Роман ПОВЗИК. Потрійна павутина

Іноді так трапляється: Ти мрієш поїхати на якесь стажування, подаєш заявку, проходиш по конкурсу. Ти радієш, вже все готово: квитки на потяг куплені, квартира заброньована, з усіма домовлено, що Тебе місяць не буде в рідному місті. Проте до потягу ще лишається п’ять годин, Ти вирішуєш поспати. Бо толку з Тебе сонного у столиці?

П’ять годин — це зовсім мало. Для того, щоб бути у хорошій формі, Тобі потрібно принаймні годин сім-вісім здорового сну. Але коли є вибір: трохи поспати і не спати взагалі, то все-таки обираєш перший варіант.

Ти вкладаєшся. Ліжко м’яке, і подушка обіцяє Тобі хоча б кілька годин спокою. Тебе ніхто не буде діставати. Вже дванадцята ночі і всі сплять.

Ти закриваєш очі і поринаєш у сон. Бачиш незрозумілі краєвиди, чимось схожі на селище, яке проїздив кілька днів тому. Тільки люди ходять мовчазні і без очей. Так-так, без очей — замість них чорніють западини і тому вони витрачають більшість свого часу на те, щоби дістатися до давно знайомих для них місць. І вони не бачать Тебе, що ходить між ними і трохи побоюється. Але Ти не розумієш, що це сон.

Дитина грається у піску. Ти підходиш до неї, бо в неї випала з рук машинка, відкотилася і тепер дитя не може знайти свою іграшку. Ти береш її, подаєш дитині прямо в руки. А вона теж дивиться на тебе своїми чорними западинами і каже: «Дякую».

Що Ти тут робиш, подорожній? Ти, очевидно, потрапив у чужий сон і не можеш звідси вибратися?

І Ти прокидаєшся, вибираєшся з цього незрозумілого села і перед Тобою стоїть величезний павук. Він дивиться на Тебе вісьмома очицями і немов гіпнотизує. Але павуки не гіпнотизують — Ти ще зі школи знаєш це, така здатність є у змій, якщо все правильно засвоїв з уроків біології, які часто прогулював, бо не бачив у ній сенсу.

Проте павук не зникає. Він стоїть, і навіть від його розмірів у Тебе виникає тваринний страх. В Тобі говорять гени: сотні поколінь передавали один через одного інформацію про те, що павуки — вороги, і чим більші, тим гірші. Вони можуть вбити Тебе і Твоїх дітей. Потрібно або тікати, або вбивати їх.

Два варіанти, еге ж?

Вбити його зараз Ти не можеш — у Тебе в руках і поблизу немає нічого, щоб могло б хоч якось пошкодити цю тварюку. Та й невідомого взагалі, чи може щось пошкодити його. Він здається наскільки товстошкірим, що й куля може від нього відскочити. І потім невідомо, наскільки він розізлиться від того, що Ти його поранив. Ти не можеш так ризикувати, це не надто раціональне рішення.

Але й тікати зараз не виглядати розумною ідеєю. Куди тікати, якщо тут Твоє помешкання і саме тут Ти живеш. Не можеш же Ти втекти звідси, потім зателефонувати у поліцію і сказати, що в Тебе в квартирі сидить павук завбільшки з коня. Ні, Тебе відразу перемкнуть на іншу лінію, де розмова закінчується людьми в білих халатах.

І як Ти втечеш, якщо він стоїть біля ліжка. А його реакція набагато краща за Твою, — принаймні, у більшості павуків, яких Ти бачив, була саме така.

Єдиний вихід — просто сидіти на ліжку і чекати, що він буде робити. І це не найкраща ідея, адже тепер Ти — просто муха чи кролик, чи що там їдять тварюки такого розміру. Хочеться закричати, але Ти якось стримуєш себе, — хтозна, як він зреагує на крик.

На його щелепах збирається якась рідина — в школі на тій же біології розповідали, що саме з її допомогою вони і паралізують свою жертву. А Ти уже як паралізований — Ти не можеш втекти і так само не можеш здолати павука, що сидить у Твоїй спальні і незрозуміло чого хоче.

А Ти і справді паралізований: Ти не можеш поворухнути ні рукою, ні ногою. Ти не можеш встати, навіть якби і сильно цього хотів. Павук уже зробив свою роботу доки Ти спав. Тепер йому залишається просто дочекатися, доки рідина Тебе перетравить, щоб він міг спокійно повечеряти.

Тут в Тобі визріває справжній страх. Ти починаєш розуміти, що саме відчувають люди у комі: вони все чують, все розуміють, але нічого не можуть зробити зі своїм тілом, жодним чином подати знак, що вони живі, що вони при свідомості. Але є велика різниця: над ними не стоїть величезний павук, який хоче ними поживитися.

Нерви в Тобі доходять до краю, здається, що Ти зараз просто вибухнеш і цим додатково спростиш павуку життя: йому навіть не треба буде працювати щелепами, щоб розірвати Твої м’які тканини, він просто позбирає місиво, яке порозлітається по кімнаті.

Павук чекає. Він просто дивиться на тебе, нерухомо, наче зроблений з дерева. На мить Тобі видається, що це дійсно якийсь муляж. Але все зайшло занадто далеко для жарту — створіння перед Тобою — реальне, воно починає обережно підходити до ліжка і щупати Твою ногу.

Павук тягне її, йому це легко вдається. Ти думаєш, що він розпочне їсти Тебе з правої ноги. Мабуть, це не перша людська здобич в його житті, і він прекрасно розуміє, з чого варто починати. Я теж люблю їсти курку, починаючи зі стегенець — чим він гірший за мене. Павук тягне мою ногу і я весь падаю з ліжка. Голова боляче вдаряється об підлогу. Ще не відчувається, що мої нутрощі перетворилися на суцільну масу, але якось мені вже стає зле.

Ти не віриш, що все це зараз відбувається саме з Тобою. Що напишуть у свідоцтві про смерть, що виб’ють на гранітному постаменті на моїй могилі?

—           Припини, — говориш сам собі, бо наврядчи ще хтось розуміє людську мову. — Невже це те, що Тебе турбує найбільше?

Павук хапає мене за шию своїми щелепами. Але шия залишається цілою. Так у дитинстві бабусина кішка переносила своїх кошенят — я ще завжди дивувався такій системі транспортування. Зараз павук переноситиме мене. Тільки різниця в тому, що я не його дитя — для нього я їжа.

Ти не розумієш, як він міг увійти, адже наврядчи ці створіння користуються ключами і домофонами. Жарт несмішний, я знаю. Але коли Тебе тягнуть в останню в Твоєму житті подорож з власного дому, організм хоч якось намагається захиститися. У моєму випадку — дебільними жартами, які не діють навіть на мене.

Вікно. Я знав. Рама відкрита навстіж. З великими зусиллями, але павук може вийти через нього. І я з ним. На мені зараз тільки труси і майка, але на вулиці тепло, тому проблем з обмороженням бути не може. Так-так, я паралізований, мене несе у щелепах велетенський павук, який скоріше за все розпочне незабаром вечерю з моєї ноги, а я думаю про те, щоб не обморозитися.

Ти живеш на десятому поверсі, тому готуєшся до того, що павук буде стрибати разом з Тобою. Враховуючи його розміри, не важко здогадатися, що важить він багатенько і за законами гравітації має швидко полетіти вниз. Але все трохи не так: він закріплює біля мого вікна павутину, яка тягнеться у нього із заднього отвору і поволі збігає по стінці будинку. Я вражений. Такого не побачиш навіть у голлівудських фільмах. На кілька хвилин Ти навіть забуваєш про те, що чекає Тебе вже за півгодини. Але дуже швидко про все згадуєш.

Але Ти не один. З вікон інших будинків такі самі павуки витягують таких самих людей. Комусь із них вдається кричати, декілька чоловік у квартирах відбиваються від них, десь чути звук розбитого скла. Але це не про Тебе — Твій павук, вочевидь, дуже досвідчений, тому відразу зробив все, як треба. Це, звісно, не радує для Тебе.

Все, що миготить у Тебе перед очима — дорога, потім залізнична колія. Ти згадуєш, що в Тебе вже сьогодні мало бути стажування, Тебе чекає потяг, але розумієш, що нічого цього сьогодні не буде. Як і самого Тебе.

Павук перестрибує через залізничні вагони, що самотньо стоять, відслуживши своє. У дитинстві, коли Ти кудись далеко їхав, то дивився у вікно автобусу. Мама завжди казала: «Не дивись у вікно, бо знудить». І відразу після цих слів Тебе починало укачувати і Ти блював у вже приготований мамою пакет. Але зараз зовсім інша ситуація: павук несе Тебе з такою швидкістю, що Ти просто не помічаєш дрібних предметів довкола себе. Тим паче, вночі.

Ти ніколи не вивчав поведінку павуків і не розумієш, яким чином він буде Тобою харчуватися: зголодніє тут серед поля і почне вдовольняти свій апетит, чи все таки принесе Тебе у своє гніздо, де, можливо, Тобою ще поласує його родина. Хоча, чи є у них родина? Ти пригадуєш якісь історії про Чорну вдову, яка з’їдає свого самця відразу після спарювання. І тут починаєш розуміти, що Ти уявлення не маєш про стать павука, в щелепах якого знаходишся.

Раптом ловиш себе на думці, що довкола враз все потемніло. І до того було не дуже світло, але все ж таки зараз все просто чорне — павук заліз у свою нору. Розміри цього підземного тунелю такі, що їх варто було б використовувати при побудові метро — мабуть, було б швидше. Ти чуєш жахливий сморід — вочевидь, тут погано працює вентиляція.

Павук обережно кладе Тебе на землю. Тут вогко, але принаймні Ти на одному місці. Очі потроху звикають до темряви — видно павутину і щось схоже на великі яйця. Але Ти розумієш, що це людські черепи, черепи таких самих, як і Ти, невдах, які опинилися не в тому місці і не в той час, чи яким просто не пощастило стати жертвою павука.

Він (вона?) починає працювати над Тобою. Ти вже схожий на мумію якогось фараона, якого збираються зробити безсмертним. Павутина обплутала Тебе всього, залишивши тільки трохи можливості дихати. Ніс поступово звикає до смороду — людський організм адаптується до багатьох негараздів життя, якщо можна це так назвати.

Руки починають німіти вже за півгодини. І ноги теж. Ти пробуєш трохи потрусити ними, щоб відновити кровообіг, але вчасно згадуєш, що цим самим даєш павуку сигнал про те, що вплуталася якась нова жертва, а Ти цього зовсім не хочеш. Тому намагаєшся тихенько рухати пальцями рук і ніг, але це не дуже то і допомагає.

Після кількох годин перебування тут страх поступово переходить у байдужість. Ти розумієш, що звідси вже ніяк не вибратися, тому варто звикати до розуміння, що невдовзі помреш.

Чомусь в голову лізуть спогади про те, як у дитинстві разом зі своїми сестрами на стінах у бабусиному селі ловили павуків-косариків. Вони мали дуже цікаву здатність — коли відриваєш йому ніжку, то вона починає битися у конвульсіях, ніби дійсно косить траву. Цікаво, коли цей павук відірве Тобі голову, вона теж буде щось витворяти?

Але Твій викрадач не поспішає смакувати своїм полоненим. Ти починаєш нудитися. Павутина довкола Тебе вже не надто сковує Твої рухи — можна навіть поспати, що Ти згодом і робиш.

Кожного ранку, прокинувшись, бачиш біля себе невеликий шматок м’яса. Страшенно голодний, Ти їси його, знаючи, що в будь-який момент можеш вирвати все це на підлогу.

Дні починають тягнутися неймовірно повільно. Хоча, якщо зважити, що це останні Твої дні, то принаймні маєш можливість вдосталь ними насолодитися. Павука Ти вже не бачиш десь зо два тижні, але втікати звідси вже не ризикнеш — від нервів, недоїдання і малої рухливості Ти страшенно заслаб. Колись пробігти десять кілометрів за менш ніж годину було для Тебе легким завданням, а зараз це вже понад Твоїх можливостей.

І прокинувшись в один із незрозумілих для Тебе тепер періодів часу (бо тут немає ні годинника, ні сонячного світла, по якому можна судити про ранок чи вечір), розумієш, для чого це все було зроблено. В Тебе починає страшенно боліти живіт. Навіть якщо це апендицит, то в умовах відсутності елементарної медичної допомоги і хірургічного втручання, Ти не виживеш. А яка тут можлива допомога, якщо останню людину Ти бачив, мабуть, десь з місяць тому.

Але це не апендицит, і взагалі не хвороба — принаймні з цього приводу Ти можеш не хвилюватися. З твого живота намагаються вилізти маленькі лапки.

Біль підсилюється. Складається враження, що десятки тисяч голок намагається з-середини розрізати Тобі живіт. Але так воно насправді і є. Десятки маленьких павучат хочуть вийти на свободу, з’явитися на цей світ. Гени наказують їм вперто боротися за своє виживання — вриватися у цю майже закінчену для Тебе реальність, з’їсти Тебе, вирости і продовжити існування свого роду. А значить знову будуть нічні викрадення таких, як Ти, невдах, які просто не зрозуміли, що їхня роль у цьому світі закінчиться на середині харчової піраміди.

Павучата вже майже вирвалися з Тебе. Біль нелюдський. Якби поруч була рушниця чи ніж, то Ти б покінчив життя самогубством. Але розумієш, що лишилося зовсім недовго. Намагаєшся стиснути кулаки і вдихнути більше кисню, але павучата вже полізли до Твоїх легень і намагаються зробити в них отвір.

Від такого нелюдського шоку Ти прокидаєшся. Розуміння того, що щойно у Тебе був просто страшний сон, а не реальна подія, дають неабиякий сплеск гормону радості в мозок. Але Ти ж розумієш де знаходишся? Так, пауків немає, вони не лізуть з живота, не роздирають, щоби потім з’їсти, не лізуть до легень.

Та Ти не вдома. Раптом згадуєш усе, що відбувається тут уже четвертий день, і розумієш, в які ігри з нами готовий зіграти наш власний мозок.

Тебе викрали. Ця істота жахлива і смертельно небезпечна, але це не величезний павук, який відносить до свого гнізда. Це людина. Його звати Віктор, і він чомусь гадає, що Ти вбив його дитину. Він кожного ранку прив’язує Тебе до стільця і розповідає про свого сина, свого 4-річного Миколу. Ти уявлення не маєш, хто це такий, і ніколи в житті не бачив цю дитину. Але з поведінки Віктора зрозуміло, що живим він Тебе ніколи не відпустить. Хоча б через те, що кожного дня він відрізає Тобі по одному пальцю. Поки що на ногах. Але дні минають швидко, а пальців у Тебе не так і багато.

Тому Твій мозок у стані постійного стресу переносить Тебе у певні ним же створені світи. Організм ще витримує все це знущання, але його ресурси обмежені, і довго так тривати не зможе. Ти відчуваєш, що вже на межі — виснаження і смерті.

Він скоро прийде. Він завжди приходить за п’ять хвилин до восьмої. В нього немає інших занять, крім розповідати Тобі про зло, яке Ти заподіяв йому. Хоч ніколи його до цього не бачив.

Чуєш як він заточує ніж? Він робить це кожного ранку, щоб ніж впивався у Твій палець як у масло і було поменше тяганини з плоттю і кістою.

Маєш три хвилини до його появи. Як використаєш? Подумай про щось хороше. Хоч щось же хороше лишилося у Твоїй голові?

 

Поділитись ланкою в соціальних мережах

Залишити відповідь

Щоб прокоментувати, відрекомендуйтеся за допомогою: 

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *