Павло ЧЕРЕПЮК. Під корою

Цієї осені, дерева не хотіли розлучатися зі своїм листям. Незважаючи на холодні листопадові ночі, на гілках яскраво горіли всі відтінки жовтого, помаранчевого і червоного. Це було особливо помітно на тлі сіро-сивого неба — здавалося, що листя світилися зсередини. Ніхто не міг пояснити настільки дивну поведінку дерев. Вночі ми почали бачити дивні сни, в них не було певного сюжету чи подій. І снами в звичному сенсі їх важко було назвати. Це був калейдоскоп незвичайних образів і відчуттів, від якого після пробудження залишався тільки неприємний осад. Але описати сни неможливо, тільки залишається розуміння того, що вони знову снилися вночі. Ніхто не пов’язував два таких різних і незвичайних явища разом. Але здається, що в глибині свідомості ми розуміли, сновидіння – це наслідок аномалій в природі або ж навпаки. А може бути, і те, й інше — всього лише ознаки якихось більш серозних змін.  Сни все ж були пов’язані з деревами. Кожен, хто розповідав про них, згадував ліс. Він був лейтмотивом у наших снах, болісно яскраве листя на кронах переслідували нас не тільки в реальному житті, але й коли ми спали. Можливо, це відбувалося від того, що ми так багато думали і говорили про них.

Тільки дерева в місті і в лісі стояли з листям, у всьому ж іншому природа поводилася звично, по-осінньому. Птахи відлетіли, трава пожухла, комахи зникли. На полях стирчали сухі стебла кукурудзи, які шаруділи на вітрі, догнивали неприбрані гарбузи. Вранці над остигаючою землею піднімався туман. Ми не знали, коли це все закінчиться, точно так само, як і не розуміли причини всього, що відбувається. Деякі з городян почали поводитись дивно. Чи це вплив дерев або снів – важко сказати. Кожного дня ми дивилися, як яскравими кольорами агонізує листя, а ночами бачили одні й ті ж самі сни. Може, це почалася невідома епідемія, яка охопила наш край. Але ані доктор, ані вчитель природознавства з нашої школи не могли навіть хоч якось науково пояснити що відбуваються з нами і рослинами. Але інші городяни, не настільки обтяжені знанням, висували різні теорії і гіпотези. Вони називали це і прокляттям, і протестом природи проти роботи лісопилки, і карою господньою.

Ми помітили, що першим став незвично поводитись Яків – лісоруб. Одного ранку він відмовився йти з іншими в ліс валити дерева. Не пояснивши причини. Його колеги сказали, що напередодні Яків, щось помітив у глушині. Він сказав що між дерев рухалась темрява. Після цього його поведінка різко змінилася. Більше розповідати про те, що трапилося, Яків не захотів нікому. Просто зранку не вийшов з дому. До нього в будинок приходили і лісоруби, і вчитель, і лікар. Але він так нічого і не пояснив. А наступного дня ми зрозуміли, що Яків таки розповів де що дружині, адже вона теж почала поводитися дивно. У чому саме полягала дивина, було важко сказати, але всі про це перемовлялися між собою. З кожним днем неправильність була помітна в поведінці все більшого числа людей. Так само і поведінка мого батька стала більш ексцентричною, ніж зазвичай. Він все більше часу проводив у своїй майстерні на горищі. Але, може бути, поведінка батька не пов’язана з тим, що відбувається в нашому місті. Ми з матір’ю намагалися дізнатися, що він там робить, але безрезультатно. Батько не хотів поділитися своїми думками. Ми так і не змогли побувати на горищі.

Потім деякі з городян почали змінюватися і зовні. Їхні обличчя стали схожі на гумові маски. А тіла стали худими та незграбними, як опудала. Вони виходили на вулицю тільки вечорами і безцільно пересувались містом неприродною ходою. З кожним днем все більше людей у нашому місті змінювались. Зміненні не розмовляють, не реагують ні на кого. Не працюють та не пораються по господарству. Всі уникали таких дивних людей, Ніхто не знав, чим зумовлено такий апатичний стан. І кожен боявся, що і він стане таким же. Доктор казав, що це не схоже на якусь хворобу, але вона все одно поширювалося містом. І з кожним світанком безглуздо бродять по місту ідіотів ставало все більше. Після випадку з Яковом, дроворуби поступово відмовлялися ходити в ліс. Один з них сказав, що бачив між дерев темряву, і вона була живою. На наступний день він став теж одним із ідіотів. Невдовзі лісопилка закрилася. В магазинах та корчмі теж ні кому більше прямцювати.

Діти, незважаючи на похмуру обстановку в місті, як і раніше, грали на вулицях. Тільки ігри у них стали дивними: вони наділи паперові маски й наслідували ходу ідіотів. Невідомо, хто вигадав, розвішувати на будинки, ліхтарні стовпи та паркани кольорові клапті тканини помаранчевого, жовтого і червоного кольорів. Місто стало схожим на карнавал або ж на ліс, який взяв місто в кільце.

А сни снилися щоночі, але ми все більше сумнівалися, чи були вони лише снами. Щоранку ми дивилися, хто з наших знайомих приєднався до тих хто мовчки ходить містом. Ми боялися, що зранку до них приєднатися батько або хтось із домашніх. Але батько мій, як і раніше, проводив багато часу на горищі. Він зробив собі дерев’яну маску і постійно носив її. Батько зробив маски і нам. Він сказав, що так вони нас не знайдуть. Про кого батько казав – ми так і не зрозуміли. До нас приходили сусіди, і батько мій робив їм дерев’яні маски. Всі почали вірити, що вони допоможуть від цієї напасті, та не знімали їх цілодобово. Але вони помилялися, як і батько мій.

Ночами ми стали часто прокидається, та у вікнах перед світанком помічали силуети людей. У той час коли в досвітніх сутінках все чітко видно, але ще не з’явилися тіні. Тонкі фігури схожі а тіні, приходили з лісу, але назад не поверталися. І в тих будинках, біля яких істот заставав світанок, хтось із людей змінювався. Люди розповідали, що істоти схожі на шарнірних маріонеток. А дехто із свідків говорив, що їхні кінцівки – з дерева.

Одного дня цієї довгої осені до нашого будинку підійшла тітка Єлизавета. Її обличчя змарніло, щоки обвисли, а очі запали. Вовняна сукня на ній висіло, як на опудалі. Тітка дуже схудла і дивно рухалася. Пахло від неї не травами, які вона збирала та сушила, як раніше. А деревиною, як на лісопилці, яка вже не працювала. Шкіра на її тонких пальцях звисала, як розтягнуті гумові рукавички. Тітка Єлизавета, так нічого і не сказавши, хитаючись пішла далі вулицею.

Можливо, нас мучив один і то самий кошмар, що порушує цілісність наших особистостей. Руйнуючи грань між реальністю і сновидіннями. Коридори і кімнати нашого будинку наповнила густа темрява і запах деревини. Світ навколо став іншим. В одну з ночей до нас у дім проникла істота з лісу. Тишу порушувало тихе поскрипування чи то мостин, чи самого непроханого гостя. Воно прокралося по коридору, і заскрипіли двері в кімнаті батька. Тепер ми знали, про що не зміг розповісти лісоруб Яків. Але ніхто з нас вже не міг поділитися цим знаннями з іншими. У людській свідомості не було термінів і понять для опису того, що відбувається.

Вранці батько змінився, від нього йшов запах тирси, його обличчя осунулося. Але ми знали, що це не батько більше, це тільки його обличчя і шкіра, але всередині було вже щось інше. І тепер батько більше не був собою, він не говорив, не їв. Просто ходив містом безцільно, як і всі, хто перетворився на ідіота цієї осені.

Суть того, що відбувалось, почала відкриватися нам поступово, коли практично всі мешканці нашого міста стали інакшими. Одного ранку їх поведінка знову змінилася. Вони припинили рухатись, та подавати ознаки життя, і просто завмерли посеред вулиць, дворів і площ. Вони стояли, як манекени, кілька днів, перш ніж розкрити нам свою суть. Але ми й так знали, що ховається під шкірою наших рідних і знайомих. Адже ми бачили ті сни щоночі. Вони почали своїми тонкими дерев’яними пальцями здирати з себе шкіру, і знімати обличчя, як маски. І під людською шкірою наших рідних і знайомих приховувались безликі дерев’яні манекени. Вони рухали своїми шарнірними кінцівками, вибираючись із людської шкіри, як комахи вибираються з коконів.

Ми не знали, що за лялькар зробив у лісі цих дерев’яних створінь, але здогадувалися, що деякі лісоруби бачили його в хащі. Вони не могли описати його вигляд, і як Яків називали цю істоту Темрявою. Ми не знали, коли цей ляльковод оселився в нашому лісі. Можливо, він був там ще до того, як наші предки побудували місто, вирубавши частину лісу на березі річки. Але тепер ліс прийшов у місто. Дерев’яні манекени почали пускати коріння прямо на дорогах і площах, підняті догори руки перетворювалися на гілки. Розчепірені пальці витягувалися до сірого неба.

Незабаром ми почали розуміти, чому жахливий ляльковод не надіслав маріонеток і за нами. Справа була в дерев’яних масках, зроблених моїм батьком. Адже ми їх, як і раніше, носили і навіть вночі. Значить, батько був правий, і маски нас вберегли, але чомусь саме його це не врятувало. Нас залишилося небагато, і ми вже звикли бачити дерев’яні, грубо спрацьовані обличчя один одного. Всі вже звикли до цієї подоби карнавалу, на який перетворився наше місто. І коли ми спробували зняти маски, нам це не вдалося. Тепер вони стали частиною наших облич, кора вросла в шкіру до самого черепа. Вона почала вже розростатися по всій голові, а шкіра на тілі грубішала і темнішала. Нас спіткала інша доля, але й ми стали маріонетками в руках невідомого ляльковода з гущавини лісу. І відтепер ми будемо дивитися на наш змінити світ, з-під кори.

 

917655

Поділитись ланкою в соціальних мережах

коментарі

  1. В'ячеслав сказав:

    Помилок багато в тексті:

    “безглуздо бродять по місту ідіотів”

    “ми будемо дивитися на наш змінити світ”

    1. Alisa сказав:

      Так, майже всі конкурсні твори були з помилками, на жаль. Це питання до авторів, чому вони не редагували написане, перш ніж надіслати на конкурс. Так, начебто й не бажали перемоги.

Залишити відповідь

Щоб прокоментувати, відрекомендуйтеся за допомогою: 

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *