Юлія ВАСИЛЬЄВА. Гербера

Мене розбудив апетитний запах з кухні. Мама готувала сніданок. Я на секунду розплющив очі і тут же знову замружився, загорнувся з головою в теплу затишну ковдру. Ще трішечки… Тут, в тиші, теплі і темряві мені було невимовно солодко і спокійно. Я знов почав засинати. Сон перемішувався з дрібним битим склом думок та спогадів, усе зливалося в єдиний візерунок, крутилося, наче в калейдоскопі.

Я дуже люблю матусю — так само, як у дитинстві, чи навіть дужче. Мені вже майже сорок років, а вона досі готує для мене смачнючий сніданок, доки я ще сплю. Щоранку. Вона мене теж любить. Не можу уявити свого життя без її затишної турботи, улюблених страв кожного дня, відчуття її ніжного дотику до мого чола, коли вона поправляє мені скуйовджене волосся. Кажуть, що в такому віці соромно жити з матір’ю, та мені байдуже. Вони всі просто не знають, як мені пощастило.

А ще я вважаю за щастя, що мій батько здох. Бо він був тупою злою скотиною — все моє дитинство лише пиячив і лупцював нас із мамою. Кілька разів він навіть ламав їй ребра й носа, а раз так викрутив руку, що вивихнув суглоб. Коли я вчився в школі, матуся почала вставати вдосвіта і готувати мені сніданок. Я страшенно не любив прокидатися так рано, але не мав вибору. Потрібно було встигнути швидко попоїсти, вдягтися і вийти з дому, доки не прокинувся батько. Я приходив до школи за півтори години до початку занять і досипав у порожньому класі. Вранці батько завжди був не в настрої, тож я зникав навіть у вихідні, коли уроків не було. Ішов до друзів чи просто тинявся вулицями. Я мав дочекатися, доки у вікні кухні не з’явиться маленький вогник — то матуся запалювала свічку, аби повідомити, що мені вже можна заходити в дім. Зазвичай це траплялося близько десятої вечора. Коли я повертався, батько вже спав п’яний, а на мамі вже червоніла чи синіла чергова «прикраса» від його кулаків, чобіт або чого завгодно, що підвернулося під руку. Так матуся щодня рятувала мене від болю та знущань.

А потім цей жах несподівано скінчився — однієї вогкої осінньої ночі, коли мені було тринадцять років. Я довго бродив біля дому, здригаючись від холоду і виглядаючи вогник свічки в кухонному вікні, який усе не з’являвся. Було вже пів на дванадцяту ночі. Всі мої друзі давно розійшлися по домівках, кафе були зачинені, і я не знав, де себе подіти. Але хай там що мав дочекатися, доки батько засне, бо краще було застудитися, ніж отримати по щелепі та під ребра його свинцевим кулаком. Замерзлий, голодний і втомлений, я знову подивився на годинник — північ. Дивно… Матуся ніколи не забувала про наш умовний сигнал. Та чи могло бути так, що свічка просто непомітно згасла? Цілком! Знайшовши для себе виправдання, я все ж таки наважився підійти до свого дому і тихенько прочинити вхідні двері. У коридорі й вітальні горіло світло. Я напружено прислухався й, нічого не почувши, навшпиньках рушив будинком. У вітальні на підлозі лежала скалічена матуся. Її обличчя було схоже на червону квітку. Я закам’янів від жаху і… якогось дивного захоплення. Мені забрало подих, у скронях загупало. Багряна гербера, втілення простоти, гармонії і якоїсь майже дитячої безтурботності. Мама дуже любила ці квіти. Я витріщався на матусине лице, не кліпаючи, тому навіть не помітив батька в протилежному кінці кімнати. Він повільно піднявся з крісла і похитнувся, мало не випустивши з рук рушницю. Мабуть, був іще п’яний. Дещо здивовано він окинув поглядом матусю в калюжі крові — так, наче бачив її вперше, — та відразливо скривився. А далі підняв очі на мене. «Ти не мій син! Ти виродок! — прогримів страшний батьків голос. — Ця хвойда думала, що зможе мене надурити! Ха! Ти ж на мене навіть не схожий!» Я чув цю промову безліч разів. Але тієї ночі ясно відчув, що все мало закінчитися тут і зараз. Батько підняв рушницю. Він свердлив мене поглядом, сповненим презирства й пекучої ненависті. Але вперше в житті я не пробував утекти від нього. Я дивився прямо йому у вічі й більше не боявся. Раптом вираз його обличчя змінився — тепер батько дивився на мене з невимовним жахом. Його завжди рум’яне лице за мить стало білим, як крейда, а рот відкрився, хоча батько не видавав ані звуку. Він запанікував і вистрелив, але куля навіть не зачепила мене. Клік! Клік! Клік! Він гарячково натискав на курок знову і знову, наче йому судомило пальці, та патронів більше не було. Батько кинув рушницю і відсахнувся. «Що ти таке?..» — прохрипів він, витріщаючись на мене з таким божевільним переляком, якого я доти ніколи ні в кого не спостерігав. Хоча потім бачив неодноразово… Почувся глухий хруст, наче одна за одною ламалися сухі гілки. Батько не мг кричати, хоча його рот був широко роззявлений. За кілька хвилин усе було скінчено, і батько помер.

 

Сьогодні у мене вихідний, але я все одно встану рано. Можу дозволити собі полежати ще трохи, бо сон ще тримався моїх повік і не давав розплющити очі. Я перевернувся на інший бік у печері з ковдри. Калейдоскоп думок теж перевернувся. Уламки спогадів склалися в червону герберу.

Люба матуся. Гарна, наче квітка. Навіть після того, що зробив з неї батько. Я не перестаю казати їй, що вона — найкрасивіша в світі, та мама все одно соромиться свого нового обличчя. Дарма! Інколи мені навіть подобається згадувати події тієї ночі, коли помер наш мучитель. Адже відтоді у нас із матусею почалося зовсім інше життя — сповнене щастя та любові.

З тринадцяти років до повноліття я пробув у притулку, бо матуся не могла мною опікуватись. Вона навіть жодного разу не пришла мене навідати. Але я чомусь був переконаний, що вона чекає на мене вдома. Я добре її знав і здогадався, що вона переживає через своє лице. Інколи, коли я виглядав з вікна після заходу сонця, мені здавалося, що я бачив її неподалік притулку. Наче вона приходила до його стін, але не наважувалася зайти всередину. Одного разу мені сяйнула думка. Я згадав, що бачив у комірчині свічки. Одну з них я поцупив і вночі, коли мої сусіди по кімнаті поснули, запалив на вікні. Якщо матуся і справді спостерігає за мною, вона зрозуміє цей сигнал і зайде. Я сидів біля вікна, напружено вдивляючись у темряву, аж доки свічка не догоріла. Мама так і не прийшла.

Нарешті, вирішальній день настав — я досяг повноліття і залишав притулок. Я так нервував, що сів не на той автобус, тож рідної домівки дістався, коли на вулиці вже стемніло. Букет пишних червоних гербер, якого я купив для матусі, встиг прив’яти. Коли до будинку мого дитинства лишався квартал, мене охопив сумнів — а може, матуся там більше не живе? Чого я раптом вирішив, що вона чекає на мене? Що з нею взагалі? Я не бачив її кілька років, за цей час могло статися що завгодно. Та коли я достатньо наблизився до будинку, моє хвилювання вщухло — у вікні кухні сяяв маленький вогник свічки.

З тих пір ми з матусею запалюємо свічку щовечора після заходу сонця. Цю традицію вигадав я, але мамі вона сподобалась. Як і раніше, запалена свічка була символом того, що в нашому домі спокійно й безпечно. І ми з матусею можемо бути тут разом і нічого не боятися. Власне, я і за межами будинку нічого не боюся, а от матуся ніколи не виходить. Вона така сором’язлива! Тому я більше не приводжу додому ані приятелів з роботи, ані жінок, з якими заводжу романтичні, але нетривалі стосунки. Не хочу турбувати маму. Раніше я пробував знайомити її з людьми зі свого оточення, та нічого хорошого з цього не виходило. Вони поводились нечемно і засмучували матусю. Свині… Тепер усі зустрічі та побачення я проводжу лише за межами нашого дому.

За останні десять років я лише раз поступився цим правилом. І дуже про це пошкодував.

Марта була чуйна й сердечна. Вона працювала медсестрою в опіковому центрі й щодня бачила обличчя, з’їдені вогнем. Більш того, вона сама мала помітний шрам на правій щоці — від вилиці до самого підборіддя — колись у дитинстві впала з велосипеда на гостре каміння. Я думав, що вона зрозуміє або, зрештою, звикне до вигляду матусі. До останнього сподівався, що вони зможуть нормально контактувати або навіть стануть подругами, адже вони обоє були особливі. Але Марта виявилася такою ж свинею, як і решта.

Вона одразу не сподобалась матусі. Тож та не вийшла привітатися, коли я вперше привів Марту до нас. Не з’явилася мама і на другий раз, і на третій. Досі не збагну, що то було — сором чи ревнощі, а може, і те, й інше. Я переконав Марту, що ображатися нема на що. Пояснив, що матуся має особливе лице — дуже гарне, мов квітка, але незвичне. Тож треба дати їй час, і вона сама вийде, коли вважатиме за потрібне. Марта кивала головою, і мені здалося, що вона цілком готова до зустрічі. Та доки матуся її не прийняла, ми з Мартою мали домовленість: вона заходила в гості ненадовго і мусила піти після заходу сонця, бо вечори я традиційно проводив разом із матусею в спокої та затишку — вона готувала мені вечерю, ми запалювали свічку, дивилися телевізор або грали в настільні ігри. Я не хотів позбавляти маму цих простих радощів.

Та одного разу ми з Мартою дивилися кіно, лежачи в ліжку, й незчулися, як обоє заснули. Коли я прокинувся, вже стемніло. Марти поряд не було. Годинник показував 00:01. Я різко сів на ліжку і потер очі. Напевне, Марта вже давно поїхала, як ми домовлялися. Аж раптом побачив її сумочку на стільці. Моє серце загупало в грудях. Я підхопився і рвучко вискочив з кімнати.

Марта стояла на кухні спиною до мене і дивилася на свічку, що горіла на підвіконні. Мабуть, матуся запалила її, доки я спав. І тут, перш ні я встиг щось вимовити чи зробити, Марта нахилилася до свічки і дмухнула. Вогник згас. «Що ти накоїла?!» — скрикнув я. Вона здригнулася й різко озирнулась. «Ти мене налякав!» Марта засвітила бра над столом. «Я просто не хотіла лишати запалену свічку без нагляду, бо ще пожежа буде. А що, це так для тебе важливо? Можу знову її запалити», — Марта дивилася на мене розгублено. Я не міг втамувати люті, та з усіх сил намагався говорити пошепки: «Чого ти ще тут?! Ти повинна була давно поїхати!..» Марта насупилася і вперла руки: «Я просто заснула! Прокинулася хвилин десять тому! Чого ти казишся?» Я зашипів: «Тихіше, ти розбудиш матусю!..» Вона глянула на мене якось насмішливо і розчаровано водночас: «Ой, та припини вже, брехло!» — «Що-о?!» — «Нема в тебе ніякої матері! Принаймні в цьому домі! Доки ти спав, я обійшла всі кімнати — тут нікого, крім нас, нема! Не розумію, на біса було плести нісенітниці?! Обличчя якесь не таке, вона стидається… Ти псих чи що?!» Я знавіснів і замахнувся на цю дурепу. Аж тут розчахнулися двері комори, і до нас вийшла матуся. У Марти округлилися очі. Вона заверещала, мов порося, і спробувала втекти. Бідна матуся… Вона дуже засмутилася. Почувся гучний хруст — як у ту ніч, коли помер батько, — і Марта впала за крок від вхідних дверей. Її нога вигнулася під неприродним кутом, колінний суглоб був зламаний. За мить так само хруснуло друге коліно. Потім — гортань і трахея. Вона більше не могла кричати. Гомілка, плече, лікоть, ребра… Кістки ламалися одна за одною, одна за одною…

Понівечене тіло Марти я закопав на околиці, біля смердючого звалища. Тут їй і місце — разом з іншими свинями.

 

Я скочив з ліжка і пішов на кухню, звідки смачно пахло гарячим сніданком. Моя матуся добре піклується про мене. Вона в мене найкраща і найкрасивіша в світі, хай там як! Коли мені було тринадцять, п’яний батько вистрелив їй в обличчя з рушниці. А потім, за версією слідства, зник безвісти. Мені сказали, що матуся померла. Але то маячня! Вона просто розкрилася, мов квітка. Відтоді вона завжди мовчить, а в її голові зіяє величезна наскрізна діра із рваними краями, що нагадують мені тендітні пелюстки гербери. Саме через цю діру я востаннє дивився на свого нажаханого батька, коли матуся піднялася з підлоги, і затулила мене. Вона все життя мене захищала. Я так її люблю!

 

В кухні на столі на мене чекав сніданок — гарячий омлет з шинкою та золотаві грінки. В чашці чаю кружляла скибочка лимону — матуся щойно розмішала цукор і пішла відпочивати. Я почув, як тихо зачинилися за нею двері комори.

 

luchshie-gladkostvolnye-ruzhja

Поділитись ланкою в соціальних мережах

коментарі

  1. Читач сказав:

    Цікаво. Суміш “Психо” і “Мами”.

Залишити відповідь

Щоб прокоментувати, відрекомендуйтеся за допомогою: 

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *