Дмитро ЧЕПУР. В гостях

Сьогодні в обід мені зателефонував батько, і попросив ввечері занести його товаришу, що жив по сусідству, якийсь пакет. Мене не дуже цікавило що там, ¬ треба значить треба. Батько працював у нічну зміну і сам цього зробити не міг. Ну що ж, місія не з приємних, скажу я вам, але відмовити я не міг.

Чому я так не хотів йти саме до цієї людини додому? Все дуже просто, цей тип був вельми сварливого характеру, скупердяй, любив посперечатися на всякі дріб’язкові теми. Дітей у нього не було, одруженим, наскільки мені було відомо, теж ніколи не був. Ну а за великим рахунком, список його «чеснот» можна продовжувати досить довго. Скажу лише, що я вирішив впоратися з цим завданням якомога швидше. Ну, можливо, навіть не заходити в квартиру. Просто з порога передати закритий пакет і все, потім відразу назад, додому. Але як відкрутитися від настирних розмов про політику і всяку таку нісенітницю, від якої я на третій хвилині засинаю? Скажу впевнено, що я поспішаю і все, і можливо він відчепитися.

Отже, я вийшов з дому о восьмій вечора, було ще світло, але сонце вже почало спускатися за обрій. Літній вечір у липні місяці ¬ це ж той час, коли так не хочеться сидіти вдома. Особливо, коли тобі двадцять. Але батько просив, і я не мав права його підвести.. Ну і що з того, що я зайду до цього скнари? Нічого ж не станеться зі мною. Корона з голови не впаде!

Минаючи половину шляху, я згадав, що цей 55-річний чоловік живе з мамою. Мати являла собою жалюгідне видовище боротьби за життя і жменьки свідомості, яка в ній залишалася. В свої майже 90 років вона скоріш нагадувала якусь чудернацьку рослину. До всього їй ще й бракувало однієї ноги, ¬ гангрена там, чи що, я не уточнював подробиць. Я був в курсі, що вона лежить вже не перший рік, і на цьому мої знання про неї закінчувалися.

Хоча, варто згадати і її чоловіка, який в останні роки життя став сліпим, як кріт і буркотливим, як стадо гієн. Він помер за досить загадкових обставин. От його смерть дійсно наробила галасу свого часу! У вузьких колах звичайно. Я б сказав, в дуже вузьких,¬ у тих кількох сім’ях, до яких дійшли чутки, про обставини, що призвели за собою смерть цього божевільного старця.

Я тільки чув уривки розмов дорослих, які перешіптувалися тоді між собою на кухні або балконі. Навіть мені, якому на той час було років чотирнадцять, здалися дивними деякі факти стосовно його смерті. Помер він удома, за офіційною версією, здається інфаркт. Але ось що дивно: розтин, від якого вперто відмовлялася його рідня, виявив наявність великої кількості води в легенях старого. Причому не тільки в легенях, але і в шлунку. Тобто виходило, що він захлинувся водою. Причому водою морською. Так, саме так! Вода, яка з’явилася в тілі цього нещасного, була не прісною, а морською. Ще більшою загадкою було те, звідки в стравоході покійного виявилися великі шматки водоростей.

Це всі уривчасті відомості, які мені тоді вдалося дізнатися і підслухати. Більше на цю тему ніхто і ніколи не говорив. Батьків друг був моряком і півжиття проплавав в далеких морях. Він бував у країнах, про які я читав лише короткі замітки в журналах про подорожі. Він завжди приїжджав із заморськими подарунками і був дуже заможною людиною. Купував завжди все, що хотів, і все, що подобалося.

Непомітно для себе самого я вже стояв біля його будинку. Третій поверх, квартира направо. Я там не був багато років, тому батько мені нагадав орієнтири. Я зробив три коротких дзвінка. За дверима почулося човгання. Двері відчинив досить неохайного вигляду чоловік, худорлявий і з сивим волоссям. А колись воно було геть чорним! Він дуже зрадів. Дійсно зрадів. Ну хоча б хтось зайшов у їх задушливий склеп. На годиннику було 21.00, і я вирішив, що півгодинки дозволю собі побути в його компанії. Але рівно о 21.30 я знайду тисячу причин, чому мені треба терміново йти.

Квартира складалася з двох кімнат. Двері однієї з них були щільно закриті. Там лежала без пам’яті його мати. Одним богам відомо, що її ще тримало на цьому світі. Ходити вона не могла, практично вже нічого не розуміла і нікого не впізнавала. Я швидко пройшов в іншу кімнату і сів у старе, продавлене крісло.

– Ну! Чим займаєшся, Владислав? Запитав мене неохайний чоловік.

– Та нічим, Олег Володимирович. Канікули у мене. Гуляю більшу частину часу.

– Молодець. Ось це я розумію, принадність студентського життя. Я б все віддав щоб знову поринуть у ці безтурботні п’ять років. Хоча ось поплавав я, як ти знаєш. Світ побачив …

Я потроху почав освоюватися в цій старій квартирі, де смерділо вогкістю і цвіллю, та й ще незрозуміло чим Став розглядати книжкову шафу, в якій зберігалися книги, на вигляд неймовірно старі. Я став вдивлятися в написи на палітурках і нічого не зрозумів з тих ієрогліфів, які на них були виведені. Я аж примружився. Олег дуже захвилювався і засовався на стільці.

– А ось ти мені розкажи як батько? Він то чим займається? Почав відволікати мене від книг літній чоловік.

– Ну, батько, він … Я подався вперед і мало не вивалився на підлогу зі старого скрипучого крісла. Батько, він як завжди… Зараз він на роботі, ну а я … А я ось зайшов до вас… – бурмотів я якусь нісенітницю. Я зрозумів, що жодної сучасної, або хоча б зрозумілою мені мовою книги, в шафі немає. Немає там ні пригодницьких романів, ні історичних. А все якісь трухляві фоліанти. Звідки він їх понабирав? Привіз із котроїсь із своїх численних поїздок?

– Гаразд, я, мабуть, піду. Мені ще в магазин зайти … На годиннику було 21.25 і я подумав що залишатися тут більше немає сенсу. В цей час в сусідній кімнаті пролунав якийсь звук. Шерех, або точніше сказати метушня. Я насторожився. – З вашою мамою все в порядку? Запитав я.

–             О так. Все нормально, – скривив душею Олег. Він напружився і глянув мені в очі. – Слухай-но, а не бажаєш зі мною новини подивитись? Будь ласка. Трохи обговоримо…

Новини цікавили мене зараз найменше. Та й взагалі, згадайте себе у двадцять років. Але ж я розумів, що він вимагає хоч якоїсь уваги та спілкування. Більш, ніж впевнений, у нього їде дах від сидіння цілими днями поруч із старою. Я пошкодував його і вирішив ще трохи посидіти з ним.

– Добре, хоча я не знаю, що там до чого в світі, якщо чесно.

– Та зараз я тобі розкажу, все обсудимо – зрадів дядько Олег.

Він включив телевізор. Почались новини, щось там резонансне… Дядько щось тріскотів весь час, я ж лише кивав головою в деяких особливо емоційних місцях. Хто там кого пресує в світі мені було відверто байдуже. Звичайно ж, після новин він мене зразу не відпустив і я мусів ще подивитись з ним якусь «неймовірно цікаву» аналітичну програму, де два політика поливали один одного багнюкою, а ведучий старався зменшити градус.

– Чорт забирай, ідіоти, ну ти подивись на них.

– Ага. Точно, – ну а що мені ще було казати?!

Я то дрімав у старому кріслі, то прокидався від буркотіння дядька. Глянув на годинник, було 23.55. Я відразу ж прокинувся. Оце так, новини лише глянув. Можливо я не помітив, як минув весь цей час, але більше залишатись я тут не хотів. Я підвівся.

– Ех! … А! ех! – Почулося у сусідній кімнаті.

Цього разу я чітко почув стукіт. Потім пауза секунд п’ять. Потім знову стук. Стук об підлогу. Потім знову пауза. І знову удар. Так це ж кроки! Безсумнівно! Це можуть бути лише кроки. І так може йти лише одноногий інвалід! Я кинувся до дверей

– Стояти! – Різко вигукнув господар будинку.

Тим часом кроки ставали все ближче і чіткіше. Сказати по правді, це були не кроки, а всього лише крок, а потім пауза і знову крок. Я моментально вкрився холодним потом. В очах помутніло, і я вже не зовсім чітко бачив старі книги в темних і пошарпаних обкладинках з незрозумілими написами. Так, в одну мить все нібито втратило різкість. Складалося таке враження що я дивлюся на все крізь товщу води. А за дверима бурмотіння стало більш виразним …

– Йа! Рльех! – Вже верещала божевільна стара. Але звук долинав до мене, мов крізь якусь щільну перепону, хоча я розумів, що кричить вона на все горло. Усвідомлення неминучого підкрадалося все ближче і ближче. Не було впевненості в тому, що мені вдасться вирватися із цієї проклятої квартири. Я озирнувся і зрозумів, що кімната поміняла свої обриси. Стін, як таких, не було. Простір розширився і все постало у розмитих, зеленувато-синіх барвах. Мені стало важко дихати. Все, що залишилося від старого інтер’єру, це обшарпані двері і господар, що спокійно сидів на стільці. Він дивився крізь мене відсутнім поглядом. і вже нічого не говорив. Тільки двері і чоловік на стільці. Через кілька секунд двері різко відчинилися і на порозі з’явився силует відьми. Вона стояла на одній нозі. Як вона пересувалася весь цей час залишилося загадкою, та це вже не суттєво…

Її рот почав повільно відкриватися, поки не розкрився максимально сильно. В такому положенні стара простояла близько хвилини. Її пащека була практично беззуба, а очі горіли божевіллям і злістю. Волосся на голові являли собою жалюгідні клаптики. Раптово, з її огидного рота пролунав гучний крик. Швидше за все, це був навіть не її голос, а чийсь інший, оскільки людина взагалі не може видавати такі тембри і ноти. Це навіть не рик і не вереск. Швидше це ближче було до якогось утробного стогону, на дуже низьких нотах.

– Йа! Ктулху Фтхагн! Рльех! Йа! – Це все що я зміг розібрати. У цю ж мить з усіх боків ринули потоки води. Брудної морської води. В її бурхливих потоках пролинали водорості, як живі так і напіврозкладені. Вода не збила мене з ніг, але вона стрімко прибувала. Ось уже води набігло по пояс, хоча зрушити з місця я не міг, стояв як стовп. А вода все прибувала, несучи в собі все більше водоростей і бруду. Я вже перестав щось розрізняти, вода була мені по горло, а водорості плуталися в моєму волоссі і залипали в очах. Я просив небеса змилуватися наді мною, але, мабуть, тут уже панували інші боги, імена яких мені були не відомі. Повз мене пропливло щось дуже велике, слизьке і потворне. Мені забракло б слів описати це, адже настільки химерного видовища я зроду не бачив. І коли ця істота (а це без сумніву було щось живе) повернула до мене, моя свідомість почала відключатися.

_49

Поділитись ланкою в соціальних мережах

коментарі

  1. Олександр сказав:

    Оповідання вчить довіряти своїй інтуіції. Не хочете чогось робити – не робіть. В даному випадку, не варта було ходити в гості…

  2. Admin сказав:

    Вічна тема “раціональне vs інтуїтивне”. Десь читав, що інтуїція працює по тих же законах логіки що і звичайне мислення просто на рівні підсвідомості.

Залишити відповідь

Щоб прокоментувати, відрекомендуйтеся за допомогою: 

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *