Наталія КУБІЦЬКА. Таємниця квартири №4

1

Інколи удача сама приходить нам до рук, але не завжди вона приносить бажаний результат. Того року Міра поступила в університет на факультет архітектури. Сама вона приїхала з невеликого селища, куди 5 років тому переїхала з батьками та молодшим братом.

Цей день не віщував нічого нового, як завжди у серпні він був теплим, навіть жарким та сонячним. Міра вже якраз стояла на автобусній зупинці, щоб їхати до дому з міста, і побачила оголошення про оренду кімнати.

«Здається кімната у двох-кімнатній квартирі у центрі міста. Жити разом з хазяйкою квартири. Оплата лише за комунальні послуги. Звертатись за тел. +380671234567»

Її не дуже зацікавило дане оголошення, але платити лише за комунальні послуги видалось дівчині доволі дешево, оскільки не треба платити ще й орендну плату. Дивним було те, що оголошення виглядало доволі старим, та й всі номери телефону були на своїх місцях. «Невже цим оголошенням ніхто не цікавився», – подумала Міра. Про всяк випадок вона таки зірвала номер телефону, сіла в свій автобус і поїхала додому.

 

2

Того ж таки вечора Міра, сидячи у своїй кімнатці, зателефонувала на номер з оголошення.

–   Доброго вечора! – привіталась Міра. – Я дзвоню на рахунок кімнати. Я побачила оголошення на зупинці.

–   Ааа… – відповіла жіночка молодим голосом.. – Дуже добре, кімната ще вільна. А як вас звуть? Скільки вам років? Чи на довго хочете зняти кімнату? – Мирослава представилась жінці і запитала чи вона являється хазяйкою квартири.

–   Добре, я Вас зрозуміла, – відповіла на це жінка приємним голосом. – Ні, я не хазяйка. Хазяйка квартири старша жінка, живе одна. Вона не говорить, тільки інколи видає якісь звуки. Тому орендної плати не буде, оскільки просто треба подивитись за старою леді. Вас це влаштовує?

–  Навіть не знаю. А ця леді дуже стара? – Міра відчувала вже якесь небажання жити з цією старенькою, все ж таки багато клопотів вона може їй завдати.

–   Їй лише 71 рік і, думаю, вона ще довго буде жити, – промовила вона холодним голосом. – Ходить вона сама без ціпка, інколи просто сидить і дивиться у вікно.

–  Мене ніби все влаштовує, – протягнула Міра. – А коли можна буде заселитись? І де знаходиться ця квартира?

–  Оскільки у Вас навчання починається у вересні, то можете заселитись за тиждень до його початку, якщо вам не підійде, то зможете виселитись, – провадив далі жіночий голос. Тепер він був більше схожим на голос комп’ютера, записаний, без всякого тону. – Квартира знаходиться на вулиці Шевченка, будинок 4, квартира 4. Це другий поверх.

–  Добре, дякую. А як я можу до вас звертатись? І хто мене там зустріне?

–  Вас зустріне хазяйка квартири – пані Єва. Я з вами зв’яжусь за день до вашого приїзду. Всього доброго. До побачення, – і поклала слухавку.

Міра навіть слова не встигла сказати, щоб ще щось запитати. Та й цікаво, що то була за жінка, що навіть не представилась.

 

3

Пройшло декілька днів і Міра почала збиратись в дорогу. Будинок номер 4 вона знайшла без проблем. Будівля була досить старою, на першому поверсі містився продуктовий магазин, що було досить зручно.

На порозі стояла старенька невисокого зросту жіночка, десь 150 см. Вона нічим не відрізнялась від інших бабусь – коричневі грубі колготки, темно-синя спідниця нижче колін і коричневий светр, доповнювала картину гулька на голові з сивого волосся. На обличчі пані Єви не було жодної емоції, вона просто кивнула Мірі головою в знак привітання і показала рукою проходити до квартири.

Сама квартира дійсно була не дуже великою – всього лиш дві кімнати, ванна кімната з туалетом та невеличка кухня. Мірі дісталась більша кімната. Меблі були старими, але в хорошому стані, стіни були побілені в кремовий колір, але на них нічого не висіло – жодної картини чи образа. Дивно трохи було, адже старші люди, особливо жінки, на старості літ особливо релігійні, а тут навіть жодної ікони не було.

Міра представилася бабусі і коротко розповіла, що знайшла цю квартиру через оголошення на вулиці. Вона знала, що стара не говорить, тому не вимагала від неї якоїсь відповіді чи розповідей. Пані Єва просто ствердно кивнула головою, даючи тим знати, що вона все знає і розуміє.

– А та жінка, що зі мною говорила, прийде сюди? Може якийсь договір треба чи може документи? Просто я ще ніколи не знімала квартири, тому б хотіла, щоб все було нормально, – запитала Міра в бабусі.

Пані Єва просто помахала протестуючи головою і залишила Міру одну в кімнаті, щоб та могла розкласти свої речі та відпочити. Влаштувавшись у кімнаті та трішки прибравши, вона пішла на кухню, щоб приготувати обід. Старенька сиділа за столом і просто дивилась у вікно, на Міру вона навіть не звернула уваги. Цю тишу молода дівчина не хотіла порушувати, тому мовчки запалила сірника і піднесла до конфорки.

Зайшовши у ванну помити руки дівчина побачила, що ванна кімната не була дуже великою – вона вміщала в себе саму ванну, рукомийник з тумбою та туалет. Над рукомийником висіло старе брудне дзеркало, яке закривалось чорною шторкою. Це було єдине дзеркало у всій квартирі, але Міра бачила ще одне, ручне, яке лежало у шухляді у кухні. Мабуть, старенькій було вже важко дивитись на себе постарілу.

 

4

Прокинувшись у своєму новому ліжку, точніше дивані, Міра відчула, що її болить шия, мабуть, залежала. На новому місці їй завжди спалося погано, тому вночі вона часто крутилась і не могла заснути. Заснула тільки під ранок. Ще й старенька вночі щось дуже часто ходила по коридору туди-сюди, але Міра не наважувалась вийти. Може, у бабусі вже слабкий сечовий міхур і вона часто змушена ходити до туалету.

Зайшовши до кухні вона почала готувати сніданок. Старенька, мабуть, ще спала, але перевірити чи вона в своїй кімнаті Міра не дуже хотіла. На всяк випадок дівчина зготувала порцію вівсянки і для бабусі, щоб і та поїла.

Вона нагріла води в банячках і пішла у ванну митись. Відкривши дзеркало, щоб вмити обличчя і почистити зуби, дівчина аж підстрибнула з переляку.

–  О, Боже! Ви мене налякали!

Міра якраз підняла обличчя до дзеркала після вмивання і прямо за собою побачила бабусю. Вона стояла і дивилась на неї через дзеркало своїм пустим поглядом. Двері у ванній були зачинені, як і закривала їх Міра, але вона не чула як увійшла сюди старенька, тим більше, що двері доволі голосно скрипіли.

–  Як ви сюди увійшли? Не підкрадайтесь так більше до мене, – серце калатало мов навіжене.

Бабуся підійшла до дзеркала і швидко закрила його шторкою, глянула на дівчину презирливим поглядом, відкрила з гучним скрипом двері і пішла на кухню дивитись у вікно.

 

5

Тиждень навчання пройшов досить легко. Старенька завжди сиділа в своїй кімнаті, тільки кожної ночі вона часто ходила по коридору, але Міра вже до цього звикла. Її тільки бентежило, чим бабуся харчується, бо вона крім своєї їжі в холодильнику ніколи нічого не бачила, та й її запаси ніколи не зникали.

Вечір обіцяв бути як і всі інші попередні: тиха тепла ніч, відкритий навстіж балкон, щоб свіже повітря гуляло по кімнаті, великий яскравий місяць світив у вікно, і, як завжди, очікування на нічне ходіння бабусі по коридору. Цифровий годинник чітко висвітлював своїми зеленими яскравими цифрами 00:48. Міра лежала на своєму ліжку і чекала на кроки з коридору. Подивившись знов на годинник, він висвітлював 00:54. Ще одна хвилина. 00:55 – і це сталось. І як це вона раніше не помічала, що бабуся кожної ночі починала ходити в одній і тій ж самій годині?

Міра повільно відкинула ковдру, опустила ноги на землю, піднялась і повільними кроками почала підходити до дверей. Притуливши до них праве вухо, вона почала слухати. В ту мить кроки припинились, десь з 15 секунд їх взагалі не було чутно, і Міра подумала, що бабуся пішла до своєї кімнати, але тут кроки знов залунали і вони явно направлялись до Міриних дверей. Від несподіванки у неї подих перехопило. Ручка почала повільно повертатись, але двері не відкривались. Коли дівчина потягнулась рукою до ручки, то вона відразу перестала крутитись. Міра ривком відкрила двері, але в коридорі було темно і пусто. Озирнувшись по сторонах, дівчина швидко закрила їх і поспіхом вернулась у ліжко. Вночі вона так і не змогла заснути.

 

6

З самого ранку Міра не бачила пані Єви, тому після навчання вирішила з нею поговорити. Прийшовши з навчання і смачно повечерявши, Міра вирішила все ж таки заглянути до бабусі у її кімнату. Вона підійшла ближче і вирішила прислухатись чи бува чогось не почує. Нажаль, у кімнаті було тихо, навіть дуже тихо. Міра подумала відразу про найгірше. «А якщо вона померла? Що мені тоді робити?» – подумала злякано дівчина.

Двері у кімнаті не були замкненими, тому вона з легкістю їх відкрила. На превелике полегшення чи, може, жаль, кімната була пустою. Навіть стерильною, подумала Міра. Кімната була чисто прибраною, ліжко застелене білим простирадлом, яке досягало аж до підлоги, але всі речі пані Єви у тумбочці і шафі були на місці.

Вперше за довгий час опинившись у кімнаті старої, Міра вирішила роздивитись її краще. Хоча нічого особливого там не було. Її лише зацікавила фотографія у рамці, що стояла на тумбочці. Рамка була зроблена з сірого картону, а в середині стара фотографія. На ній були зображені пані Єва в молодому віці з дівчинкою, років п’яти, на руках – мабуть, її дочка.

Дівчина пильно придивилась до фотографії і побачила дату – 12.02.1960р. Отже, припустила Міра, бабусі має бути вже десь 80 років, але явно не 71, як казала жінка по телефону. Поклавши фотографію на місце, дівчина швидко вийшла і закрила за собою двері.

Коли Міра підійшла ближче до дверей своєї кімнати, вона почула якийсь звук. Дівчина по-справжньому злякалась, адже дома нікого не повинно було бути. Тим більше, що коли вона прийшла з університету, вона заходила до своєї кімнати і там нікого не було. Звук був таким, ніби хтось бив кулаком по склу, з тупим звуком, але він надходив не з самої кімнати, а з балкону, що був у кімнаті. При ясній і теплій погоді Міра любила сидіти там і читати.

Швидко побігши у кухню і озброївшись скалкою, Міра знов підійшла до дверей, проте більше ніякого звуку не долинало. Але їй все одно потрібно було відкрити ті кляті двері і подивитись, що ж там коїлось, чи, може, досі коїться.

Тримаючи скалку у праві руці піднесеній над головою, вона повільно почала відкривати двері. В кімнаті вже було темно, але з-над двору все одно лилось трохи світла від ліхтарів, і це дозволило трішки освітити кімнату. Вона увійшла і остовпіла від побаченого, навіть крику зі своєї горлянки не могла видати. На балконі стояла чиясь постать, яка дивилась у вікно на вулицю. Вона була маленького росту, трохи повненька, з гулькою на голові. Цей силует явно належав старій, відразу подумала Міра. Постоявши ще так секунд 10 – хоча Мірі здавалось, що пройшла вічність – дівчина увімкнула світло.

Такого крику Міра ще ніколи не видавала. Це був крик жаху, крик відчаю. Серце у неї почало несамовито битись, наче воно зараз з горла вискочить і побіжить кудись світ за очі. Пані Єва вже не стояла і не дивилась через вікно – коли увімкнулось світло, вона вже притулялась лобом та руками до кімнатного скла і прямо дивилась на Міру своїми пустими очицями і посміхалась їй своєю зловісною широкою, майже беззубою, посмішкою.

Перелякана Міра, випустивши скалку, з криком вибігла із кімнати, закрила за собою двері і побігла у кухню. Вона сіла навпочіпки біля стіни і почала ридати. Дівчина не знала куди їй подітись, що робити. Згадавши, що в кишені у неї є телефон, вона спершу вирішила подзвонити матері, але та чомусь була поза зоною. Відклавши цю ідею, Міра подзвонила подрузі, але вона також була поза зоною досяжності.

Залишившись без своєї зброї, Міра взяла великий кухонний ніж для м’яса і вирішила ще раз піти у кімнату. Тихо вийшовши з кухні вона знов пішла до дверей своєї спальні, раз по раз шморгаючи носом. Двері були зачиненими, як вона їх і залишала, отже, стара досі там і не виходила.

Перед дверима Міра постояла ще десь декілька секунд, щоб наважитись увійти. Вона знов потягнулася до дверної ручки і повільно почала її крутити, готова будь-якої миті нанести удар ножем. Розчинивши трішки двері, Міра не побачила з кімнати світла, але добре пам’ятала, що вона його не вимикала, отже стара карга його вимкнула. Спеціально.

Помалу увійшовши у кімнату вона побачила, що на балконі уже нікого немає, що стало неабияким полегшенням, але повернувши голову до свого ліжка, дівчина побачила, що стара жінка сидить на її ліжку і просто свердлить її своїм поглядом. Вона почала повільно підійматись і робити повільні кроки в сторону Міри. По інерції дівчина зробила крок назад і виставила праву руку з ножем, щоб відлякати постать, що наближається.

– Не наближайтесь до мене! – тремтливим голосом сказала Міра. Вона сама навіть не впізнала свого голосу, настільки дивно він звучав після того несамовитого крику. – Не наближайтесь! У мене є ніж! – повторила дівчина. – Я не хочу вас поранити! – Міра вже відчула гарячі сльози на своїх щоках. Вона ніяк не могла їх зупинити, це було поза межами її сил.

Стара і не думала зупинятись, навпаки, кроки ще більше прискорились. І тут сталося те, чого Міра взагалі не очікувала. Жінка стрибнула на неї. Виставивши на захист руку з ножем, вона проткнула живіт старій. Не видавши жодного звуку, вона просто впала на землю. Мирослава з криком накинулась на неї і ридаючи почала бити її ножем, щоб остаточно вбити, аби та більше ніколи не встала.

 

7

Міра прокинулась у якісь невідомій кімнаті, здавалась, що то була лікарня: стіни до половини були пофарбовані зеленим, а далі білим кольором, вікна були пластиковими, але заґратованими знадвору, ліжко – залізним з не дуже м’яким матрацом, постіль біла. Це точно лікарня, подумала Міра, але як вона тут опинилась? Вчорашніх подій вона майже не пам’ятала. Останнє, що вона пам’ятала, це те, як вона ридала над понівеченим тілом старої, а далі, здається, заснула. Але при таких подіях важко заснути, припустила Міра.

Піднявшись з ліжка, дівчина побачила, що так само вдягнута у біле – штани і футболку з лляної тканини. Крім ліжка у палаті був маленький рукомийник і маленька тумба біля ліжка.

Міра озирнулась і підійшла до дверей. Вона потягнулась до ручки, щоб їх відкрити, але ті були замкненими. Дівчиною оволодів страх і вона почала стукати кулаками об двері, просячи, щоб її випустили з цієї палати.

Через дві хвилини вони відчинились, а на порозі стояв лікар. Років під 40, а може і старше, високий огрядний чоловік у білому халаті.

– Загенко Мирославо, прошу, пройдіть за мною. І не галасуйте більше, – попросив він холодним голосом.

Міра нічого не відповіла, а просто зробила те, що її попросили і пішла слідом за лікарем. Її завели до якось кабінету, де на неї чекав інший чоловік, але без білого халату. Він подякував лікарю і кивком голови попросив залишити його і Міру наодинці. Огрядний чоловік без запитань вийшов і закрив за собою двері.

– Доброго дня, Мирославо, – привітався чоловік. – Мене звуть Олександр Олександрович. Присідайте, будь ласка, – він показав Мірі на стілець біля стола за яким він сидів і вона мовчки присіла. – Я слідчий по вашій справі. Ви знаєте чому ви тут знаходитесь?

– Я навіть не здогадуюсь де знаходжусь, – відповіла Міра.

– Ви у міській психлікарні. Вас сьогодні вночі сюди доправили, бо ви поводились неадекватно, – відповів слідчий. – А ви знаєте чому саме ви тут знаходитесь?

– Вчора ввечері я вбила стару жінку, пані Єву, з якою я жила близько трьох тижнів, – сухі очі дівчини почали наливатись сльозами. – Чесно, я не хотіла. Вона на мене напала. Вона сама наткнулась на ніж у моїй руці, – тепер вона вже не могла стримати ридання, їй було боляче знов це все згадувати.

– Мирославо, в квартирі ви жили самі, – відповів спокійний голос Олександра Олександровича. – Жінка, яку ви згадуєте, померла 9 років назад, у 2005 році.

Міра подивилась на нього великими заплаканими очима і не могла осягнути його слів. Вона не жила сама, вона це точно знала.

– Я жила зі старою жінкою. Мені здали кімнату у цій квартирі.

– Ви вбили власну матір, – почав розказувати слідчий. – Ось чому вас сюди доставили. Вона приїхала вас навідати, а ви накинулись на неї. Ви самі викликали поліцію. Це було близько 1 години ночі. Вас знайшли поряд з нею, ви співали їй якусь пісню про ангелів.

Міра не могла чути цього, вона почала гірко ридати, в горлі ніби щось застрягло і не давало їй нормально дихати, вона почала кашляти. Слідчий подав їй хустинку і склянку води. Дівчина від води відмовилась, але хустинку прийняла.

– Я не могла цього зробити, – захлинаючись почала вона. – Я навіть пісні такої не знаю.

Міра повернулась у вчорашній день, але не могла пригадати, щоб бачила свою маму. Вона впевнена на сто відсотків, що це була та стара жінка. Вона пам’ятає, що та стояла спочатку на балконі, потім сиділа на її ліжку з тією її страшною посмішкою.

Слідчий дочекався поки Міра трішки заспокоїться і почав провадити далі, витягнувши зі своєї сумки теку, в якій були якісь документи.

– Перевіривши дані по квартирі, ми натрапили на цікаві факти, – почав він. – Там вже 9 років ніхто не жив, і ця квартира нікому не здавалась. Навіть вам, – слідчий пильно подивився на Міру. – Я не знаю як ви її знайшли і хто вам дав ключі від неї.

– Оголошення я знайшла на зупинці, – почала Міра. – І мене пані Єва впустила в квартиру…

– Не перебивайте, будь ласка, – попросив Олександр Олександрович. – Я не вірю в життя після смерті у вигляді привида, чи як ви це називаєте, але, мабуть, колись доведеться. До 2005 року там жили дві жінки – Єва Микитюк і її дочка Мирослава, – продовжував він. – Коли жінка хворіла, її дочка не дуже хотіла за нею доглядати, тому до старої приходив черговий лікар і час від часу її навідував. Мирослава хотіла лише квартиру, тому тільки і чекала коли стара вже «відійде».

Міра уважно його слухала, їй не вірилось, що таке зараз відбувається з нею. В неї маму вбили, точніше, вона вбила, а сидить тут і вислуховує якісь історії. Їй хотілось чим швидше прокинутись, щоб це був лише сон, дуже страшний сон, який вона хоче забути.

– Протягом року Мирослава кожного дня додавала психотропні таблетки у її склянку з водою, вона знала, що кожної ночі стару мучить спрага. Цілий рік Єва Микитюк мучилась, поки таблетки її повністю не здолали, – слідчий перегорнув листок і показав Мірі фотографію. На ній була зображена жінка, яка лежала у дуже дивній позі на асфальті. Міра відразу впізнала краєвид – такий був з вікна на балконі. У жінки була розбита голова. Мабуть, вона спеціально стрибала вниз головою, щоб точно розбитись. – Це Мирослава. Після того, як її мати померла, викликала поліцію. Так само як і вас, її знайшли біля матері з піснею про ангелів на вустах. Побачивши правоохоронців, вона швидко побігла на балкон і стрибнула вниз головою. А вас ледве врятували від самогубства, – він пильно подивився на Міру. – Квартиру після того опечатали і більше в ній ніхто не хотів жити. Крім вас, – він закрив теку і подивився пильно в очі Міри. – Так що вас спонукало зробити це?

Міра також пильно подивилась на свого співрозмовника. Очі в неї вже були майже сухі від сліз. Олександр Олександрович точно пам’ятав, що в Міри очі світло-зеленого кольору, але тепер на нього дивились темно-карі, великі, повні божевілля очі.

– А ви впевнені, що це зробила вона? – питанням на питання відповіла Мирослава.

 

75172-i_046

Поділитись ланкою в соціальних мережах

Залишити відповідь

Щоб прокоментувати, відрекомендуйтеся за допомогою: 

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *