Богдана БІЛАНЧУК. Нитки

Дівчина прокинулася від тривожного сну десь після опівночі. У вухах гупала кров, а подих був швидким та уривчастим. Дві останні ночі Наталку мучать жахіття, особливо сьогодні, коли залишилася тут сама.

Вони з подругою Мар’яною втекли на відпочинок в гори, прикрившись якоюсь псевдофольклорною місією – аж дивно, що світ повірив. Хоч може не повірив і вимагав би вернутися назад, та смартфони вдома в шухлядах, бо прочитали в якійсь книзі свій діагноз – залежні від соціальних мереж. Обрали маленьке віддалене Карпатське село, де гори обгородили їх довкола. Отак і почалося лікування.

Наталка вдивлялася в темряву кімнати та довго намагалася хоч трохи заспокоїтися. Лежала на твердому й не надто зручному ліжку, яке давило знизу – криве-горбате – то руку, то ногу, або ж впивалося сильно вбік – певно настільки старе, як і бабця, що дозволила в себе пожити. Зустріли її на повороті в село з дороги, що веде туристів в попсові розкручені відпочинкові комплекси. Практично на кожному узбіччі знайдеться хтось, хто продає сувеніри та різні колоритні речі. От і баба Галя торгувала край дороги покривалами надзвичайно гарними, наче той, хто їх ткав, в кожен душу вкладав, настільки живі кольори цих картатих етнічних узорів. Підійшли зблизька розгледіти – слово за слово – домовилися про прихисток на тиждень, ще й майже за безцінь.

Бабуся з тих милих старих з добрим щирим поглядом, що одразу навіюють асоціації з печеними смаколиками і затишним домом, з казкою і ласкою. Виявилося, все що вона продавала, виготовляла власноруч.

– Того торгую, діти, не кожної днини. Ото як зроблю пару штук, то і віднесу на продаж. Ближче до осени то ходове.

Її змучена роками, схилена домівка стояла на верху чи то горба, чи то гори – важко збагнути, бо все пізнається в порівнянні. Всього дві кімнати, одна з яких бабусина, а інша для нас, знаходились одна навпроти одної, розділені маленькими сіньми. Село гірське розкидане, хата від хати не метрами, а кілометрами відділені. Найкраще сусідство.

– Діточки, ади нате вам по коцу вночи вкритисі, бо то гори. Тут у нас і літом вночи дрижаки мож вхопити, – турбувалася старенька, коли дівчата вернулись і почали готуватися до сну, добряче налазившись, досліджуючи місцевість.

– Правда ж класні? – промовила Наталка, розглядаючи і мацаючи покривало. – Яку роботу робить стара! Тут бачу наче в нитки щось типу шерсті вплетено. М’якенькі і тепленькі.

Сидячи накинула його собі на голову і обмоталася вся. Мар’яна сміючись повторила і сиділи закутані, тільки обличчя виглядали.

– Я в печері! – реготалася Наталка, – О! Або наче в теплих обіймах якогось карпатського легеня…

– ОЙ! – зойк подруги був гучним і сповненим жаху, коли вона скинула з себе своє покривало і відстрибнула на кілька метрів, налякано оглядаючись.

– Що з тобою?!

– Мабуть, моя бурхлива уява… Ти сказала про обійми, от мені й здалося, що мене чиїсь руки обхопили.

Наталка спустила ноги з ліжка, збираючи достатньо сил, щоб підвестися. Тепер вона відчувала те саме, що й подруга, – голова паморочилася й слабкість немов тримала у лещатах кожен сантиметр тіла. Мар’яна з першої ночі тут спала погано. Може, незвично, бо не вдома, а може, з якихось інших причин.

– Я почуваюсь тут якось недобре, – поскаржилася Мар’яна вранці третього дня. – Думаю, це від того, що я майже не сплю. Голова паморочиться і зовсім нема ні на що сил.

– Може ліжками поміняємося? Але в мене воно теж жахливо незручне.

– Ні, не думаю, що це через ліжко. Мені сняться недобрі сни. І наче щось гризе зсередини. Варто повернутися додому.

У ту мить саме зайшла баба Галя. Почувши скарги, пішла у свій покій і за кілька хвилин повернулась з мішечками трав.

– Зроблю вам, діточки, чаю. Сама оці трави в лісі збирала. То і як змучилась пити добре, і як шось болить легше стає. Попий дитинко, бо ти дійсно змарніла.

Мар’яна, ледь спробувала усміхнутися й подякувала, потягувавши чудо-напій. Та краще їй не стало. Весь день пробула мовчазна і човгала на силу, як сновида. Наступного ранку Наталка залишилася тут одна. Коли прокинулася, Мар’яни вже й слід простив. Бабця сказала, що та ще до схід сонця вскочила з постелі, бо знов вночі не спалося, попросила передати, що їй надто зле, що вона більше не може тут бути, й попленталась на вранішній поїзд в сусіднє село.

Тоді Наталка проспала майже до полудня, хоч і тієї ночі теж їй наснилось недобре – обдерті, замащені засохлою кров’ю стіни темної комірчини, де чувся чийсь шепіт і стогін. Подругу наздоганяти було вже запізно, то вирішила не брати це близько до серця й лишитися тут ще на день-два, бо щось надто зле зробилося: нудило, боліла голова і загалом почувалася, наче її жорна перемололи – мабуть, заразне.

Та цієї ночі жахіття було настільки реалістичним, що заснути знову було неможливо. Їй наснилася все та ж обдерта комірчина, але цього разу це не було постороннім спостереженням, вона була епіцентром, чула саме свої стогони болю і відчаю. Прокинулася і відчула, що пальці правої руки в щось вплутались. Збагнула, що це було волосся і тільки пізніше дійшло, що воно не її! Наталка смикнула рукою на себе. За рукою щось висмикнулося з диво хенд-мейд покривала. Вона побачила чиєсь обличчя. За її рукою витяглося чиєсь лице! Точніше шкіра, що колись обтягували чиюсь голову з волоссям і дірками на місці очей, зморщена і посіріла шкіра! Вона скрикнула, і аж тоді прокинулась насправді.

В хаті все огорнула темрява. Надворі, мабуть, збиралася гроза, бо не сяяло жодної зірки, а в шибки, ніби погрожуючи, бився вітер. Хоч, може бути, не погрожуючи, а попереджаючи про щось.

Наталка так і сиділа, звісивши ноги з постелі, досі важко дихаючи і відчуваючи, як тілом пульсувала кров, мовби жар, від сильного серцебиття. Лежати було страшно, здавалося, що ще трохи і свідомість її покине. Встати ж на ноги сил не вистачало, тому сиділа акумулюючи всю енергію, що залишилась, хоч це давалося важко.

Раптом вона відчула, як щось обмоталось навколо її гомілок і потягло до себе під ліжко. Дівчина відчувала, що це щось на кшталт мотузки чи цупких ниток, та страх в уяві малював все у формі жорстких порепаних рук. Зойкнувши, вона зірвалася на ноги і одразу ж повалилась на підлогу, бо вхопило її надто міцно, щоб можна було б відбігти далі. Охоплена жахом, Наталка намагалась відповзти, та її тримало і затягувало в темряву. Вона вхопилася за ліжко, як за опору, і почала відбиватись від невідомого, різко дриґати ногами, тягнучи їх назад на себе. Це тривало кілька секунд, а може, хвилин – для неї то була вічність. Свідомість не сприймала всього, що відбувається.

Нарешті щось наче тріснуло і вона ривком сковзнула по підлозі, стягуючи за собою покривало і все інше, що було для неї постелено. Дівчина підскочила на ноги і завмерла. Вона побачила… Побачила і зрозуміла, що їй так тиснуло й робило незручності на цьому ліжку. Там були кістки. Вона не хотіла усвідомлювати чиї вони – належать худобі чи… Наталка швидким відчайдушним рухом стягнула все із ліжка, на якому до того спала її подруга. Там було те саме – чиїсь кістки. Серце колотилося так, що здавалося от-от порве все довкола себе, вирветься і спробує бодай себе врятувати, а в голові лунала, повторюючись, тільки одна думка: «Це не нормально! ЦЕ НЕ НОРМАЛЬНО!!!»

– Мар’яна…- тільки й прошепотіла дівчина, збагнувши, що з подругою могло статись щось погане, що та не могла просто так залишити тут Наталку не попрощавшись і не пояснивши нічого, або ж зробити це не особисто, а через когось, як от баба Галя.

Баба Галя! Це ж її дім. В цієї доброї, милої старенької вдома під матрацами чиїсь кістки! Наталка не могла скласти все докупи, зробити бодай якийсь логічний висновок. А хто б зміг? Та єдине, що для неї було ясно – треба тікати! Знайти подругу – ох, хай Бог допоможе її знайти – і тікати якнайдалі, хоч надворі ніч, непогода – їм треба втікати.

Жодного конкретного плану дій не існувало. На обдумування не було часу. Вона вибігла з кімнати в ще темніший коридор і – іншого шляху не було – увірвалась в двері навпроти, де жила старенька.

Та сама кімната-комірчина, яку дві останні ночі вона бачила в своїх снах – Наталка побачила за дверима саме її. Всередині все похололо. Було надто темно, щоб щось нормально розгледіти, щоб перевірити, чи тут ті ж страшно брудні обдерті стіні, заляпані чимось вишнево-коричнуватим (засохлою кров’ю?!). Проте і в темряві не скидалося, що ця кімната призначена для проживання, що бодай хтось тут жив.

За вікном все сильніше бився вітер. В шибку, зашторену темною тканиною забарабанили перші краплі грози, а десь далеко чувся грім. Наталка розглядала все довкола та важко щось побачити в пітьмі. Завдяки буревію, гроза за лічені хвилини підійшла достатньо близько, щоб світло від блискавки на секунду пробилося із-за штори в кімнату. І тоді вона побачила…

– Дитинко, тобі недобре? – почувся голос за спиною.

Силует старої стояв в отворі прочинених дверей і говорив тим же добрим тоном, що і завжди. Гроза мусіла бути якраз над хатиною, бо блискавки спалахували одна за одною, почергово освічуючи кімнату. На її обличчі застиг добрий, чуйний вираз бабусі, люблячої і лагідної. Вона почала малими повільними кроками підступати ближче.

– То негарно було сюди заходити, раз дала вам прихисток. І що то ти там наробила з постіллю? Нашо порозкидала? Невже, доцю, порядку не навчена?

Стара все підходила, мило усміхаючись, а в Наталки все нутро стислося від жаху. «Вона божевільна», – гуділо в голові. – «Ця стара божевільна!».

– Ох, якби я була така, як ти собі зараз думаєш, то всьо було б набагато простіше.

Раптом бабця підняла руку і почала робити в повітрі дивні рухи.

– Чіпайтесі цупко за пальці і литки, й так в тіло і душу вплітайтесі нитки, – примовляла. – Чіпайтесі цупко за пальці і литки, й так в тіло і душу вплітайтесі нитки. ЧІПАЙТЕСІ ЦУПКО ЗА ПАЛЬЦІ І ЛИТКИ, Й ТАК В ТІЛО І ДУШУ ВПЛІТАЙТЕСІ НИТКИ.

Коли її замовляння переросли в крик, Наталка знову відчула той дотик, те, що тягло її під ліжко, обхопивши гомілки. То були нитки. То були ті самі нитки, з яких плетені бабусині покривала: картаті, м’які і теплі. Та зараз ніякої м’якості Наталка не відчувала. Вони почали обкручувати її ноги міцно, натираючи шкіру, піднімаючись вверх по її тілу. І в одну мить їм стало мало обгортати її довкола, нитки впинались їй під шкіру й проходили крізь плоть, обкручуючи судини і кістки, рвучи зсередини, пробирались крізь нутро до місця, де затерпла від страху душа.

– Чіпайтесі… за пальці…в душу… нитки, – чула вона закляття далеким відлунням, коли її прошило наскрізь. І останнє, що бачила – це милий добрий вираз старенької, яка плела такі чудові покривала, наче живі, наче в кожен душу вклали, і яка покликала до себе пожити майже за безцінь.

 

 

– Коханий, поглянь, яке чудове покривало я купила нам на ліжко, – втішалася жінка років тридцяти, сідаючи в машину, щоб продовжити шлях додому.

Вони ж чоловіком якраз поверталися з відпочинку в горах і дорогою зупинилися на мить, бо їй кортіло глянути зблизька, що таке гарне продає одна старенька.

– І справді, – погодився з нею чоловік, – стара, певно, душу вкладає, коли їх робить.

Він навіть не розумів, наскільки мав рацію. Зате Наталка якимось магічним чином знала, її душа це знала. А ще знала, що обійматиме їх своїми цупкими, покрученими руками, поки ті спатимуть і, що приходитиме в їхні сновидіння. Власне, вона їх насилатиме – сни, про ту ніч, про кімнату з брудними, обдертими стінами, в якій чується стогін, її відчайдушний стогін – тієї, яка розуміє, що приречена.

Вона знає, що Мар’яна теж в такому ж вічному полоні. Вона зрозуміла, коли побачила в спалаху першої блискавки, пробиту сотнями ниток її шкіру. Мар’яна так само десь когось обійматиме вночі. За пальці, за литки – й так в тіло і душу вплітатиме нитки…

 

bordovoje-pokryvalo-na-krovat-s-tureckimi-ogurcami

Поділитись ланкою в соціальних мережах

Залишити відповідь

Щоб прокоментувати, відрекомендуйтеся за допомогою: 

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *