Андрій ПАВЛОВСЬКИЙ. Рисячі очі

00.10 годин. Після опівночі.

Щомиті спалахують нові вогні, чути вибухи, горять автомобілі, будинки, газопроводи, заправки, люди. Світло пожираючого вогню оголює вкритих виразками і ранами людей, яких розривають зсередини невидимі їм сили. Потворні обличчя, зморшки, тіні, які видовжуються в закривавлені гримаси. Навколо – сморід крові і бруд людського м’яса. Люди розриваються не так, наче в них вибухівка, а так, як рветься тканина старого одягу, з якого господиня наробить ганчірок, щоб мити ними підлогу, а хрускіт костей нагадує звук зубців гребінця, коли ними бавиться дитина і водить пальчиком вперед-назад, тільки значно гучніше.

Ніхто не спить в цю страшну ніч, а ті, що випадково заснули, найщасливіші, бо вмерли уві сні. В той же час Природа завмерла спостерігаючи агонію набридливих, ще вчора найсильніших істот. Жодного вітерцю, жодної краплі з неба. Природа заворожена побаченим, затамувала подих, насолоджуючись могутнім видовищем: найпотужніший її ворог – людство – конає, і не просто конає, а нищиться в пекельних муках.

– Спи, маленька, це найсолодший сон в твоєму житті, – старі, але ніжні пальці торкнулися щоки і носика сплячої дитини.

Справді, незважаючи на хаос, є місце, де допіру солодко спить одна маленька дівчинка, якій не загрожують ні жах, ні смерть. Вона не в своєму домашньому ліжечку, а на цвинтарі, тут вона, поклавши голову на подушку і пригорнувшись до дідуся, спить вже багато годин. Та пора її сну минає, ще трохи, може, ще якусь годину вона спатиме, а за цей час стихнуть крики і застигне кров. Це добре, що вона не бачить, не чує, не пам’ятатиме цього жаху. Дідусь подбав про це. Тим часом гинуть люди, бо в них, боязливих та слабких, вселяються душі померлих, які в людському м’ясі самі стають людьми і мстяться світу за свою смерть, за недосконалість, за зло, яке вони колись пережили, руйнуючи тепер все навколо, разом з тілами, в які заселяються на коротку мить.

 

Сім годин до того. 17.00.

Вони виїхали з дому холодного, але сонячного дня. За якусь неповну годину настане вечір і це лякає малу, бо зараз не літо і незабаром стемніє, а дівчинці так не хочеться гуляти в темряві. Дідусь відразу попередив, що вони сьогодні не кататимуться містом, а гулятимуть пішки після того, як він поставить авто в надійному місці.

– Христинко, чим довше життя – тим більше накопичується зла, – сказав дідусь, щойно вони вийшли з машини, і такий грізний початок прогулянки малій не сподобався.

– А ми поїдемо на гойдалки в парк? Ну будь ласка, ді-і-і-ду-у-у! – перебила його Христинка, яка насправді не вередувала, це вже стало звичкою, коли онука спочатку щось вимагає, а дід Віктор невдоволено крехтячи «слухайся старших», робить своє. Мала не ображається, їй навіть подобається, що він у неї суворий і не такий, як мама з татом.

– Не підемо в парк, нині – особливий день і у нас зовсім інші плани.

– Підемо в кіно?! – вигукнула дівчинка.

– Є цікавіші місця за кінопалац, – не погодився дідусь.

Повз них їхали машини. Якийсь водій на старенькому «Опелі» посигналив, але виявилося, що не до них, а кішці, яка неквапом переходила дорогу в неналежному місці.

– Дідусь, щось сталося? Ти так любиш дивитися новини, то розкажи.

– Цю новину по телевізору не покажуть. Я розкажу тобі її на цвинтарі.

– Куди? На цвинтар? Але ж там страшно?

– Ми вже не раз там були, хіба ти боялася?

– Ні, але в кіно нам би було краще.

Дідуся розсмішила впертість малої за будь яку ціну потрапити в кінотеатр. Проте він не засміявся. Він, як завжди, виглядав строгим. Христина не пам’ятає, щоби дід колись підвищував голос, ні коли сердився, ні коли його щось смішило. Христинка зроду не чула від нього гучного, вульгарного реготу. Сміятися теж треба вміти.

Подув холодний пронизливий вітер. Дідусь зупинився і сильніше затягнув на шиї внучки шарф.

– Діду, ти мене задушиш.

– Ще бракувало, щоб ти змерзла. Тобі холодно?

– А давай ми підемо на цвинтар іншим разом?

– В інший день не можна. Іншого дня може просто не бути.

– Ну добре, раз так, то скажу, як мама татові каже: думаю, ти знаєш, що робиш.

– Знаю, звісно, я все знаю, – не стишуючи ходи, сказав дідусь.

За розмовою непомітно дійшли до міського кладовища. Стара, цегляна огорожа хоч і невисока, але Христинка ще мала, щоб бачити цвинтар з вулиці. Дідусь може, а вона – ні. Їй тільки видно, як ледве-ледве деякі найвищі чубчики хрестів відбивають згасаюче сонячне проміння, світячись, наче різдвяні ліхтарики. На цвинтарі було порожньо, лишень перед самою брамою самотньо сиділа згорблена в старому плащі бабуся, продаючи свічки та штучні квіти.

– Дідусю, коли я бачу таких бабусь, – сказала Христинка, залишивши бабцю далеко позаду, – то мені стає страшно, невже і я колись така буду? Скажи, що я ще трохи виросту, стану гарною і такою залишуся назавжди. Так?

Дідусь, не стишуючи ходи, обійняв внучку за плечі і навіть притулив до себе – так їй буде спокійніше. Вони йшли зимними, маленькими брукованими вуличками цвинтаря, де замість будинків – могили, пам’ятники та старі склепи. Навколо багато дерев, в основному ялиці, якби їх не обрізали, то цвинтар давно би став парком або лісом. Раптом Христина скрикнула:

– Дідусь, ти це бачив?! Ось там! Наче прозора людина біля того кам’яного хреста мелькнула. Бачив?

– Бачив. А глянь-но туди, – він рукавицею показав в сторону пам’ятника з викарбуваним на мармурі портретом немовляти. – Дивись, там ще.

– Вони хочуть мене налякати?

– Не бійся, вони нас не чіпатимуть. Іншим можуть зробити зло, але не нам.

Дивно, але малій від цих слів не стало боязно. Оксамитовий голос дідуся міг би розповідати про все, що завгодно, вона довіряє дідусю.

– Дідусь, а як ти був маленьким, тебе теж вигулювали на цвинтар? – спитала дівчинка діда Віктора, який погладив свою білу та гостру, як у чарівника, борідку.

– Коли я був маленький, то мій дідусь теж повів мене сюди дивитися, як падає останній сухий листок в ніч повного місяця.

– І що?

– А нічого, листок залишився на гілці, проте згодом почалася велика війна, яку хоч і називали кінцем світу, але це перебільшення. Нам відомо тільки дні та прикмета, коли це може статися. Все решта – не наше діло.

– І зараз може бути війна?

– Не знаю, бувало, замість кінця світу починалася чума, були потопи, а так ти права – або епідемії, або війни.

– А тепер мені справді страшно.

Прийшли в якесь дике місце. Дідусь запросив рукою сісти на лавку біля могили Невідомому солдату, дістав з сумки плед, постелив його і коли вони зручно вмостилися, загорнув краї пледа так, що їм було м’яко і тепло. За хвилину дістав термос. Як тільки зручно вмостилися, Христинка побачила поперед себе серед кущів самотнє дерево з голими, наче простудженими, гілками, на одній з яких висів самотній сухий листок. Дівчинка відразу впізнала, що це клен.

– Уяви собі, кажуть, що до нас на землі жило більше ста мільярдів людей. Всі вони померли. Ти уявляєш собі цю величезну масу привидів, мертвих душ?

– Ого! Дивись, дідусь, навколо нас їх стає все більше і більше. І всі вони злі.

– Не зважай на них, а слухай мене і тримай мене за руку. Правду кажучи, ця цифра дуже перебільшена хоча б тому, що не всі люди при житті мають душу.

– Як це?

– Душу треба заслужити, над нею треба працювати.

– Це як робити домашні уроки?

– Так, правильно, треба працювати над собою. А люди переважно живуть, як тваринки, ніби говорять, ходять, мають свою думку, але вони нічим не кращі за хробака. Повзають, їдять, розмножуються, але душі у них немає і на все реагують рефлексами.

– Дідусю, скажи, цих привидів бачимо тільки ми?

– Так, бо ми – люди, які вміють бачити вночі. І ця особливість передається через покоління.

– Точно, я навіть уроки, бувало, роблю коли тато і мама сплять, темна ніч, а я все бачу. Мама каже, що у мене очі, немов у рисі, і що це ненормальна патологія.

– Це не патологія, це благо. Колись давно всі люди так могли. Насправді це світло є патологією і доки не впав останній листочок з цього дерева, я тобі дещо розповім. Так от, доцю, – Христинка хоч і онучка, але звертання «доця» їй подобається, – насправді Космос, Всесвіт – це суцільна темрява і ми живемо в ракових метастазах світла. Насправді немає нічого страшнішого за метастази світла, яке разом з життям породжує занепад, старіння, страждання, гниття, смерть. Світло – це неприродній стан реальності, а життя – вірус, хвороба. Ти мене розумієш?

Дівчинка кивнула, щоб не засмучувати діда Віктора, який дивився не на неї, а на лінії сонячних промінців крізь гілки дерева. Дідусь задумався, підбираючи слова.

– Бачиш? Ці промінчики швидше нагадують ракову пухлину, ніж благодать. Космос не світлий – це царство врівноваженого спокою темряви і світло в ньому – це аномалія, як ракові клітини. Ах, так, я вже про це казав. – Він підсунувся до внучки так, щоб гріти її своїм теплом. – А раз світло – це патологія, то коли настає ніч, ми бачимо справжню суть природи, її благородну хижість. Люди – це потворні, антиприродні виродки, які настільки відступили від свого єства, що перестали вміти бачити в темряві, що притаманно всім істотам. Ніч – маленька модель Всесвіту, коли сильні, хижі звірі виходять на полювання…

– Дідусю, досить. – Христина нудьгувала, але старий не зупинявся.

– Світло ніколи не переможе темряву, бо занадто мало його в космосі. Зірки гаснуть, планети руйнуються, промені стають холодними і тому завжди панує темрява.

– А наша Земля?

– Планети – це піщинки в руках Господа.

– Ти хочеш мене налякати? Чому ти так кажеш?

– Тому що все смертне, а смерть – це одужання. – Дід Віктор відкриває термос.

– Дідусю, то, може, ми вампіри? – хмикнула дівчинка.

– Звичайно, ні, маленька моя, – дідусь не любив коли його перебивають, тому насупив брови. – Ніякі ми не вампіри, значення крові, як харчового продукту дуже перебільшене, це все шоу для кіно, а насправді кров така ж рідина, як і інші.

– А що буде зі звичайними людьми? Вони помруть?

– Безумовно.

– А ми?

– А такі, як ми, бачать привидів і нам не страшно, тому ми виживемо.

– То значить, бабця, що біля брами, сьогодні помре?

– Всі вони помруть.

– І тато, і мама?

– Помруть – не означає, що їм буде гірше. Сама бачиш, – дідусь показав на привида, який, наче стомлений вояжер, сів біля них, – по-своєму і після смерті є життя.

Все навколо стихло. Почувся подих вітру, але не, як завжди, десь збоку чи зверху, а знизу. Наче дихає сама земля. Неприємне відчуття і дівчинка підняла ноги на лавку.

– Хаос, в якому живе людство, поглине ще більший хаос. Душі померлих знищать живих, щоб, поповнивши свою масу, переселитися в інший світ, на іншу Галактику, де місця більше і закони інші. Ця планета давно не витримує нас ні мертвих, ні живих. Залишаться на землі тільки такі, як ми з тобою, які переживуть цю ніч і які зможуть вижити в прамайбутньому лісі пітьми. Сама казала, що у нас рисячі очі. Сьогоднішній жах ми пересидимо тут. І плед, і термос в нас є, а світла нам не треба. Привиди знищуватимуть світ, але нас не зачеплять.

– А що ми потім будемо робити?

– Виживати. Від нас, точніше, вас малих почнеться нова, інша цивілізація зі знаннями, які дамо вам ми, ваші дідусі і бабусі, котрі зараз по всьому світу на цвинтарях сидять зі своїми найулюбленішими онуками. Та нас дуже мало. А від всього цього, – показав навкруг, – не залишиться і сліду. Технології, електрика, індустрія – все знищиться і щезне. Ти станеш праматір’ю нового світу.

– Міста і будинки духи теж зруйнують?

– Самі зруйнуються. Через якихось сто тисяч років від них і сліду не залишиться. Вже, може, навіть твої правнуки житимуть в печерах, точніше, в норах, землянках.

– А ми?

– А нам належить цілий світ. Живи, де хочеш.

Христинка задумалась. Вона не повірила дідусю, їй здалося, що він жартує або навмисно розповідає страшну історію, прочитану в книжках. Хіба це можливо, щоб через якісь пару хвилин цей цікавий, веселий, приємний світ щез назавжди? «Це дідусь навмисно вигадав, щоб налякати мене і не піти в кіно» – подумала мала. Так, звісно, вони на кладовищі, так, безперечно, вона бачить душі померлих, але ж це звичайна річ для тих, у кого котячі, чи б пак, рисячі очі. Що тут такого? Це, мабуть, просто гра.

Зрештою, дівчинка, випивши гарячого чаю, вмостилася зручніше, прогулянка її зморила і вона, ледве ворушачи губами, хотіла ще щось спитати, але через втому забула.

– А-а-а, – позіхнула Христинка, вдихаючи свіже повітря, аж тут дух померлого хлопчика вирячив на неї свої звірячі, прогнилі зуби.

– Ех, я так і знала, що ти спробуєш мене налякати. Дурненький, іди до своєї мами.

Христина відчула, як тихо і плавно провалюється в сон. Їй не страшно. Дід подивився на внучку і посміхнувся. Дістав з сумки маленьку подушку, щоб підкласти їй під голову, і забрав з лавки, щоб не заважав, термос. Сам він не питиме снодійний напій, який випила мала, думаючи, що це чай. Він єдиний на все це місто, хто буде бачити бездонний жах на власні очі і насолоджуватиметься владою побаченого. А коли внучка прокинеться, спочатку поцілує, обніме, скаже щось приємне, тоді вони підуть до схованої машини. Далі, не озираючись і не лякаючись побаченого, чимдуж поїдуть в інше місто, іншу країну, в надії зустріти таких же, як вони, істот з рисячими, як у матінки природи, очима.

Тим часом сонце вже зайшло за обрій, посилаючи на прощання світу останній свій золотавий промінь. Звідусіль по наростаючій почувся шум скреготу, вереску, грому потойбічних сил і жахний крик переляканих людей. Христинка цього вже не чує. Вона спить. Вона не побачить, як темрява осіннього вечора раптом стане клубком смолистого диму, в якому щезне будь-яке світло. Вона не побачить диявольський жах і лик смерті, судоми вмираючого людства. Зате їй сняться далекі Галактики і тіні померлих людей, які там оживають і знову стають людьми, добрими і щасливими. Вона посміхалася їм уві сні і не бачила, як плавно, легко, мов метелик над могилками, впав на доріжку їй під ноги останній кленовий листок.

 

Поділитись ланкою в соціальних мережах

Залишити відповідь

Щоб прокоментувати, відрекомендуйтеся за допомогою: 

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *