Кирило ПАЗЮК. Тіло, яке я кохав

Звуки клавіатури надто гучні для тиші цієї всеохоплюючої темряви. Кожен порух моїх пальців відбивається в середині болючими уколами прямо в серце, проте це єдиний вихід.

Я маю закінчити все до світанку, інакше нічого з цього не буде мати жодного сенсу. Усе своє коротке життя я присвятив пошукам ідеального сюжету для літературного жаху, вишукуючи нових тем, монстрів, ситуацій і іншого, щоб допомогло читачеві віднайти давно втрачений страх, який мирно покоїться під шаром повсякденної нудьги, з якою сучасний поціновувач сприймає будь-яке нове творіння в жанрі літературного жаху. І дійсно, якими монстрами можна здивувати людину, коли вона давно віддала свою фантазію до царини образотворчого мистецтва? Будь-який біль-менш досвідчений кінорежисер вже залишив свого глядача віч-на-віч з найжахливішими створіннями. А тому як, скажіть мені, змусити боятись людину того, що нашкрябано на папері? Того, що так силувано намагається створити якийсь відповідний образ, що стає навіть шкода цього марного зусилля?

Але, здається, я знайшов вихід. Він прийшов до мене сьогодні, он щойно. Усе виявилось до божевілля простим. Справа в тому, що марно шукати якогось справжнього збудження стосовно літературних монстрів, тому що вони, так чи інакше, залишаються тими, кого можна знищити по волі тільки власного авторського бажання. Або ж читач, якщо автор не побажав вбити плід своєї «жахливої» уяви, замість нього може у власній голові знайти спосіб перемогти страшну «навалу». Річ у тім, що тільки те, що відноситься до простого людського існування, може по-справжньому похитнути нашу душевну рівновагу, змусити думати про те, наскільки огидне людське існування саме по собі. Думати, що це неймовірно підлий жарт, наділяти людину здатністю осмислювати власне існування в усіх його фізіологічних аспектах. В цьому і ховається самий липкий і непереборний жах, вкриваючи пеленою божевілля кожного, хто наважиться в повній мірі усвідомити «густину» існування.

Важко змусити себе розпочати бодай з чогось, проте я маю зробити зусилля, інакше я мучу себе намарно. Вона померла з хвилин десять тому, може трохи менше. Вона померла і я одразу всівся писати. Саме зараз я сиджу в кріслі напроти її ліжка, тримаючи ноутбук на колінах. Я не вмикаю світла – боюся того, що вона іще жива. Бо якщо вона жива, останні крики, які виривались з її горла, не завершили її страждань. А це значить, що вона готується прорізати мій мозок новою порцією божевільного вереску. Тому краще їй дійсно бути мертвою.

Коли, по вашому, любов, пристрасть і сексуальний потяг гаснуть остаточно? Саме тоді, коли ми зриваємо магічну покрову з ніжного, шовковистого, наповненого сексуальною жагою тіла, з жахом усвідомлюючи, що це всього лише «людське тіло». Таке ж тіло, як у нас. Воно хворіє, ламається, ховає в собі тисячі дрібних і огидних деталей, не кажучи вже про ту мерзоту, яка знаходиться одразу під шаром шкіри і жиру. Якби хоч раз наша засліплена почуттями свідомість змогла відкинути лживі покрови, і глянути на кохану людину такою, якою вона є по примсі природи, тоді б ми назавжди відмовились не тільки від свого кохання, але і від людства в цілому. Нарешті збагнувши, що тільки такий феномен як осмислення, відрізняє нас від дикого брудного звіра. Ми, насправді, маємо заздрити собакам, які не в змозі збагнути своєї природної суті. Бодай через те, що таким чином вони уникають страждань стосовного існування їхнього тіла.

Моя дружина давно хворіла, а тепер її страждання припинились. Декілька тижнів тому я забрав її додому і, мабуть, саме тоді зрозумів, що провалився до прірви реальності, і те, наскільки сильно я вдарився головою об дно, пробудило мене, наповнюючи серце таким жахом, який я не зможу описати, навіть якби я був людиною з найбагатшою в світі уявою.

Саме тоді вона і почала мене лякати, розум потроху але невблаганно покидав мене, і неважливо, як би сильно я не намагався цьому протидіяти. Ці кошмари були сильнішими за мене. Я боявся спати по ночах, тому що після опівночі в моїй квартирі відкривались справжні ворота до пекла. Перші дні мене невимовно лякало раптове пробудження серед ночі від моторошного крику. Серед непроникної темряви цей крик породжував настільки дивні образи, що я навіть не зможу їх пригадати, тому як моя свідомість чинить відчайдушній опір і тепер, коли божевілля скінчилось. В компанії цих химерних образів я продирався через темний коридор до її кімнати, аби втамувати біль. Так, я влаштував їй постіль в іншій кімнаті, бо не мав мужності виносити ту істоту, в яку вона перетворилась. Але слід повернутись до теми – на початку біль втамовувався просто, і мені не доводилось підійматись з постілі більше одного разу за ніч, проте чим далі, тим сильнішими ставав біль, а тому я став прокидатись майже кожні півгодини. Вдень вона спокійно спала, а я, розбитий і змарнілий від недосипу, намагався привести думки до ладу і написати бодай щось вартого мого таланту, який вирував нестримним потоком в мої найродючіші молоді роки творчості. Але я був занадто знесилений, тому що одна лише думка заполонила усю мою голову – скоро прийде ніч і все повториться знову.

Опівніч, все починається знову – її могильний моторошний крик, який змушує мене думати про древніх істот, які царювали на нашій планеті мільярди років тому, нащадком яких вона, безперечно, і є. Я дав їй ліки, вона заспокоїлась і забулась в неспокійному сні, здригаючись при кожному вдиху. Я хотів одразу ж втекти, аби отримати хоча б півгодинний перепочинок, проте затримався. Хотів розгледіти її як слід, знайти в ній хоч найменший відблиск тієї гарної сексуальної переповненої життям жінки, яку я колись так пристрасно кохав. Вона неймовірно змарніла, тіло нагадувало скелет, під шкірою якого залишились тільки кістки без органів. Це було те тіло, яке я так любив пестити в минулі часи. Її шкіра – це найбільший мій збудник. Тепер сама тільки думка про те, щоб торкнутись її, визивала в мене непереборний жах і огиду. Я так любив її довге ідеальне волосся, що постійно пахло трояндами. Вище блаженство, коли її волосся падало мені на обличчя. Тепер воно стрімко випадало, цілі чорні жмути залишались на подушці. Тепер я міг бачити її лисину, голий череп, який іще міг, напевно, зберігати в собі ті останні відомості про моє кохання. Більше не залишилось сил терпіти, я попрямував назад до своєї кімнати, все думаючи про те, куди поділась моя дружина.

Ніч глибшала, в якийсь момент я усвідомив, що не можу заснути, навіть бажаючи цього більше за все на світі. Причиною цього був мій страх, який вже став невід’ємною частиною мого існування. Здоровий глузд остаточно покинув мене, я відчував її присутність, не міг викинути з голови її пропаще тіло. Та це було не найгірше, бо я раптово усвідомив сутність зла, яким вона стала. Великими зусиллями я таки змусив себе заснути, але щастя забуття розвіялось вже через непевну годину. Так само як і завжди, я нервово тіпнувся, прокидаючись, але цього разу все відбувалось не так – тепер я не чув того роздираючого душу крику. Що змінилось?

І тут я зрозумів! Я вибіг в коридор, аби перевірити те, що колись було моєю коханою дружиною, але відразу впав, не в змозі встояти на ногах від того липкого помутніння, яке охопило усе моє єство. Вона стояла в коридорі, абсолютно впевнено і рішуче, наче її ноги не були давно атрофовані. Блідий скелет зі шкірою в нічній сорочці кохання усього мого життя, просто стояв там і дивився на мене, в його впалих зіницях я читав осуд. Він звинувачував мене в тому, що я не міг відноситись до нього як до людини. Я розумів його гостре почуття несправедливості, але мені ніяк не вдавалось перебороти самого себе. Я давно став тип, ким ніколи не хотів бути, бо почасти і сам втратив частину людяності. Я підхопився на ноги і швидко забіг до своєї кімнати, закриваючи за собою двері, стоячи так іще якийсь час, наче в очікуванні того, що вона зараз їх зірве. Але нічого не відбулось, по той бік дверей було тихо. Знайшовши в собі сили, я таки їх відчинив – в коридорі порожньо. Я пішов до її кімнати, відчуваючи як шалено калатає серце. На моє здивування, вона залишалась в своєму ліжку. Тихо спала, наче і не вставала хвилинами раніше. Чи може вона дійсно не вставала? Я вже втратив можливість стверджувати напевно бодай щось. Реальність і мої власні фантазії змішались в одну купу, і я не знав, чому можу довіряти, а чому ні. Особливо коли квартира залишалась поглинута темрявою глибокої ночі. Вмикати світло я не збирався – боявся побачити, що вона дивиться на мене. Не було ніяких сил споглядати її теперішню зовнішність, я ще занадто добре пам’ятаю, якою неймовірною жінкою була моя дружина. Її випнуті губи, пружні груди і стрункі ноги назавжди залишаться в мені. Від того вдвічі болючіше дивитись на те, що хвороба і час зробили з цим скарбом. Неймовірно – стільки поетів присвятили свої найкращі рядки красі жіночого тіла, не думаючи над тим, які жахливі процеси воно може пережити. Бо тіло, яким би чарівним воно не було, все-одно залишається найогиднішою частиною природи.

Мені доводилось щодня міняти їй підгузки, відтираючи від неї те, що вона встигла наробити за ніч. Колись один тільки вигляд її статевих органів викликав в мені хвилю найсильнішого чоловічого збудження. Тепер я підтирав її наче немовля. Я закривався в своїй кімнаті, намагаючись заспокоїти руки, які несамовито тряслись. Моя свідомість не могла скласти факти до купи, я зростав і жив, навчений сприймати жіноче тіло виключно через поетичну призму. Тепер же я зіштовхнувся зі справжнім буттям. З тим, з чого дійсно складається людська дійсність. Ми є тільки тим, чим ми є – це єдине можливе пояснення. Ми для того вигадали «душу», аби втекти від жахливої реальності «самих-себе». Переді мною раптово поставили дзеркало і в тому хитросплетінні кровоносних судин і тельбухів, я з панічним острахом впізнав самого себе. Тому мені не потрібні жодні монстри, відьми і привиди, якими я так довго захоплювався, аби відчувати страх. Достатньо лише пам’ятати про справжню природу людського тіла.

Саме через попереднє світосприйняття, моя свідомість перетворила те, що колись було моє дружиною, на справжнього монстра. Я так довго писав про жахливих істот, а тепер зустрів одного з них, і він нагадував про себе кожну ніч, аби мучити мене і надалі. Але сьогодні та ніч, яка змінила мій світ назавжди. Це відбулось всього якихось двадцять хвилин тому, можливо і менше, тому я зможу передати все в найяскравіших деталях. Навіть зараз, коли її вже не має, її кишечник продовжує працювати, випускаючи з неї останні бридкі звуки, фінальні акорди абсурдного людського життя.

Двадцять хвилин тому я прокинувся від нового крику, але цього разу він був в двічі потужніший. Я одразу піднявся і понісся до її кімнати. Виючи від болю, вона звивалась на ліжку наче величезний химерний павук. Наскільки б великою не була доза ліків, яку я їй давав, ніщо не могло заглушити її страждання. Я зрозумів, що це кінець. В якийсь момент вона різко змовкла і подивилась на мене своїми вицвілими очима (раніше вони мали небесно голубий колір, а тепер були сірими як кам’яний надгробок), намагаючись «розрізнити» щось особливе в мені, в цю секунду я упізнав в ній свою кохану дружину, але за мить все скінчилось. Вона тихо опустилась на ліжко, монстр загинув.

Моя коротка розповідь добігає кінця. Я вже бачу початок блідого світанку. Зараз, вже дуже скоро, мої пальці перестануть друкувати, і весь цей жах перестане існувати. Нічого не залишилось від минулого мене. Я не можу конституювати в собі уміння відчувати, не можу віднайти можливість повернутись до звичних людських емоцій, які б скривали нашу огидну природу від нас же самих. Скоро сонце піднімиться зовсім високо, я маю піти, бо не хочу бачити її тіла. Бережіть один-одного, любіть один-одного, поки хтось з дорогих вам людей не перетворився на монстра і не знищів вашого буття.

 

1

Поділитись ланкою в соціальних мережах

Залишити відповідь

Щоб прокоментувати, відрекомендуйтеся за допомогою: 

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *