Анна ПІКСЕЛЬ. Історія, яких багато

Дівчина різко зупинилася ― клятий шнурок знову розв’язався.

«Ну от чого ти? ― майнуло в голові. Вона присіла і взялася за справу. – Дивно ― за сьогодні вже шостий раз. Чи не означає це щось дурне? Втім, все одно. Не вірю в такі штуки», ― подумала дівчина і покінчила зі шнурками. Про всяк випадок перев’язала й другий.

― Нічого собі, вже майже дев’ята! Аби тільки встигнути! 

Провулок був старим та погано освітленим. Ліхтарі траплялися рідко, а ті, що працювали, розливали слабке світло на вологу бруківку, що була темною від дрібного дощу.

Дівчина крокувала швидко, проте обережно ― слизьке каміння під ногами не давало розслабитися. Важкий рюкзак також відбирав сили.

Хоча в ньому і було лише необхідне для тимчасової втечі: гаманець, пляшка з водою, пара снікерсів, зарядний пристрій для телефону, серветки, змінна білизна, дезодорант, зубна щітка та паста, теплі шкарпетки і светр на випадок холоду.

Легка посмішка не сходила з обличчя. Втеча? Небезпечно та захоплююче водночас! Ніхто не знатиме куди вона поділася.

Не встигла дівчина озирнутися, як навкруги почали з’являтися люди ― автобусна станція. «Нарешті, ― одразу подумалося, ― тепер швиденько треба знайти свій».

Проте довго шукати не довелося. Всього їх було чотири, один з яких вже відправлявся. Тож таблички з назвами міст хутко зробили свою справу.

Дівчина звірила дані автобусу зі своїм квитком та піднялася до салону. Вона так квапилася, що ноги гули та ще й спрага замучила. Відправлення через десять хвилин ― можна розслабитися.

Вільних місць було ще повно, тому дівчина вмостила свій рюкзак на одне біля проходу, а сама сіла біля вікна. Дістала снікерс, розгорнула та відкусила шматочок. Хоча легкий голод і відчувався ― апетиту не було. Тому солодка маса розжовувалася повільно.

Вікно було вкрите бісером краплин і дощ вочевидь посилювався. Деякі пасажири підбігали до автобусу та з полегшенням ставили поряд важкі сумки. Під навісом люди пили каву та палили цигарки, спілкувалися чи просто мовчки налаштовувалися на восьмигодинну сидячу поїздку.

Дівчина спостерігала за обличчями та думала чи правильно вона вчиняє. А вирішилося все раптово. Лише сестрі сказала, що їде до подруги на декілька днів. Більше нікому нічого не говорила. Може варто було? А взагалі ― чи правильно тікати від проблем? Дівчина кивнула сама собі ― авжеж варто. Всім іноді хочеться побути на самоті, подумати. Проте… Їхати бозна куди…

Дівчина закрила очі і заперечливо покачала головою, а після цього глибоко зітхнула. «Ще не пізно зійти з автобусу», ― подумалося їй.

― Що мені робити? ― тихенько простогнала вона і знову глянула у вікно.

― То ви згодні? ― долинув звідкілясь чоловічий голос.

Дівчина миттю обернулася.

― Прошу?

― Я запитав, чи вільне це місце поряд з вами, ― ввічливо повторив чоловік, ― чи, може, ви захочете сісти поряд зі мною? Доки місце ще вільне.

Дівчина трохи підвелася та прослідкувала поглядом за рукою ― його ряд був на три попереду ― а потім швидко оглянула самого незнайомця: класичний одяг, стильна зачіска та аксесуари, а ще приємний аромат чоловічих парфумів.

― Знаєте, я не впевнена, що бажаю змінити місце, до того ж не люблю розмови у дорозі. Маю навушники та книгу. Тож…

Чоловік ввічливо кивнув, посміхнувся та повернувся на своє місце.

«Чорт, ― подумала дівчина, ― і чому такий красень запросив сісти з ним? Я без макіяжу та й настрій поганенький…»

З такими думками вона вийшла з автобусу і встала поодаль від усіх. Дощ дійсно посилився та без парасольки неприємно холодив обличчя. Наприкінці вересня завжди так ― то погода тепла, то вже віє осінню.

― Доброго вечора, ― почулося справа, ― не відволікаю?

Перед дівчиною виник високий чоловік з широким обличчям, на якому, в світлі ліхтаря, виднілися декілька шрамів.

― Поки що, ні.

― Я тут помітив, е, що ви сумуєте, е, ― промовив високий і добряче затягнувся цигаркою.

― Чого ви так вирішили?

― Молода гарна дівчина, е, впевнений дуже кмітлива, збирається в таку далечінь, е, дозвольте скласти вам незабутню компанію?

― Я не одна. Мій хлопець чекає на мене в автобусі…

― Не брешіть мені, любонько, е, те, як ви сіли біля вікна і вмостили рюкзак поруч, а ще їли наодинці, вказує на те, е, що подорожуєте ви на самоті. Так? ― криво всміхнувся незнайомець і перекотив цигарку в роті.

― Не ваша справа з ким і куди я подорожую, ― дівчина ледь вичавила посмішку та дружню інтонацію.

― Звичайно ж, моя, ― сказав чоловік і підійшов ближче. ― Я вважаю, що дівчата не в праві нудьгувати в цьому житті, а отже, моє завдання полягає в тому, е, щоб забезпечити їм абсолютний комфорт скрізь, де б вони не були. А ще я не люблю, коли мене обманюють, тим більше таким нахабним чином. Тому я зараз допалюю цигарку, ми заходимо в автобус, вибираємо подвійне місце і, е, проводимо незабутню подорож разом. А далі ― подивимось. Ти просто не розумієш чого хочеш, е, і я готовий виконати будь-які твої бажання. Розумієш, любонько?

Серце дівчини вже несамовито колотилося і холодно тепер було не від дощу, а від страху. Мерзенне відчуття того що відбувається виливалося на неї наче крижаний водоспад. Вона не вірила. Невже з нею? Невже зараз? Ніколи в житті такого не траплялося. Маніяк? Ґвалтівник? Лише в кіно. Лише з іншими людьми. Тільки не з нею.

«Що робити, ― блимало в голові, ― бігти? Куди? В автобус? Але ж і він у нього сяде! Втекти? А якщо наздожене?»

Чоловік вже здавався не просто високим, а величезним, кремезним. І певно дуже сильним. Він дивився в очі, в обличчя, роздивлявся тіло, одяг ― усе.

«Треба бути там, де більше людей, ― майнуло у підсвідомості, ― зараз це автобус. Він не зачепить мене коли навколо люди…»

Дівчина кинулася до дверей спасіння, сіла на своє місце та вчепилася в рюкзак, наче той обіцяв її охороняти. Дихання збилося, а перед очима з’явилися кольорові плями.

«Він же точно псих, ― на лобі виступив холодний піт, ― треба тікати! Ні. Він точно переслідуватиме, краще лишитися». В очах почали з’являтися сльози, а разом з ними паніка.

Дівчина зиркнула у вікно ―  недавній співрозмовник стояв під самим її носом і широко посміхався.

Його довгий сірий плащ вже добряче промок, але цигарка не хотіла гаснути. Він манірно поклав її до рота та помахав рукою.

Голоси навколо сплелися у єдиний гомін. Перед очима все блимало, проте окремі звуки стали занадто чіткими: хтось совав туди-сюди застібку на куртці, комусь збовтана мінералка пирснула на руки, а хтось не чув набридливий рингтон власної мобілки.

Дівчина відвернулася, утиснулася в крісло що було сили і закрила очі.

Минули секунди та почувся далекий сміх ― літні жінки вибирали собі місця і весело тараторили. Це вибило дівчину з трансу. Погляд у вікно ― там вже нікого не має. «Куди він подівся?! О, ні…»

За мить вона помітила, як здоровань піднімається сходами автобусу ― такими маленькими і короткими. Ще трохи і він опиниться зовсім поряд.

Дівчина схопила рюкзак і стрілою кинулася у ряди попереду. Люди продовжували шукати власні місця та базікати хто про що. Погляд несамовито шукав того першого чоловіка ― можливо ще не пізно сісти поряд з ним, можливо місце ще не зайняте.

Ось з’явилося його каштанове волосся, а ось і комір темно-синього жакету. Але поряд ― одна з тих літніх балакучих жінок.

― Я маю тут сидіти! Дозвольте будь ласка!

― Дівонько, ви що?! Перестаньте навалюватися на мене! ― жінка сильніше притисла стареньку торбину. ― Я перша тут сіла, пошукайте собі…

― Ви не розумієте! ― істерично прошепотіла дівчина. ― Цей чоловік зайняв місце для мене! Тож, прошу вас, дайте сісти! Скажи їй! ― незнайомець ошелешено зиркав з однієї на другу.

― Так, але ж ви…

― Скажи їй, скажи! Жіночко, будь ласка, заберіться звідси! Я маю тут сидіти…

― Так, що там відбувається?.. ― крізь натовп почувся голос водія.

Дівчина різко поставила рюкзак жінці на коліна.

― Що ви собі…

― Якщо не встанете ― сяду на вас зверху! Клянусь всім у що вірите!

― Олю, ходімо на задні ряди, подалі від цієї навіженої, ― роздратовано промовила друга жінка. ― Молода, а верзе нісенітниці. Здається, я бачу вільні місця…

За мить дівчина сиділа та міцно притискала рюкзак до грудей. Хоробрості обернутися не було, та й тіло усе заклякло. Десь здалеку доносилися роздратовані голоси.

― То що сталося? Нічого собі, ви тремтите немов навкруги айсберг!

― Дозвольте сісти біля вікна…прошу вас.

― Звісно… секундочку.

Дівчина вмостилась зручніше і закрила очі. Дуже хотілося спати.

Прокинулася вона за декілька годин. В салоні було темно.

― То ви розкажете мені чому передумали і так завзято боролися за місце поряд зі мною?

Дівчина глянула незнайомцю в обличчя та помітила теплу посмішку, яку на секунду вихопив придорожній ліхтар.

― Так… мабуть. Можливо це здасться вам дивним, проте мене переслідують.

― Переслідують? ― здивувався чоловік. ― Хто? Ця людина в автобусі? ― він озирнувся в темряві.

― Так, ― дівчина опустила очі, ― здається, він божевільний. В будь якому випадку хочу вас попросити. Ні, я благаю вас ― коли доберемося кінцевої зупинки ― допоможіть спіймати таксі чи навіть супроводити мене до готелю, аж поки не впевнюся, що той псих мене не знайде. Гаразд?

― Звісно! Мене зустрічатиме колега на машині, впевнений, він зможе підвезти вас куди скажете.

― Не уявляєте наскільки я вам вдячна, ― з полегшенням зітхнула дівчина. ― Навіть зараз відчуваю його погляд на собі. Коли думаю про це ― всередині все стискається.

― Не хвилюйтеся. Просто не відходьте від мене.

― Ще раз дякую вам. А можна дізнатися ваше ім’я?

― Максим, ― трохи зніяковів чоловік.

― А я Женя. Дуже приємно.

― Навзаєм. Вам краще добре відпочити. Їхати довго. До речі, маю термос з ромашковим чаєм ― гадаю, те що треба зараз.

― Чудово. Правда ― я дуже вдячна вам.

― Перестаньте… У мене є молодша сестра ― не хотів би почути від неї подібну історію. Чому ви сама і так пізно?

― Довго пояснювати, але можу сказати, що бажаю відпочити від усього. Усього, що тисне на мене. Робота, сімейні сварки і таке інше.

Попутники ще трохи потеревенили, дівчина остаточно заспокоїлась та заснула.

За годину автобус зупинився. Люди повільно почали підводитись та розминати поперек, ноги. Деякі вийшли з автобусу та попрямували до магазинчику біля заправки, хтось одразу ж кинувся палити.

― Женю, ― тихенько покликав чоловік. ― Женю, ми зробили зупинку, може вам до туалету потрібно, чи перекусити бажаєте?

Дівчина пробубніла щось незрозуміле у відповідь.

― Це ж треба який міцний сон, ― Максим глянув на годинник. ― Так, вже після опівночі. Чудово! А вийти все одно доведеться.

З цими словами він підвівся та поволі підтягнув дівчину до себе. Спочатку пересадив її на своє місце, а далі перекинув її руку через плече та підхопив повністю.

― Щ-що відбув… Куди м…

― Тихенько, тихенько, ти просилася до туалету, пам’ятаєш?

Вони поволі стали просуватися до виходу. Деякі пасажири ще спали, але багато хто вже вийшов на свіже повітря.

Максим підняв дівчину на руки та повільно спустився зі сходів.

― Усе гаразд? ― спитав водій, який стояв неподалік.

― Так-так, просто її нудило всю дорогу, тож зараз ми швиденько до туалету і за водою в магазин.

Водій стверджувально кивнув і зробив затяжку.

Женя ноги ледве волочила, а очі були майже закритими. Чоловік впевнено тягнув її у бік туалету, що знаходився з лівої сторони від заправки.

― Мій… Рюк…

― Тихенько, тихенько…ще трохи.

― Рюк-зак…де мій…

Дівчина опритомніла, лежачи в повній темряві. Сил ледве вистачило на те щоб відкрити очі. В голові страшенно паморочило. Не поспішаючи, Женя підняла руку, проте наткнулася на якусь перешкоду, після чого різкий біль пронизав пальці. Дівчина скрикнула та почула власний слабкий голос, але прозвучав він дивно ― наче знаходилася вона у маленькій коморі.

Женя повільно розвела руки в сторони та знову наткнулася на щось гостре.

― Та що в дідька коїться, ― застогнала дівчина.

Повітря потроху зникало, чи то їй лише здавалося.

― Агов! Є хто поряд? Агов! ― щосили закричала Женя. ― Мене хтось чує? Агов!

Сльози вже застилали обличчя, а дихати ставало все важче. Тепле повітря змішувалося із запахом власної крові ― дівчину починало каламутити.

― Агов! Будь ласка! Допоможіть! Агов… Допоможіть…

Як таке могло статися? Чому з нею? Не треба було сідати в автобус. Безглузда ідея! Женя страшенно злилася на себе за те, що не послухала інтуїції, що нікому не сказала де вона, що зранку посварилася з мамою та збрехала сестрі. А ще за те, що не була достатньо сміливою щоб поговорити з начальником та закрити суперечливі питання. Злилась на свої думки про безвихідь та смерть. На те, що слабка та нікчемна.

Та її думки перервав знайомий голос.

― Женю! Ти тут? Женю!

― Максиме… ― крізь сльози вичавила дівчина. ― Я тут! Здається це ящик чи труна…

Почулося як розсипалося щось залізне. А за мить чоловік вдарив чимось важким по ящику та зірвав замок.

― Так, давай допоможу вибратися… Нічого собі! Тут зсередини все вкрито цвяхами! Стривай-но ― у тебе кров на руках!

― Так… Голова обертом… Ледве на ногах стою… Де ми? ― дівчина повільно озирнулася.

Кімната була маленькою і темною ― під низьким дахом самотньо гойдалася крихітна лампочка.

Відкритий дерев’яний ящик, довжиною у людський зріст, стояв на підлозі. Три з чотирьох внутрішніх стінок були вкриті іржавими цвяхами ― від одного лише його виду починало нудити. Голі стіни прикрашали дивні солом’яні ляльки. Стілець, поличка з парою книжок і розсипані на підлозі товсті металеві стрижені.

― Хочу додом… Максиме, стережись!

В ту саму мить в кімнату зайшов високий чоловік у сірому плащі. Руки у кишенях, на обличчі мерзенна посмішка.

― Це він! Той самий псих! Я розповідала про нього!

― Стань за мною, ― чоловік вийшов вперед. ― Я затримаю його, а ти тікай! І якомога далі!

― Не м-можу… ― схлипнула Женя. ― Н-ноги не слухаються…

Здоровань дістав з кишені плащу ніж та зробив крок вперед:

― Моя черга, е.

― Об-бережніше! У нього…

Раптово Максим зареготав:

― Так-так, звісно твоя. Це ти її знайшов, ― після цих слів він повернувся до бідолашної, поплескав її по плечу та відступив у дальній куток.

За мить здоровань опинився біля дівчини і встромив їй ножа під сонячне сплетіння.

― Мак… Щ-що… Ти з-збре… Як… ― та голос потонув у бульканні, а з рота пішла темна кров.

Женя впала на коліна та піднесла тремтячі руки до ножа.

― Дивися скільки крові! Ти не міг якось акуратніше ― декілька краплин потрапили на мій жакет!

― Моя черга, е ― мені і обирати спосіб.

― Гаразд, гаразд. Здається вона ще жива. Проте не надовго, ― перший знову зареготав. ― Думаю, можна її тут покинути.

― Так.

― Ох, люба, знала б ти скільки тут таких як ти померло. От чого вам не сидиться? Нащо втікати? Б’юся об заклад, ти навіть матір не попередила! Не можна так! Мати ― важливіше всього на світі. Запам’ятай це! А хоча ― байдуже, ― Женя вже майже не чула його реготання.

― Твій план, е ― це щось, ― другий підійшов до дівчини і дістав ножа, струснув з нього кров, а потім загорнув у темну тканину.

― Так, так. Знаю, знаю. Ходімо! Я обіцяв, що ми поснідаємо у мами, а ще треба додому заїхати…

Двері скрипнули і крихітна лампочка згасла.

 

bus-international

Поділитись ланкою в соціальних мережах

Залишити відповідь

Щоб прокоментувати, відрекомендуйтеся за допомогою: 

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *