Сергій ІВАНОВ. Готель «Барбадос»

Новела

 

Тодішні дощі і блискавки привели мене до самотнього міста, давно забутого за тінню високих гір. Уперше ступивши на просяклу ранковим холодом землю, я окинув поглядом кислі від дощу високі ліси, ще вищі гори,           і майже фізично відчув, що хочу тут залишитися. Із тих пір якась невимовна сила втримувала мене у цьому місці, змушувала відчувати себе невід’ємною частиною всього того, що я бачив довкола.

Я йшов уперед.

Вітер невтомно витав полонинами, згибаючи до колін високу вигорілу траву, а десь далеко за горою, поміж стовбурами товстих сосен мерехтіло ранкове полум’яне горнило.

Через місто тягнулося кілька звивистих провулків, деінде розірваних мілкими кам’янистими потоками. Понад центральною площею височіла стара цегляна ратуша, а у центрі стояв кам’яний пам’ятник крилатого коня, мов із давньогрецьких епосів. Трохи поодаль виднілися дерев’яні бані старої церкви, над якою височів згорблений хрест незрозумілого віросповідання.

 

Поруч із містом було глибоке озеро. У ньому ніхто не купався, бо водяні вихрі могли затягти на дно. Так траплялося, коли на дні починав нишпорити великий сом. Він кілька метрів завдовжки і йому кількасот років. Лежить там не рухаючись, а ворушить плавнями лише коли починає приростати до дна. Сом міг проковтнути багатьох необережних туристів, котрі влаштовували собі у озері купальню. А дехто говорить, що він сидить у танку, який колись тут був затоплений. Будучи мальком він заплив у танк, а потім зріс до таких розмірів, що вибратися звідти вже не зміг.

Але того дня поверхня озера була гладкою мов скло. Рибина причаїлася й чекала на тих, хто наважиться ступити у воду. А можливо вже заснула і дивилася свої риб’ячі сни.

…Тієї ночі мені наснився буревій. На мить я прокинувся і відкрив очі. По стінам бігали тіні дитячих силуетів. Вони стрибали, грались, щось перекидали одне одному, а потім зупинились і стали між собою перешіптуватись. Силуети в очах стали розтікатися, і розум знову поринув у сон.

 

У горах завжди прокидаєшся раніше, аби з насолодою поспостерігати за цими порослими високим лісом велетнями, які вкриваються ранковим сизим туманом. Часом гори притягують тебе, шепочуть на своїй мові, а ти все чуєш і не маєш змоги опиратися. Думаю, у такі моменти їм одиноко і вони шукають собі співрозмовника. А інколи гори тихі й мовчазні, немов обдумують щось своє, гірське. Та я знаю, що вони бувають підступними, їх не варто занадто любити, бо тоді відчуття реальності спотворюється і можна втрапити у пастку. Це мені сказав один віщун, якого я колись зустрів у підніжжя гори, який назвався її духом. Він мав бороду до колін і виріс з-під землі за кілька кроків попереду мене. У нього на голові була бейсболка, схожа на ту, в котрі вдягнуті фани американського футболу, скажімо, на трибунах Каліфорнії чи Луїзіани. Я не повірив, що він дух гори, бо на ньому була та дурнувата бейсболка, а гори не носять бейсболок. Вони взагалі не носять одягу.

 

Міцно зачинивши номер, я вийшов із готелю і рушив порослою чагарником стежкою. Гори навкруги вже вкладалися спати і тому мовчали.

Раптом із провулку виринув поштар із тобівкою на плечах, яка брязкотіла на вітру мідними бляшанками. Побачивши мене він трохи призупинився, і заходився діставати щось із кишені. Я вирішив першим підійти, щоб почати розмову, та ледве встиг наблизитися, як чоловік сунув мені в руку папірець і заголосив:

— Пані і панове! Запрошуємо вас на виставу-дебют. Завтра о двадцять п’ятій нуль-нуль. Відвідини обов’язкові!

Я поглянув на буклет і прочитав напис: «Драматургічні етюди з реквізитом. У читальному залі бібліотеки. Ласкаво просимо!».

Поштар тим часом звернув за наступним будинком. Я побіг за ним.

— Чекайте!

— Робочий час закінчено!

У провулку, куди звернув незнайомець, було вже пусто. І тільки за високим дерев’яним парканом почулися вже стихаючі кроки, а потім десь гучно гримнули двері.

Тиша.

Драматургічні етюди з реквізитом. Я засунув запрошення в карман джинсів і рушив далі, ще інколи огортаючись назад.

 

Наступного ранку я прокинувся з упевненістю того, що маю бути присутнім на виставі про яку дізнався від поштаря. Можливо ці відвідини стануть завершальною крапкою мого перебування в цьому місті, опісля чого я поїду геть.

На фасаді бібліотеки висіла прибита цвяхами табличка «Міська читальня», а на другому поверсі мерехтіло світло й тіні глядачів блимали на вікнах. Зім’явши в руці паперове запрошення, розмокле під дощем, я поспішив увійти всередину.

І зніяковів. Кругом сиділи люди-тварини. Коти трималися трохи поодаль. Серед них була і дружина бурмістра. Побачивши мене, вона нахилилася до свого сусіда, кота у чорному смокінгу, і щось йому прошепотіла.

Пройшло небагато часу перед тим як залунала музика. За старим піанофорте виконавиця грала «Каприз на високій горі». Це була дівчина із зібраним волоссям та рівною спиною. Хоч я і не бачив її обличчя, проте відчував, що вона дуже зосереджена і напружена, неначе грає найвідповідальнішу партію у своєму житті.

Музика затихла і кілька кроків уперед зробила дівчинка, що була вовком. Років сім на вигляд. Вона була переляканою і з острахом озиралась по сторонам, аж поки їй не винесли кроля. Звичайного кроля з довгими вухами.

Сидячи на підлозі, вона з ним пестилася, почісувала живіт і роздивлялася з різних боків, як іграшку. Та вже невдовзі її забава стала набирати хижого оскалу. Даючи кролю відбігти поодаль, вона наздоганяла його і увіп’явшись зубами теліпала мов ганчірку.

Сіре кроляче хутро побагровіло, туша обвисла.

Глядачам подобалося. Свинячі рила задоволено пищали, коні іржали, навіть діти не стримували захоплення. Усі були заворожені, немов на їх очах відбувався процес світобудови.

Але дійство нагадувало страшний сон.

— Вам сподобалося? – то був зухвалий голос бурмістра за моєю спиною. Він був свинею.

Я почув його слова і всередині мене щось вибухнуло. Перед очима застрибали якісь епізодичні уривки. Люди-звірі дивилися на мене, сидячи на своїх місцях. Дехто сміявся. Я схопив бурмістра за виворіт вельветового костюму. Крик.

Краєм ока я помітив, що на сцені з’явилося біле простирадло. Кіно закінчилося.

 

…Мені роздерли руку. Я опинився під дощем і моє тіло палало. Небо було всіяне блискавками, а нічний морок потроху опускався на місто.

Відійшовши подалі від будинків, я озирнувся. Позаду нікого не було. Крізь вікна читальні у вогнях майоріли тіні і знову грала музика. Там починалося святкування.

Ще раз озирнувшись довкола, я зійшов з дороги, і побіг у ліс.

 

***

Лежачи у теплих прибраних сінях просторої граджи, я притулився до розписаної курної печі, розглядав вибілені стіни і маленькі ікони, що стояли на божнику попід стелею. Вистроєні наче на військовому параді, вони були заплямованими та масними. Намальованими богами стікало масло.

У будинку витав гіркий запах висушеного чабрецю. В уяві, мов слайди, один через одного перегорталися картинки звірячої погоні, яку влаштували, щоб мене віднайти. Десь бурмістр, схожий на пошукового пса, прочісує рилом землю, аби натрапити на мої сліди. Я виглянув надвір крізь вікно. Кругом були гори. Вони мовчали, обдумуючи щось своє, гірське, а може перешіптувалися і спостерігали за мною. Я ще раз поглянув у сторону міста і завмер, прислухаючись до гомону лісу. Тишина. А можливо, задоволенні своєю звірячим кінотеатром, жителі міста порозходилися домівками, згасили світло і тепер лиш тихий шепіт колискових лунає над містом, що їх наспівують своїм дітлахам люди з головами тварин.

Мені здалося, що я бачив її. Без сумніву, це була вона. Чорне зібране волосся, витончені рухи, худа статура, спантеличеність. Серед того звіриного натовпу мій погляд спинився на ній випадково, лише на кілька секунд. У голові одразу запаморочилося, я опустив голову, намагаючись оволодіти собою. А коли знову підвів очі, того погляду вже не було. Та цих секунд вистачило, аби впевнитися, що переді мною сиділа Єва. Дівчина, яка з’явилася в моєму житті несподівано. І так само несподівано зникла.

 

Єва з’явилася в моєму житті несподівано. Того дня в квартиру подзвонили і дівчина з зеленими відьомськими очима сказала, що хоче тут жити.

— Головне, щоби не мала з собою кота, – сказав я, бо терпіти не можу котів. – Я їх не дуже люблю.

—           Ні, але я курю.

Тоді, я подумав, що вона могла бути фрилансером чи сектанткою – вона могла бути ким завгодно. Але відчував, що говорити про минуле ще не час.

Але тепер Єва каже, що вже прийшов час. Я не розумію цих її слів, адже вони означають, що має трапитися щось дійсно серйозне. Вона може піти і тоді буде дуже самотньо.

Коли я повернувся її вже не було.

Єва обожнює каву. Легким кавовим запахом пройнялися її одяг, волосся і навіть шкіра. Вона пила каву щоразу перед тим, як піти в місто по своїм справам, вранці і перед сном. Пила її повільно і насолоджуючись, але з жадобою в очах, немов робила це востаннє в житті.

А ще вона постійно приносила в квартиру пакунки різні за формою і змістом. Складала їх один до одного і ніколи не розповідала про те, що там всередині. Одного разу за її відсутності я зазирнув у деякі з них і вжахнувся від начиння. Розписні горнятка, змелена кава, цукерки «Білочка», спідня білизна, степлери, рекламні буклети, сірники, і навіть дитячий конструктор. Опісля мені було не сила стримувати свій інтерес і я вирішив поцікавитися, навіщо їй така кількість речей.

Вона посміхнулася. Лише поставила переді мною гарячу каву і кілька лусочок лупи з її голови впали до мого горнятка.

Значно згодом вона зізналася, що краде деякі речі і не вбачає в крадіжці нічого жахливого, а може навіть навпаки. Але вона дуже налякана, бо вважає, що в цьому замішана генетика. Справа в тому, що Євина прапрабабка, семирічною, вкрала за сусідським парканом сливу і відтоді всі жінки їх роду мають родиму пляму на зап’ясті лівої руки, яка за формою дуже нагадує сливу.

— Якщо в тебе буде донька, – сказав тоді я, – вона матиме досить химерну пляму.

Моя квартира була порожньою. Не було не тільки Єви, але й також її одягу, пакунків, зубної щітки також не було. На підлозі зім’ятими лежали кілька моїх сорочок – вона їх зачепила, витягаючи із шафи свої речі.

Я зайшов на кухню і помітив, що її кави також не було. Це означало, що Єва вже не повернеться.

 

Пройшло кілька днів. Зустрівшись кілька разів в фойє і коридорах готелю з дружиною бурмістра, вона усміхнено і завжди люб’язно зі мною віталася. Одного разу я навіть зіткнувся з бурмістром, який сказав, що вважає той інцидент якимось непорозумінням. Така його відвертість мене приємно вразила і я сам став потроху забувати те, що трапилося.

Та попри все я безперестанку шукав Єву, однак ані Єви, ані когось схожого на неї я не зустрічав. Я ще пильніше став удивлятися в тваринячі морди, з надією впізнати знайомі риси, але все було марним. Її не було.

Так минали дні і нічого особливого не траплялося, за винятком одного вечора. Тоді я повернувся до готелю трохи запізно, і довго не міг знайти свій номер. Поблукавши порожніми коридорами, я навмання відкрив перші ліпші двері і ледь не втонув.

Крізь усю кімнату текла річка. Там плавали подряпаний матрац і стілець, а між ними вовтузилися окуні. Вони терлися животами по дерев’яній підлозі, і здряпана луска блищала в світлі люстри. Аби річка не вирвалася в коридор, я швидко зачинив двері. Іще раз піднявшись на другий поверх, я пройшов у кінець коридору і зупинитися там, де раніше була моя кімната. Тепер двері вже стояли на місці. Намагаючись заснути, я подумав, що річка мені привиділася. Але поруч гомонів потік. Там плавав матрац з клопами і міллю, а можливо десь поруч нишпорила акула.

 

Дні тягнулися мляво і неквапливо. День замінювала ніч, а ніч – день. Все відбувалося так, як і мало бути у горах. Хоча інколи я помічав, що після ночі знову наступала ніч, і всі спали вдвічі більше, а інколи дні тягнулися довше ніж того було треба. Одного ранку після такої ночі в готелі здійнялася метушня, почулись чиїсь сердечні бідкання і стривожені голоси. Я спустився вниз, де зібралися десятка два переляканих тваринячих голів, і скрізь чув одне й те саме: вбили економку. Дехто казав забили, а дехто –повісилася. У скотобійні.

Це трапилося у скотобійні. Всередині гостро відчувався солодкий запах крові і кориці, а попід стелею непорушно висіла козина туша. Товста мотузка була міцно затягнутою на шиї, і я не одразу упізнав економку. Побиті копита непорушно звисали до землі, стара скуйовджена шкіра нагадувала лахміття, а у відкритих очах закарбувався чи то жах, чи то непорозуміння.

Жителі міста вирячились і стояли непорушно. Ніхто не міг повірити у те, що в глухому, зачахлому містечку може трапитися вбивство. Ніхто не бачив смерті, але всі відчували її інтуїтивно.

Нарешті тіло зняли.

Мені було шкода покійницю. І я щосили намагався віднайти вбивцю, але ніхто на розум не приходив, навіть бурмістр. Він дуже боязкий для такої справи. Із тих тварин, хто сміливий на словах, але на вбивство точно не здатен. Бо люди-свині не стають вбивцями – вони занадто самозакохані для цього.

Того дня бурмістр вперше постукався і зайшов до мого номеру. Вона була трохи божевільною, сказав він.

І могла повіситися сама.

 

Економка лежала у домовині гордовито, зі стиснутим хрестом у руках.   Дяк оголосив прощі і кожен, хто мав прихований грішок перед покійницею, підходив до труни вибачатися. А дяк тим часом тричі проголошував йому прощення від імені покійниці. Прощі затягнулися трохи довше, ніж того було вдосталь для вшанування світлої пам’яті померлої.

Опісля влаштували поминальне застілля з гулянням. Вдосталь наївшись, жителі міста один за одним пустилися в невтримний танок. Танцювали і старі і малі. Беззубі баби зі свинячими хвостами реготали і пробували й собі витанцьовувати. Танцювали так, що тряслися вікна і підлога. Врешті решт, так захопилися, що ледве не перекинули труну. Вирішили віднести її до іншої кімнати, аби не заважала.   Серед десятків облич я на мить помітив Єву. За секунду вона зникла і більше не з’являлася. Проштовхуючись крізь натовп, я намагався її наздогнати. Кілька разів спотикався і помічав сповнені презирства погляди. Але її не було. Я не знаю, що думати. Все стає чужим.

 

І жителі міста і рослини були знесиленими. Вже давно не було дощу. Колодязі і рівчаки пересохли, а там де вода трохи залишилася, вона зробилася каламутною і поцвілою. Люди-звірі мовчали і чекали дощ. Стомлені і вигорілі на сонці вони сиділи вдома за зачиненими ставнями. Ніхто нікуди не виходив – лише виглядав на вулицю крізь щілини і проламані паркани. А час минав все швидше і швидше. Жителі міста сивіли на очах, але нічого не помічали. Люди і тварини, зачинившись у своїх коморах, старіли і вмирали.

Іще деякий час потому зникла дружина бурмістра. Останнього разу її бачили сидячою на підводі. Підвода без кучера їхала крізь місто, і зникла в невідомому напрямку разом із бідолашною. За порадою старожилів, її вирішили відспівати.

А потім вона з’явилася. На тій самій підводі без кучера, що їхала сама собою. Жінка була зморщена і змучена. Вона сказала, що потрапила у підводне селище русалок. Їх було безліч – старих і молодих. Всі пряли, прали, готували і розчісували коси. Спочатку русалки ставилися до неї добре, навіть з повагою, але коли ту стали відмолювали, почали її мучити, лоскотати і морити голодом. Нарешті, привезли її підводою і кинули під готелем «Барбадос».

Незабаром вона тихо померла у своїй кімнаті. Останніми днями не виходила з готелю і дивилася телевізор, по якому весь час показували гори. Це був пластиковий ящик з вийнятим кінескопом, який стояв на підвіконні і транслював одне і те ж.

Ніхто достеменно не знав, скільки людей померло у місті. Їх запросто могли ховати під підлогами, у тайні від усіх. Ніхто навіть не знав, чи залишився у місті хтось живий.

Так тривало доти, аж поки не оголосили про громадський суд і публічну страту вбивці. Знову закріпко заперлися двері, і наглухо завісилися вікна. Всі шукали вбивцю. Хтось визначився одразу, а хтось і не думав цього робити, а розгадував кросворди. Але не спав ніхто. Усі боялися, що вбивця прийде до їхнього будинку.

Ранок видався холодним і туманним, а небо нарешті збиралося дощити. На міську площу постягалися темні силуети-привиди. Кожен потайки від оточуючих ховав у думках власні здогадки.

У центр вийшов бурмістр у вельветовому костюмі і певний час, схожий на істукана, стояв непорушно. Він збирався з думками. Врешті-решт вирішив нічого не говорити, а одразу запропонував кожному оголосити свої кандидатури. На цих словах ті, що стояли ближче і чули краще, опустили очі і зам’ялися. Ніхто не хотів бути першим і вбивцею, хоч і припускав це.

— Я.

***

Того дня здійснявся сильний вітер, і дощ йшов без перестану. Місто затоплювалося, ріка в готелі прорвалася крізь двері, а крісло застрягло в проході. Сильний потік ніс уламки старих будинків. Дощ розмив площу, схили, кладовище. Міста більше не стало. І жителів також – усі втонули. Лише один готель.

До «Барбадосу» ми повернулися удвох, щоб зібрати речі і поїхати звідти. У фойє так само висіли столітні портрети. Жінка-кішка з родимою плямою у вигляді сливи. Або то була пляма від кави чи шоколаду. Та це вже не мало ніякого значення. Вода стікала сходами, стінами, над головою шумів сильний потік і стеля тріщала. Наостанок озирнувшись, я відкрив двері готелю, щоб рушити гірською дорогою геть звідси, і мене засліпило сонце, а спекотне солоне повітря вдарило в обличчя.

На пляжі росла пальма і стояли шезлонги. На одному з них хтось сидів, тримаючи у руках книгу. Він закопував ноги у пісок, потім піднімав, і маленькі шматочки ракушняка просочувалися крізь пальці. На обкладинці книги були змії у виноградних лозах, і вона мені здалася знайомою. Я дивився і не міг згадати. Дивився і дивився. І пройшло так багато часу, що змії починали рухатись, їх ставало більше, і вже не було сил зрозуміти де змії, а де лоза.

Навкруги було тепле море, і полуденне марево розмивало горизонт.

 

Кінець

 

Поділитись ланкою в соціальних мережах

Залишити відповідь

Щоб прокоментувати, відрекомендуйтеся за допомогою: 

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *