струмилося світло. Ясно було, що там хтось є. Підпливши туди, я зміг прочитати напис «Ординаторська». Саме те, що треба.

Довівши мене до пункту призначення, дівчинка повернулася, і, не дивлячись на мене, попрямувала у зворотному напрямі. Я стояв перед обшарпаними дверима з облізлою в деяких місцях білою фарбою, яка від часу пожовтіла. Мені потрібно було постукати, але я не наважувався. Зібравши всю хоробрість, я підніс руку, аби постукати. Біля дверної ручки деревина була замацана чи то кров’ю, чи то таким брудом – у темряві було важко зрозуміти.

Тук-тук-тук.

Не дочекавшись відповіді, я натиснув ручку і потягнув двері на себе. Там було просторе приміщення з декількома письмовими столами і диванами. За столом навпроти дверей сидів лікар. Він заповнював якісь документи у світлі такої ж лампи, яка стояла й у медсестри. Одразу я не міг розгледіти його обличчя, бо він сидів боком до дверей, біля вікна. За вікном – чорна темнота.

– Заходьте, – не повертаючи голови запросив лікар.

Біля його письмового столу стояв стільчик. Він махнув рукою в його бік, мовляв, сідайте. Я підійшов і присів. І тепер я міг його розгледіти. Одягнений він був трохи краще за медсестру. Але його обличчя було… як би це пояснити? Обличчя покійника.

Якщо вигляд медсестри був більш-менш схожий на живу людину, то лікар був справжнім трупом. Якщо від хірурга з мого, звичного світу, приємно пахло, то від цієї істоти тхнуло гнилятиною і, здавалося, що ось-ось із вуха полізуть черви. Його вигляд дуже вразив мене. Моє серце затріпотіло, сидіти було страшно і противно водночас.

З-під заплямованого ковпака де-не-де виглядало довге сиве волосся. Шкіра на обличчі була синювато-зеленого кольору, роздута і порепана в деяких місцях. Клапті шкіри звисали на щоках і підборідді. Очі запали так глибоко, що, здавалося, їх немає. Зіниці були так само, як у медсестри блідого кольору. Коли він говорив, видно було, що зуби його згнили і з рота смерділо ще гірше, ніж від нього самого. На відміну від обличчя, руки його були кістляві – самі кістки. Його рухи були якісь механічні, немов у ляльки, але не та такі уповільнені, як у мене. Він лише один раз підняв голову, щоби глянути на мене, а потім весь час займався своєю рутинною писаниною на пожовклих листах паперу.

– Що Вам, молодий чоловіче, тут знадобилося?

Я ковтнув слину і коли він нахилив голову, сказав:

– Я сюди потрапив випадково. Я йшов за дідом, він потрапив сюди. А я за ним.

– І що Вас надихнуло за ним піти?

– Коли я прокинувся у палаті, то там нікого не було, і я вирішив піти до коридору. А там тільки він і був. От я і пішов.

– А-а-а. Так Ви, дорогенький, з гострою хворобою? Вас оперувати потрібно вранці, так?

– Саме так, пане лікарю.

Він поклав прозору авторучку на стіл і схрестив пальці. Голови так і не підняв. Сидів і мовчав. Я встиг трохи розгледіти те, що він писав. Вірніше, не дописав. Нитка лікарняного почерку вела справа наліво. Доволі дивно. Хоча, що може бути дивним у темному світі? Де мертві ходять, працюють та навіть погрожують.

Лікар сидів мовчки. Що він думав? Вирішував мою долю? Я не знаю, та все ж, про щось він таки довго думав. А я страхався промовити навіть слівце. Відчував, як по спині тече холодний піт і чекав. Очима, які жодного разу не кліпнули, він, здавалося, вивчав свій письмовий стіл. Потім розціпив свої сухі пальці, і якби був живий, певне, зітхнув би.

– Знаєте, молодий чоловіче. Моє відділення переповнене. Мені немає куди вас класти.

Я здригнувся. Зараз він тут уб’є мене або «переведе до іншого відділення».

– Тому Ви можете бути вільними.

Мої очі ледь не повилазили з орбіт. Він так і не підіймав голови, наче боявся передумати, глянувши на мене.

– Справді?

– Звісно. Я схожий на жартівника?

– Ні, що Ви. Так… але… як мені повернутися?

– Так, як і прийшли.

– Але я спробував так, і в мене нічого не вийшло!

Хірург зціпив залишки зубів. Здавалося, він стримує себе, щоб не впитися мені в горлянку.

– Ви помітили, як ваше тіло тут поводиться?

– Ну… у мене зовсім нічого не болить.

– Я не про це.

– А, ну… я ніби… ніби під водою.

– Отож бо й воно. Ви вільні.

Це були його останні слова. Посидівши ще хвильку, намагаючись вгадати, що він цим мав на увазі, я підвівся і повільно крізь товщу води-повітря пішов геть. Дорогою до сестринського посту я міркував над натяком лікаря. Як поводиться тіло? Як під водою. Тут таке густе повітря, що я відчуваю, ніби йду по дну. Допомагаю собі руками, відштовхуюсь ногами. І все одно йду повільно. А що, як потрібно просто?..

Я пройшов мимо зловісної медсестри, яка зробила вигляд, що мене не бачить. Зібравшись із залишками мужності, я кинув їй, прямуючи до дивану:

– На виписку!

Вона миттєво повернула голову в мій бік, але я вже підійшов до зловісного облупленого дивану. І, ніби знаходячись під товщою води на дні, я зігнув ноги для потужного поштовху, який би дав змогу мені виплисти на поверхню. Я відштовхнувся і…

…опинився у своєму ліжку в палаті. Вже прооперований. В ту саму мить, як мій лікар виходив, зачиняючи за собою двері.

 

SyD0ToxGBz8

Поділитись ланкою в соціальних мережах

коментарі

  1. Сповіщення: - Алекс

Залишити відповідь

Щоб прокоментувати, відрекомендуйтеся за допомогою: 

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *