Олександр ВІВЧАРИК. Вільна жінка

„Не спалося, а ніч, як море”, – пригадалися їй слова Шевченка. Олена полишила спроби заснути і розплющила очі. Кімнату заливало фосфорне світло повного місяця. Вона глянула на годинника. Опівніч. „І проснулися всі опирі”, – майнула в голові фраза з якогось містичного роману. А тоді раптом виринули, мов з-під води, очі ОТОГО АТОвця. Олена побачила його зранку. Він – ставний, високий, вродливий тягнув за руку таку ж гарну дівчину. Та обурено пручалася і щось гаряче й зле йому говорила. Проте він не слухав і тягнув її геть з привокзального майдану. Олена щойно приїхала в це невеличке поліське містечко і шукала таксі, щоби дістатися санаторію. Аж тут така сцена. Нечисленні глядачі сором’язливо і ніяково відводили очі, а Олена хотіла щось сказати, аж тут її очі зустрілися з його очима. І їй перехопило подих, начебто хтось різонув ножем. Вона ще ніколи не відчувала такого гострого погляду, у якому зачаївся глибокий біль. Біль, відчай і приреченість. Слова, що мали зірватися з язика, застрягли у горлі, а чоловік в однострої криво посміхнувся і зник з дівчиною за якоюсь яткою. Олену між тим гукнув таксист, і вона поїхала до санаторію.

– То Едуард був, – сказав він ніби вона його про щось запитувала. – Нарваний хлопець. Сам в АТО пішов, був у розвідці, потрапив у полон, якимось дивом утік. Може його там катували, не знаю, бо прийшов поранений, злий. Тепер розборки влаштовує. Добре, що ви йому нічого не сказали, він дуже гостро і швидко реагує на зауваження.

Таксист говорив з дивним для вуха Олени твердим поліським акцентом. Вона хотіла його спитати про дівчину АТОвця, та передумала.

 

Звідкись дуже здалеку доносилася музика. Олена встала з ліжка і пішла босими ногами до вікна. Змалку любила ходити босою. Мати не раз сварила її, змушуючи взувати капці. „Дивись он, ноги вже посиніли!”, – обурювалася вона, та Олена вперто ходила удома босоніж. Ноги приємно студила підлога. Вона дивилася на повний місяць, на місячну доріжку на озері, і з свідомості поступово зникав кинджальний погляд незнайомого їй Едуарда.

Олена бачила густий, запущений парк, тремтяче, прозоро-зелене листя на деревах. Потім перевела очі на свої руки, плечі, вони теж були блідо-зеленими. І це чомусь дратувало. Зненацька їй здалося, що на неї знизу, з-за кущів хтось дивиться. Вона злякано відійшла від вікна і лягла у ліжко. Раптом стало так моторошно, що тіло вкрилося холодним липким потом. „Господи, чого це я?”, – здивувалася Олена, але страх не минав. У кімнаті відчутно похолоднішало. Вона кинулася до дверей. Двері були зачиненими. „Слава Богу!”, – вирвалося в Олени і вона невміло перехрестилася. Жіночка, що поселяла її в цю кімнату, гордо повідомила, що жити вона буде сама, хоч номер на двох. Та зараз, незважаючи на ранню осінь, людей в санаторії малувато, можна дозволити і таку розкіш. „Війна!”, – зітхнула покоївка. Олена подякувала і несміливо тицьнула їй шоколадку. Вочевидь не розбалувана подарунками та щиро і радісно посміхнулася, побажала гарного відпочинку і порадила, коли що, шукати її, Тетяну. Зараз Олена була б рада і сусідці по кімнаті, і Тетяні, лишень би не бути самій у цьому пронизаному мертвотним світлом приміщенні. Тож рішуче накинула на себе кофтину, взула босоніжки і пішла вниз, до чергової.

Унизу теж нікого не було. На стільці чергової сидів великий рудий кіт, який тривожно нашорошив вуха і бив хвостом. Аж раптом він заспокоївся, влігся і почав вилизуватися. Олена погладила рудого, і той замурчав. Зненацька і вона відчула, що її теж відпустило. Минулий страх здався далеким і безпричинним. „Це все нерви, розлучення, страждання”…,– подумала Олена і рушила назад. У цей час кіт нявкнув і перекинувся на спинку. Він явно хотів продовження ласки. Олена посміхнулася і почухала йому животик, за вушком, він потерся голівкою до її руки. Її погляд ковзнув крізь скляні двері, і вона знову замилувалася дивовижною місячною доріжкою на поверхні засклілого озера. Повагавшись, прочинила двері і вийшла надвір. Кіт прослизнув між ногами.

Уперше після приїзду вдихнула вільно, на повні груди. Повітря пахло осінніми квітами, прілим листям і далекою вологістю. Олена стала на місячну доріжку і пішла до озера. Кіт, піднявши хвоста, біг поруч. Знову десь далеко за озером зазвучала музика. „Весілля, чи що?, – подумала Олена. – Хоча сьогодні четвер. Женяться лише розвідні, такі, як вона”. Олена гірко посміхнулася. „Вільна жінка”, як говорить її подруга, педіатр Зіна. Вона, напевне, навіть не підозрює, як їй не хочеться бути вільною, як хочеться бути чиєюсь, за кимсь! Тож, коли майже у 30 років познайомилася з Андрієм, котрий підвіз її з роботи додому, повірила, що це те, що їй треба, що їй, нарешті, посміхнулося щастя. Захотіла повірити…

Чорнявий, стрункий, розбитний Андрій відразу випросив у неї номер мобільного, наступного вечора запросив на побачення, а вже уночі цілував і обіймав її спрагле тіло в її ж ліжку. Олена повірити не могла, що це відбувається з нею – такою правильною і зваженою. Їй було соромно і радісно водночас.

Весілля зробили лише для найближчих друзів. Вона сяяла щастям, та щастя тривало недовго. За півроку Андрій пішов, гримнувши дверима. „Ти занадто правильна, – сказав наостанок, – шукай такого ж правильного. А мені треба таку, що без гальм”. І він її уже мав – Віру, що працювала в її лікарні головною медсестрою. Про неї говорили всяке, Андрій був у неї далеко не перший, але його це чомусь не бентежило.

– Та не переживай ти так, – заспокоювала її Зіна, котра носила під серцем уже третю дитину. – Хай він переживає. Де ще таку, як ти, знайде? А ти тепер вільна! Думаєш мед кожного дня готувати на чоловіка, дітей, прати, підтирати їм, вибачай, задниці. Інколи мені так хочеться бути вільною жінкою… Та Олена лише сумно і заздрісно дивилася на її живота.

А потім їй почало снитися кладовище. Що вона уночі з кимсь іде на нього. Не хоче, а йде. Вона допізна дивилася телевізор. Та спати все одно треба було. Але тільки заплющувала очі, з’являлося кладовище в зелено-мертвотному світлі і майже суціль дерев’яними хрестами.

– Це все нерви, – безапеляційно заявила Зіна. – Ти подивися, як змарніла. Мені Люська, ну секретарка головного лікаря, казала, що є вільна путівка в якийсь санаторій на Поліссі. Не престижний, тому ніхто ще не забрав. Але ти їдь, тобі ж не гуляти. А там нерви лікують…

Зіна сама збігала до завідуючої травматологічним відділенням, яка була й головою профкому, і от Олена – технік-енергетик районної лікарні на Кіровоградщині – йде якогось біса уночі на Поліссі до заснулого озера. Але ж так гарно! Може і справді вона занадто правильна? Може і справді треба жити емоціями, а не розумом, гуляти уночі, пити вино, довго спати вранці і кохатися?

Олена сіла на березі, зняла босоніжки і занурила ноги у паруючу воду. Поруч примостився Рудий, як вона вже його охрестила. Олена пригорнула тепле тільце до себе і задивилася на воду. По тілу розлився приємний спокій. Скільки вона так сиділа, не знає, бо невдовзі увесь її спокій розбився на друзки, як скло, від страшного крику. Десь кричала дівчина. Спочатку то був крик страшенного обурення, а тоді – помираючої істоти. Неймовірний крик відчаю, який перейшов у хрипіння і булькання. Олену ніби ошпарило. Вона сиділа закам’яніла від жаху. Скільки часу минуло, сказати б не могла. Та раптом знову усвідомила, що чує легесенький плюскіт хвиль, кумкання жаб. Кота не було. „То лише нерви, галюцинація”, – заспокоювала себе Олена. Тремтячими руками витягла тоненьку цигарку і запалила. Курити почала після того, як пішов Андрій. Картала себе за згубну звичку, але тепер зраділа, що може чимось відволіктись. Знайомий запах диму трохи розслабив напружене тіло. „Але ж чому так зимно?”…

Думка не встигла сформуватися остаточно. Її перервав хрипкий, неприродний голос ззаду.

– Закурити не буде, дамочка?

Олена через силу повернула задерев’яніле тіло. По спині бігали мурашки. Позаду стояв Едуард. Вона, мов сомнамбула, подала йому цигарку. Він узяв її руками, які були вкриті темними плямами. Плями були й на одязі. Едуард перехопив її погляд і знову криво, як на автостанції, посміхнувся.

– Давили з коришем томати на сік, а оце вирішив пройтись. Його лице вражало блідістю і нежиттєвістю.

– Це якась маска, – подумала Олена і враз її серце обірвалося донизу, заклякло десь у п’ятах. Едуард узяв її вище ліктя льодяною рукою і запитав: „Де кладовище, знаєш”?

– Ні!, – ледь вимовила Олена, мов вичавила із себе колючого їжака.

– Я покажу, – сказав Едуард. – Ти ж вільна жінка…

– Навіщо це вам? – прошепотіла Олена.

– Треба, – прохрипів Едуард, – не бійся. Тебе не ображу…

 

Вона прокинулася пізно. „Вільна жінка”, – подумала радісно, і раптом згадала страшний сон. Цього разу він був дуже конкретний. А може то і не сон?

– Ні, то був сон, що ж іще, як не сон? – переконувала себе Олена. Вона хотіла взути босоніжки, та не знайшла їх. Враз її очі розширилися: ноги! Вони були брудні і подряпані. Олена перевела погляд на ліву руку. Вище ліктя проступав виразний синець.

Тремтячими руками вона вмилася, одяглася і пішла на прийом до лікаря. Неподалік кабінету три жінки у білих халатах щось жваво і енергійно обговорювали. Лікар уважно вислухала Олену, яка говорила мов уві сні. Призначила їй хвойні ванни, масажі, якісь ліки, навіювання музикою, а тоді уважно придивилася до обличчя і запитала: „З вами все гаразд”?

– Так, – механічно відповіла Олена, а тоді запитала, – а у вас? Тобто в містечку. Я бачу люди якісь збуджені.

– Ох, не хотіла вам казати, – зітхнула лікар, – та ви все-одно дізнаєтеся. Учора проводжали хлопця в армію в сусідньому селі, мобілізували його. Може чули музику? Там був і один наш, місцевий, повернувся поранений з війни. А його дівчина, скажу відверто, курва, гуляла поки він був там. От він випив, сказав напутнє слово юнакові, а тоді пішов додому через ліс. Я не знаю, де він зустрів свою Наталку і що там сталося, тільки задушив він її, а тоді перерізав собі вени. Так і знайшли їх поруч мертвими. Війна! Що вона робить з людьми?! Але ж і Наталка…

– Що з вами? – схопилася лікар, побачивши скляні очі Олени. Вона кинулася до неї, але та вже впала коло стільця.

 

Олена лежала у хвойній ванні і дивилася на свої стрункі подряпані ноги. Укол, який їй вкололи, обід, а тепер і ванна зробили свою справу. Вона була мляво-спокійною. Лише в животі щось лежало каменем і тягло, і млоїло… Олена відігнала думки, які знову почали роїтися в голові, і прислухалася до розмови двох санітарочок, що гомоніли десь неподалік.

– А ти знаєш, Мефодіївно, говорила одна, – мені більше Едуарда жалко. Він і в полоні був, пережив усяке, а та курва гуляла тут, лягала під кого могла…

– Але ж то людина, Сергіївно, не можна її отак взяти і задушити. Хай би дав по наглій пиці і кинув, а він …

– Воно то так, але ж її хоч поховають по-людськи, а його, як самовбивцю, і відспівувати не будуть. Не знайде спокою його душа.

– Є один спосіб, Сергіївно. Мені колись покійна Ориська з хутора, що в лісі, ну ти знаєш, якого вже нема, говорила. Так от, Ориська казала, що коли із самовбивцею вільна жінка тричі на кладовище піде, його душа заспокоїться.

– Ну ти вже скажеш, Мефодіївно! Мертвяка на кладовище несуть. Як це він піде?..

– Піде, як знайде з ким, Сергіївно. Три дні після півночі ці неприкаяні душі ще по землі ходити можуть…

– Ти диви, хоч би собі не побачити.

– А ти, Сергіївно, що – вільна жінка?

– Та ні, – знітилася та і обидві весело розреготалися.

– Та що ж це таке! – раптом розлютилася Олена. – Нікуди від цього кошмару не втечеш. Вона рішуче встала, аж вода з ванни вихлюпнулася. У роздягальні на всю стіну висіло дзеркало. Олена розтирала себе і мимоволі милувалася своїм струнким станом, довгим волоссям, акуратним носиком і пухлими губками. Вона розтирала тверді перса, плаский живіт, випнуті сідниці і злилася на весь чоловічий рід. „Ну що їм ще треба? Шукають повій, а нормальних звичайних жінок упритул не бачать. Але ж чому так зимно? Може через те, що з ванни вийшла?”. Тим часом на дзеркалі аж паморозь виступила. Олена витерла її рушником і заклякла. На неї дивився, криво посміхаючись, Едуард… Останнє, що чула, голос Сергіївни: „Мефодіївно, глянь, що там впало. А я піду светра одягну, бо чогось змерзла…”.

 

Надворі вже було темно. Олена лежала після другого уколу в ліжку і пробувала слухати музику на плеєрі. Поруч примостився кіт, якого вона випросила собі в кімнату. Він наївся ковбаски і грівся під боком. Раптом у коридорі почулися важкі кроки. Серце Олени затріпотіло, подих перехопило. Вона глянула на кота, але той спокійно сопів. У двері вимогливо постукали. Тремтячими руками Олена несміливо прочинила двері. На порозі стояв незнайомий, повновидий чоловік. Він посміхався.

– Даруйте, я слідчий. Моє прізвище Коноваленко, звати Ігор. Дуже багато було роботи сьогодні, тому так пізно. Та побачив, що у вас ще світиться… А ви ж знаєте, ми менти такі безцеремонні, – знову гарно посміхнувся він. – Моя сестра працює тут лікарем. Містечко, знаєте, маленьке. Вона розповіла, що ви двічі сьогодні втрачали свідомість, дуже знервовані. А я тут пройшовся берегом і знайшов ось це, – він показав босоніжки. – Часом не ваші?

В Олени відлягло від серця. „Заходьте!”, – щиро запросила широко відчиняючи двері. Їй було радісно після всього пережитого бачите звичайне, усміхнене, відкрите обличчя. Тож вона посадила „мента” в крісло і якось так легко, відразу все йому розповіла, починаючи зі страшних снів. Ігор уважно вислухав, зазирнув їй у вічі, а тоді мовив лагідно.

– Я вам вірю, але нікому більше такого не розповідайте. У кращому разі засміють. Підозрюваний Едуард був знайдений рибалкою о п’ятій ранку мертвим біля своєї жертви. Судмедексперт вважає, що смерть його настала між 24-ю і 2-ю годиною ночі від великої втрати крові. Тож ви хочете сказати, що він розгулював мертвий берегом, розмовляв з вами, а тоді змусив піти з ним на кладовище? Олено, ви напевне начиталися жіночих романів. Я розумію, життя часом підносить такі сюрпризи, що легше повірити у примарне, ніж жити реальним. Напевне у вас був неабиякий стрес. Але ви потрапили в гарні руки. Моя сестра чудовий лікар. Повірте, ви поїдете звідси іншою людиною.

„То ви мені таки не вірити!, – розсердилася Олена. – То й біс із вами”. Вона нервово висмикнула з пачки цигарку і запалила її, щоби заспокоїтися. Ігор замислено дивися на неї, а тоді глянув на годинника. „Пробачте, вже опівніч, – сказав примирливим тоном, – а ви дідька згадуєте”. А тоді додав: „І проснулися всі опирі!..”.

– Мушу йти, – наголосив ще, ніби із жалем, після нетривалого мовчання і, зітхнувши, рушив до дверей. У дверях затримався і сказав скоріше для себе, ніж для Олени. – Єдине, що мене непокоїть, це така ж, як у вас, цигарка в зубах Едуарда. Я думаю ми з вами ще зустрінемося… І зачинив двері.

Розсерджена Олена пішла, знічев’я, до ванни мити знайдені босоніжки. Невдовзі у двері знову, цього разу делікатно, постукали.

– Ігор, – чомусь радісно подумала Оленка, – щось забув. Вона кинулася до дверей. На ліжку стояв з вигнутою спиною наїжачений Рудий. – Що з ним? – подумала Олена, але ця думка досягла її свідомості, коли вона вже відчиняла двері. Жах ударив у її обличчя розпеченою блискавкою. На порозі стояв, криво посміхаючись, Едуард. У кінці коридору хтось лежав.

– Нам треба іти, – прохрипів небажаний прибулець, простягнув крижану руку і взяв обм’яклу Олену за лікоть…

 

Поділитись ланкою в соціальних мережах

коментарі

  1. Перехожий сказав:

    Вітаю! Досить потужна психологічна замальовка. Продумані всі деталі. Зачепило! Так тримати, пане Олександре!

Залишити відповідь

Щоб прокоментувати, відрекомендуйтеся за допомогою: 

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *