Анна КОВАЛЬОВА. Картина

– Блін, яка вона стрьомна! – сказав Тарас, оглядаючи картину, що її Ксеня вішала у вітальні.

– Не знаю. Мені подобається.

На картині була зображена маленька ледь освітлена кімнатка, в кінці якої стояла темна постать, визирала у вікно і тримала у правій руці запалену свічку.

– Є в ній щось таке таємниче, як гадаєш? Отак рівно чи краще трошки в цей бік?

Ксеня закінчила роботу і відступила назад, аби подивитися на результат.

– Ось ця жінка, – сказала Ксеня, вказавши на темний силует. – Куди вона дивиться?

– Звідки ти знаєш, що то жінка? Мені більше нагадує темну пляму.

– Хіба ти не бачиш? Це жінка у темній довгій сукні. Просто вона стоїть спиною до нас і її довге волосся злилося з кольором тканини. Цікаво, на кого вона чекає? Можливо, її кличе з вулиці коханий? Можливо, він чекає на неї, щоб вона визирнула вночі? Правда ж, це схоже на романтичну історію?

– Скоріше на собаку Баскервілів.

– Шкода, що не видно її обличчя. Мені здається, його вираз нам би багато чого пояснив.

– Нагадай, де ти її дістала? – спитав Тарас, обірвавши роздуми Ксені.

– На ринку, як і решту речей. У одного дуже милого дідуся. Уявляєш, він сказав, що це доля?

– Який класний маркетинговий хід! Дідусь шарить.

– Припини. У тобі немає ні краплі романтики, – Ксеня усміхнулась і з докором поглянула на чоловіка.

– Просто вона мені не подобається. Якщо чесно…якщо тобі цікава моя думка, то я вважаю, що вона страшна.

– Таємнича!

– Страшна!

– Вона ідеально пасуватиме до кабінету. Я це дуже чітко бачу: полички з книжками, робочий стіл, завалений паперами і ця картина… Ідеально! Ну а поки вона висітиме тут. Вона надто цікава, щоб ховати її від очей.

– Але до кабінету ми дійдемо в останню чергу. Це ще місяць-два роботи! Ти хочеш сказати, що весь цей час вона висітиме тут і лякатиме наших гостей?

– Ти маєш рацію! Давай перенесемо її до спальні!

– Ні, люба, якщо вже тобі так хочеться, нехай залишається тут. Я не проти. Краще тут. Мені подобається як колір стін підкреслює цю старовинну раму. Дуже гарно, – Тарас усміхнувся. – Принаймні, так я краще спатиму.

Ксеня не могла натішитися: вона обожнювала прикрашати кімнати. Білі стіни нового будинку здавалися дівчині непривітними та холодними, тому вона сподівалась якомога скоріше перетворити нове місце на затишний дім. Щораз виїжджаючи у місто вона не могла не зазирнути на якийсь ринок і не накупити “маленьких дрібниць” для втілення свого задуму. На відміну від неї, Тарас переймався більш практичними речами: наприклад відсутністю безперервного інтернету та періодичними відключеннями гарячої води й електроенергії. Відколи вони з Ксеньою переїхали у будинок своєї мрії, який будували протягом п’яти важких років, Тарас встиг зненавидіти вечори, проведені в ньому. Він навіть навмисне затримувався на роботі, аби проводити тут все менше часу. Електроенергія була для нього життєво необхідною. Без неї він відчував себе безпорадним.

– Ну, що за лажа! – вилаявся Тарас.

Раптове відключення завадило йому надіслати важливого листа. Тарас закрив ноутбук і ліниво встав зі стільця. Він дістав з шафи кілька великих свічок, поставив на стіл й запалив. Невдовзі до кухні зайшла Ксеня. Вона була вдягнена в халат, а її мокре волосся прикривав рушник.

– Добре, що я встигла помитися, – зітхнула вона. – І добре, що на цей раз це світло, а не вода. Пощастило.

– Угу, – вичавив Тарас.

– Я йду спати. Ти йдеш?

– Я мав зараз працювати, але…Не знаю, може, зроблю собі кави й трохи почекаю.

– Не барись там. Зараз однаково вже дуже пізно. Тобі завтра рано вставати. Краще виспатися.

Ксеня поцілувала чоловіка і вийшла. Тарас запалив сірника, відкрутив газ і поставив чайника. Він дістав з кишені мобільний, сподіваючись завершити листа, але той розрядився.

– Супер, – сказав собі Тарас, зітхаючи.

Він повернувся на своє місце і відкрив ноутбук. Дописавши кілька речень, Тарас вимкнув його. Кава вже здавалась йому зайвою – цієї ночі він не працюватиме. Тарас вимкнув плиту, взяв до рук одну свічку й задмухав решту.

Ксеня була настільки втомленою, що заснула миттєво. Зазвичай вона чекала доки до неї у ліжко прийде Тарас, читала книгу, писала щось у соцмережах. Проте сьогодні не було ні світла, ні бажання будь-що робити. Її розбудив дивний звук: ніби на першому поверсі впало щось важке. Ксеня розплющила очі і помітила, що Тараса біля неї досі не було. Вона поглянула на годинник, що висів на стіні – північ. Ксеня зітхнула.

– Невже він там засидівся? – спитала вона себе.

Накинувши на плечі халат Ксеня, спустилась на перший поверх. Ще на сходах вона помітила слабке світло в кухні. Ксеня увійшла туди, очікуючи побачити свого сонного чоловіка, однак його там не було. Натомість біля його робочого місця спиною до Ксені стояла жінка. Вона була вдягнена у темну сукню і мала довге чорне волосся. Ксеня вмить впізнала її. Вона була схожою на постать з картини. Єдиною відмінністю між образом і цією жінкою була відсутність свічки в руках – та палала серед кількох інших, що їх лишив на столі Тарас. Жінка повільно розвернулася. Тоді Ксеня побачила її обличчя і скрикнула. Вона кинулася тікати і чула як та істота побігла за нею. Ксеня вирішила сховатися у ванній, адже то була єдина кімната двері якої закривалися на ключ. Вона забігла всередину і побачила там Тараса що сидів на унітазі.

– Що за…? – зронив він.

Ксеня хутко замкнула двері й озирнулася в пошуках чогось важкого.

– Що сталося?

– Там… Там потвора з картини! Вона йде сюди за нами!

– Тобі наснилося жахіття? Це все тому що я невдало про це жартував! Вибач.

– Ти не розумієш! Там справді..

Ручка дверей почала сіпатися.

– Що за чортівня! – сказав Тарас, підскакуючи з сидіння.

Не знайшовши ніякої вдалої “зброї”. Ксеня дістала з ванни шланг і максимально відкрутила гарячу воду, готова в будь який момент обпекти потвору, якщо та проламає двері. Однак штурму не відбулося. Натомість ручка припинила нервово стрибати. Впродовж кількох хвилин Тарас і Ксеня сиділи у ванній мовчки, чекаючи від нечисті якогось кроку. Ксеня тримала воду увімкненою – вона не хотіла ризикувати. Тарас у свою чергу озброївся вантузом та бритвою для гоління.

– Може вона пішла? – сказав він.

Ксеня зробила потік води меншим, аби могти розмовляти з чоловіком.

– Не знаю. Ти щось чуєш?

– Здається, нічого. Ти ж казала, що це романтична історія про жінку та її коханого під вікнами!

– Виявляється, що то не зовсім жінка. То.. – голос Ксені затремтів. – Я бачила її обличчя..воно не схоже на звичайне людське. Я впевнена, та істота хоче нас вбити.

Раптом вони почули брязкіт.

– Що це? Чуєш?

Звук повторився знову, а через кілька хвилин ще раз.

– Схоже на скло. Десь внизу.

– Воно б’є посуд на кухні, – підсумував Тарас.

Звук повторювався знову і знову з невеличкими перервами. Ксеня уявляла як одна за одною розлітаються на шматки кольорові горнятка, які вона так дбайливо обирала, тарілки, склянки і чайнички.

– Навіщо воно це робить? – прошепотіла вона.

– Яка різниця! Головне, воно зараз внизу. Зачекай мене тут, добре? Я швидко, – сказав Тарас і відкрив двері.

Вони обидва знали, що просто так втекти з будинку їм не вдасться – адже щоб вийти назовні доведеться неминуче пройти повз кухню, місце, де знаходилась та істота. Тому Тарас навіть не намагався спуститися донизу. Натомість він тихенько пройшов до спальні, забрав звідти свій мобільний телефон й прихопив з комоду великі ножиці, якими він сьогодні вдень розрізав конверт.

– Я бачив на кухні світло. Схоже, воно знову запалило там всі свічки, – сказав він, повернувшись.

– Ти збираєшся телефонувати копам? – спитала Ксеня, киваючи на телефон. – І що ти скажеш: привіт, у нас тут якесь жахіття і воно хоче нас замочити?

– О’кей, у тебе є кращий варіант? Я слухаю.

Ксеня зітхнула. Мабуть, він мав рацію. Самим їм не впоратися.

– От срака! Я забув, що він здох! – сказав Тарас, розчаровано жбурляючи мобільний на підлогу.

– Що тепер робитимемо? Забарикадуємося і почекаємо світанку?

– Це був би хороший варіант якби ми точно знали, що ця фігня зникне сама собою. Ти в цьому впевнена? Я – ні. Тож я не збираюся сидіти всю ніч та ховатися від неї тут. Тим паче хто знає на що воно здатна. Зараз воно з якоїсь причини не виламало двері, але це зовсім не означає, що воно просто так забуде про нас. Тим паче, посуд на кухні колись же має скінчитися. Коротше, я думаю, нам треба тікати. Зробимо так: я відволікатиму, а ти     втечеш, проскочиш до дверей.

– А ти?

– Я щось вигадаю,- зітхнув Тарас.

Ксеня притулилася до чоловіка.

– Я так боюся, – сказала вона. – З тобою все буде гаразд, обіцяєш?

– Не переймайся цим, – відповів він, поцілувавши її в лоба.

Тарас взяв Ксеню за руку й відчинив двері. Разом вони обережно вийшли до сходів. Ксеня затамувала подих. Тарас ще раз поцілував свою дружину й повільно спустився сходами донизу. Він чув, як на кухні щось постійно падало. Тільки тепер звуки не були схожими на биття скла. Здавалось, та істота почала жбурляти й нищити будь-які речі без винятку. Спершу, зайшовши до кухні, Тарас завмер. Він нарешті побачив обличчя тварюки і його охопив жах. Білки її очей були червоними, а з напіввідкритого рота стирчали довгі білі ікла. Побачивши Тараса, вона кинулася до нього, клацаючи зубами. Він мусив виманити її подалі від вхідних дверей, тому одразу побіг до вітальні, проте невдовзі зупинився. Щось було не так. Ніхто його не наздоганяв. Натомість він почув крик Ксені з другого поверху і періодичні гучні удари – вона встигла заховатись і цього разу істота вибивала двері. У Тараса стислося серце. Він хотів було бігти на допомогу коханій аж раптом побачив на стіні картину. Вона була такою самою, лише без постаті біля вікна. Він швидко зняв її і вдарив полотно ножицями. З діри бризнула кров і Тарас почув пронизливий крик істоти, від якого йому стало зле. Тоді він вдарив ще і ще. З кожним ударом навколо розліталася кров і з кожним ударом істота кричала все дужче. Полотно було вже скрізь пошматоване, тоді Тарас схопив раму й почав бити нею об підлогу. Коли вона тріснула, він почув як на другому поверсі щось гупнуло. Він взяв раму і вдарив нею знову. Тарас розламував її на частини й кидав їх об стіни й розривав на друзки. Він заспокоївся тільки тоді, як побачив у дверях вітальні бліду перелякану Ксеню.

– Її нема – сказала вона.

– Тобто?

– Я думала, вона впала, але її ніде нема.

– Ти впевнена?

– Так.

Тарас важко видихнув. Він сів на підлогу, закрив обличчя руками, а потім різко прибрав їх – всі його долоні були закривавленими. Він озирнувся: підлога та стіни кімнати були брудним від крові.

– Мабуть, ти знищив її разом з картиною.

– Я…я хочу піти в душ. Мені потрібно змити це все.

Поки Тарас мився, Ксеня сиділа у ванній кімнаті разом з ним. Вона закрила двері на замок й уважно прислухалася чи не гупає щось. Переодягнувшись у чистий одяг, Тарас нарешті обійняв свою дружину. Вони обидва знали, що не зможуть залишитися сьогодні тут цієї ночі, заснути, знаючи, що там, на першому поверсі у вітальні шматки картини й кров. Тому вони сіли до машини й поїхали геть. Вони просто їхали подалі, не маючи ніякої ідеї та мети. Тарас, який не спав цієї ночі, зловив себе на думці, що йому зовсім не хочеться відпочити, в той час, як Ксеня заснула щойно вони виїхали з села. Вона проспала кілька годин доки її не збудив голос чоловіка.

– Добрий ранок.

Вона розплющила очі й побачила, що сонце вже піднялося.

– Ну що, повертаємося? – спитав Тарас.

– Так, мабуть.

Їдучи назад вони мовчали і кожен з них думав про своє. Сьогодні їх омріяне спокійне життя в передмісті закінчилося. Ксеня знала, що вона ще не скоро зможе спокійно сидіти у вітальні чи спати вночі без увімкненого світла.

– Я люблю тебе, – раптом сказав Тарас.

– Я тебе теж.

Вони під’їхали до місцини, яка вже встигла стати їм рідною. Там, на самому краю села, далеко від інших будинків стояв їх дім. Дім, який вони так давно мріяли збудувати. Тепер він палав у полум’ї. Поблизу нього стояла пожежна машина, за кілька метрів від якої зібрались купка глядачів. Тарас і Ксеня вийшли з машини й приєдналися до них. Ксеня безперервно плакала, а Тарас гладив її, споглядаючи як вогонь знищує те, що він колись любив.

– Припини, – шепотів їх на вухо Тарас. – Усе буде добре.

– Але як? Як? – закричала Ксеня крізь сльози.

– Мабуть, через свічки, – втрутився один із спостерігачів. – Вчора вибивало світло. Залишили свічки от і загорілося.

– Свічки? – повторив Тарас.

Він пригадав, що задмухував всі свічки перед тим, як вийшов з будинку і навіть прибрав їх назад до шафи.

Раптом він здригнувся. Ксеня відчула це і випустила його з обіймів.

– Що сталося? – спитала вона.

– Нічого. Я… Я просто дещо пригадав, – сказав Тарас, не зводячи очей з будинку.

Він міцніше притулив Ксеню до своїх грудей й закрив їй обличчя рукою.

 

image001

Поділитись ланкою в соціальних мережах

Залишити відповідь

Щоб прокоментувати, відрекомендуйтеся за допомогою: 

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *