Роман БАТЬКОВИЧ. Контакт

…В останній маршрутці їхало всього двійко пасажирів, обом перевалило за п’ятий десяток, обидві були жінками і їхали мовчки. Фарбована брюнетка, вдивляючись у стелю деренькучого «Богдана», безгучно промовляла щось повними нафарбованими темною помадою вустами. Довгою спідницею та строкатим одягом вона дуже скидалася на циганку. До того ж носила екзотичне ім’я Ельвіра. Опухлі її пучки, що прикрашені були, навіть на палюхах, срібними перснями, перебирали потерті темно-брунатні чотки. Її товарка, що сиділа поруч, закутавшись у бежевий плащ, відсунулась майже до вікна й, мовби зачарована, вдивлялася у вогні спального району. Мелірована голова, дуже кудрява, через що здавалася непропорційно великою, злегка вдарялася чолом щоразу, коли маршрутка гальмувала на численних світлофорах або торохкотіла на нерівностях та грудах. Подих на холодному склі на мить перетворював нічні вікна будинків на блудні вогники, що ховалися у містичнім тумані, а тоді вони знову ставали звичайними вікнами звичайних столичних багатоповерхівок. До наступного подиху.

— Ліль, ну що там, скоро? — повернулася до неї Ельвіра.

Жінка, немов отямившись від короткого неспокійного сну, смикнулася і, перш ніж відповісти, кілька секунд приходила до тями.

— На наступній.

Поки дошкандибали до потрібного будинку, було майже пів на дванадцяту. Ліхтарі не горіли. Десь поміж трансформаторною будкою і гаражами, вдарившись об асфальт, бризнула скляними дрізками пляшка.

Мимоволі прискорили крок. Біля старих залізних дверей парадного Ельвіра стурбовано озирнулася. Кнопки домофону під замерзлими пальцями Лілі тричі зойкнули, вона прочинила двері та впустила товаришку вперед.

…Промінь світлодіодної фари розрізав темряву паркової алеї. Незважаючи на те що було вже досить зимно, Ростик намагався пересуватися містом на велосипеді. По-перше, не треба було поспішати на останнє метро, а потім на останню маршрутку. По-друге, не доводилося ділити власний простір з іншими, не завжди приємними людьми. Навіть після того, як мало не втрапив під машину, не став їздити менше. Поза тим прекрасно розумів, що в тому випадку його вини не було.

Кнопки домофону тричі зойкнули, і двері несміливо прочинилися. Обережно підхопивши велосипед під раму, Ростик піднявся сходами на третій поверх.

…Ліля ходила невеликою однокімнатною квартирою, начеб екскурсовод музею.

— Отут у нього книжки. Тут малюнки. Надзвичайно талановито, правда ж? А отут, бач, турнік повісив. Завжди таким спортивним був хлопцем.

Ельвіра роздивлялася речі, яких уже давно ніхто не торкався, але лежали вони так, начеб хазяїн щойно залишив квартиру. На меблях ніякого пилу. Випрасувана сорочка висить на спинці стільця, у кутку лежить баскетбольний м’яч, на столі біля книг, одна з яких залишилася відкритою на тій сторінці, де зупинився читець, й очікувала перевернута до гори обкладинкою, склянка недопитої води.

— Ти що, прибираєшся тут? — кинула вона Лілі.

Та осіклася на півслові й розгублено озирнулася.

— Я частенько приїжджаю, — Ліля відвела очі, ховаючись від пронизливого погляду Ельвіри. — Що мені в нашому селі самій робити?

Прибирається. От бідолаха.

— І якось увечері я відчула, наче поруч хтось є. Наче він ще тут. І ще музику чула, лунала отак, нізвідки. Із потойбіччя. І пісня, що йому подобалася. «Обійми мене» чи щось таке.

— Може, то в сусідів?

— Може, й у сусідів. Але… просто такий збіг… Я не знаю… — Останні слова Ліля проговорила сиплим писком і затулила рота долонею.

Ельвіра нахилила голову вбік.

— Ну добре, сонечко, — погладила Лілю по плечу, бежевий плащ був вогким від падолистової мжички. — Спробуємо налагодити контакт.

…На кухні пахтіло смаженою ковбасою. Тримаючи в одній руці бутерброд, а в іншій виделку з омлетом, Ростик ніяк не міг придумати, яку ще використати кінцівку, щоби додати гучності на ноутбуці. Відірватися від такої смачнючої вечері (якщо завважити, що цілий день голодний) було так само важко, як і від улюбленої пісні. Зробивши непростий вибір, відклав виделку та збільшив звук на програвачі. Стіл несподівано завібрував, завібрувала навіть підлога під ногами й стіни, склянка зі столу поїхала і впала, добре хоч не розбилася. Ростик ухопив тарілку, щоби вона не з’їхала слідом за склянкою. Такі низькі частоти могли бути хіба що в тому нічному клубі, де Ростик відпочивав нещодавно з друзями. Від їхніх низів лоскотало у горлі й стискалося десь у грудях. Але це ж був звичайний ноутбук, а не дискотечне обладнання. І наразі він був на власній кухні, а не на дискотеці. Вібрація поволі вщухла. Десятки думок і здогадів проносилося в голові: землетрус? вибух? повітря у трубах? опівнічний ремонт у сусідів? Ростик так і застиг із тарілкою в руках. Забагато вже дивного й навіть моторошного відбувалося в цій квартирі останнім часом. Саме тому Ростик вертався додому пізно, а йшов рано.

Жіночий голос, що залунав звідкись із темного коридору, змусив нервово сіпнутись. Може, це в сусідів? Звичайно, в сусідів. Де ж іще.

…Вже хвилин із п’ятнадцять Ельвіра ходила квартирою й димила якимись смердючими паличками, читаючи молитви. Чи мантри. Ліля ніяк не могла ані розчути слів, ані втямити сенсу цих дій. Та й не хотіла. Вона майже десять років не бачилася з подругою. І якби не нагальна потреба, то, мабуть, і не згадала б про неї. Та й Ельвіра навряд погодилася б на зустріч. Як вона сама сказала, після участі в телешоу раптом матеріалізувалося забагато колишніх знайомих. Усім кортіло якщо не зустрітися із зіркою, то бодай нагадати про своє існування. Мовби популярність, що звалилася на неї, якось стосувалася і їх самих. Принаймні можна було вихвалятися, що знайомі з тою самою Ельвірою. Екстрасенсом із телевізора. Але, дізнавшись про Лілине лихо, відмовити не змогла.

Вона зупинилася біля здоровезного дзеркала — єдиної речі, яка не вписувалася до інтер’єру квартири молодого хлопця. Старе, прикрашене нагорі вузлуватими вензелями й потемнілими від часу бронзовими квітами, воно пасувало радше до оселі скрипулі, що мешкає разом із дванадцятьма котами. Але не хлопця, ні.

— Ліля, — промовила гостя. — Звідки це тут? Така потужна енергетика йде…

— Чоловік був казав, дуже рідкісна річ. Мабуть, ще від свекра залишилося, — стенула плечима Ліля. — Антикваріат увесь, що був, ми розпродали згодом. Дуже потрібні були гроші… А дзеркало вирішили лишити. На згадку.

— Розумієш, — вела Ельвіра, — напевне, він багато дивився в нього. Гаразд, нехай і не багато, бо все ж таки чоловіком був, а не дівчиною. Таж однаково дивився. Дорогенька, дзеркало — тобі це підтвердить будь-який екстрасенс — вікно в потойбіччя. Кожен, хто відбивався в ньому, залишив по собі слід, який записано, наче в комп’ютері на цій… твердій… жорсткій… як її?..

— Дискеті?

— Так, на дискеті. Тобто на диску. Чим ми й скористаємося.

Ліля кивала й кліпала великими блакитними очима. Ельвіра кинула оком на годинник. Обидві стрілки перехилилися за дванадцяту. Пора.

— Гаразд, сонечко, — вона потерла руки. — Я бачила в передпокої ще одне дзеркало. Нумо тягни його сюди.

Ліля поквапом кинулася геть та за хвилину дзеркало, що висіло на гачку в коридорі, встановили на стільці якраз навпроти великого старовинного люстра.

— А тепер дивись-но, — задоволено пробасила Ельвіра. — Фокус-покус. Вікно в потойбіччя ми перетворюємо… — взявши Лілю під лікоть, вона підвела її до дзеркал, — …перетворюємо на тунель!

Повільно й обережно глянувши поміж дзеркала, Ліля побачила довжелезну галерею і тисячі копій білявої й дуже кудрявої голови з парою широко розплющених очей.

— Тільки твоє відображення нам не потрібно, тож прибери макітру, сонечко, — Ельвіра м’яко відтягла її за лікоть. — Дивись у відображення, але обережно — голову туди не сунь, не заважай ефіру.

Циганка знову взялася за свої мантри, які лунали все гучніше й гучніше, грубий низький голос набирав силу, відлунюючись від блідих бетонних стін, намножався й перетворювався на хор десятків, сотень голосів. Поволі до їхнього співу додавався якийсь наднизький гул, від якого зщулювалося й тремтіло десь у грудях та навіть стіни вібрували.

…Клацнув вимикач, й енергозберігаюча лампочка, як завжди, засвітила із секундною затримкою, що зазвичай страшенно дратувало Ростика, але наразі навіть не звернув уваги. Голосів більше не чув, і гул тепер був ледь розпізнаваний, радше то була вібрація, що відчувалася ступнями, відчувалася нутрощами, мовби хтось на іншому кінці будинку вмикав та вимикав велетенській перфоратор. Можливо, так само почуваються люди, чиї домівки збудовано прямо над метро. Можливо. Напевне він не знав, адже до найближчої станції було три з половиною кілометри.

Повільно увійшов до кімнати. Звичайний, буденний її вигляд заспокоював — невелика парубоцька ґавра хоч і не тягнула на фортецю, видавалася, втім, напрочуд затишною. І взагалі, посміхнувся Ростик сам до себе, можна влаштувати кінець кінцем особисте життя, і ночі не будуть такими самотніми. Хлопець він видний, поза тим ще й власник квартири. Дарма що з полтергейстом. Подумаєш. У столиці будь-яка нерухомість має ціну.

Думка про можливі стосунки із провінційним дівчиськом, яке б готувало смачні борщі й дарувало палке кохання в обмін на шмат столичної жилплощі, потішила Ростика, і він трохи розпружився.

Уже прямуючи до ліжка, боковим зором завважив, що зі старим дзеркалом відбувалося щось дивне. Замість кімнати з вицвілими шпалерами в ньому віддзеркалювався довжелезний склепінчастий коридор. І найголовніше — себе в дзеркалі Ростик також не бачив. Він розгублено пошкрябав нігтем люстро — чи, бува, воно не розбилося? Чи може з якогось дива раптом потемніло? Коли пальці торкнулися гладенької сріблястої поверхні, знову виник той низький гул, настільки потужний, що від вібрації заходилися стіни й самі собою прочинилися дверцята шафи. Примхлива енергоощадна лампочка під старим квітчастим абажуром гойдалася в різні боки, на стінах танцювали розбурхані нею тіні.

Далеко і непевно в глибині задзеркалля щось рухалося, швидко наближаючись, і за мить розпливчата постать виникла прямо перед ним. Примара простягала тонкі довгі руки й була так близько, що здавалося, от-от вирветься з полону люстра. Від несподіванки Ростик зойкнув і відсахнувся, закривши обличчя руками. А коли змусив себе знову подивитися, ані стрілчастого коридору, ані прояви там не побачив. Тільки своє власне відображення.

…Ритуальний Ельвірин спів перетворився на суцільний вий. Мабуть, іншим разом Ліля переймалася б думкою сусідів із приводу опівнічної вистави, але наразі їй було все одно. Погляд і думки її були прикуті до безкінечної галереї. Вона вдивлялася так пильно, що очі почали сльозитися й, мабуть, уже зраджували їй, бо відбиття почало рухатися. Безодня повільно закручувалася, начеб вихор, й одночасно наближалася. І десь там, у глибині розгледіла постать. Спочатку вона була далеко, але вихор наближав її все ближче й ближче. Фігура набувала знайомих рис, таких рідних, що забило дух і Лілине підборіддя мимоволі затрусилося. Вихор щез, щез безкінечний тунель зі стрілчастим склепінням. А у відображенні, чистім і прозорім, простягаючи до неї руку, стояв він. Набравши повні груди, Ліля вигукнула: «Синку!» — і кинулася до нього, сподіваючись торкнутися його руки, та випадково зачепила дзеркало, що стояло на стільці. Дрізки розлетілися кімнатою. Зв’язок урвався. І старовинне люстро знову стало просто люстром, відбиваючи те, що й мало відбивати за законами оптики, — розпатлану жінку в кімнаті з блідими вицвілими шпалерами.

…Ростик сидів на балконі, у тремтячій руці дотлівала третя поспіль цигарка. Чому, потираючи скроні, промовляв він, чому це відбувається саме зі мною? Спочатку та аварія. Кілька тижнів тому. Якщо б на секунду пізніше виїхав на перехрестя, той жлоб на «лексусі» зніс би разом із велосипедом і впечатав у зупинку, а тоді, може, й у залізобетонний стовп (де, зрештою, і закінчився шлях і жлоба, і «лексуса»). А так лише трохи заднє колесо зачепив. Відбувся синцями. Пронесло, як то кажуть. Аж тоді й почалася ця чортівня.

Одного разу повернувшись додому запівніч, відчув дивний запах, начеб хтось палив свічки. Із кімнати точилося бліде жовте світло. Заглянувши крізь напівпрочинені двері, побачив убраних у чорне жінок, які сиділи у світлі лампадок навколо труни. За мить привиддя щезло, але ту ніч він так само провів на балконі. Відтоді чи не кожного дня стикався з дивними, незрозумілими речами. Найчастіше це були звуки: плач, тужіння, гул або вібрації, а ще — міг присягнутися — якийсь пронизливий голос звав його на ім’я.

І ось сьогодні примара в довбаному люстрі. Хоча дзеркало тут ні до чого. Справа в іншому. Квартирка нехороша, от що. Щулячись від холоду в закутку балкона, Ростик вирішив за всяку ціну позбутися нерухомості. Головне матір умовити. А самому пожити трохи в неї, подихати свіжим сільським повітрям. Стара тільки зрадіє. Згодом придбати собі щось затишне. Поближче до метро.

— …Ельвіро, ти вибач мені, люба, — Лілини плечі здригалися, вона сиділа на стільці посеред вкритої дрізками кімнати. — Просто досі не можу прийти до тями… Така нагла смерть, так усе безглуздо вийшло… Розумієш, якщо б він на секунду раніше проїхав перехрестя, нічого б не сталося. Просто не вірю, не вірю… І коли оце його в дзеркалі побачила, як живого, то вже себе не контролювала. Вибач, вибач, люба… — Ліля ще щось казала, але слова загубилися й потонули в потоці сліз.

— Нічого, нічого, сонечко… — циганка зітхнула й поклала руку подрузі на плече. — То в мене вийшло? Звісно ж, вийшло, як інакше…

— Ну ти ж бачила? Скажи, бачила? Він… там… як живий… — сльози суцільним потоком скочувалися по блідих щоках на маленьке підборіддя.

— Бачила, сонечко. Звичайно, бачила! Бачила як ото зараз тебе! — Закивала Ельвіра. — А ще знаєш що? Чула.

Зарюмсані Лілини очі розширилися.

— Чула?

— Так, сонечко, чула.

— Господи боже мій! Невже? Я нічого не чула!..

— Бо ти, сонечко, звичайна людина, — Ельвіра погладила скуйовджене біле волосся. — А я — медіум із дипломом академії Нострадамуса.

— То що, що ти чула, любонько? Кажи вже, кажи, не томи! — заволала Ліля, підвівшись і вхопивши пухлі долоні Ельвіри холодними й вологими від сліз пальцями.

Вивільнивши руки, циганка делікатно відсторонила приятельку.

— Добре, добре, сонечко, скажу. Тільки спокійно, — вона діловито обсмикнула пальто. — Сказав він… м-м-м… ну-у-у… що у нього все добре. Щоби… цей… ти не переживала дуже. Що всіх пробачив. Ну і таке інше. А ще… — вона втупила погляд у приятельку, — ще був дуже вдячний за змогу зв’язатися зі своєю бідолашною матінкою. І ти, сонечко, теж маєш бути вдячною…

— О, Господи, так, так, звичайно… — Ліля схопила сумочку й почала дзвеніти ключами й дріб’язком у пошуках гаманця.

— Ні-ні, — похитала головою циганка, побачивши кілька зіжмаканих двадцяток, що їх простягала Ліля. — Твої гроші мені не потрібні. Екстрасенси грошей не беруть. Він казав… що є якась цінна річ тут, у цій квартирі.

Ліля на мить замислилася.

— Може, він мав на увазі батькову каблучку?

— О, так-так, сонечко, — оживилася Ельвіра. — Він казав саме про каблучку.

Покопирсавшись у шухляді зі шкарпетками й акуратно складеною чоловічою білизною, хазяйка дістала щось загорнуте в хусточку. Ельвіра, не дивлячись, запхнула офірування до кишені.

— Ну… час уже й кінчати, — кинула вона та, востаннє зиркнувши на старе люстро, попленталася до виходу.

— Може, чаю?.. — поспитала услід хазяйка.

— Дякую, сонечко. Але краще свіжого повітря ковтну, поки приїде таксі. Мені, розумієш, після сеансу самій побути треба. Відновити ауру. Та й тобі теж…

Ліля повернулася до кімнати й безсило опустилася прямо на підлогу серед незрахованих уламків. І кожен із них відбивав маленьку жінку з дуже кумедною зачіскою, через що її голова здавалася непропорційно великою. На деяких відображеннях вона плакала, на деяких — сміялася, траплялися й такі, де її взагалі не було.

 

Поділитись ланкою в соціальних мережах

Залишити відповідь

Щоб прокоментувати, відрекомендуйтеся за допомогою: 

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *